Володар драконів

Велике місто і маленька людина

— Маслюк-боровик! — прошепотіла Сірчана шкурка. — Якщо ми терміново щось таке не знайдемо, вони нас точно зловлять і засадять у зоопарк.

— Зоопарк? А що це таке? — запитав Лунг, підводячи морду з води.

Годину тому він приземлився у великому місті, у найтемнішому закутку, який вони зуміли відшукати, подалі від вулиць, що навіть зараз, уночі, були повні світла і галасу. Відтоді вони перепливали від одного брудного каналу до іншого, намагаючись знайти собі притулок на день. Але, хай хоч як напружувала Сірчана шкурка свої котячі очі і гострий нюх, проте ніде не було видно притулку, достатньо великого, щоб заховати дракона, і де б не пахло людьми. Ними пропахло достоту все, навіть вода в каналі і сміття, що плавало у цій темній рідині.

— Що таке зоопарк? Я тобі якось іншим разом поясню, — пробурчала Сірчана шкурка. — Утім, найімовірніше, що вони просто зроблять із нас опудала. Хай йому біс, мені доведеться годинами змивати цей бруд із твоєї луски.

Як срібляста змія, ковзав Лунг брудним каналом, під мостами, повз сірі стіни. Сірчана шкурка все поглядала з тривогою на небо, але зрадницьке сонце поки що не визирало.

— Сюди! — раптом мовила вона пошепки, вказуючи на високий будинок, об чию суцільну, без єдиного вікна, цегляну стіну билась вода каналу. — Бачиш оцей люк? Ти в нього, мабуть, пролізеш, якщо постараєшся. Пливи туди, мені треба усе це обнюхати.

Дракон обережно підплив до стіни. Просто над водою розташовувався великий вантажний люк. Напівзогнилі дерев’яні двері, які його колись давно прикривали, висіли на одній петлі. Сірчана шкурка спритно зістрибнула зі спини Лунга, вчепилася за виступ стіни і просунула голову в отвір, принюхуючись.

— Схоже, все гаразд, — прошепотіла вона. — Людей тут не було вже багато років. Нічого, крім мишачого посліду і павуків. Ходімо.

І вона миттю зникла в темряві. Лунг виліз із води, обтрусився і протиснув своє лускате тіло в люк. Він з цікавістю оглядався в людській споруді. Йому ніколи ще не доводилося бачити таку будівлю зсередини. Вона йому, чесно кажучи, не сподобалась. Уздовж відвологлих стін громадилися великі дерев’яні ящики і підгнилі картонні коробки. Сірчана шкурка з цікавістю обнюхала їх, але нічим їстівним тут не пахло.

Лунг втомлено опустився на долівку біля люка і визирнув назовні. Він ніколи ще не літав так далеко. Крила у нього боліли, а місто було сповнене тривожних звуків та запахів. Дракон гірко зітхнув.

— Ну, що таке? — Сірчана шкурка влаштувалася між його лапами. — І це хто у нас тут сумує за домівкою? — вона розкрила рюкзак, витягла жменю грибів і сунула йому під ніс:

— Ось, понюхай, щоб заглушити цей сморід. Він би точно сподобався нашому другові Щуру. Але ми з тобою постараємося забратися звідси якнайшвидше, — вона лагідно погладила Лунга по брудній лусці:

— Поспи поки. Я теж ненадовго приляжу, а потім вже піду розшукувати кузена Щура.

Лунг кивнув. Очі у нього злипалися. Він чув, як Сірчана шкурка тихенько наспівує собі під ніс, і йому здавалося, що він знову у себе в печері. Його втомлені м’язи розслабилися, сон уже простягнув до нього свої м’які руки — і раптом Сірчана шкурка схопилася.

— Там щось є, — шепнула вона. Лунг підвів голову і роззирнувся:

— Де?

— За ящиками, — одними губами сказала Сірчана шкурка. — Зачекай тут.

Вона тихенько підійшла до штабеля ящиків, що здіймався до самісінької стелі. Лунг нашорошив вуха. Тепер він також чув шурхіт і човгання ніг. Дракон підвівся.

— Виходь! — вигукнула Сірчана шкурка. — Годі ховатися, чуєш?

На мить стало тихо. Зовсім тихо. Лише гомін великого міста приглушено долинав зовні.

— Виходь, — знову засичала Сірчана шкурка. — А то я сама тебе дістану.

Знову пролунав шурхіт. Між ящиками накарачках продирався хлопчик. Сірчана шкурка злякано відскочила. Коли хлопчик звівся на ноги, то виявився вищим за неї. Він витріщився на Сірчану шкурку, не вірячи своїм очам. Потім побачив дракона.

