— Вони про нас забули! — волав Мухоніжка, нервово крокуючи довкола бляшаного літачка. — Яка невдячність!
— Та облиш! — відповів щур, помішуючи ложкою в каструлі, що стояла на крихітному похідному примусі.
Сонце повільно сходило на затягнутому хмарами небі. Між гір лежав густий туман. Його білі пасма приховували від очей усе: квіти, озеро і Кропивника. Якщо він, звичайно, досі був там. Луї спробував вариво, що булькало в його каструльці, облизав мордочку і став неквапно помішувати далі.
— Та сядь ти нарешті, гуміфікусе! Вони прийдуть, я тобі вже всоте кажу. Найпізніше, коли стемніє. Я справді не розумію, що ти так розрюмсався. Ми тут маємо усе, що треба, — їжа, тепле питво. Я маю навіть спальні мішки. Причому два, що, погодься, дуже доречно.
— Але я хвилююсь! — скаржився Мухоніжка. — Хтозна, які вони, ці інші дракони. Може, саме такі, як у стародавніх казках. Може, вони жеруть людських дитинчат!
Щур хихикнув:
— Ну, знаєш! Я тебе запевняю, хлопчик зуміє сам про себе подбати. А якщо навіть ні, то з ним поруч Лунг. Не кажучи вже про волохату кобольдиху.
Мухоніжка зітхнув і знову став вдивлятися в туман унизу.
— А що, всі гемелькуси такі, як ти? — поцікавився Луї.
— Що? — перепитав Мухоніжка, не повертаючи голови.
— Ну, такі, що вічно все бачать у похмурому світлі, — Луї зачерпнув із каструльки ложку супу і обережно відсьорбнув. — Дідько! — вилаявся він. — Знову пересолив, — раптом він задер гостру мордочку і принюхався. Вуха у нього затремтіли. Мухоніжка злякано подивився на нього.
— Їсти будеш? — запитав Луї неприродно гучним голосом і непомітно вказав лапою назад. Там стояв його літак. Між колесами, під які для надійності було підкладено кілька великих каменів, щось ворушилося. У Мухоніжки перехопило подих.
— Їсти? — вичавив він нарешті. — Так, звичайно, із задоволенням, — і непомітно зробив крок до літака.
— Чудово, — сказав Луї, підводячись. — Тоді я дістану ще тарілку, — і раптом одним стрибком опинився між колесами і схопив чиюсь товсту ногу. Мухоніжка кинувся йому на допомогу, і вдвох вони витягли з-під літака гнома, який відчайдушно опирався.
— Кремінна борода! — перелякано вигукнув Мухоніжка. — Знову цей гірський гном!
Кремінна борода не звертав на нього уваги. Він кусався, відбивався, бив кулаками на всі боки і мало не зіштовхнув Луї з гори. Гірські гноми набагато сильніші, ніж пацюки чи бліді, худі гомункулуси. Але в ту мить, коли Кремінна борода сильним ривком вивільнився з мертвої хватки Луї, Мухоніжка збив капелюха у нього з голови.
Гном миттєво принишк. Він заплющив очі, відсахнувся від обриву, охнув і опустився на землю. Мухоніжка встиг підхопити капелюх перш, ніж він покотився схилом униз, і насунув на голову. Він закривав йому обличчя до самого носа, але на диво зовсім йому не заважав. Навіть навпаки. Він підійшов до самісінького краю урвища, так що носаки черевиків зависли над прірвою — і йому анітрохи не було страшно.
— Дивно! — пробурмотів він, повернувся і збив капелюха назад так, щоб широкі криси не заважали йому бачити. Гори довкола раптом змінилися. Вони сяяли і вигравали тисячею барв. Мухоніжка, дивуючись, озирався на всі боки.
— Гей, геміклусе, допоможи! — Луї витягнув із багажника довгу мотузку. — Треба його зв’язати, поки він не втік назад до господаря. Ти молодець, що зрозумів збити з нього капелюха. Я вже й забув про всі ці чарівні витребеньки.
— Ну здрастуй, Кремінна бородо! — сказав Мухоніжка, сідаючи гному на живіт, поки Луї зв’язував бранця. — А ти, слід визнати, старанний шпигун. Навіть я не був таким старанним протягом усіх трьохсот років, що прослужив господарю.
— Зрадник! — заревів гном і плюнув у груди Мухоніжки. — Віддай мій капелюх!
Мухоніжка тільки плечима знизав:
— Ну вже ні! З якого б це дива? — він нахилився до гнома:
— Я знаю, чому ти так вислужуєшся перед господарем. Тебе засліплює золото його луски. Але як же ти хочеш його отримати, щоб він тебе при цьому не зжер? Сподіваєшся відірвати щось, коли він засне? Я тобі не раджу. Ти ж знаєш, як він труситься над кожною пластиною. Чи ти забув, що через один такий шматочок він готовий був ізжерти професора? Як ти гадаєш, — він ще ближче схилився до гнома, — чи господар не боїться, що хтось дізнається про склад його панцира? А може, він ще більш боїться, аби хтось не пронюхав, що міститься у тій скриньці, яку він називає своїм серцем?
