Володар драконів

Бур-Бур-Чан

Лама повів гостей на інший бік монастирського подвір’я, туди, де стояли Генкханг і Лхакханг, храми гнівних і миролюбних богів. За ними слідував, перебігаючи від стіни до стіни, також Кремінна борода, шпигун Кропивника.

Коли вони проходили повз червоний храм, лама зупинився.

— Це, — переклала його слова Віта Візенгрунд, — храм гнівних богів, які охороняють монастир і село від всілякого зла.

— Якого, наприклад? — запитала Сірчана шкурка, тривожно озираючись.

— Злих духів, — відповів лама, — сніжних буревіїв, лавин, зсувів, тяжких хвороб…

— Голоду, — стурбовано додала Сірчана шкурка. Лама посміхнувся:

— Від нього також, — і пішов далі.

Кремінна борода, який скрадався слідом, раптом затремтів. Ноги у нього підігнулися, коли він наблизився до червоних стін. Він важко дихав, і йому здалося, що крізь стіни храму до нього тягнуться руки, хапають і тягнуть у темряву. З пронизливим криком він відскочив мало не на п’яти Барнабасу Візенгрунду.

— Що це було? — запитав професор, обертаючись. — Ти чула, Віто?

Його дружина кивнула:

— Звук був такий, ніби ти наступив кішці на хвіст, Барнабасе.

Професор похитав головою і ще раз озирнувся, але Кремінна борода вже забився в шпарину в стіні.

— Може, це були злі духи, — сказала Гіневер.

— Напевно, — відповів їй батько. — Ходімо, лама, здається, вже на місці.

Старий чернець зупинився там, де схил гори сягав монастирських стін. Скеля у цьому місці була схожа на дірявий сир. Бен і Сірчана шкурка задерли голови і подивилися вгору. Дірки всуціль вкривали каміння. Вони були такими великими, що Бен і Сірчана шкурка легко могли б у них поміститися.

— Що це? — Бен запитально глянув на ламу. Мухоніжка переклав його слова.

— Це оселі, — відповів лама. — Оселі тих, кого тобі належить закликати на допомогу. Їхні мешканці з’являються не часто. Лише дуже небагатьом із нас траплялося їх бачити. Але це цілком доброзичливі істоти. Вони оселилися тут до нас, задовго до нас.

Лама ступив на скелю і потягнув за собою Бена. У темряві хлопчик не зауважив цього одразу, але з кручі виступали голови двох кам’яних драконів.

— Вони схожі на Лунга, — прошепотів хлопчик. — Зовсім такі самі, — він відчув на спині тепле дихання дракона.

— Це дракон початку і дракон кінця, — пояснив лама. — Для того що ти збираєшся зробити, краще вибрати початок.

Бен кивнув.

— Ну, Володарю драконів, бий! — видихнула Сірчана шкурка. Бен підняв місячний камінь і з усієї сили вдарив його об ріг кам’яного дракона.

Камінь розлетівся на тисячу скалок. І всім здалося, що пролунав гуркіт, який поступово затих у надрах гори. Потім стало тихо. Зовсім тихо. Усі чекали.

Сонце повільно опускалося за гори, які кидали довгі тіні на монастир. Зі снігових вершин повіяв холодний вітер. І раптом в одному з отворів у скелі, високо над головами прибульців, виникла постать. Це був кобольд. Він мав майже такий самий вигляд, як Сірчана шкурка, лише рук у нього було чотири — і всіма чотирма він спирався об скелі.

— Двадцять пальців, Мухоніжко! — прошепотів Бен. — У нього двадцять пальців! Як казав джин.

Гомункулус лише кивнув.

Кобольд підозріло подивився вниз, ковзнув поглядом по людях і втупився в дракона. Тільки в дракона.

— Ви лише погляньте! — сказав він мовою казкових істот, яку розуміють без перекладу як люди, так і звірі. — Ви надумали нарешті? Через стільки років? Я гадав, ви вже цвіллю вкрилися у своєму сховищі! — Кобольд презирливо плюнув на скелі. — Що ж трапилося, що вони раптом прислали тебе звати нас на допомогу? І що це за дивний кобольд там із тобою? Де він втратив решту рук?

— У мене їх тільки дві! — сердито гукнула вгору Сірчана шкурка. — Як, власне, належить кобольду, груздю перцевий! І нас ніхто не посилав. Ми прийшли сюди з власної волі. Інші на це не наважилися, але цвіллю поки ніхто з них не вкрився!

— Овва! — Кобольд посміхнувся. — Груздь перцевий! Принаймні на грибах ти розумієшся. Мене звуть Бур-бур-чан, а тебе?

— Її звуть Сірчана шкурка, — відповів Лунг, виступаючи вперед. — В одному ти правий: ми прийшли сюди, тому що нам потрібна допомога. Ми прилетіли з дуже, дуже далеких країв, щоб знайти Поділ неба, і джин сказав нам, що ти можеш нам його показати.

— Із дуже-дуже далеких країв? — Бур-бур-чан наморщив волохатий лоб. — Що це означає?

— Це означає, — огризнулася Сірчана шкурка, — що ми облетіли половину земної кулі, щоб терпіти тут твої зухвалі витівки.

— Заспокойся, Сірчана шкурко, — Лунг мордою відсунув її набік і знову підвів голову вгору, до Бур-бур-чана:

— Ми прилетіли з долини далеко на північному заході, куди наш рід переселився багато століть тому, коли господарями світу стали люди. Зараз їхні жадібні руки тягнуться вже й до нашої долини, і ми повинні знайти собі новий притулок. Тому я вирушив у дорогу, щоб відшукати Поділ неба, місце, звідки дракони родом. І я стою тут, щоб запитати тебе: чи знайоме воно тобі?

