Поділ неба

Лунг летів. Дев’ять білих вершин, що утворювали Поділ неба, мерехтіли вдалині, немов увібравши в себе місячне сяйво. Позаду дракона дзижчав літачок щура. Лунг почувався таким сильним, немов жилами у нього текло місячне сяйво, і таким легким, наче був зроблений з тієї самої матерії, що й ніч. Нарешті він близький до мети! Серце у нього шалено калатало з нетерпіння і гнало його небом так швидко, як він ніколи ще не літав, тому щур врешті-решт зневірився за ним встигнути, і посадив свій літачок йому на хвіст.

— У-у-ух! — вигукнув Бур-бур-чан. — У-у-х, я вже й забув, як це чудово — летіти верхи на драконі!

Двома руками він вхопився за ремені, а двома іншими поліз у рюкзак і витягнув звідти гриб. Він видавав такий чудовий запах, що Сірчана шкурка забула про майбутні випробування і перехилилася, принюхуючись, через плече Бур-бур-чана.

— Опеньок і білий груздь! — сказала вона, облизуючись. — Що це за гриб? Він пахне цибулею, або…

— Це шитакі, — чавкнув Бур-бур-чан, — справжній шитакі. Хочеш скуштувати? — Він поліз у рюкзак, дістав ще один гриб і кинув його через плече на коліна Сірчаної шкурки.

— Але ж зручно мати чотири руки, — зауважила вона, понюхала незнайомий гриб і обережно відкусила шматочок.

— Так, дуже зручно! — відповів Бур-бур-чан, дивлячись вперед, де з темряви повставав перед ними Поділ неба. — Браво, браво, ми вже майже прилетіли. Твій дракон чудово літає, нічого не скажеш.

— Він багато тренувався за останні тижні, — чавкнула Сірчана шкурка, закочуючи очі від захвату. — І такі гриби ростуть у вас на каменях?

— Ще чого! — Бур-бур-чан розреготався так голосно, що Лунг здивовано озирнувся на нього. — Твоя мала кобольдиха страшенно кумедна, — пирхнув Бур-бур-чан. — Ні, справді.

— Ось як відкусить тобі мала кумедна кобольдиха два з двадцяти твоїх пальців! — вишкірилася Сірчана шкурка. Бур-бур-чан обернувся до неї з широченною усмішкою.

— Гриби не ростуть на каменях, — пояснив він. — Цей гриб росте на деревному ґрунті. І ми його на ньому вирощуємо. У себе в печерах. А ви хіба так не робите?

— Ні! — гаркнула Сірчана шкурка. — Ну то й що? — вона сердито пихонула кобольда в спину.

— Сірчана шкурко, припиніть там гризтися! — крикнув їй Лунг. — Ви мені заважаєте думати.

Сірчана шкурка ображено закопилила губи і стала гризти свій гриб.

— Думати я йому заважаю! — буркотіла вона. — Про що йому думати? Про те, що робити, коли за нами слідом прийде це чудовисько? Про що тут можна взагалі думати? Не збирається ж він із ним битися? Отож! — Вона сердито сплюнула вниз.

— Битися? — Бен перехилився через її плече.

— Та не звертай уваги, — буркнула Сірчана шкурка. — Я просто міркувала вголос, — і вона похмуро втупилася у гори, що стрімко наближалися.

Бен натягнув шапочку з рукавичного пальця Мухоніжці на вуха і щільніше закутав його в овчину. Чим вище Лунг підводився, тим холодніше ставало, і Бен був дуже вдячний за теплий одяг, яким забезпечили його ченці. Він хотів би радіти з того, що вони вже майже досягли мети, але думка про Кропивника не давала йому спокою.

Раптом Бен відчув, як щось опустилося йому на плече. Він підскочив від несподіванки і ледве встиг зловити Луї Сірохвостого за довгий хвіст.

— Ти що тут робиш, Луї? — запитав він.

— Господи, ти що, хотів скинути мене вниз? — вигукнув щур, цокотячи зубами. — У мене в літаку занадто холодно. Опалення працює лише під час польоту. У тебе не знайдеться для мене містечка в рюкзаку?

— Ну звичайно, — Бен влаштував тремтячого щура зручніше серед своїх речей. — А що буде з твоїм літаком?

— Він пришвартований міцно, — сказав Луї. — На хвості у Лунга, — полегшено зітхнувши, він втягнув голову глибше, так що зовні залишилися лише вуха та гостра мордочка.

— Треба мені підводитись ще вище, Бур-бур-чане? — гукнув Лунг, перекриваючи вітер, який все сильніше свистів навколо них.

