Володар драконів

Василіск

Лунг ні про що не турбувався. Він спав глибоко й міцно. Назовні все сильніше пекло сонце, але в гроті було як і раніше прохолодно, і драконові снилися гори, гноми, які видираються його хвостом, і брудний канал, що тече повз людські оселі.

Раптом він підвів голову. Щось його розбудило. У ніс вдарив огидний сморід, що захлеснув його, як брудна вода з його сну. Зарості терну перед входом раптом зів’яли, листя пожухло й згорнулося в рурки.

Дракон підвівся, стривожений, і став прислухатися. З розколини у найтемнішому кутку печери долинуло шипіння, шурхіт пір’я, скрегіт кігтів по кам’яній долівці. І раптом із мороку виникло найогидніше з чудовиськ, які Лунг коли-небудь бачив.

Воно було схоже на величезного півня з жовтим пір’ям і величезними крилами, втиканими колючками. Нерухомі очі були криваво-червоного кольору, а на огидній голівці здіймався вінець блідих шипів. Лускатий хвіст звивався як змія і закінчувався кігтем, що тягнувся до невидимої здобичі. Чудовисько повільно рушило до Лунга.

У дракона перехопило подих. Голова у нього запаморочилася від смороду. Він відступав, поки хвіст його не заплутався у тернових чагарниках перед входом.

— Ти розбудив мене, — гарикнуло чудовисько. — Драконе! Вогнедишний черв’яче! Твій солодкуватий запах проник до мого найтемнішого сну і порушив його. Що знадобилося тобі у моїй печері?

Лунг обтрусив із хвоста гілки терну і ступив назустріч чудовиську. Сморід, що оточував мерзенне створіння, як і раніше заважав йому дихати, але він більш не боявся цю потвору.

— Я не знав, що це твоя печера, — відповів він. — Пробач, але, якщо ти дозволиш, я побуду тут, поки не стемніє. Я не знаю, де ще мені сховатися від людей.

— Від людей? — просичало чудовисько. Воно зареготало, роззявивши кривий дзьоб. — Ти ховаєшся від людей у моїй печері? Це чудово. Так, це справді чудово.

Лунг із цікавістю подивився на огидного півня.

— Хто ти? — запитав він. — Я ніколи не чув про таку істоту.

Півень із пронизливим криком розправив колючі крила. З пір’я посипалися мертві жуки і павуки.

— Ти не знаєш мого імені? — верескнув він. — Ти не знаєш мого імені, вогнедишний черв’яче? Я найбільший жах у цьому світі, і ти розбудив мене. Ти — світло, але я — найчорніший морок, і я поглину тебе. Ми не можемо перебувати разом в одному і тому ж місці. Ми як день і ніч.

Лунг немов прикипів до місця. Він хотів ворухнутися, загнати мерзенного півня своїм полум’ям назад у розколину, з якої той виповз, але лапи не підкорялися йому. В очах чудовиська спалахнуло полум’я. Шипи на його голові затремтіли.

— Подивися на мене, вогнедишний хробаче, — прошепотів жовтий півень. — Подивися мені просто в очі.

Лунг хотів відвернутися, але червоні очі не відпускали його. Від їхнього погляду голова його сповнювалася чорним туманом. У ньому зникало все, що він знав.

Раптом різкий біль повернув його до реальності. Хтось щосили наступив йому на хвіст. Лунг обернувся і побачив біля входу в печеру худорлявого чолов’ягу в шортах. У руках у нього було дзеркало. Він тримав це велике кругле люстро високо над головою. Лунг почув, як півень за його спиною забив крилами.

— Відійди убік, драконе! — гукнув чоловік. — Швидше! Відійди убік і не дивись на нього, якщо тобі дороге життя.

— Ні, подивися на мене, вогнедишний черв’яче! — загорлав півень, б’ючи зміїним хвостом об скелю. — Подивися сюди!

Але Лунг подивився на людину, відскочив убік — і чудовисько побачило своє відображення в дзеркалі.

Жахливий зойк, що вирвався з пащеки мерзенного створіння, ще кілька днів лунав у вухах Лунга. Потвора змахнула крильми, і вся долівка в печері вкрилась отруйно-жовтим пір’ям. Потім вона почала збільшуватися у розмірах. Незабаром шипи на її голові торкнулися стелі печери — і в ту ж мить тіло монстра розірвало на тисячу шматків.

