Володар драконів

Несподівана зустріч

Чайки з криками шугнули в нічне небо, коли Бен ступив у теплу воду річки. Піщаними берегами повзали гігантські черепахи, які припливали сюди, щоб відкласти яйця. Але Бену було не до них.

Він, зітхнувши, глянув на візитівку фахівця з драконів, отриману від Барнабаса Візенгрунда. Користі з неї було небагато. На ній стояли дві адреси: одна в Лондоні, друга в Карачі, а також ім’я: Зібеїда Халіб. Бен подивився на море. Над обрієм з’явилася ясна смуга. Гарячі пальці дня вже почали тіснити ніч.

— Може, мені просто сунути цю картку під ніс кільком дітлахам? — пробурмотів Бен. — Хтось із них вже точно знатиме, де вона живе.

Тут Мухоніжка раптом смикнув його за вухо. Він вже виповз із рюкзака і розташувався у Бена на плечі.

— Вони не зможуть прочитати картку, — сказав він.

— Чому це? — Бен наморщив лоба. — Я ж можу її прочитати: Зі-беї-да Ха-ліб.

— Чудово! — засміявся Мухоніжка. — Ось і прочитайте їм це ім’я вголос! Тут такі письмена ніхто не зрозуміє, не кажучи вже про те, що дітлахи у цьому селі взагалі навряд чи вміють читати. Адже на картці у вас європейські букви, мій юний пане! А в цих краях пишуть зовсім по-іншому! Фахівець із драконів дала професору візитівку його мовою, а не своєю, розумієте?

— Ага! — Бен із подивом глянув на гомункулуса і мало не спіткнувся об черепаху, яка переповзала дорогу. — Як же багато ти знаєш, Мухоніжко!

— Ще б пак! — Мухоніжка знизав плечима. — Я провів багато ночей у бібліотеці мого господаря. Я читав книжки з чаклунства і з історії людей. Я вивчив біологію, наскільки це можна зробити за людськими книгами, астрономію, астрологію, географію, різні письмена й мови.

— Правда? — Бен підводився невисокими пагорбами, за якими лежало село. Незабаром з’явилися перші хатини. Перед ними сушилися рибальські сіті. Море з гуркотом набігало на широку мілину, де рядами лежали човни. Між човнів Бен побачив чоловіків із тюрбанами на головах.

— А мову, якою тут говорять, ти теж знаєш? — запитав він гомункулуса.

— Урду? — Мухоніжка злегка скривився. — Звичайно, юний пане. Я вивчив її, коли займався великими релігіями світу. Не те щоб урду була моєю улюбленою мовою, але порозумітися нею я зможу.

— Ось це чудово! — У Бена камінь із душі звалився. Якщо Мухоніжка розуміє мову, якою тут говорять, їм не важко буде знайти фахівця з драконів. — Я думаю, краще тобі спершу не показуватися, — сказав він гомункулуса. — Як ти гадаєш, вийде в тебе сховатися в рюкзаку так, щоб ти міг мені звідти підказувати, що вони говорять?

Мухоніжка кивнув і заліз назад у рюкзак.

— Ну як? — зашепотів він звідти. — Так ви мене чуєте, юний пане?

Бен гмикнув на знак згоди. Він спустився з пагорба і опинився біля загонів із козами. Під ногами у нього снували кури. Перед пласкими хатинами гралися на ранковому сонечку дітлахи. Вони бігали довкола жінок, які, чистячи рибу, пересміювались між собою. Бен повагався і рушив далі.

Діти першими помітили його і з’юрмилися навколо, повні цікавості. Вони щось говорили йому, брали за руки і тягли за собою. Більшість із них виглядали молодшими за Бена. Обличчя у них були майже такі ж темні, як очі, а волосся чорне, як смола.

— Як сказати «здрастуйте»? — тихо спитав Бен через плече. Діти з подивом спостерігали за ним.

— Салям алейкум, — шепнув йому Мухоніжка. — Хейан хазіц!

— Салям алейкум! Хе… м-м-м… Хейан хазіц, — повторив Бен, ламаючи язика.

Діти засміялися, поплескали його по плечу і ще швидше про щось заторохтіли. Бен заперечливо підняв руки.

— Стривайте! — закричав він. — Ні, ні, я не розумію. Хвилиночку, — він повернув голову. — Як сказати «я приїхав здалеку»? — знову зашепотів він через плече.

Діти ошелешено дивились на його рюкзак. І тут, налякавши Бена, Мухоніжка раптом виліз звідти, видерся по вухах і волоссю хлопчикові на маківку і низько вклонився.

— Благословенного доброго ранку! — промовив він трохи ламаною урду. — Ми прийшли з дружніми намірами і бажали б відвідати тут одну людину.

