Володар драконів

Мухоніжка приймає рішення

Лунгу хотілося негайно вирушити в дорогу.

Але сонце було ще високо, і, хоча в ущелині джина вже почали западати сутінки, до вечора залишалося ще чимало годин. Тому вони підшукали собі зручне місце біля річки, подалі від житла джина, серед смачного листя, яке так вподобала Сірчана шкурка, і стали чекати сходу місяця. Але дракон не міг заснути. Він неспокійно тинявся берегом річки.

— Лунгу! — Бен розстелив мапу на килимі з білих квітів і схилився над нею. — Тобі обов’язково треба поспати. До моря ще далеко.

Лунг поклав голову на плече хлопчика і став стежити очима за його пальцем, що рухався мапою через гори, ущелини і пустелю.

— Ось тут, — пояснював йому Бен, — ми повинні вибратися на берег моря. Бачиш лінію, яку накреслив щур? Туди ми доберемося, я думаю, без великих труднощів. Але ось це, — він провів пальцем по величезному простору моря між Аравійським півостровом і дельтою Інду, — ось це мене справді турбує. Я не уявляю собі, де б ти там міг приземлитися. Жодного острова на мапі не позначено. А летіти ніяк не менше двох ночей, — він похитав головою. — Не уявляю, як це зробити, не спустившись дорогою просто в море.

Лунг подивився спочатку на мапу, а потім на хлопчика, розмірковуючи:

— А де село, в якому мешкає спеціалістка з драконів?

Бен постукав пальцем по мапі:

— Ось тут. Просто біля гирла Інду. Тож нам навіть не треба робити гак, щоб її відвідати. А ти знаєш, де витоки Інду?

Дракон заперечливо похитав головою.

— Саме у Гімалаях, ось де! — вигукнув Бен. — Усе сходиться, чи не так? Нам залишилося тільки знайти замок, який я бачив, і тоді…

— І тоді? — Сірчана шкурка присіла навпочіпки поруч із ними серед запашних квітів. — Тоді ти повинен розбити місячне сяйво об голову кам’яного дракона! Ти можеш мені пояснити, що це може означати?

— Поки що не можу, — відповів Бен. — Але свого часу я про це дізнаюсь.

— І про двадцять пальців також? — мала кобольдиха стишила голос. — А може, цей синій здоровань просто посміявся з нас?

— Ні-ні! — Мухоніжка видерся до Бена на коліна. — Просто у джинів така манера висловлюватись. Юний пан правий. Ці слова стануть зрозумілими згодом, самі собою. Ось побачиш.

— Сподіваюся, — пробурчала Сірчана шкурка і згорнулася клубочком під величезним листом папороті. Лунг приліг поруч із нею і впустив голову на лапи.

— Розбити місячне сяйво, — пробурмотів він. — Це справді звучить загадково, — він позіхнув і заплющив очі.

Під пальмами стало холодно і темно. Бен і Сірчана шкурка притулилися до теплої луски Лунга, і незабаром всі троє міцно заснули.

Лише Мухоніжка не спав, сидячи між ними серед білих квітів, від запаху яких у нього паморочилася голова. Він прислухався до рівного дихання Бена, глянув на срібну луску Лунга та його привітне обличчя, зовсім не схоже на злісну морду господаря Мухоніжки, і зітхнув. У голові в нього дзижчало, як джміль, одне-єдине питання: чи доповідати Кропивнику про те, що сказав джин? І, отже, зрадити срібного дракона?

Маленька голівка Мухоніжки так розболілася від цього питання, що він притиснув руки до жил на скронях, які шалено пульсували. Крім того, він досі не викрав у хлопчика пластину з луски господаря. Гомункулус притулився до спини Бена і знеможено заплющив очі. Можливо, уві сні в голові у нього проясниться. Але саме тоді, коли він став засинати під рівне посопування решти мандрівників, хтось смикнув його за рукав. Гомункулус аж підскочив із переляку. Чи не збирається його зжерти одна з тих огидних гігантських ящірок, що всюди висовувалися тут із заростей ліан?

