Володар драконів

Зниклі сліди

— Де він? — прогарчав Кропивник, підводячи голову з пінистої води. Гори чорно-сірою стіною закривали небо, а річка впиралася в них, немов бажаючи відсунути вбік. Її темні води билися об луску Кропивника, погрожуючи змити Кремінну бороду з броньованого чола його господаря.

— Ваше золоте сіятельство! — прохрипів гном, відпльовуючись від крижаної води. — Коли ми зможемо вийти на берег? Адже гном — не риба, — він змок наскрізь, аж до вовняної сорочки. Зуби у нього цокотіли, а капелюх він вже сім разів виловлював із води.

— На берег? — гаркнув Кропивник. — Щоб мені довелося битися з людьми?

Кремінна борода, весь тремтячи, подивився вперед. Через бурхливу річку був перекинутий висячий міст. До схилів гір ліпилися будинки, а між величезними скелями вздовж берега звивалася дорога, майже засипана уламками скель після недавньої зливи. На мосту нікого не було, лише два птахи сиділи на благеньких поручнях-канатах. Але дорогою пробирався самотній автобус, а між будинками було повнісінько людей.

— Де він? — знову запитав Кропивник. — Він не міг далеко полетіти. Це неможливо, — він потягнув носом прохолодне вечірнє повітря. Вдень на Даху світу була нестерпна спека, але варто було сонцю сховатися, як долинами розтікалася крижана прохолода, неначе гори дмухали на них зі своїх снігових вершин.

— Минуло чимало часу відтоді, як ви чули його в останній раз, ваше золоте сіятельство, — сказав Кремінна борода, обтрушуючи від води криси капелюха. — Я б сказав навіть, багато часу!

— Знаю, знаю, — буркнув Кропивник і поплив далі, аж поки опинився у затінку моста. — До того часу, як з’явилися ці гори, усе було гаразд, і раптом слід пропав. Р-р-р-р! — Він розлючено сплюнув у бурхливу воду.

— Він, мабуть, не став летіти уздовж річки, — Кремінна борода чхнув і потер змерзлі руки. — Ви помилилися, ваше золоте сіятельство. Він полетів через гори. Як же ви його там доженете?

— Замовкни! — Кропивник, пирхаючи, виставив голову з води і розвернувся. Течія потягла його за собою назад на південь. Місце, де він втратив сліди Лунга, було недалечко.

— Ваше золоте сіятельство! — закричав раптом гном. — Обережно! Річкою пливе човен, просто на нас!

Кропивник повернув голову.

— Ага! Ось і чудово! — прогарчав він. — Я його трохи поштовхаю. Трохи поперевертаю, розіб’ю, потоплю. Оце буде забава! Люблю слухати, як верещать ці двоногі, — він став проти течії і сховав голову в воду. — Одного поштовху вистачить! — безгучно прошелестів він. — Ці двоногі безпорадні на воді, наче мошки.

Вузенький човен насилу просувався проти течії. Коли він підійшов зовсім близько, Кропивник підвів голову і втупився в людей. Майже всі дивилися на берег, туди, де стояли будинки. Лише високий худий чолов’яга і дівчинка дивилися на гори, які зникали у вечірніх сутінках.

— Ні, ти тільки подивися, гноме! — Кропивник втягнув голову назад і розсміявся так, що все його тіло затрусилося. — Це хто ж до нас приплив? Та це ж той самий професор, який вкрав мою луску. Оце так сюрприз! — кількома ударами хвоста він відгріб набік, аж поки уперся бронею у скелястий берег.

Човен проплив повз дракона з гномом, які причаїлися у воді, і люди навіть не помітили, якої небезпеки уникли. Лише дівчинка глянула туди, де переховувався під водою Кропивник. Вона потягнула батька за рукав і закричала щось крізь шум річки, але Барнабас Візенгрунд лише погладив дочку по голові і з відсутнім виглядом продовжував дивитися на гори.

— То ви передумали їх перекидати! — полегшено зітхнув Кремінна борода, який вже вчепився було за ріг господаря. — Дуже розумне рішення, ваше золоте сіятельство! Надзвичайно розумне! Від цього були б самі неприємності, — тут він зауважив, що Кропивник знову змінює напрям. — А куди ж ми тепер? — запитав він, роздратовано смикаючи бороду. — Я гадав, ми попливемо назад, ваше золоте сіятельство! Назад до того місця, де ви втратили слід.

— Ні, туди нам вже не треба! — відповів Кропивник і знову поплив вгору річкою так швидко, наче зустрічна течія анітрохи йому не заважала. — Гарний мисливець покладається на чуття, а моє чуття підказує, що я знайду срібного дракона, слідуючи за худим чоловіком. Ясно?

— Ні, — невдоволено сказав Кремінна борода і чхнув тричі підряд.

— Неважливо! — рикнув Кропивник. — Ви, гноми, — землерийки, а не мисливці. Ти, напевно, навіть мокрицю зловити не здатний. Мовчи і дивися, щоб тебе не змило у мене з голови. Ти мені можеш ще стати в нагоді, — і він поплив за човном із людьми у ніч, яка вже западала довкола.

— Але я справді його бачила! — говорила Гіневер батькові, який все ще стояв біля борту й дивився на гори.

— У вируючій воді багато чого можна побачити, люба, — Барнабас Візенгрунд подивився на неї з усмішкою. — Особливо у цій священній річці.

— Але він був точнісінько такий, як ти розповідав! — вигукнула Гіневер. — Луска у нього золота, а очі огидного червоного кольору!

Барнабас Візенгрунд зітхнув:

— Це лише доводить, що твоя мати була права. Я справді дуже багато розповідав тобі про це жахливе чудовисько.

— Дурниці! — крикнула Гіневер. — Ти мені про все багато розповідав, і невже я бачу всюди фей, велетнів або гадюк?

Барнабас Візенгрунд уважно подивився на неї.

— Чого нема, того нема, — визнав він.

Над сніговими вершинами гір запалилися зірки. Стало холодно. Професор щільніше закутав хусткою шию дочки і серйозно подивився їй в очі:

— Розкажи мені ще раз, що ти бачила.

— Він визирав із води, — сказала Гіневер. — Біля самого берега. Очі в нього палали, як вогняні кулі, а на голові… — вона піднесла руки над головою, — на голові у нього два огидні роги, і на одному з них висів гном! Наскрізь промоклий гном!

Її батько важко перевів дух:

— І ти все це встигла розглянути?

Гіневер із гордістю сказала:

— Ви ж вчили мене дивитися уважно!

Барнабас Візенгрунд кивнув:

— Так, і ти була гарною ученицею. Фей в нашому садку ти завжди помічала першою, — він задумливо подивився вниз за течією. — У такому разі слід вважати, — сказав він, — що Кропивника не замело піском пустелі. Признатися, малоприємна новина. Ми повинні повідомити її Лунгу. Щойно зустрінемо його біля монастиря.

— Як ти гадаєш, він пливе за нами?

— Хто саме?

— Кропивник.

— За нами? — Батько перелякано подивився на неї. — Ну, сподіваюся, що все-таки ні.

Залишок ночі обоє вони раз у раз дивилися через борт у чорну воду. Але темрява приховувала від них Кропивника.