Володар драконів

Монастир

Рівно опівночі Лунг знову вилетів до Інду. Вода мерехтіла при світлі зірок. Долина річки була тут широкою і родючою. Бен розрізняв у темряві поля і хатини. Високо над ними, на крутому гірському схилі, стояв монастир. Його стіни виблискували у місячному сяйві, як білий папір.

— Так, це він, — прошепотів Бен. — Саме так він виглядав. Точнісінько так.

Літак Луї Довгохвостого із дзижчанням підлетів до нього. Луї відкрив дверцята кабіни і нахилився до Бена.

— Ну то що? — гукнув він крізь шум пропелера. — Це той самий монастир?

Бен кивнув. Луї із задоволеним виглядом захряснув дверцята і помчав вперед. Швидкість у його літачка була набагато вища, ніж вони думали, і все ж таки для Лунга це був найбільш неспішний політ за всю їхню подорож. Дракон безшумно прослизнув над широкою долиною, залишив річку позаду і попрямував до високих стін монастиря.

Кілька великих і маленьких будівель тіснилися на прямовисній скелі. Бен побачив високі кам’яні цоколі без вікон, верхні поверхи, уступами поставлені на них, вузькі темні вікна, пласкі дахи, монастирську стіну і доріжки, що кам’яними стрічками звивалися схилом донизу.

— Де мені приземлитися? — гукнув Лунг до щура.

— На площі перед головною будівлею! — відповів Луї. — Цих людей тобі нема чого боятися. Крім того, вони зараз усі сплять. Давай я полечу попереду, — літачок із гучним дзижчанням зник внизу.

— Дивіться! — загорлала Сірчана шкурка, коли Лунг з’явився над площею перед найбільшою будівлею. — Там унизу професор!

Дракон став опускатися. З монастирських сходів підвелась висока постать і побігла до нього.

— Господи, я вже почав турбуватися! — закричав Барнабас Візенгрунд. — Де ж ви були так довго? — Його голос розкотився луною між стародавніми стінами, але навколо поки ніхто не ворушився. Лише кілька мишей ковзнули камінням.

— Нам довелося затриматися, щоб не віддати нашого хлопчика на обід гігантському птахові, ось і все, — відповіла Сірчана шкурка і злізла зі спини Лунга зі своїм рюкзаком.

— Що? — Професор із переляком подивився на Бена.

— Та нічого страшного, — відповів Бен, скочуючись зміїним хвостом.

— Нічого страшного? — вигукнув професор, коли Бен опинився поруч із ним. — Та ти ж весь подряпаний!

— Подряпаний, але не з’їдений! — влучно зауважила Сірчана шкурка. — Це вже непогано, як ти вважаєш?

— Ну, якщо ти так на це дивишся… — професор відступив на крок і ледь не наступив на літак щура.

— Агов! — пронизливо верескнув він. — Обережніше, велика людино!

Професор здивовано озирнувся. Луї Довгохвостий виліз зі своєї кабіни і стрибнув йому під ноги.

— Я про вас багато чув, професор, — сказав він.

— Правда? Сподіваюся, тільки добре, — Барнабас Візенгрунд опустився навколішки й обережно потиснув лапку щура. — Дуже приємно, — сказав він. — Із ким маю честь?

Улещений Луї посміхнувся.

— Довгохвостий, — відповів він. — Луї Довгохвостий, пілот, картограф, а в даному випадку ще й провідник.

— Ми заблукали, — пояснила Сірчана шкурка, підходячи до них. — А як ви добралися, професор?

— О, наша подорож минула на диво спокійно, — Барнабас Візенгрунд зітхнувши, підвівся. — Але, щоправда, Гіневер стверджує… — він почухав потилицю і подивився на темні вікна монастиря. — Чесно кажучи, не знаю, чи варто вам це розповідати…

— Що вона стверджує? — запитав Бен. Мухоніжка, позіхаючи, притулився до його щоки.

— Гіневер… — професор прочистив горло, — Гіневер стверджує, що бачила Кропивника.

— Де? — скрикнула Сірчана шкурка. Мухоніжка з переляку перестав позіхати. Лунг і Бен стривожено перезирнулися.

— Що трапилося? — Луї протиснувся між довгими ногами і кидав цікавий погляд з одного на другого.