Луска Лунга навіть після купання у брудній воді каналу блищала, як срібло. У тісному приміщенні він здавався величезним. Нагнувши шию, дракон здивовано дивився на хлопчика. Лунг ще ніколи не бачив людини зблизька. З розповідей Щура і Сірчаної шкурки він уявляв собі людей інакше, зовсім інакше.

— Він взагалі не пахне людиною! — буркнула Сірчана шкурка, оговтавшись від переляку. З безпечної відстані вона неприязно розглядала хлопчика. — Він просмердівся мишами, ось чому я його одразу не відчула. Ось у чому справа.

Хлопчик не помічав її. Він підвів безволосу руку, вказуючи на Лунга.

— Це дракон, — прошепотів він. — Справжній дракон, — він несміливо усміхнувся Лунгу.

Дракон обережно витягнув довгу шию йому назустріч і потягнув носом. Сірчана шкурка була права. Хлопчик просмердівся мишами, хоч Лунг відчував не лише це. Незнайомий запах, яким було просякнуте повітря й назовні, — запах людини.

— Він, ясна річ, дракон, — сказала Сірчана шкурка сердито. — А ти хто такий?

Хлопчик здивовано обернувся.

— Нічого собі! — пробурмотів він. — На тебе теж варто подивитися! Ти інопланетянин?

Сірчана шкурка пригладила шовковисте хутро:

— Я кобольд. Хіба не видно?

— Хто?

— Кобольд! — відрізала Сірчана шкурка. — Всі ви такі. Що таке кішка, люди ще можуть уявити, але це вже межа їх знань.

— Ти схожа на гігантську білку, — сказав хлопчик, посміхаючись.

— Ах, як смішно, — прошипіла Сірчана шкурка. — Що ти взагалі тут робиш? Зазвичай такі людські недомірки не вештаються містом самі.

Посмішка зникла з обличчя хлопчика, наче Сірчана шкурка стерла її ганчіркою.

— Такі, як ти, зазвичай теж містом не вештаються, — зауважив він. — Але якщо тобі так вже цікаво — я тут мешкаю.

— Тут? — Сірчана шкурка глузливо обвела поглядом приміщення.

— Так, саме тут, — хлопчик подивився на неї із злістю. — Поки що, в усякому разі. Але коли хочете, — він подивився на дракона, — ви теж можете тут поки пожити.

— Дякую, — сказав дракон. — Дуже люб’язно з твого боку. Як тебе звуть?

Хлопчик зніяковіло відкинув волосся з чола:

— Мене звати Бен. А тебе?

— Це, — дракон тицьнув Сірчану шкурку носом у черево, — Сірчана шкурка. А мене звуть Лунг.

— Лунг. Гарне ім’я, — простягнувши руку, хлопчик погладив шию дракона — так обережно, немов боявся, що Лунг від дотику розчиниться в повітрі.

Сірчана шкурка недовірливо подивилася на хлопчика, потім підійшла до люка і визирнула назовні.

— Вже час йти шукати пацюка, — сказала вона. — Чоловічок, а ти мені не можеш пояснити, де тут портові склади?

— Десять хвилин ходьби звідси. Але як ти збираєшся туди дістатися, щоб з тебе не зробили опудало для музею? — поцікавився Бен.

— Це вже не твоє діло, — буркнула Сірчана шкурка. Лунг стривожено пропхав голову між ними.

— Гадаєш, їй небезпечно виходити? — запитав він хлопчика. Бен кивнув:

— Із такою зовнішністю вона навіть на десять кроків звідси не відійде, можу присягнути. Перша ж бабуся, якій вона трапиться на очі, викличе поліцію.

— Поліцію? — Запитав Лунг спантеличено. — Це що за істота?

— Я знаю, що таке поліція, — пробурчала Сірчана шкурка. — Але мені треба потрапити до цих складів, і крапка.

Вона сіла на підлогу і хотіла вже слизнути у брудну воду каналу, але Бен утримав її за руку.

— Я тебе відведу, — сказав він. — Ти одягнеш мої речі, а потім я вже якось тебе проведу. Я давно тут мешкаю і знаю, де можна пролізти.

— Ти справді це зробиш? Як же нам віддячити тобі? — запитав Лунг. Бен почервонів.

— Так нема тут за що дякувати, правда, — пробурмотів він. Сірчана шкурка, однак, не виявила особливого захоплення.

— Вбиратися в людські речі! — бурчала вона. — До біса усе це, мухомор крапчастий, я потім тиждень буду смердіти людиною.

Але все ж таки вона змушена була начепити на себе одяг Бена.