Володар драконів

Шпигун

Коли крук злетів у небо над руїнами замку, Мухоніжка боязко роззирнувся на всі боки. До цього часу бідний гомункулус покидав замок лише тоді, коли пристрасть до полювання гнала його господаря в долину, де він жер корів та овець. Кропивник здебільшого подорожував під землею. Він плив глибокими підземними річками, а на поверхню виходив лише вночі, під покровом темряви. Зараз на небі сяяло сліпуче спекотне сонце. І нікого не було поруч із Мухоніжкою, крім крука.

— Далеко ще? — запитав він, намагаючись не дивитися вниз.

— Ось та гора, — каркнув крук. — Бачиш, з обламаною вершиною, — і птах стрілою полетів до неї.

— А нам обов’язково летіти так швидко? — Мухоніжка вчепився тонкими пальцями в пір’я крука. — У мене зараз вуха відваляться.

— Ми ж начебто поспішаємо, хіба ні? — відповів крук, не сповільнюючи лету. — Ти, до речі, важиш вполовину менше, ніж той гном, хоча на зріст майже такий самий. З чого ти зроблений? З повітря?

— Вгадав, — Мухоніжка ніяк не міг влаштуватися зручно на масному пір’ї крука. — Повітря і ще декілька інгредієнтів. Рецепт, на жаль, втрачено, — він напружено дивився вперед.

— Там! Там у траві щось блищить! — гукнув він раптово. — Клянуся саламандрою! — Він протер очі. — Цей дурний гном сказав правду. Це дракон.

Крук став описувати кола над тим місцем, де, згорнувшись між скелями, спав Лунг. Бен і Сірчана шкурка сиділи трохи віддалік, схилившись над мапою. Поруч із ними стояли троє гірських гномів.

— Давай опустимося ось на той уступ, — шепнув Мухоніжка до крука. — Просто у них над головами. Так нам легше за все буде їх підслухати.

Коли крук приземлився на уступі, Сірчана шкурка сторожко глипнула вгору.

— Сховайся! — просичав Мухоніжка до крука. — Ось туди, на ялину, поки я тебе не покличу. Мене вона не бачить, а ось ти її, схоже, непокоїш.

Крук знову звівся у повітря і зник десь поміж гілками ялинки. Мухоніжка обережно підкрався до самого краю уступу.

— Так, визнаю, — мовила мала кобольдиха. — Ми трохи відхилилися від маршруту. Гадаю, нічого страшного. Ми все одно сьогодні вночі доберемося до моря.

— Питання тільки — до якого саме, Сірчана шкурко? — сказала людина. Це була ще маленька людина, хлопчик.

— Знаєш що, пане Всезнайко? — сердито озвалась маленька кобольдиха. — Сьогодні вночі кермувати будеш ти. Мені хоч не доведеться слухати твоє бурчання, коли ми знову кудись не туди залетимо.

— А куди вам треба? — запитав один із гномів. Мухоніжка напружив слух.

— Ми шукаємо Поділ неба, — відповів Бен. Сірчана шкурка так його пхнула, що він мало не впав:

— Хто тобі сказав, що обов’язково маємо доповідати про це кожному зустрічному гному, га?

Хлопчик закусив губу. Мухоніжка підповз ще ближче до краю. Поділ неба — що б це могло бути?

— Прокидається! — раптом закричав один із гномів. — Дивіться, прокидається.

Мухоніжка обернувся — там у всій красі стояв він. Срібний дракон. Він був набагато менший за його господаря. І очі в нього були не червоні, а золоті. Дракон випростався, позіхнув і здивовано подивився на три маленькі фігурки, заховані за спину людського дитинчати.

— Ти диви, гноми! — промовив він голосом, шорстким, як котячий язик. — Гірські гноми.

Хлопчик засміявся.

— Так, і вони неодмінно хочуть із тобою познайомитися, — сказав він і виштовхнув гномів вперед. — Ось це Гіпсова борода, це Мигдалина, це Графіт, а це… — він невдоволено озирнувся. — А четвертий де? Я навіть імені його не знаю.