— Нас переслідують! — буркнула Сірчана шкурка. — Ми гадали, що спекалися його. Але схоже, ми помилялися.

— Може, злітати на розвідку? — з готовністю запропонував Луї. — Розкажіть, як ваш переслідувач виглядає, і де приблизно його шукати — і я полетів.

— Ти правда на це готовий? — спитав Лунг.

— Ну звичайно, — щур пригладив вуха. — Із задоволенням! Це вам не обміряти для дядечка дурні гори і нудні долини. То кого накажете мені шукати? Кобольда, людину, дракона, або, може, таку от дрібницю? Гомікельпуса чи як його там?

Лунг похитав головою.

— Це дракон, — відповів він. — І набагато більший за мене. Із золотою лускою.

— При ньому ще гірський гном, — додав Барнабас Візенгрунд. — Гном у величезному капелюсі. Моя дочка каже, що бачила обох у річці на захід від великого висячого мосту, там, де дорога засипана уламками з гір.

— Знаю-знаю, — недбало кинув Луї Довгохвостий. — Зараз злітаю подивлюсь, — у наступну мить товстий щур вже сидів у літаку. Мотор заревів, і літачок злетів в ясне зоряне небо. Незабаром навіть гострі очі Сірчаної шкурки не могли його розрізнити у нічній темряві.

— Спритний хлопчина, — із захопленням сказав професор. — Я дуже радий, що він проведе для нас невеличку розвідку. Як ви з ним познайомилися?

— Цих щурів взагалі-то скрізь повно, — недбало кинула Сірчана шкурка, озираючись. — Треба тільки почекати, і який-небудь обов’язково перебіжить тобі дорогу.

— Це племінник пацюка, в якого ми придбали мапу, — пояснив Бен. — Дядечко послав його сюди обміряти гори у тих місцях, де на його мапах позначені білі плями, — він подивився на професора. — Луї стверджує, що Подолу неба не існує.

Барнабас Візенгрунд відповів на погляд Бена задумливим поглядом:

— Він так сказав? Ну, я б на твоєму місці вірив насамперед тому, що показав тобі джин. Ми зараз займаємося розшифровкою його вказівок. Ходімо! — він обійняв Бена за плечі і повів до великих сходів, які вели до головної будівлі монастиря. — Я хочу вас із деким познайомити. Я розповів йому все про ваші пошуки, і він давно вже на вас чекає.

Лунг і Сірчана шкурка пішли за ними довжелезними сходами.

— Це дюкханг, — пояснив Барнабас Візенгрунд, коли вони дісталися нарешті важких вхідних дверей, розписаних незвичайними постатями. Кована ручка дверей була теж художньо вирізьблена. — Зала для молитов і зборів. Але не думайте, що там всередині так, як у наших церквах. Тут багато сміються, це веселе місце, — і він штовхнув важкі двері.

Приміщення, куди вони увійшли, було таким високим, що навіть Лунг міг тут стояти на повний зріст. У залі було темно, але всюди горіли, потріскуючи, лампадки. Стеля спиралася на високі колони. Стіни були розписані, а між полицями, заставленими стародавніми книгами, висіли великі картини. Вони були такими барвистими і незвичайними, що Бену хотілося зупинитися перед кожною і розглянути гарненько. Але професор повів їх далі. Між колонами стояли рядами низькі крісла. У передньому ряду їх чекав невисокий чоловік із коротко підстриженим сивим волоссям. На ньому було яскраво-червоне вбрання. Він посміхнувся, побачивши Бена і професора.

Лунг невпевнено підійшов слідом. Він вдруге у житті входив до людської оселі. Світло тисяч лампадок відбивалося в його лусці. Кігті дряпали по підлозі, а хвіст волочився позаду з тихим шурхотом. Сірчана шкурка трималася біля нього, поклавши лапу на теплу луску Лунга. Вуха у неї неспокійно здригалися, а погляд перебігав від однієї колони до іншої.

— Дерева, — шепнула вона Лунгу. — У них тут кам’яні дерева.

Коли вони зупинилися перед ченцем він привітав їх поклоном.

— Дозвольте вас познайомити, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Це високоповажний лама цього монастиря, найбільш високопоставлений тут чернець.

Лама заговорив тихим голосом.

