Володар драконів

Прощання і відліт

— Дубідаї, аякже! — саркастично скривилася Сірчана шкурка, щойно Бур-бур-чан зник з очей. — І це, скажете, кобольд? Ну, я вже не знаю. А може, він нас відведе просто в пащу до Кропивника?

— Дурниці! — Бен посмикав її за гострі вуха. — Ти хоч порадій, кобольдихо буркотлива! Перемога! Він відведе нас до Подолу неба. А якщо Кропивник суне туди свою погану морду, ми заженемо його назад у море!

— Ну-ну! — Сірчана шкурка наморщила ніс. — Знаєш що? Ти з глузду з’їхав, чоловічку!

Лама щось тихо сказав Візенгрундам.

— Що він говорить? — запитав Бен у Мухоніжки.

— Мале переможе велике, — відповів гомункулус, — і доброта візьме гору над жорстокістю.

— Будемо сподіватися, — буркнула Сірчана шкурка і раптом повернула голову і принюхалася. — Дивно, пахне гірськими гномами. Немає на світі гори, де б вони не стукали своїми молотками, ці хлопці в безглуздих капелюхах.

— Ти розумієш, що кажеш? — в очах у Гіневер був жах.

— Я кажу, що пахне гномами, — повторила Сірчана шкурка. — А що?

— Де саме пахне? — прошепотів Бен, хапаючи її за руку. — У якому місці?

У цю мить із тріщини в скелі вислизнула маленька фігурка і блискавично шугнула в темряву.

— Кремінна борода! — верескнув Мухоніжка, мало не беркицьнувшись із плеча Бена. — Це Кремінна борода, новий чистильник панцира у Кропивника! Хапайте його! Швидше! Він йому все розповість!

Усі кинулися в погоню, штовхаючи одне одного і загороджуючи самим собі дорогу. На площі перед молитовним залом стало ясно, що гном від них втік.

Сірчана шкурка, відчайдушно лаючись, обнюхувала кожен закуток. Кілька ченців, які поверталися з хмизом у монастир, здивовано дивились на неї. Коли переслідувачі спиталися в лами, чи не бачили вони маленького чоловічка, який тікав подвір’ям, той вказав на стіну, де все ще похропував біля свого літака Луї Довгохвостий.

Бен і Гіневер підбігли до стіни і перехилися через неї, пильно дивлячись вниз. Але на крутому гірському схилі не видно було жодного підозрілого руху.

— Прокляття! — вигукнув Бен. — Він утік!

— Хто? — Луї Довгохвостий сів, протираючи сонні очі.

— Шпигун, — відповів Бен і обернувся до Лунга. — Що тепер робити? Адже він усе розповість Кропивнику.

Дракон лише головою похитав.

— Шпигун? — здивовано запитав щур. — Який шпигун?

— Той, якого ти не знайшов, коли літав на розвідку, — огризнулася Сірчана шкурка, нюшачи повітря. — Я не відчуваю його, мухомор крапчастий! Щось забиває мені ніс! — вона озирнулася і показала на купу коричневих коржів біля монастирської стіни. — Що це таке?

— Кізяк, — відповів професор. — Сушене лайно яків, якщо хочеш знати подробиці.

Лама кивнув і щось сказав.

— Він каже, — переклав Мухоніжка, — що вони використовують кізяки як паливо, тому що дерев тут мало.

Сірчана шкурка застогнала.

— Ну як я можу тепер щось винюхати? — з відчаєм запитала вона. — Як я можу відчути цього клятого гнома, коли все довкола просмерділося гноєм? Хай хоч який би він був корисний!

— Може, мені спробувати спуститися схилом униз, юний пане? — запитав Мухоніжка. Бен похитав головою.

— Це дуже небезпечно, — він зітхнув. — Ні, ми його упустили, тут уже нічого не поробиш.

— Такі короткі ніжки, а так швидко бігає, — сказала Віта Візенгрунд. — Неймовірно! Що ж, гірські гноми — народець меткий, особливо в горах.

— Поки в них не відберуть капелюх, — Мухоніжка видерся на стіну і глянув униз. На мить йому здалося, що він чує тихе сопіння. Але через висоту у нього запаморочилося у голові, і він поспіхом відскочив.

— А що буде, коли відібрати у них капелюх? — Поцікавився Бен.

— У них запаморочиться у голові, — відповів Мухоніжка, видираючись назад на плече Бена.

— Ось що буває, коли не віриш власним дітям! — похмуро промовив Барнабас Візенгрунд, кладучи руку на плечі Гіневер. — Я мушу попросити у тебе вибачення. Ти була права, а я старий сліпець.

— Добре, — відповіла Гіневер. — Хоча, дуже шкода, що я була права.