— Кремінна борода! — неуважно мовив Гіпсова борода, з благоговінням дивлячись на дракона. — Навіть гадки не маю, куди він подівся. Кремінна борода у нас якийсь дивакуватий.

Мухоніжка на своєму уступі мало не розсміявся вголос.

— Кремінна борода не дивакуватий, а дурний, — прошепотів він. — І він тепер служить Кропивнику чистильником панцира.

Коли гомункулус звісився над краєм уступу, під ним зірвався камінчик. Він упав просто на голову маленькій кобольдисі. Вона тривожно глянула вгору, але Мухоніжка встиг сховатися назад за край.

— Ці гноми вважають, Лунгу, що ти відчуваєш скарби, — сказав хлопчик. — Вони хочуть, щоб ти обнюхав їхні гори.

— Скарби? — Лунг труснув головою. — Які ще скарби? Ви маєте на увазі золото і срібло?

Гноми кивнули. Вони з надією дивилися на дракона. Лунг підійшов до схилу гори і понюхав скелю. Гноми збуджено тулилися до його лап.

— Пахне добре, — сказав дракон. — Зовсім інакше, ніж ті гори, звідки я прибув, але добре. Тільки я при всьому бажанні не можу вам сказати, чому саме.

Гноми розчаровано перезирнулися.

— А там, звідки ти прибув, ще залишилися дракони? — з цікавістю запитав Мигдалина.

— Я б теж не проти про це дізнатися, — прошепотів Мухоніжка на своєму спостережному пункті.

— Звичайно, — відповів дракон. — Сподіваюся, що там, куди я лечу, їх також повно.

— Досить балакати! — втрутилася кобольдиха, урвавши розмову у найцікавішому місці. Мухоніжці хотілося відірвати їй голову. Вискочивши між гномами і драконом, кобольдиха стала відганяти недомірків:

— Ви чули, що сказав Лунг? Він не знає, чи є скарби у цій горі. Тому швиденько беріть свої молоти і кирки, і з’ясовуйте це самі. Лунгу треба відпочити. Нам ще далеко летіти.

На тому розмова скінчилася. Протягом найближчих годин Сірчана шкурка дбала про те, щоб Мухоніжка не дізнався більш нічого цікавого. Гноми розповідали Лунгу про старі добрі часи, коли їхні діди їздили верхи на драконах, а потім Гіпсова борода читав Лунгу нескінченну лекцію про кварці та срібну руду.

Це було нестерпно. Мухоніжка з нудьги позіхав так, що ледве не гепнувся зі свого уступу.

Коли сонце вже висіло низько над горами, він покинув свій спостережний пункт, подав знак крукові рушати за ним і насилу видерся вгору по скелях до джерела, про яке говорив йому Кремінна голова. Вода тугим струменем виривалася з отвору скелі і збиралася у невеличку водойму. Гноми обклали його по колу блискучими напівкоштовними каменями. Крук, каркнувши, опустився на камені і став виколупувати жуків, які ховалися у шпаринах. А Мухоніжка тим часом видерся на найбільший камінь і плюнув у чисту воду.

Водна поверхня вкрилася брижами. Вода потемніла, і перед гомункулусом з’явилося зображення його господаря. На спині у нього стояв Кремінна борода і великим опахалом змахував порох зі спинного гребеня.

— Нарешті! — буркнув Кропивник. — Де ти був стільки часу? Я мало не зжер цього гнома з нетерплячки.

— Не варто цього робити, господарю, — відповів Мухоніжка. — Він сказав правду. Сюди справді залетів дракон. Срібний, як місяць, набагато менший за вас, але все ж таки дракон, поза всяким сумнівом.

Кропивник недовірливо дивився на гомункулуса.

— Дракон… — прошепотів він. — Срібний дракон. Я весь світ обшукав, ганяючись за ними, зазирнув у кожну шпарину. І раптом один із них приземляється майже біля моїх дверей, — він провів язиком по зубах і посміхнувся.