— Мухоніжко! — засичав Бен. — Злазь негайно! Ти що, з глузду з’їхав?

Майже всі діти злякано відсахнулися. Тільки двоє, хлопчик і дівчинка, не рушили з місця і продовжували з подивом роздивлятися крихітного чоловічка, який стояв на голові у чужака і говорив їхньою мовою. Тим часом кілька дорослих теж помітили, що відбувається щось незвичайне. Вони кинули роботу і підійшли ближче. Побачивши гомункулуса, вони застигли, не менш вражені, аніж їхні діти.

— Мухоніжко, чорти б тебе вхопили! — простогнав Бен. — Що ти наробив? Вони тепер вважатимуть мене за чаклуна або щось на кшталт цього.

Але люди навколо раптом почали сміятися. Вони штурхали один одного в бік, підносили вище маленьких дітей і показували на гомункулуса пальцем. А він стояв на голові у Бена, гордовито випнувши груди, і чемно розкланювався.

— Дякую, уклінно дякую! — голосно промовив він на урду. — Мій пан і я, ми обидва надзвичайно зраділи цьому люб’язному прийому. Чи не будете ви тепер настільки добрі, щоб вказати нам помешкання знаменитої дослідниці драконів Зібеїди Халіб?

Люди наморщивши лоба, замислились над його словами. Річ у тім, що Мухоніжка говорив надзвичайно старомодною мовою урду, настільки ж давньою, як книжки, за якими він її вивчив. Нарешті той хлопчик, який так і не відійшов від Бена, запитав:

— Вам потрібна Зібеїда Халіб?

Бен так зрадів, почувши ім’я фахівця з драконів, що зовсім забув про Мухоніжку і енергійно кивнув. Гомункулус сторч головою злетів із його маківки і приземлився на долоню незнайомого хлопчика. Той з благоговінням подивився на Мухоніжку і обережно посадив його на підставлену долоню Бена.

— Але ж, мій юний пане! — прошепотів гомункулус, поправляючи своє вбрання. — Я заледве не скрутив собі карк!

— Вибач, — сказав Бен, саджаючи його на плече. Хлопчик, який підхопив Мухоніжку, взяв Бена за руку і потягнув за собою. Все село рушило за ними повз хижки і човни до хатини, що стояла трохи віддалік.

Перед входом височіла кам’яна фігура дракона з вінком блакитних квітів на шиї. На дерев’яній стіні хатини над дверима був намальований місяць уповні, а з даху звисали три паперові дракони з довгими хвостами, які майоріли на вітру.

— Зібеїда Халіб, — сказав хлопчик, вказуючи на двері, завішені всього лише строкатою рядниною. Потім він ще щось додав.

— Вона працює ночами, а вдень спить, — переклав Мухоніжка, — тому що досліджує таємницю чорного місяця. Але зараз у неї гості, тому вона, напевно, не спить. Треба подзвонити їй ось у ті дзвіночки.

Бен кивнув.

— Перекажи йому велике спасибі, — шепнув він Мухоніжці. Гомункулус переклав. Місцеві жителі посміхнулися і відступили на крок, але не розійшлися. Бен став із Мухоніжкою біля дверей і смикнув за шнурок. Подзвін крихітних дзвіночків сполохав із даху двох птахів. Із гучним карканням вони злетіли в повітря і полетіли геть.

— Що це в біса? — перелякано вигукнув Бен. — Та це ж були круки, Мухоніжко.

У ту ж мить хтось відсунув убік строкату дверну фіранку — і Бен задихнувся з подиву.

— Професоре! — насилу вимовив він. — А ви що тут робите?

— Бене, хлопчику мій! — Вигукнув Барнабас Візенгрунд і з сяючою посмішкою потягнув його в хатину. — Який же я радий тебе бачити! А де решта твоїх друзів?

— Вони… вони сховалися біля річки, — відповів Бен, очманіло роззираючись. У кутку маленької кімнати, куди втягнув його професор, сиділи на подушках біля низького столика невисока повна жінка і дівчинка приблизно одного віку з Беном.

— Здрастуйте, — зніяковіло пробурмотів Бен. Мухоніжка чемно вклонився.

— Ой, — сказала дівчинка, повертаючись до гомункулуса. — Який ти дивний ельф. Я таких ніколи не бачила.

Мухоніжка, задоволено посміхаючись, знову вклонився:

— Я зовсім не ельф, милостива панно. Я гомункулус.

— Гомункулус? — дівчинка здивовано подивилася на Барнабаса Візенгрунда.

— Гіневер, це Мухоніжка, — пояснив професор. — Його створив алхімік.

