(Сірчаній шкурці так сподобався сніданок Гіневер, що вона з’їла більшу частину сама. Бену було все одно. Йому майже не хотілося їсти. Події останнього часу і думка про те, що їх чекає, зовсім позбавили його апетиту. З ним завжди так бувало, коли він дуже хвилювався.
Коли Сірчана шкурка з туго набитим животом згорнулася клубочком на ліжку Гіневер і стала похропувати, Бен із дівчинкою тихенько вийшли надвір, сіли на невисоку монастирську стіну і стали дивитися вниз, на річку. У горах ще лежав ранковий туман, але сонце вже сходило над засніженими вершинами і прогрівало холодне повітря.
— Гарно тут, правда? — сказала Гіневер. Бен кивнув. Мухоніжка сидів у нього на колінах і дрімав. Внизу, в долині, на зелених ланах працювали люди. Зверху вони видавалися маленькими, як мурашки.
— А де твоя мама? — запитав Бен.
— У храмі гнівних божеств, — відповіла Гіневер. Обернувшись, вона показала на пофарбовану червоним будівлю ліворуч від дюкхангу. — Тут кожен монастир має такий храм. Поряд із ним — храм добрих божеств, але гнівні вважаються особливо корисними, тому що вони мають такий застрашливий вигляд, що утримують на відстані злих духів. А їх тут, у горах, кажуть, повнісінько.
— Ага, — Бен із захопленням подивився на дівчинку. — Як ти багато знаєш!
— Авжеж, — знизала плечима Гіневер, — і це не дивно, якщо маєш таких батьків, як мої чи не так? Мама перемальовує зображення зі стін храму. Вдома вона буде показувати замальовки багатим людям, щоб умовити їх дати гроші на реставрацію. У ченців немає на це коштів, а зображення дуже давні, розумієш?
— Ага, — знову повторив Бен, накриваючи Мухоніжку полою куртки. — Пощастило тобі з батьками!
Гіневер із цікавістю зиркнула на нього:
— Тато каже, що в тебе батьків взагалі немає.
Бен підняв камінчик і став крутити його в пальцях:
— Так, це правда. У мене 'їх ніколи не було.
Гіневер задумливо подивилася на нього.
— Зате тепер ти маєш Лунга, — сказала вона. — Лунг, Сірчана шкурка і… — вона з посмішкою показала на малюка-гомункулуса, — і Мухоніжка.
— Так, звичайно, — сказав Бен. — Але це зовсім інше.
Раптом він примружився і подивився на захід, туди, де річка ховалася за горами.
— Здається, Луї повертається! Он-о, бачиш? — Він кинув камінець через стіну і нахилився вперед.
— Луї? — запитала Гіневер. — Це той щур, про якого ти розповідав?
Бен кивнув. Почулося тихе дзижчання. Воно ставало все голоснішим і голоснішим, аж поки маленький літак приземлився на стіні поряд із ними. Луї Довгохвостий відчинив дверцята і протиснувся назовні.
— Нічого! — виголосив він, стрибаючи на стіну. — Зовсім нічого! Я б навіть сказав, що тривога відміняється.
Мухоніжка прокинувся, протер очі і здивовано подивився на щура.
— А, це ти, Луї, — сонно пробурмотів він.
— Так, це саме я, гумелькіс, — відповів щур і повернувся до Гіневер. — А це хто, дозвольте спитатися?
— Це Гіневер, — представив Бен дівчинку. — Дочка професора, який мало не наступив на твій літак. Їй здається, що вона бачила Кропивника.
— Мені не здається, я точно його бачила, — сказала Гіневер. — Сто тисяч відсотків!
— Може бути, — Луї Довгохвостий відкрив дверцята під крилом літака і дістав бляшанку з хлібними скоринками. — Але зараз цієї свині ніде немає. Я літав річкою вгору і вниз, так низько, що риби сприймали мене за муху, і в кабіну мені бризкала вода. Але золотого дракона з гномом я не бачив. І взагалі нічого схожого. Ані лусочки.
— І слава богу! — Бен зітхнув із полегшенням. — Я вже думав, він знову йде за нами назирці. Спасибі тобі, Луї!
— Та нема за що! — відповів щур. — Завжди до ваших послуг! — Він запхав у рота кілька хлібних скоринок і розлігся на стіні. — Ах, — зітхнув він, підставляючи сонцю свою гостру мордочку, — до чого все-таки приємно іноді полінуватися! Добре, що дядечко мене не бачить. У нього б від обурення хвіст вузлом зав’язався!
Гіневер не промовила ані слова. Насупившись, вона дивилася вниз, на річку.
— І все ж я готова присягнути, що чудовисько там, унизу, воно підстерігає нас, — сказала вона нарешті.
— Так облиш! Його засипало піском, — сказав Бен. — Абсолютно точно! Чула б ти цього гнома! Він явно не брехав. Слухай! — Він штовхнув її ліктем. — Розкажи мені ще про цей храм.
— Про який саме? — сказала Гіневер, не дивлячись на нього.
— Про той, де зараз твоя мама, — відповів Бен. — Де гнівні боги.
— Генкханг, — сказала Гіневер, — так він називається. Гаразд, якщо тобі так хочеться…
Коли Барнабас Візенгрунд спустився з ламою і Лунгом зі сходів великого молитовного залу, він застав Бена і свою дочку, які досі сиділи на стіні. Між ними похропував Луї Довгохвостий, і потирав затерплі ноги Мухоніжка. Діти так захоплено розмовляли, що навіть не чули, як вони підійшли.
— Мені шкода переривати вас, — сказав Барнабас Візенгрунд, підходячи ззаду, — але Бену вже час згадати про те, що він мусить розбити місячне сяйво. Лама приніс йому священний камінь.
Чернець розтиснув долоні і простягнув йому білий камінь, що таємничо мерехтів навіть при денному світлі. Бен зліз зі стіни і шанобливо прийняв його.
— А де Сірчана шкурка? — запитав Лунг, озираючись.
— У моєму ліжку, — відповіла Гіневер. — Наїлася і спить.
— Чудово, — посміхнувся їй батько. — А що розповів наш друг щур?
— Ніяких слідів Кропивника, — відповів Бен, розглядаючи місячний камінь. При денному світлі він видався йому темнішим.
— Ну що ж, звучить доволі заспокійливо, — Барнабас Візенгрунд подивився на дочку. — Чи ти так не вважаєш, Гіневер?
Гіневер наморщила чоло:
— Не знаю.
— Гаразд, ходімо, — сказав Барнабас Візенгрунд, беручи попідруки дочку і Бена. — Захопимо Сірчану шкурку і Віту. І тоді Володар драконів спробує розв’язати загадку джина. Давно я нічого не чекав із таким зацікавленням, скажу я вам. Хто ж з’явиться, коли Бен розіб’є камінь?