Але це був крук. Він сидів перед Мухоніжкою в густій зелені і тягнув його дзьобом за рукав.

— Чого тобі? — невдоволено прошепотів гомункулус. Він тихо підвівся і поманив крука за собою подалі від сплячих. Той застрибав слідом.

— Ти забув відзвітувати перед господарем, — каркнув він. — Скільки ще ти збираєшся це відкладати?

— А яке твоє діло? — Мухоніжка спинився за високим кущем. — Я… я просто хочу почекати, поки ми переберемося через море.

— Це ще для чого? — Крук дзьобнув гусеницю з гілки і недовірливо подивився на гомункулуса. — Не бачу жодних причин відкладати, — каркнув він. — Ти лише сердиш господаря. Що сказав джин?

— Про це я особисто доповім повелителю, — ухильно відповів Мухоніжка. — Ти б слухав краще.

— Аякже! — гмикнув крук. — Цей синій велетень збирався, видно, рости до нескінченності. Я вважав за краще сховатися в безпечне місце.

— Отже, тобі не пощастило, — Мухоніжка почухав вухо і подивився крізь гілки на Лунга. Дракон і його друзі спали мирно і міцно, а тіні в ущелині ставали все чорнішими.

Крук пригладив дзьобом пір’я і несхвально подивився на Мухоніжку.

— Ти щось дуже знахабнів останнім часом, крихітко, — каркнув він. — Мені це не подобається. Здається, пора доповісти про це хазяїну.

— Та будь ласка, доповідай! Це для нього, чорт забирай, не новина, — сказав Мухоніжка, але серце у нього закалатало. — Крім того, можу тебе заспокоїти. Я… — він зробив важливе обличчя, — я збираюся відзвітувати перед ним вже сьогодні. Чесне слово гомункулуса. Але спершу я повинен зазирнути в мапу. В мапу, яка у хлопчика.

Крук схилив голову набік:

— У мапу? Це ще для чого?

Мухоніжка скривив глузливу гримасу:

— Це не для твого кривого дзьоба інформація, зрозумів? А зараз забирайся геть із моїх очей. Якщо маленька кобольдиха тебе побачить, мені не вдасться вдруге переконати її, що ми не знайомі.

— Гаразд! — Крук заковтнув ще одну гусеницю і розправив крила. — Але я полечу за вами. І не спускатиму з тебе очей. І не забувай, що ти мусиш-таки відзвітувати перед нашим господарем.

Мухоніжка стежив очима за круком, аж поки той зник між вершинами пальм. Потім стрімголов метнувся до рюкзака Бена, витяг мапу і розгорнув її. Так, безперечно, він відзвітує перед господарем. Негайно, нема чого зволікати. Але це, панове, буде особливий звіт, зовсім особливий. Він водив очима по морях і горах, аж поки погляд не впав на велику ділянку ясно-коричневого кольору. Він знав, що означає коричневий колір. Бен навчив його розумітися на мапі. Коричневий означає безводну місцевість. Там, де немає ані краплі води. Саме цього треба Мухоніжці.

— Мені вже насточортіло! — пробурмотів він. — Мені, чесне слово, насточортіло бути його шпигуном. Я відправлю його в пустелю. Саме так, до найбільшої пустелі, яку лише можна знайти на мапі.

Лише пустеля могла на деякий час утримати Кропивника подалі від людського дитинчати і срібного дракона. Якби господар хотів зжерти лише цього сварливого кобольда — то він, Мухоніжка нічого не мав би проти. Але тільки не хлопчика. Ні в якому разі. У цьому він, Мухоніжка, йому допомагати не стане. Він спокійно дивився, як Кропивник ізжер його братів. Він дивився, як Кропивник ізжер їхнього творця. Але цю людську дитину він не отримає у свою ненаситну пащеку. Ніколи!

Мухоніжка гарненько запам’ятав, де розташовується велика пустеля, а потім побіг углиб ущелини, подалі від житла джина, подалі від сплячого дракона. Він схилився над річкою і відзвітував перед своїм господарем.