Володар драконів

Украдений

— Це вони! — вигукнув Бен. — Я бачив їх в оці Азіфа! Точно! Бачиш, Лунгу? — він збуджено махав рукою на схід, де червоне світло вранішнього сонця осяяло незвичайної форми гірський масив. Вони летіли вже дві ночі над пласкою розпеченою землею, над озерами, вкритими зграями птахів, над стародавніми фортецями на зелених пагорбах, що мали такий вигляд, ніби час тут зупинився. Деякі місця здавалися Бену знайомими. Начебто він бачив їх в очах джина. Але ці гори він пам’ятав абсолютно точно. Вони мали вигляд зубців на спині сплячого дракона.

— Обережніше, ти обірвеш ремінь, якщо будеш так стрибати! — Пробурчала Сірчана шкурка. Лунг став повільно знижуватися.

— Я впевнений, Сірчана шкурко! — вигукнув Бен. — За цими горами має бути монастир!

— До них ще далеко! — крикнув Лунг у відповідь. — Однак до їхніх відрогів ми долетіти встигнемо.

Кілька ударів крилами — і вони перенеслися через річку, що вирувала внизу між скелястими берегами.

Місяць вже бліднув, але Лунг продовжував летіти, аж поки вони побачили під собою відроги драконових гір, схожі на пазуристі кам’яні лапи. Дракон покружляв над схилами, вишукуючи місце для посадки, і опустився на гребінь скелі.

За ними глибоко внизу шумувала річка. Перед ними вставали гори, спершу полого, а потім все крутіше спинаючись у небо. Вершина за вершиною, немов зубці гігантського дракона. Далі було видно ще вищі гори. Їхні схили, вкриті снігом, блищали у променях вранішнього сонця.

Лунг сів між скель, позіхаючи, витягнув втомлені лапи і спустив зі спини Бена і Сірчану шкурку.

— Схоже, ми на вірному шляху, — сказала Сірчана шкурка, роззираючись. — Жодних слідів людей. Лише дорога внизу біля річки, і нею, схоже, вже сотні років ніхто не їздив.

— Як же я втомився! — пробурмотів Лунг, роздягаючись у затінку скелястого уступу. — Останніми днями було дуже мало сну і занадто багато розмов.

— Ми розбудимо тебе, коли стемніє, — сказав Бен. Він подивився на гори, схожі на хребет дракона, і раптом згадав усі картини, які бачив в очах джина.

— Уже недалеко, — пробурмотів він. — Я впевнений. Дивно, у мене таке відчуття, ніби я тут уже був.

— А хіба не був? — глузливо спитала Сірчана шкурка. — Ти ж повернувся на землю Володаря драконів!

— Та перестань вже! — Бен витягнув два пиріжки з пакунку, який зібрала йому в дорогу Зібеїда Халіб, і сів поруч із Лунгом, розглядаючи мапу. Дракон вже заснув.

— Далі на мапі усе зафарбовано жовтим, — пробурмотів Бен, кусаючи пиріжок. — Що б це значило? — він задумливо струсив із мапи крихти, які впали на неї. — Ну добре, все одно, будемо просто триматися ближче до річки.

Мухоніжка сонно висунув голову з рюкзака і озирнувся.

— Де ми? — запитав він.

— На вірному шляху, — відповіла Сірчана шкурка, риючись у рюкзаку. — Хай йому грець! З однієї пляшки вся вода витекла. А інша без того була майже порожня, — вона підштовхнула Бена, який все ще роздивлявся карту.

— Гей, Володарю драконів, якщо тобі все тут настільки знайомо, то, може, ти так само знаєш де знайти води?

— Води? — Бен стурбовано підвів погляд від мапи, склав її і засунув у рюкзак. — Піду пошукаю, — сказав він. — Ну що, Мухоніжко? Хочеш, підемо разом?

— Іду! — Гомункулус поспішно виліз із рюкзака. — Ось побачите, я майстер відшукувати воду.

— Ще б пак, ми навіть знаємо, чому, — буркнула Сірчана шкурка.

— Слухай, Сірчана шкурко, годі вже тобі затівати сварки, — Бен посадив Мухоніжку на плече, повісив на шию пляшки і пов’язав голову хусткою, яку подарував йому професор. — Бувай, — сказав він.

— Бувай, — відгукнулася Сірчана шкурка, згортаючись клубочком поряд із Лунгом. — Гриби можете не шукати. У цій глушині навіть крихітного дощовика не знайдеш, — вона ще раз прицмокнула і почала похропувати.

— Що таке дощовик? — шепнув Бен до Мухоніжки. — Я б його не розпізнав, навіть якби він мені сам у руку стрибнув.

— Дощовик — дуже смачний гриб, — тихо відповів Мухоніжка. — У нього багато різновидів.

— Правда? — Бен із захопленням подивився на нього. — Ти так само і на грибах розумієшся? Отакої! Я справді дивуюся, скільки всього вміщається у твоїй маленькій голівці! Моя у порівнянні з нею порожня, як ця пляшка. А які у нього різновиди?

Поки вони йшли, Мухоніжка перераховував йому різновиди: дощовик круглий, дощовик грушоподібний, дощовик бурий — аж до дощовика шипового.

Бен знайшов не надто крутий схил і став спускатися ним, поклавшись на чуття Мухоніжки. Незабаром вони вийшли до джерела. Вода била струменем між камінням і прокладала собі шлях далі по схилу. Бен посадив Мухоніжку на камінь, опустився навколішки біля джерела і занурив пляшки у прозору воду.