Лунг, не вірячи своїм очам, дивився на те місце, де щойно було чудовисько. Людина, що стояла поруч із ним, стомлено опустила дзеркало.

— Ще б трохи… — сказала вона, зітхнувши і притулила дзеркало до стіни печери. Лунг продовжував стояти як оглушений і дивився, витріщивши очі, на останки чудовиська. Перед ним лежали лише пір’я і жменька смердючого попелу.

Людина відкашлялась і несміливо підійшла до дракона трохи ближче.

— Дозволь представитись, — він злегка вклонився. — Барнабас Візенгрунд, професор археології, займаюсь фантастичними істотами усіх різновидів. Познайомитись із тобою — велика честь для мене.

Лунг зніяковіло кивнув.

— Дозволь тебе попросити, — продовжував Барнабас Візенгрунд, — вивергни, будь ласка, своє полум’я на останки цього мерзенного створіння. Це єдиний спосіб уникнути того, щоб печера ще сотні років випромінювала скверну. І цей жахливий сморід, — він затиснув свій великий ніс, — так само тоді зникне.

Лунг все ще здивовано дивився на людину, проте виконав її прохання. Коли він дихнув блакитним полум’ям на останки чудовиська, вони перетворилися на тонкий срібний пил, що наповнив мерехтінням усю печеру.

— О! — вигукнув професор. — Яка краса! Зайвий доказ того, що навіть із найпотворнішого іноді може вийти прекрасне, чи не так?

Лунг кивнув.

— Що це була за істота? — запитав він.

— Це… — Барнабас Візенгрунд всівся на камінь і втер спітнілого лоба. — Це, друже мій, був василіск. Теж казкова істота, як і ти, от лишень із числа темних сил.

— Василіск? — дракон здивовано похитав головою. — Ніколи не чув про такого.

— На щастя, ці чудовиська рідкісні, дуже рідкісні, — пояснив професор. — Вони зазвичай вбивають одним звуком свого голосу або єдиним поглядом своїх огидних очей. Будь-яка смертна істота на твоєму місці вже лежала б мертвою, але з драконом навіть василіску так швидко не впоратися.

— Але ти знищив його, — сказав Лунг, — всього лише за допомогою дзеркала.

— Так, це правда, — Барнабас Візенгрунд зі збентеженою усмішкою пригладив скуйовджене сиве волосся. — Але, знаєш, це було не дуже важко. Василіск не може терпіти вигляду свого відображення в дзеркалі. Утім, досі в мене не було можливості перевірити це на практиці, але так написано в усіх книжках. Іноді, як бачиш, на книги все ж таки можна покластися.

Дракон подивився на нього, розмірковуючи.

— Ти ж врятував мені життя, чи не так? — нарешті сказав він. — Як мені віддячити тобі за це?

— Не варто подяки! — професор посміхнувся Лунгу. — Це була для мене велика честь. Виняткова честь, можеш мені повірити, — він із захопленням дивився на дракона. — Я, знаєш, навіть мріяти не смів про те, що за своє коротке людське життя зможу зустрітися з драконом. Сьогодні для мене дуже, дуже щасливий день, — професор розчулено потер перенісся.

— Ти, я бачу, дуже багато знаєш про тих, кого ви, люди, називаєте казковими істотами, — Лунг із цікавістю схилився до Барнабаса Візенгрунда. — Більшість людей взагалі не знають, що ми існуємо.

— Я займаюся цим вже більше тридцяти років, — відповів професор. — Мені пощастило: коли мені було десять років, я зустрівся з лісовою феєю — вона заплуталася в сітці, що захищала вишню у нас у саду. Відтоді мене, звичайно, вже ніхто не міг переконати, що феї бувають лише в казках. Чому б, подумав я тоді, не бути насправді також решті казкових істот? І врешті-решт моїм фахом став їхній пошук — різноманітних фантастичних істот, про яких розповідається у давніх і дуже давніх історіях. Мені траплялося розмовляти з гномами про коштовні камені, з тролями — про смак деревної кори, з феями — про вічне життя і з вогняними саламандрами — про чаклунство. Але ти перший дракон, якого я бачу. Я був впевнений, що ваша порода вимерла.