— Так! — озвався Бур-бур-чан. — Перевал, який нам треба подолати, розташовується ще вище. А іншого шляху в долину немає.

Коли Лунг злетів ще вище, Бен відчув, що серце закалатало в нього у вухах. Ніч чорними долонями тиснула йому на скроні. Дихати стало важко. Сірчана шкурка згорнулася в клубок, як кошеня. Тільки Бур-бур-чан сидів випроставшись, ніби нічого не сталося. Він звик до великої висоти, тому що народився у горах, які люди називають Дахом світу.

Білі вершини були тепер так близько, що Бену здавалося — простягни руку і торкнешся снігу на їх схилах. Лунг підлітав до перевалу, минаючи дві найвищі гори. Чорні скелі зливалися з темрявою ночі. Кам’яні зубці зводилися в небо і підступно загороджували дракону шлях. Рівно посередині між двома горами на Лунга, як голодний вовк, налетів скажений вітер. Він із виттям вдерся драконові під крила і поніс його, кружляючи, як листячко, просто на скелі.

— Стережись! — гукнув Бур-бур-чан. Але Лунг вже знову вирівнявся. Він напружив проти вітру всі свої сили і вирвався з незримих кігтів стихії. Згори посипалися сніжинки, вкривши дракона і голови та плечі його пасажирів. Бен цокотів зубами.

— Перемога! — загорлав Бур-бур-чан. — Бачите? Це вже найвищий пункт!

Лунг перелетів його, остаточно обігнавши завиваючий вітер і влетів у драконову долину. Між гір лежало озеро, кругле, наче місяць. По його берегах росли блакитні квіти — такі самі, як на ділянці в Зібеїди Халіб. Вони світилися в темряві, і долина мала такий вигляд, ніби у неї нападали зорі з неба.

— Печериця і боровик! — вражено видихнула Сірчана шкурка.

— Ми кличемо його Оком місяця, — крикнув Бур-бур-чан. — Лети до нього! Туди, де…

— Ні! Не лети туди! — пролунав пронизливий крик Мухоніжки. Він виборсався зі своєї овчини. — Бовдур волохатий! — закричав він на Бур-бур-чана. — Про озеро ти нічого не сказав! Ані словечка!

— Бовдур волохатий? — Бур-бур-чан сердито обернувся. Але гомункулус не звертав на нього жодної уваги.

— Вище, Лунгу, підіймайся вище! — верещав він, смикаючи за ремені. — Це озеро — ворота! Розкриті ворота!

Лунг вже й без того усе зрозумів. Потужно змахнувши крилами, він звівся вгору і перелетів через озеро. Він тривожно дивився вниз, але там усе було тихо. Лише кілька сніжинок розтануло в темній воді. Дракон зробив ще один ривок і приземлився на уступі скелі, що здіймався над мерехтливими квітами на багато сотень метрів. Тремтячи, він опустив срібні крила.

— Я там нічого не бачу, Лунгу! — прошепотіла Сірчана шкурка, напружено вдивляючись у темряву. — Анічогісінько, — вона сердито обернулася до Мухоніжки, який трусився, зіщулившись, на колінах у Бена:

— Цей малюк зведе нас із розуму! Як міг твій старий господар опинитися тут так швидко, га?

— Залиш його в спокої! — різко сказав Бен. — Він зовсім змерз, не бачиш, чи що? — Застиглими пальцями, яких не могли зігріти навіть рукавиці ченців, Бен потягнувся до термоса з чаєм і обережно влив ковток у рот Мухоніжки, а потім сьорбнув сам. Його мало не знудило від незвичного смаку, зате всередині розлилося приємне тепло. Лунг стояв, не відриваючи погляду від поверхні озера.

— Ми у будь-якому разі його випереджаємо! — сказала Сірчана шкурка. — Адже це чудовисько не вміє літати.

— Ми б його випереджали, якби тут не було води, дурепо ти гостровуха! — накинувся на неї Мухоніжка. Після чаю він вже не трусився так сильно. — А там внизу, як на тебе, не вода? Він, ймовірно, вже тут і спостерігає за нами!

Усі налякано мовчали.

— Тоді виникає проблема, — буркнув Бур-бур-чан. — Мені ж не варто показувати вам вхід до печери на очах у Золотого, як ви вважаєте?

— Ні, — похитав головою Лунг. — Він без того вже занадто багато від нас дізнався. Увійти в печеру ми зможемо, тільки коли переконаємося, що Кропивника тут ще немає, — він тривожно подивився на озеро і пробурмотів:

— Невже ми справді привели його сюди?

