Володар драконів

Камінь

Два дні і дві ночі віз морський змій дракона та його друзів Аравійським морем. Денного світла він не боявся, бо не боявся людей. Але на прохання Лунга він віз їх крізь ті ділянки моря, куди ніколи не запливав жоден корабель. Луската спина змія була така широка, що Лунг міг на ній спати, Сірчана шкурка — їсти, а Бен — блукати в задумі. Коли море було спокійне, змій ковзав по воді, як по дзеркалу з зеленого скла. Якщо ж на їхньому шляху вставали високі бурхливі хвилі, він підкидав тіло так високо у повітря, що трьом пасажирам навіть краплі піни не потрапляло на обличчя.

Сірчана шкурка боролася з морською хворобою, поїдаючи смачне листя з ущелини джина. Лунг проспав майже всю подорож морем. Зате Бен велику частину часу сидів просто за високим гребенем змія і слухав його співучі розповіді про істот, які переховуються в глибинах моря. Він із подивом дізнавався про русалок, корабельних домовиків, спрутів із вісьмома щупальцями, риб’ячих королів і співочих гігантських скатів, про риб, що світяться, і коралових гномів, про злих духів з акулячими мордами і дітей моря, що їздять верхи на китах. Бен так захопився розповідями змія, що зовсім забув про Мухоніжку в себе у рюкзаку.

Серце в гомункулуса скажено калатало, коли він сидів серед Бенових речей, прислухаючись до чавкання Сірчаної шкурки і свистячого голосу змія, і щоразу, зітхаючи, запитував себе, де перебуває зараз його господар.

Чи справді Кропивник вирушив у пустелю? Чи затримався він у тих пісках? Чи він вже зрозумів, що Мухоніжка його зрадив, а чи досі шукає сліди Лунга у розпеченій пустелі? У Мухоніжки розколювалася голова від цих питань, але гіршим, набагато гіршим був той звук, що долинув до його нашорошених вух на другий день їхньої подорожі з морським змієм. Це було хрипке каркання крука.

Дивно і загрозливо лунало воно крізь гуркіт хвиль, перекриваючи співучий свист змія і змушуючи злякано калатати серце Мухоніжки. Він обережно визирнув із рюкзака, який все ще висів на спині у Лунга. Дракон дихав уві сні глибоко і рівно. Високо у блакитному небі, з якого яскраво світило сонце, кружляв серед білих чайок чорний птах.

Мухоніжка знову сховав голову, так що назовні визирав самий лише ніс. Звичайно, це був не якийсь залітний крук, якого вітер випадково загнав у ці краї — хай хоч як Мухоніжці хотілося так думати. Ні, ні, і ще раз ні. А може, гігантський змій просто розпрямиться у всю довжину і злизне його з неба язиком, як жаба — муху?

Але змій навіть не дивився на небо.

«Треба скласти для нього гарну історію, — подумав Мухоніжка. — Дуже гарну. Ну, напруж свої мізки, Мухоніжко!»

Але не тільки гомункулус звернув увагу на крука. Вночі темрява приховувала чорну птицю, але на блакитному небі Сірчана шкурка її одразу помітила. Незабаром вона переконалася, що крук летить за ними. Вона обережно пройшла вздовж слизького тіла змія вперед, туди, де, скоцюрбившись, сидів Бен і слухав історію про ворожнечу двох підводних королев.

— Ти бачив? — схвильовано запитала його Сірчана шкурка.

— Що саме? — скинувся він і подивився услід зграї дельфінів, які перетнули їм дорогу.

— Та цього клятого крука! — просичала Сірчана шкурка. — Глянь угору. Його важко не помітити!

Бен подивився на небо.

— І справді! — здивовано пробурмотів він. — Це дійсно крук.

— Він нас переслідує! — прогарчала Сірчана шкурка. — І вже доволі тривалий час. Я впевнена. У мене від самого початку подорожі була підозра, що за нами стежить така ось пташка з кривим дзьобом. І я поволі переконуюся, що білий щур був правий. Їх хтось посилає. А раптом це золоте чудовисько? Раптом круки — його шпигуни?