— Ось бачите! — гукнув із його спини Кремінна борода. Від хвилювання він навіть впустив опахало. — Це я вам його знайшов, я! Ви мені дасте пластину? Або навіть дві?

— Замовкни! — гаркнув на нього Кропивник. — А то побачиш золото у мене між зубів! Чисть далі!

Переляканий гном поспішно зісковзнув з його спини і підхопив впущене опахало. Кропивник знову повернувся до свого колишнього чистильника:

— Розповідай, що ти про нього дізнався. Чи там, звідки він прилетів, ще живуть дракони?

— Так, повно, — відповів Мухоніжка. Очі в його господаря спалахнули.

— О-о! — видихнув він. — Нарешті! Нарешті я знову зможу пополювати, — він вишкірив зуби. — Де ж вони?

Мухоніжка потер кінчик носа і нервово глянув на відображення свого господаря.

— Цього, — він втягнув голову в плечі, — цього я не знаю, мій пане.

— Цього ти не знаєш? — Кропивник загарчав так голосно, що Кремінна борода полетів із його спини сторч головою. Як це ти не знаєш? Так що ж ти робив весь цей час, мерзотнику тонконогий?

— Я не винен, володарю! Це все маленька кобольдиха! — вигукнув Мухоніжка. — Вона стежить за тим, щоб дракон не обмовився, звідки він прибув. Але я знаю, що саме він шукає, мій пане! — Мухоніжка схилився до темної води. — Він шукає Поділ неба.

Кропивник схопився на ноги. Він стояв нерухомо, спрямувавши важкий погляд вбік Мухоніжки, але було зрозуміло, що дивиться він крізь нього. Кремінна борода розправив криси свого капелюха і, лаючись, почав видиратися вгору зубчастим хвостом свого нового господаря. Гомункулус обережно випростався.

— Ви знаєте це місце, повелителю? — тихо запитав він. Кропивник все ще дивився крізь нього.

— Про нього ніхто не знає, — сказав він нарешті. — Крім тих, що сховалися там. Із тих пір як я втратив їх з овиду більше сотні років тому, вони досі там переховуються. Я шукав це місце, доки не стер підошви до крові. Часом я підходив до нього так близько, що мені здавалося, ніби я його відчуваю. Утім, я так і не знайшов цих драконів, і велике полювання скінчилося.

— Але ви можете поки що пополювати на цього! — крикнув з його спини Кремінна борода. — Якщо вже він виявився таким дурнем, що приземлився просто у вас під носом.

— Аякже! — глузливо озвався Кропивник, з огидою прибивши лапою щура, який пробігав повз нього. — І що далі? Це задоволення швидко скінчиться. І я ніколи не дізнаюся, звідки він прилетів. Я ніколи не дізнаюся, де ховаються інші. Ні, я маю кращу ідею. Набагато кращу! Мухоніжко!

Гомункулус злякано здригнувся:

— Слухаю, повелителю!

— Йди за ним, — буркнув Кропивник. — Йди за ним, поки він не приведе тебе до інших — до тих, кого він шукає, або до тих, від яких він прийшов.

— Я? — Мухоніжка вдарив себе у вузькі груди. — Але чому я, повелителю? Без вас?

Кропивник пирхнув:

— Мені зовсім не хочеться знову збивати собі підошви до крові. Ти будеш кожного вечора доповідати мені. Кожного вечора, чуєш? А коли він нарешті знайде цей Поділ неба, я тебе наздожену.

— Але як саме, господар? — запитав Мухоніжка.

— Я вмію багато чого, про що ти навіть гадки не маєш. А тепер зникни. Біжи виконуй моє доручення, — відображення грізного повелителя стало потроху танути.

— Стривайте! Стривайте, господарю! — заволав гомункулус. Але вода ставала все прозоріша, і скоро вже Мухоніжка дивився в очі власного відображення.

— Ні! — прошепотів він. — Ні, ні, ні!

Потім, важко зітхнувши, розвернувся і рушив на пошуки свого крука.