— Ласкаво просимо до монастиря місячного каміння! — переклав Мухоніжка Бену. — Ми дуже раді вас бачити. Прибуття дракона сповіщає, згідно із нашою вірою, важливу і радісну подію. Але настільки ж радісно для нас також те, що ми після довгої перерви знову можемо вітати під нашою крівлею Володаря драконів!

Бен здивовано перевів очі з ченця на професора. Барнабас Візенгрунд кивнув:

— Так, ти все правильно зрозумів. Володар драконів, гробницю якого показувала нам Зібеїда, тут бував, і не раз, наскільки я зрозумів зі слів мого друга. Вони навіть мають картину на згадку про це. Вона висить ось там.

Бен обернувся й підійшов до ніші, на яку вказував професор. Між книжковими полицями висіла велика картина, що зображувала дракона, який мчав із хлопчиком на спині. Позаду хлопчика було видно невеличку фігурку.

— Сірчана шкурко! — вигукнув Бен і схвильовано замахав малій кобольдисі, щоб та підійшла. — Дивись, вона дуже на тебе схожа, чи не так?

Лунг теж підійшов подивитися. Він із цікавістю витягнув голову над плечем Бена.

— І справді, Сірчана шкурко! — сказав він здивовано. — Схоже, це ти там намальована.

— І що ж тут дивного? — Сірчана шкурка знизала плечима, але не могла втримати задоволеної посмішки. — Дракони завжди любили кобольдів, це всім відомо.

— Мені впала в око одна відмінність, — тихо сказав Мухоніжка з плеча Бена. — У фігури на картині чотири руки.

— Чотири руки? — Сірчана шкурка підійшла до картини трохи ближче. — І справді, — пробурмотіла вона. — Але, мені здається, це нічого не значить. Ви тільки подивіться навколо. На цих картинах майже у всіх багато рук.

— Справді, — сказав Бен, озираючись. Більшість картин на стінах зображували постаті з безліччю рук. — Що б це значило?

— Ідіть сюди, погляньте на це! — вигукнув професор. — Це залишив тут свого часу Володар драконів!

Лама підвів їх до невеликої дерев’яної скрині, що стояла в ніші поряд із вівтарем молитовного залу.

— Це, — знову переклав Мухоніжка, — священне місячне каміння, яке подарував монастирю Володар драконів. Воно приносить щастя та здоров’я і не допускає сюди, у долину, злих духів.

Камені були білими, як молоко, завбільшки приблизно з кулак Бена. Вони мерехтіли зсередини, наче в них таїлося місячне сяйво.

— Розбий сяйво місяця! — прошепотів Бен, глянувши на Лунга. — Пригадуєш? Як ти гадаєш, джин мав на увазі саме один із цих каменів?

Дракон задумливо похитав головою. Барнабас Візенгрунд переклав ламі те, що сказав Бен. Чернець усміхнувся і глянув на хлопчика.

— Лама каже, — зашепотів Бену на вухо Мухоніжка, — що після ранкової трапези він поверне Володареві драконів те, що йому належить. Щоб він зробив із цим те, для чого з’явився сюди.

— Це означає, що він дасть мені один із священних каменів? — Бен подивився спершу на Лунга, потім на ламу. Чернець кивнув.

— Так, я думаю, ти зрозумів його правильно, — сказав Барнабас Візенгрунд. Бен ніяково вклонився ченцеві:

— Дякую. Це дуже люб’язно з вашого боку. Але чи не зникне щастя, якщо я його розіб’ю?

Професор переклав ламі запитання Бена. Чернець голосно засміявся. Він узяв Бена за руку і повів за собою.

— У жодному з каменів не міститься стільки щастя, — переклав Мухоніжка, — скільки приносить поява дракона. Але ти мусиш вдарити сильно, щоб місячний камінь справді розбився, бо ті, кого ти хочеш цим викликати, сплять довго і міцно. Після сніданку я покажу тобі голову дракона.

Бен із подивом подивився на ченця.

— Це ви йому все розповіли? — тихо запитав він професора. — Я маю на увазі все, що сказав джин?

— Цього навіть не треба було робити, — шепнув у відповідь Барнабас Візенгрунд. — Він без того усе знав. Ти, схоже, виконуєш пророцтва одне за одним. Ти опинився в центрі дуже давньої історії, мій хлопчику.