Лунг витягнув шию поверх стіни і подивився вниз, на річку, на бурих водах якої вигравало сонце.

— Отже, ми повинні випередити Кропивника, — сказав він. — Гном напевно чув усе, що сказав Бур-бур-чан, і вони негайно вирушать туди.

— Ах ось ви про що! Ви дізналися, де розташовується Поділ неба, а цей шпигун усе підслухав! — Луї Довгохвостий схопився. — Ну то й що? Адже цей золотий дракон не вміє літати, чи не так? Тому Лунг зможе легко його випередити.

Але Мухоніжка понуро похитав головою:

— Не думаю, що це так легко. Кропивник знає багато різних шляхів, — він із досадою ляснув себе по гострих колінах. — І навіщо тільки Бур-бур-чан описав так докладно, де саме ховаються дракони!

— Вхід у печеру йому все одно не знайти, — зауважила Гіневер. — Бур-бур-чан сказав, що його взагалі ніхто знайти не зможе.

— Якщо, звісно, ми самі не відведемо туди Кропивника, — похмуро буркнула Сірчана шкурка. Всі мовчали.

— Як було б добре, якби його засипало піском! — понуро буркнув Бен. Лама поклав руку йому на плече і щось промовив. Бен запитально подивився на Мухоніжку.

— Це було б занадто легко, Володарю драконів, — переклав гомункулус. Бен похитав головою.

— Можливо, — сказав він. — Але я зовсім не проти, щоби хоч щось було легко.

До розрідженого повітря на Даху світу Бен і всі його супутники вже звикли. Однак ченці все ж наполягли на тому, щоб вони взяли з собою провіант і теплий одяг для перельоту через великі гори. Навіть Сірчана шкурка погодилася, що їй доведеться натягнути на своє хутро людські речі, щоб витримати холод у захмарних висотах. Хлопчик, приблизно ровесник Бена, відвів їх до будиночку на краю монастирського подвір’я, де ченці зберігали одяг і провізію. По дорозі туди Бен вперше помітив, який насправді монастир великий і як багато людей у ньому мешкає.

— Ми із задоволенням вирушили б із вами, — сказав Барнабас Візенгрунд, поки вони йшли за маленьким ченцем. — І я, і Віта, і Гіневер. Але боюся, що людям нема чого втручатися в цю справу, — він поплескав Бена по плечу. — Окрім, звичайно, Володаря драконів.

Бен усміхнувся. Володар драконів. Ченці низько кланялися йому щоразу, як він траплявся їм назустріч. Бен навіть не знав куди очі подіти.

— Ти вже вирішив, що будеш робити потім? — запитав професор, не дивлячись на Бена. — Я маю на увазі, після того як ви нарешті знайдете Поділ неба, і все буде добре, і взагалі… — він прокашлявся і пригладив сиве волосся, — тобто, коли Лунг полетить по своїх родичів. Ти хочеш залишитися з драконами назавжди? — Він соромливо подивився збоку на хлопчика. Бен знизав плечима:

— Не знаю. Я ще про це не думав. Зараз не існує ніякого «до» і «після», розумієте?

Професор кивнув:

— Так, мені знайоме це відчуття. Воно виникає завжди, коли відбувається щось дуже важливе. Але, — він знову відкашлявся, — якщо ти захочеш, то існує можливість… — він висякався у великий носовичок, — якщо після усіх цих пригод тобі захочеться знову опинитися серед людей… — він поглянув на небо. — Коротше, Віта дуже тебе полюбила, а Гіневер давно вже скаржиться, що у неї немає брата. Можливо, — він подивився на Бена і почервонів, — можливо, ти був би не проти вважати нас поки своєю родиною? Що ти на це скажеш?

Бен сторопіло дивився на професора.

— Це, звичайно, просто пропозиція, — залопотів професор, — просто одна з моїх божевільних ідей. Але…

— Я б з радістю, — перебив його Бен. — Із дуже великою радістю!

— Правда? — Барнабас Візенгрунд полегшено зітхнув. — Це просто чудово! Тільки чекати тепер на тебе нам буде ще важче, — він посміхнувся хлопчику. — Утім, ми збиралися найближчим часом вирушити на пошуки Пегаса. Пригадуєш?

Бен кивнув.

— Я б із задоволенням взяв участь, — сказав він. І взяв Барнабаса Візенгрунда за руку.

Коли в горах стемніло, все було готове до відльоту. Бен і Сірчана шкурка укутались як могли в теплі шапки, рукавиці і куртки. Мухоніжка сидів на колінах у Бена, загорнувшись у клаптик овчини, на голові — шапка з відрізаного пальця рукавички. У рюкзаку Сірчаної шкурки лежала курага і термос із гарячим чаєм із маслом — на всяк випадок, пояснив, посміхаючись, лама, коли Сірчана шкурка підозріло понюхала напій.