— Звичайно, воно мені знайоме, — відповів Бур-бур-чан. — Воно мені знайоме, як власна шерсть. Хоча я давно там не був.

Бен затамував подих.

— Отже, воно існує?! — вигукнула Сірчана шкурка. — Це місце існує насправді?

— А ти як думала? — Бур-бур-чан наморщив ніс і недовірливо подивився на Лунга. — А ти справді не звідти? Хіба існують на світі ще й інші дракони?

Лунг кивнув.

— Ти відведеш нас туди? — запитав він. — Ти покажеш нам Поділ неба?

Якусь мить, що тягнулася, немов вічність, кобольд мовчав. Він, зітхнувши, присів на краю отвору, з якого вийшов, і спустив ноги вниз.

— А чого б не відвести? — сказав він нарешті. — Але хочу попередити тебе одразу — від цих твоїх родичів тобі буде мало радості.

— Як це розуміти? — запитала Сірчана шкурка. Бур-бур-чан знизав плечима і схрестив на грудях свої чотири руки.

— Це треба розуміти так, що вони стали ганчірками, скигліями з тремтячими губами, боягузами, що завжди підгинають хвіст. Я не був там вже п’ятдесят зим, але коли я їх бачив востаннє, це було саме так, — він нахилився до Сірчаної шкурки:

— Ти лише уяви, вони взагалі не виходять більше з печери. Навіть уночі! Коли я був у них, вони були млявими, як осіннє листя, від нестачі місячного сяйва. Очі в них були каламутні, як калюжі в темряві, крила припадають пилом, бо вони ними не користуються, а животи товсті, тому що вони жеруть лишайник замість того, щоб пити місячне сяйво. Та не дивись ти на мене так перелякано, — Бур-бур-чан скривився. — Мені й самому сумно бачити, на що перетворилися дракони, — кобольд стишив голос:

— Знаєте, від кого вони переховуються? Не від людей, ні. Вони ховаються від золотого дракона. Від тієї самої ночі, коли він вийшов із моря, щоб полювати на них.

— Це ми знаємо, — сказав Бен, стаючи поряд із Лунгом. — А де вони ховаються? У печері?

Бур-бур-чан здивовано обернувся до нього:

— А ти хто такий, малий? Білий, як гриб-дощовик, і поряд із драконом? Ти ще скажи, що прилетів сюди верхи на ньому!

— Саме так він і прилетів, — сказав Лунг, штовхаючи Бена мордою. Бур-бур-чан присвиснув крізь зуби:

— Володар драконів. І камінь, що викликав мене, також ти розбив?

Бен кивнув. Лама тихо сказав щось.

— Так-так, знаю, — Бур-бур-чан почухав потилицю. — Стара легенда: срібло виявиться цінніше за золото, коли повернеться Володар драконів, — кобольд примружив вузькі очі і зміряв Бена поглядом із голови до ніг.

— Так, дракони ховаються у печері, — повільно промовив він. — У чудовій печері, що лежить вглибині гірського ланцюга, і яку звуть Подолом неба. Ми вирили для них цю печеру, ми, дубідаї, кобольди тутешніх гір. Але ми будували її не для того, щоб вони поховали себе там заживо. А коли вони стали так себе поводити, ми припинили з ними дружбу і повернулися сюди. І на прощання ми сказали їм, що існує лише один шлях до примирення: того дня, коли вони покличуть нас за допомогою місячного каменю, щоб ми допомогли їм здолати золотого дракона, ми до них повернемося, — він подивився на Лунга. — Я відведу тебе туди, але не залишуся там, тому що вони досі не покликали нас.

— Золотий дракон мертвий, — відповів Лунг. — Його засипало піском у далекій пустелі. Їм більш не треба ховатися.

— Золотий дракон живий! — вигукнула Гіневер. Усі повернулись до неї. Бур-бур-чан нашорошив волохаті вуха.

— У тебе немає доказів, Гіневере! — сказав Барнабас Візенгрунд.

— Я його бачила! — відрубала Гіневер, вперто випнувши підборіддя. — На власні очі. Я не вигадала жодної лусочки з його тіла. І гном, який чіплявся за його ріг, мені теж не наснився, хай хоч ви всі тут мені казали. Золотого не занесло піском. Він скрадався за нами річкою. І я готова закластися на мою колекцію черевичків фей, що він зараз десь поряд і спостерігає, що ми збираємося зробити.

— Цікаво! — сказав Бур-бур-чан. Він вистрибнув з отвору в скелі на голову кам’яного дракона.

— Слухайте, — сказав він, підводячи усі чотири руки. — Я відведу вас до Подолу неба. Він ближче, аніж ви гадаєте. Варто нам перелетіти цю гору, — він ляснув по скелі, — і ви побачите у тому боці, де сходить сонце, ланцюг гір, прекрасних, як білі шампіньйони. Дракони ховаються в долині, що лежить за ними. Але вхід до печери ви не знайдете, навіть якщо ткнетеся у нього носом. Тільки дракони і дубідаї можуть його відшукати, і я покажу його вам. У мене раптом так дивно засвербіла шерсть. Такий свербіж я відчуваю лише тоді, коли має відбутися щось значне, незвичне, хвилююче, — Бур-бур-чан облизався і глянув на небо. — Ми вилітаємо, щойно зайде сонце.

Він стрибнув до найближчого отвору в скелі і зник.