— Неймовірно! — пробурмотів Бен і озирнувся на скриню з місячним камінням.

Потім всі вони вийшли слідом за ламою надвір, де сонце вже вставало червоною загравою з-за вкритих снігом вершин. Між монастирськими будівлями сновигало тепер безліч ченців. Бен із подивом помітив, що деякі з них навіть молодші за нього.

— У них тут навіть діти, — шепнув він Барнабасу Візенгрунду.

— Ну звичайно, — відповів професор. — Люди тут вірять, що ми проживаємо на цій планеті кілька життів. І тому будь-хто з цих дітей може бути насправді старший за найстарішого з тутешніх ченців. Цікава ідея, чи не так?

Бен розгублено кивнув.

Раптом мирне сновигання на монастирській площі припинилося. Лунг висунув довгу шию з дверей дюкхангу. Більшість ченців застигли як укопані. Лама підніс руки вгору і крикнув юрбі кілька слів.

— Він каже, — зашепотів Мухоніжка, — що щастя сиплеться з луски Лунга, як місячне сяйво, і що ви із Сірчаною шкуркою — їздці на драконі, яким потрібна їхня допомога.

Бен кивнув і подивився на мешканців монастиря, які споглядали дракона з подивом, але без страху.

— Бен, — шепнув йому Барнабас Візенгрунд, — на сніданок тут дадуть цампу — підсмажену ячмінну муку — і гарячий чай із маслом. Це взагалі-то зразок здорового харчування, і їжа ця дуже корисна на таких висотах, але людині, яка куштує її в перший раз, запросто може стати погано. Хочеш, я вибачусь за тебе, і ти підеш снідати до Гіневер? У неї напевно знайдеться для тебе більш смачний сніданок.

Бен глянув на ламу. Той зустрів його погляд, посміхнувся у відповідь і зашепотів щось на вухо Мухоніжці.

— Лама каже, — переклав гомункулус, — що він трохи розуміє вашу мову, і що тебе, Володарю драконів, анітрохи не вважатимуть нечемним, якщо ти відмовишся від цампи і чаю з маслом, щоб скласти компанію розумній дочці професора.

— Дякую, — сказав Бен, усміхаючись ламі у відповідь. — Мухоніжко, перекажи йому, будь ласка, що мені тут дуже подобається і… — він подивився на гори, що здіймалися з іншого боку долини, — і що я почуваюсь тут немов удома, хоча тут усе зовсім інакше, аніж там, звідки я родом. Зовсім інакше. Скажи йому це, добре? Тільки якось гарно.

Мухоніжка кивнув і повернувся до лами, який уважно вислухав гомункулуса і, тихо посміхаючись, відповів на його промову.

— Як на думку лами, — переклав Мухоніжка Бену, — цілком можливо, що ти тут свого часу уже був. У попередньому житті.

— Ходімо, Володарю драконів, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Поки голова в тебе не луснула від надлишку мудрості, давай я відведу тебе до Гіневер. А після сніданку я по тебе зайду.

— Як ти гадаєш, Барнабасе, що нам робити із Сірчаною шкуркою? — запитав Лунг, витягуючи морду над плечем професора.

— Люди тут готові виконати будь-яке твоє бажання, Лунгу, — відповів Барнабас Візенгрунд. — Може, тобі краще лягти спати просто в дюкхангу? Тобі там ніхто не завадить, навпаки, вони так заколишуть тебе молитвами, що ти будеш просто змушений знайти Поділ неба.

— А як щодо мене? — озвалася Сірчана шкурка. — Мені що робити, поки Лунг спить, а ви п’єте свій чай з маслом? Я терпіти не можу чай, і масло теж не люблю, тож, відповідно, чай з маслом — так само ненавиджу.

— Тоді я тебе також відведу до Гіневер, — сказав професор. — У нас у кімнаті на диво м’яка постіль, а печиво, яким тебе пригостить моя дочка, тобі напевно сподобається, — і він повів обох униз, крізь натовп благоговійно застиглих на сходах ченців, просто до будиночку, що ліпився до високої стіни дюкхангу.

А Лунг пішов за ламою до великої молитовної зали, згорнувся клубком між колон і заснув глибоко і міцно; а ченці сиділи навколо і тихо бурмотіли молитви, в яких закликали на луску дракона все щастя земне і небесне.