Лунг не боявся холоду, і самі ченці, схоже, були до нього теж нечутливі. У своєму тоненькому вбранні вони проводжали Лунга цієї холодної ночі до печер дубідаї. Лунг яскраво вилискував у світлі їхніх смолоскипів, немовби місяць, що спустився на землю. Луї Довгохвостий з дзижчанням летів на своєму літачку попереду нього. Він вирішив приєднатися до дракона. Щур помахав ченцям із таким виглядом, ніби вся ця метушня була влаштована заради нього.

Бур-бур-чан вже чекав на Лунга. Він стояв у тому ж отворі скелі, звідки з’явився першого разу, але тепер він був не сам. З інших отворів також визирали дубідаї. Вони у повному складі прийшли подивитися на чужого дракона. Коли Лунг зупинився просто під їхніми печерами і подивився вгору, пролунав збуджений шепіт. З усіх отворів висовувалися волохаті голови, великі й маленькі, і з цікавістю розглядали срібного дракона.

Бур-бур-чан перекинув через плече рюкзак, хутко спустився скелею і видерся на спину Лунгу, наче робив це все життя.

— Чи знайдеться тут місце для мого багажу? — запитав він, сідаючи перед Сірчаною шкуркою.

— Давай сюди, — буркнула Сірчана шкурка, вішаючи його рюкзак поряд із своїм. — Що у тебе там? Камені?

— Гриби! — шепнув Бур-бур-чан їй на вухо. — Найсмачніші гриби на світі! Гадаю, ти нічого подібного в житті не куштувала!

— Щось не віриться, — пробурчала Сірчана шкурка, пристібаючись. — Якщо вони з тутешніх гір, то напевно скриплять на зубах.

Бур-бур-чан тільки всміхнувся у відповідь.

— Візьми, — він тицьнув Сірчаній шкурці в лапу кілька крихітних грибків. — Ці якраз не дуже смачні, зате допомагають переносити висоту. Дай чоловічкові і обом малим теж по одному. Дракону це не потрібно, а ви всі обов’язково повинні з’їсти один такий гриб, ясно?

Сірчана шкурка кивнула і сунула один гриб у рота.

— Справді, не дуже вони смачні, — пробурмотіла вона і передала решту своїм супутникам. Бур-бур-чан поклав усі чотири руки на теплу луску Лунга.

— Я вже й забув, як це чудово — літати на драконі, — прошепотів він. Лунг обернувся до нього.

— Готовий? — запитав він. Бур-бур-чан кивнув.

— Ми до твого пасажирського місця теж приробили ремінь! — гукнув Бен ззаду. — Пристебнися!

Бур-бур-чан перекинув ремінь через волохате черево.

— До речі, — Сірчана шкурка поторкала його за плече, — ми, можливо, ще не позбулися цього золотого дракона. Коли ти так чудово описував дорогу до Подолу неба, нас підслуховував його гном-слуга. Розумієш, що це означає?

Бур-бур-чан задумливо почухав черево:

— Але ж, гадаю, ми прилетимо туди раніше за Кропивника? — Він пригнувся до шиї Лунга. — Що ти збираєшся робити? — запитав він дракона. — Тобто що ти збираєшся робити, якщо раптом Золотий заявиться до Подолу неба? Сховаєшся разом із рештою своїх родичів?

Лунг повернув до нього голову.

— Я вже ніколи більше не буду ховатися, — сказав він.

— Як це так? Звичайно, будеш! — злякано вигукнула Сірчана шкурка. — Якщо буде треба, ти теж сховаєшся! Поки він не піде. А як інакше?

Лунг нічого не відповів.

— Чи всі готові? — запитав він.

— Готові! — гукнув Бур-бур-чан, просуваючись ще далі вперед. — Розбудимо драконів від довгого сну!

Ченці зі своїми смолоскипами відійшли подалі, і Лунг розправив крила. Серп місяця став тоншим, тому він на всяк випадок випив трохи місячної роси. Власні крила видавалися йому зараз легкими, як пташине пір’я.

— Хай щастить! — вигукнув Барнабас Візенгрунд.

— Повертайтеся скоріше! — крикнула Віта, а Гіневер кинула Бену плитку шоколаду. Він встиг схопити її раніше, аніж вона впала на коліна Сірчаної шкурки. Луї Довгохвостий завів мотор свого літака, і Лунг звівся в небо. Він перелетів гору, на схилі якої стояв монастир, і подався до сніжних вершин, що обрамляли небо на сході.