— Правда? — дівчинка захоплено дивилась на гомункулуса. — Мені ніколи не доводилося зустрічати гомункулусів. А з якої саме тварини алхімік тебе створив?

Мухоніжка засмучено знизав плечима:

— Це мені, на жаль, невідомо, благородна панно.

— Гіневер, — перебив їх професор, кладучи руку на плече Бена, — дозволь представити тобі також мого юного друга Бена. Ти ж про нього чула. Бене, це моя дочка Гіневер.

Бен почервонів, як буряк.

— Привіт, — пробурмотів він. Гіневер посміхнулася йому.

— Ти — Володар драконів, чи не так? — сказала вона.

— Володар драконів! — жінка, що сиділа за низьким столиком поруч із Гіневер, вперлася руками в боки. — Дорогий Барнабасе, може, ти будеш нарешті такий люб’язний представити також мені цього дивного юнака?

— Ну звичайно! — Барнабас Візенгрунд притягнув Бена на вільну подушку біля столу і сів поруч із ним. — Це, дорога Зібеїдо, мій друг Бен — Володар драконів, про якого я тобі так багато розповідав. А це, дорогий Бене, — він показав на маленьку повненьку жінку в строкатій східній сукні, з сивою косою до стегон, — видатний фахівець із драконів Зібеїда Халіб.

Пані Халіб із посмішкою нахилила голову.

— Це велика честь для мене, Бене, — звернулася вона до хлопчика. — Барнабас розповідав про тебе дивні речі. За його словами, ти не лише їздиш верхи на драконі, але й дружиш із кобольдом, а що на плечі у тебе сидить гомункулус, я вже сама бачу. Я дуже рада бачити тебе тут. Барнабас не був упевнений, що ви з’явитеся, і ми вже два дні від того часу, як він приїхав, із нетерпінням чекаємо на вас. А де ж… (Бен відчув, з яким нетерпінням вона чекає відповіді) де ж твій друг дракон?

— Зовсім поряд, — відповів Бен. — Вони із Сірчаною шкуркою сховалися біля річки. Я хотів спершу переконатися, чи їхня поява тут не буде небажаною, як мені порадив, — він подивився на Барнабаса Візенгрунда, — професор.

Зібеїда Халіб кивнула:

— Дуже слушне рішення. Хоча я думаю, що у цьому селі жодна небезпека їм не загрожує. Справа в тому, що ти не перший Володар драконів, який тут з’являється. Але про це трохи пізніше, — вона з посмішкою подивилася на хлопчика:

— Я дуже рада, що ти вчинив саме так. Поява дракона викликала б у селі такий ажіотаж, що ви б, напевно, ніколи не пробралися до моєї хатини, — Зібеїда Халіб налила Бену піалу чаю. Її браслети дзвеніли при цьому, як дзвіночки біля вхідних дверей. — Знаєш, ти до дракона, звичайно, вже зовсім звик. А в мене серце калатає, як у молоденької дівчини, при одній думці, що я його побачу. І місцеві мешканці, звичайно, відчувають те саме.

— Та я теж ще до нього не дуже звик, — пробурмотів Бен, кинувши швидкий погляд на Гіневер, яка всміхалася Мухоніжці. Вдоволений увагою, гомункулус послав їй повітряний поцілунок.

— Приводь Лунга скоріше сюди, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Мені потрібно усім вам дещо розповісти, — він потер перенісся. — На жаль, ми зустрілися тут не випадково. Я приїхав до Зібеїди, щоб попередити вас.

Бен здивовано подивився на нього:

— Попередити?

— Так, саме так, — професор зняв окуляри і протер їх. — У мене тут була дуже неприємна зустріч з Кропивником на прізвисько Золотий.

У Мухоніжки дух перехопило з переляку.

— Золотий?! — вигукнув Бен. — Той, кому належить золота луска? А ви знаєте, що це він прогнав драконів із моря? Це було аж ніяк не морське чудовисько!

— Так, Зібеїда мені про це вже розповіла, — сказав Барнабас Візенгрунд, киваючи. — Я, звичайно, повинен був раніше про нього згадати. Кропивник на прізвисько Золотий. Про нього ходить кілька огидних історій, але всім їм вже багато століть. Крім тієї, що трапилася тут, на морському березі.

Мухоніжка здригнувся на плечі в Бена.

— Мушу сказати тобі правду, мій хлопче, — продовжував професор, — у мене досі жижки тремтять, коли я згадую про це чудовисько. Якщо я сиджу зараз тут, то лише тому, що дещо знаю про гірських гномів. Та пластина з луски, що я тобі дав, ще в тебе?

Бен кивнув:

— Це його луска, чи не так?