— Не знаю, — Бен примружився. — Звучить доволі дико.

— Та невже? А ті круки, що закрили місяць? — запитала Сірчана шкурка. — Коли дракони хотіли полетіти? Адже це були круки, чи не так, змію?

Морський змій кивнув і поплив повільніше.

— Чорні птахи з червоними очима, — просичав він. — Вони досі іноді з’являються на узбережжі.

— Чуєш? — Сірчана шкурка сердито закусила губу. — Моховик зелений! Якби в мене був камінь! Я б вже точно зуміла відвадити цього чорноперого!

— Я маю камінь, — згадав Бен. — У рюкзаку. У торбинці, де луска. Мені його подарували гірські гноми. Але він зовсім маленький.

— Нічого, — Сірчана шкурка схопилася і обережно рушила по спині змія назад до Лунга.

— Але ти ж не закинеш камінь так високо! — сказав Бен, коли вона повернулася з його рюкзаком. Сірчана шкурка лише засміялася. Вона порилася у Бена в рюкзаку і знайшла торбинку. Камінь був справді маленький, трохи більший за пташине яйце.

— Гей! — Мухоніжка стривожено висунув із рюкзака гострий ніс. — Що ти збираєшся робити з каменем, мордо волохата?

— Хочу позбутися одного крука, — Сірчана шкурка раз-другий плюнула на камінь, розтерла слину і знову плюнула. Бен здивовано дивився на неї.

— Не треба, не кидай! — прошепотів Мухоніжка з рюкзака. — Круки дуже ображаються на такі речі.

— Та невже? — Сірчана шкурка знизала плечима і стала, граючись, перекидати камінь з однієї лапи в іншу.

— Так, справді! — голос у Мухоніжки зазвучав так пронизливо, що Лунг підвів голову, а Бен здивовано подивився на гомункулуса. Навіть змій обернувся в їхній бік.

— Круки, — затинаючись, вимовив Мухоніжка, — круки злопам’ятні… мстиві… Принаймні ті, яких я знаю.

Сірчана шкурка підозріло глянула на нього:

— Ти, мабуть, багатьох із них знаєш?

Мухоніжка здригнувся.

— Та не те… не те щоб… — пробелькотів він. — Але… мені розповідали.

Сірчана шкурка тільки презирливо похитала головою і підвела очі до неба. Крук підлетів ближче. Він описував круги все нижче. Бен міг уже чітко бачити його очі. Вони були червоні.

— Слухай, Сірчана шкурко! — сказав він із подивом. — У цього крука червоні очі.

— Червоні? Ну що ж… — Сірчана шкурка в останній раз зважила камінчик на долоні. — Мені це всерйоз не подобається. Ми повинні звільнитися від цієї пташки, — вона блискавично розмахнулася і запустила каменем у небо. Камінь полетів просто у крука, вдарив його в праве крило — і прилип до пір’я, немов реп’ях. Чорний птах із злісним карканням затріпотів крилами і закрутився у повітрі, немов втративши орієнтацію.

— Ну от, — сказала Сірчана шкурка, — поки що він має чим зайнятися.

Бен спостерігав, не вірячи своїм очам, як крук все лютіше бив дзьобом по крилу і нарешті, кружляючи і завалюючись на один бік, полетів геть. Незабаром він перетворився на точку, яка зникла на обрії. Сірчана шкурка реготнула.

— Що може бути краще за слину кобольда! — сказала вона і весело побігла назад до Лунга, щоб трохи подрімати в його затінку.

Морський змій знову опустив шию в прохолодну воду, а Бен влаштувався під його гребенем і став далі слухати історії. А нещасний Мухоніжка сидів у рюкзаку у Бена і приречено думав про те, що крук теж чудово знає, як викликати господаря.