Долина була навіть прекрасніша, ніж у його мріях.

Лунг подивився на Поділ неба, перевів погляд униз на море блакитних кольорів і вдихнув їхній аромат, що долинав навіть сюди. Потім він прикрив очі — і відчув, що поруч із ним інші дракони. Він відчував це так само ясно, як аромат квітів і холодне нічне повітря. Коли Лунг знову розплющив очі, вони були темні від гніву. З його пащі вирвався рик. Друзі злякано подивилися на нього.

— Я лечу вниз, — сказав дракон. — Сам. Якщо Кропивник там, він здасться.

— Дурниці! — злякано вигукнула Сірчана шкурка. — Що ти верзеш? Ну, здасться він — і що, ти збираєшся битися з ним сам-на-сам? Він просто тебе зжере, а ми до кінця днів залишимося сидіти на цих скелях, де жодного гриба не росте. Ми хіба за цим пролетіли півсвіту? Ні, так не піде! Якщо летіти вниз, це має бути хтось, кого він не помітить!

— Вона права, Лунгу, — сказав Бен. — Хтось із нас має спершу з’ясувати, чи не зачаївся Кропивник в озері. І якщо він там, ми повинні відвернути його увагу, щоб ти міг непомітно пробратися з Бур-бур-чаном у Драконову печеру.

— Правильно! — Луї Довгохвостий вискочив із рюкзака Бена, стрибнув йому на коліна і змахнув короткими лапками. — Я йду добровольцем! Справа честі! Із задоволенням! Це завдання спеціально для мене!

— Аякже! — Сірчана шкурка презирливо штурхнула його в бік. — Щоб ти нам знову розповів, що його там немає, як минулого разу?

Щур сердито глянув на неї.

— Усі ми робимо помилки, вухата! — скривився він. — Але цього разу я прихоплю із собою гомелькноса! Адже він, мабуть, знає всі штучки свого колишнього господаря, га?

Мухоніжка зіщулився.

— Я? — перепитав він. — Я? На цій машині? Але ж…

— Чудова думка, Мухоніжко! — вигукнув Бен. — Ви з ним обидва такі маленькі, що він вас напевно не помітить.

Мухоніжка здригнувся.

— А якщо ми його побачимо? — запитав він тремтячим голосом. — Якщо він справді причаївся десь там унизу? Хто нас тоді врятує?

— Це не проблема, гумкокосе! — сказав Луї. Очі у нього сяяли від захвату. — Якщо ми його побачимо, я зроблю у повітрі мертву петлю. Це буде знак для Лунга летіти якомога швидше до печери і сховатися там, поки ми його відволічемо.

— Відволічемо? — слабким голосом запитав Мухоніжка. — Як, цікаво, ми його відволічемо?

— Ось зачекай, побачиш! — Луї так міцно ляснув його по плечу, що він мало не впав зі спини Лунга. — Твоє діло — дивитися гарненько. За політ відповідаю я.

— Це втішає! — пробурмотів Мухоніжка. — У мене тільки одне питання: що таке мертва петля?

— Це на зразок перекиду в повітрі, — відповів Луї. — Викликає в животі приємний лоскіт. Просто неймовірне відчуття.

— Правда? — Мухоніжка нервово потер кінчик носа.

— План непоганий, — пробурчав Бур-бур-чан. — Може вигоріти.

— Не знаю! — рикнула Сірчана шкурка. — Щось мені не подобається, що ми доручаємо таку важливу справу цим двом малюкам.

— Ось воно як? Може, ти сама злітаєш вниз, мордо волохата? — запитав Луї. — Ходімо, гомелькокос! — він взяв Мухоніжку за руку. — Спробуємо зробити дещо корисне, — він знову обернувся до Лунга:

— Усе-таки зручно мати в команді трохи дрібніших істот, еге ж?

— Дуже зручно, — погодився Лунг. — І знаєш що, щуре? Я вважаю, коли-небудь світ належатиме маленьким істотам.

— Я б не проти, — відповів Луї. Тягнучи за собою Мухоніжку, він переліз через коліна Бена і пробіг спиною Лунга туди, де був пришвартований його літак. Вони відв’язали тонкі ланцюжки, Луї відчинив дверцята кабіни, і обидва залізли всередину.

Мухоніжка кинув останній погляд на Бена і боязко посміхнувся. Бен помахав йому рукою. Луї Довгохвостий запустив мотор. У ніч пролунав шум, що нагадував стрекотіння коника, і маленький літачок із двома пасажирами на борту полетів до Ока місяця.

Загрузка...