Кремінна борода злобно стиснув зуби, дивлячись на вогнище з каструлькою супу над ним.
— Що будемо з ним робити? — запитав Луї. — Ти маєш якісь ідеї, гампіколосу?
— Прихопити з собою, що ще з ним зробиш? — пролунав голос позаду них. Луї з Мухоніжкою аж підскочили з переляку. Але це була Сірчана шкурка, яка раптово опинилася біля скелі. За її спиною посміхався Бур-бур-чан.
— Як ви тут опинилися? — вигукнув Мухоніжка. — Ви знайшли драконову печеру?
— Знайшли, звичайно, як інакше, — відповіла Сірчана шкурка. — А ви, я дивлюся, зловили маленького шпигуна. Теж непогано. Але це дурниці. Ви тільки уявіть, — вона відкусила від зморщеного гриба, який тримала в руці, — ми знайшли дорогою сюди кілька старих грибних грядок, ще з тих часів, коли тут жили дубідаї. Гора вся переорана їхніми тунелями, — вона облизнулася і насмішкувато глянула на Мухоніжку. — А в тебе, дивлюсь, новий капелюх, крихітко?
Гомункулус постукав пальцями по крисах.
— Чудовий капелюх, варто зазначити! — відповів він.
— Добре ж ви морочили голову цьому Кропивнику! — сказав Бур-бур-чан. — Груздь і опеньок, це справді було чудово! А тепер ви ще й шпигуна зловили.
Луї пихато пригладив вуха.
— Дурниці, — сказав він.
— Що ж, від таких дурниць я б не відмовився, — сказав Бур-бур-чан, кидаючи погляд униз, у долину. Туман поступово розсіювався. Чорні птахи літали в його білих пасмах. Безліч чорних птахів. Цілі хмари їх з’являлися, щоб одразу сховатися в тумані.
— Дивно, — пробурмотів кобольд. — Таких чорних птахів я ніколи не бачив. Звідки вони тут взялися?
— Круки! — прогарчала Сірчана шкурка. — Я не сумнівалася, що вони від нас не відчепляться.
— Він усіх їх скликав сюди! — простогнав Мухоніжка, ховаючись за її ногу. — Нам усім гаплик! Вони просто скинуть нас із гори своїми дзьобами!
— Що ти верзеш? — щур став поруч із ним і присвиснув так голосно, що Мухоніжка здригнувся. — І правда! Ціла прірва круків! Дядечко розповідав мені, що серед них зустрічаються дуже неприємні екземпляри. Це саме вони?
Мухоніжка кивнув:
— Чарівні круки. І цього разу їх занадто багато, щоб Сірчана шкурка змогла розігнати їх, кидаючи камінці.
— Треба вшиватися, — сказала Сірчана шкурка, відтягаючи Бур-бур-чана від прірви, — поки вони нас не помітили.
— Кропивник, золотий дракон, ізжере вас усіх! — заверещав Кремінна борода і спробував укусити Бур-бур-чана за волохату ступню. Але кобольд лише розсміявся.
— Для цього йому доведеться спочатку затягти сюди нагору свій панцир, — зауважив він, закидаючи гнома собі на плече, як мішок.
— І де розташовується таємний вхід, твій хитрий господар теж поки не знає, — підхопила Сірчана шкурка.
— Дізнається! — гаркнув гном, відчайдушно хвицаючи ногами. — Він вас усіх перечавить, як тарганів. Він… — Бур-бур-чан заткнув йому рота його власною бородою і зник разом із полоненим у проході, яким вони вийшли.
— Ходімо, крихітко! — Сірчана шкурка всадовила Мухоніжку собі на плече. — Щоб тебе справді круки не з’їли.
Луї затоптав багаття, тицьнув каструльку з супом у руки Сірчаній шкурці й запхав решту своїх речей в літак.
— Полетіли зі мною, голунуксусе! — крикнув він, залазячи в кабіну і заводячи мотор.
— Ні, дякую, — відповів Мухоніжка, міцніше хапаючись за Сірчану шкурку. — Одного польоту з тобою мені вистачило, я гадаю, на все життя.
— Ну, як хочеш! — щур захряснув дверцята і з дзижчанням промчав над їхніми головами до входу в печеру. Сірчана шкурка востаннє заклопотано глянула на круків, що кружляли над долиною, забігла всередину, затулила вхід каменем, і ззовні не залишилося жодних слідів таємного ходу дубідаї.