— А що привело тебе сюди? — запитав Лунг.

— Пошуки Пегаса, крилатого коня, — відповів професор. — Але замість нього я знайшов цей грот. Над входом висічені на камені ієрогліфи, які застерігають від василіска. Розумієш, про ці чудовиська знали вже стародавні єгиптяни. Вони вважали, що василіски вилуплюються з отруйного яйця ібіса. Існує також теорія, що василіск з’являється тоді, коли п’ятирічний півень знесе яйце. Це, на щастя, трапляється не так вже часто. Хай там як, але на всяк випадок я сховав назовні біля входу дзеркало. Але, чесно кажучи, досі не наважувався зайти всередину.

Лунг згадав червоні очі василіска і відчув, що чудово розуміє професора.

— Ти його розбудив, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Розумієш?

— Я? — Лунг недовірливо похитав головою. — Він мені теж так сказав, але я в цій печері тільки спав. Яким чином я міг його розбудити?

— Своєю присутністю, — відповів професор. — Я з’ясував у результаті своїх досліджень одну дуже цікаву річ: казкові істоти притягують одне одного. Кожна з них відчуває присутність іншої. В одних свербить голова, в інших чухається луска. З тобою такого ніколи не траплялося?

Лунг похитав головою:

— Я частенько відчував лоскотання в лусці, але якось не надавав цьому великого значення.

Професор кивнув, розмірковуючи.

— Я гадаю, василіск просто відчув тебе, — сказав він.

— Він сказав, що я порушив його темні сни, — пробурмотів Лунг, здригаючись. Його все ще нудило від смороду, що оточував василіска. Професор Візенгрунд відкашлявся.

— Я маю до тебе одне прохання, — сказав він. — Чи можна мені разок погладити тебе по лусці? Розумієш, ми, люди, поки не помацаємо, не можемо до кінця повірити, що якась річ справді існує.

Лунг підставив професорові свою довгу шию. Барнабас Візенгрунд благоговійно провів рукою по лусці дракона.

— Чудово, — прошепотів він. — Просто чудово. До речі, м-м-м, вибач, що я наступив тобі на хвіст. Але я просто не знав, як змусити тебе відірвати погляд від василіска.

Лунг посміхнувся і поворушив кінчиком зубчастого хвоста:

— Це нічого. Сірчана шкурка спробує втерти трохи слини кобольда… — дракон замовк на півслові і озирнувся. — Їх досі немає, — він стривожено ступив до виходу з печери. — Де ж вони?

Професор кашлянув за його спиною:

— Ти шукаєш свого кобольда?

Лунг здивовано обернувся:

— Так.

Барнабас Візенгрунд зітхнув.

— Саме цього я й боявся, — сказав він. — Там у наметовому таборі тримають у клітці лісового кобольда.

Лунг вдарив хвостом із такою силою, що ледве не звалив із ніг професора.

— Сірчану шкурку? — вигукнув він. — Вони тримають її в клітці? — У нього потемніло в очах від гніву. Він вишкірив зуби. — Де вона? Я мушу їй допомогти.

— Ні, не ходи туди, — поспішно промовив Барнабас Візенгрунд. — Це для тебе занадто небезпечно. Я її звільню, не хвилюйся. Давно вже збираюся зламати ці бісові клітки, — з рішучим виглядом він затиснув дзеркало під пахвою і рушив до виходу з печери. — Я скоро повернуся, — сказав він, — і приведу твою подругу Сірчану шкурку.

— Сірчана шкурка вже тут, — пролунало з тернових заростей перед входом, і Сірчана шкурка продерлася крізь сухі гілки. За нею видряпався Бен із Мухоніжкою на плечі. Вони мали стомлений вигляд, усі в подряпинах від тернових колючок, замурзані й спітнілі. Лунг підійшов до них, кинув швидкий здивований погляд на Мухоніжку і заклопотано обнюхав з усіх боків Бена і Сірчану шкурку.

— Вони посадили тебе в клітку? — запитав він малу кобольдиху.