— Хотів би я знати, чому щур заштрихував ті гори на карті жовтим, — тихо сказав він. На горі навпроти не видно було жодної живої істоти. Її темна тінь вкривала долину.

— Не знаю, юний пане, — сказав Мухоніжка, скочуючись із каменю, — але гадаю, коли вже так, то нам потрібно якомога швидше повернутися назад.

— Та годі тобі! — Бен щільно закрив пляшки і повісив собі на шию. — Знову ти називаєш мене «юний пане». Наступного разу я вщипну тебе за ніс!

Бен зібрався вже було посадити Мухоніжку собі на плече, як раптом почув позаду шурхіт. На довколишні скелі впала тінь, наче сонце зайшло за хмари. Бен подивився на небо — і з жахом припав до землі.

Просто на них летів гігантський птах, витягаючи пазурі — і враз зірвав його з гори, як жучка.

— Юний пане! — заверещав Мухоніжка. — Юний пане!

Бен намагався кусати кігті гігантського птаха, звивався, як дощовий черв’як, — але все дарма. Птах із хрипким криком злетів у повітря, несучи свою здобич.

— Мухоніжко! — гукнув Бен згори. — Мухоніжко, біжи по Лунга! По Лунга!

Птах поніс його до гір, схожих на зубці на спині дракона.

Якусь мить Мухоніжка стояв, не в змозі поворухнутися, і з жахом дивився услід гігантському птаху. З грудей його вихопилось ридання. Потім він схопився і поліз прудко, мов павучок, схилом угору.

— Швидше, Мухоніжко, швидше, — підганяв він сам себе.

Його нудило від страху при думці про прірву внизу. Кілька разів він зісковзував, втрачав опору, скочувався кручею вниз. Його тонкі пальці незабаром вкрилися пухирями, гострі коліна обдерлися. Серце у нього калатало все швидше і швидше, але він не звертав на це уваги. Він думав тільки про величезні крила птаха, які з кожним помахом несли хлопчика все далі. Коли Мухоніжка побачив нарешті поміж скелями хвіст Лунга, у нього від полегшення виступили сльози.

— Допоможіть! — вигукнув з останніх сил. — Допоможіть, швидше! — Крихітними ручками він смикав сплячого дракона за хвіст, тягнув Сірчану шкурку за шерсть.

Лунг відкрив заспані очі. Сірчана шкурка підскочила як ужалена.

— Ти що, з глузду з’їхав? — гаркнула вона на гомункулуса. — Чого… — більше вона нічого сказати не встигла.

— Юний пан! — пронизливо скрикнув Мухоніжка. — Будь ласка, швидше! Швидше! Гігантський птах… Його схопив гігантський птах!

Лунг миттю скочив на лапи.

— Де? — запитав він.

— Він полетів до драконових гір! — закричав Мухоніжка. — Лети за ним!

— Не вийде! — Сірчана шкурка зі стогоном вказала на небо. — Лунг не може зараз летіти! Місяця давно не видно!

— Діставай флакон! — сказав Лунг. — Швидко!

Сірчана шкурка тремтячими лапами дістала з рюкзака Бена місячну росу і капнула Лунгу на язика три краплі. Затамувавши подих, вони з Мухоніжкою дивилися на дракона. Він на мить заплющив очі, знову відкрив їх і ступив на край прірви.

— Залазьте швидше, — сказав він, вже розправляючи крила. — Ми повинні спробувати!

Сірчана шкурка схопила Мухоніжку і рюкзаки, і вилізла Лунгові на спину. Дракон широко розправив крила, відштовхнувся і полетів.

— Подіяло! — закричав Мухоніжка, вчепившись у волохаті лапи Сірчаної шкурки. — Слава богу!

Лунг відчував таку енергію, немов на небі сяяв місяць уповні. Він стрілою пролетів між скелями, злітаючи все вище і вище. Тінь його лягала на гори, осяяні денним світлом. Незабаром вони досягли драконових гір. П’ять вершин видавалися на тлі блакитного неба, відкидаючи тіні на долини і ущелини. Лунг роззирнувся.

— Трутовик березовий! — простогнала Сірчана шкурка. — Тут навіть гігантського птаха знайти важче, аніж печерицю в лісі!

— Ми повинні його знайти! — жалібно сказав Мухоніжка, заламуючи рученята. — Будь ласка!

Лунг влетів у першу ущелину.

— Бене! — кричала Сірчана шкурка. — Бене, озвися!

— Відгукніться, юний пане! — верещав Мухоніжка.

Лунг закинув голову і загарчав таким гучним риком, якого Сірчана шкурка ніколи ще від нього не чула. Поклик дракона гулко озвався у скелях, луною прокотився по ущелинах і замовк лише далеко-далеко, але навіть нашорошені вуха Сірчаної шкурки не почули відповіді.

— Я читав про цього птаха! — забурмотів Мухоніжка. — У книзі професора. Це птах Рок. Ми його притягли, так само, як василіска, і змія. Оце халепа!

— Ти дуже багато базікаєш, крихітко! — гаркнула на нього Сірчана шкурка. — Ім’я цього птаха нам нічим не допоможе. Ми повинні знайти Бена, тому закрий рота і роззуй очі.

— Так, звичайно, — жалібно сказав Мухоніжка. — Але якщо гігантський птах вже зжер юного пана?

На ці його слова відповіді не було.