— Саме так, і я не впевнений, що тобі варто її зберігати. Але я про все розповім, коли прийдуть Лунг і Сірчана шкурка. Як на мене, тобі варто сходити за ними просто зараз. Як ти гадаєш, Зібеїдо? — він запитально подивився на фахівця з драконів. Зібеїда Халіб кивнула.

— Місцеві мешканці їм, безумовно, нічого поганого не зроблять, — сказала вона. — А чужі тут рідко з’являються.

— А круки? — запитав Мухоніжка. Всі здивовано подивилися на нього.

— І правда, круки! — вигукнув Бен. — Я про них зовсім забув. Два круки сиділи у вас на даху. Ми підозрюємо, що це шпигуни. Шпигуни цього… як ви його назвали?

— Кропивник, — відповів Барнабас Візенгрунд, обмінявшись із Зібеїдою стурбованим поглядом.

— Так, ці круки… — фахівець із драконів склала долоні разом. Бен побачив, що на кожному з пальців лівої руки у неї по каблучці, і всі з різними каменями. — Я вже давно про них розмірковую. Вони були вже тут, коли я приїхала. Зазвичай вони сидять трохи вище, біля гробниці. Але іноді мені здається, що вони стежать за мною, хоч куди б я пішла. Я, звичайно, одразу пригадала історію про чорних птахів, які закрили місяць, щоб не дати драконам полетіти геть від Кропивника. Я намагалася їх прогнати, але хоч скільки ти їх шугай, вони за кілька хвилин знову повертаються.

— У Сірчаної шкурки існує один спосіб, — сказав Бен. — Після цього вони вже не повертаються.

— Доволі небезпечний спосіб, — пробурмотів Мухоніжка. Усі зацікавлено поглянули на нього. Гомункулус злякано втягнув голову в плечі.

— Дорогий Мухоніжко, — сказав професор, — ти знаєш про цих круків щось певне?

— Та ні, звідки! — Мухоніжка набрав простодушного вигляду. — Я просто вважаю, що не варто їх зачіпати. Круки бувають дуже злі, особливо, — він прокашлявся, — особливо ті, у яких червоні очі.

— Ага, ясно! — професор кивнув. — Мені, до речі, вже доводилося про це чути. Що до твоєї підозри, чи це шпигуни, — він відвів Бена до дверей, — Кропивник знав, що ви підете до джина. Мені здається, він має когось, хто завжди перебуває поруч із вами і доповідає йому про всі ваші пересування. Я все ламав собі голову, хто б це міг бути, а тут…

— Невже крук? — злякано перебив його Бен. — Але в ущелині джина я жодного не бачив.

Мухоніжка почервонів, а потім побілів, як папір, і затремтів усім тілом.

— Що з тобою, Мухоніжко? — Бен стривожено подивився на нього.

— Е-е-е, — Мухоніжка обхопив тремтячими руками коліна, не наважуючись підвести очі на Бена. — Я бачив там одного. Одного шпи… Одного крука. Абсолютно точно. На пальмі, поки ви спали. Але мені не хотілося вас будити.

Як добре, що ніхто не чує, як скажено калатає його серце.

— Це дуже погано, — пробурмотів Барнабас Візенгрунд. — Але якщо Сірчана шкурка вміє їх відганяти, нам, можливо, не варто надто турбуватися, навіть якщо наш друг гомункулус не схвалює кобольдових методів. Кобольд і гомункулус — це не просте поєднання, чи не так, Мухоніжко?

Мухоніжка ледь спромігся вичавити слабку посмішку. А що він міг відповісти? Що чарівні круки дуже мстиві? Що Сірчаній шкурці не варто було першій зачіпати їх, кидаючи камінь? Що круків у його господаря багато?

Бен знизав плечима і відсунув фіранку біля входу.

— Піду сходжу по Лунга, — сказав він. — Якщо вже круки тут, вони його рано чи пізно все одно помітять.

Зібеїда Халіб підвелась із подушки.

— Ми виженемо на дах наших кішок, — сказала вона. — І під кожне дерево так само. Можливо, це допоможе тримати круків на відстані, щоб вони не підслуховували.

— Чудово, — Бен сором’язливо вклонився їй, ще раз глянув на Гіневер і вийшов. Місцеві мешканці все ще чекали перед хатиною. Вони з цікавістю дивились на нього.

— Перекажи їм, що ми зараз повернемося, — прошепотів Бен Мухоніжкі, — і приведемо з собою дракона.

— Добре, як скажете, — мовив Мухоніжка і переклав його слова. Здійнявся здивований гомін, люди відійшли вбік, і Бен із Мухоніжкою вирушили в дорогу.