— Було діло, але Бен мене звільнив. Разом із цим ось малюком, — Сірчана шкурка з неприязню розглядала професора з голови до ніг:

— Печериця гнила, але що тут робить людина?

— Мені здається, поруч із тобою теж людина, — сказав Барнабас Візенгрунд із ледь помітною усмішкою.

— Він не рахується, — огризнулася Сірчана шкурка, сердито вперши лапи в боки. — Це друг. А ти хто такий? І поміркуй, будь ласка, як слід над своєю відповіддю, бо я зараз дуже зла на людей. Страшенно зла, до бурчання в животі й зубовного скреготу, ясно?

Барнабас Візенгрунд посміхнувся.

— Ясно, — відповів він. — Отже, я…

— Стривай-но! — вигукнула Сірчана шкурка і підійшла до професора на крок ближче, підозріло вдивляючись у нього. — Мені здається, я бачила тебе біля клітки!

— Припини, Сірчана шкурко! — перебив її Лунг. — Він врятував мені життя.

Сірчана шкурка оніміла з подиву. Вона недовірливо глипнула спершу на Лунга, потім на Барнабаса Візенгрунда.

— Оцей? — промовила вона нарешті. — І як же він це зробив?

У цю мить Мухоніжка схилився вперед із плеча Бена, втягнув повітря своїм гострим носом і перелякано підвів голову.

— Тут був василіск, — прошепотів він із виразом жаху на обличчі. — Господи боже мій!

Усі здивовано подивилися на крихітного чоловічка.

— Хто це? — запитав Лунг.

— Ах, цей! — Сірчана шкурка презирливо махнула рукою. — Це гемунколос чи щось на зразок цього. Ми підчепили його у людей в таборі, і з тих пір він причепився до Бена, як реп’ях.

Мухоніжка показав їй язика.

— Це гомункулус, дорогий мій кобольде, — сказав Барнабас Візенгрунд. Він підійшов до Бена і обережно потиснув маленьку руку Мухоніжці:

— Дуже радий познайомитися. Сьогодні воістину день видатних зустрічей.

Улещений малюк задоволено посміхнувся.

— Мене звуть Мухоніжка, — сказав він, вклоняючись професору. Але коли Лунг висунув голову з-за плеча Барнабаса Візенгрунда і подивився на нього, гомункулус засоромлено опустив голову.

— То що тут було? — нетерпляче спитала Сірчана шкурка. — Як цей малюк сказав? Васінсвист?

— Ш-ш-ш! — Мухоніжка приклав палець до губ і сказав ледь чутно:

— Василіск. Не називай його імені надто голосно, довбешко волохата!

Сірчана шкурка скривилася:

— А чому, власне, не називати?

— Василіск, — знову ледь чутно видихнув Мухоніжка, — це найжахливіший кошмар на землі, темний страх, що зачаївся у колодязях і щілинах, чекаючи, поки хтось його розбудить. Кобольди на кшталт тебе мруть як мухи від одного лише вигуку з його кривого дзьоба.

Бен тривожно озирнувся.

— І таке чудовисько було тут? — запитав він.

— Саме так, таке чудовисько було тут, — зітхнув професор Візенгрунд. — Добре, що я вчасно нагодився і зміг допомогти твоєму другу-драконові. А зараз мені вже пора з’явитися в таборі, поки на пошуки мене не відправили цілий загін.

— До речі, коли ви збираєтеся рушати в дорогу? — запитав він уже біля самого виходу. — Чи ви поки побудете тут?

— Тут? Ще чого не ставало! — відповіла Сірчана шкурка. — Ні, щойно сяде сонце, ми полетимо далі.

— Тоді надвечір я зазирну сюди ще разок, якщо ви не заперечуєте, — сказав професор. — Вам, я гадаю, стане в пригоді трохи харчів у дорогу. Крім того, я маю ще декілька запитань.

— Будемо дуже раді, — сказав Лунг, злегка штовхаючи Сірчану шкурку носом у спину.

— Будемо раді, ясна річ, — пробурмотіла вона. — Але мені дадуть нарешті розповісти про мої пригоди? Чи тут нікому й діла нема, що з мене ледь опудало не зробили?