Через три дні і три довгі ночі Лунг стояв на березі Аравійського моря, чекаючи темряви. Луска його була вкрита пилом і жовтим піском. Минуло багато часу відтоді, як він покинув долину на півночі, щоб вирушити на пошуки Подолу неба. Рідна печера здавалася йому тепер нескінченно далекою, і нескінченно-безмежним було темне море, що розкинулося перед ним.
Лунг подивився на небо. Останні промені світла зникли, наче їх поглинули хвилі. Лише круглий срібний місяць висів над водою. До молодика, до чорного місяця було ще далеко, але чи встигнуть вони до того часу знайти Поділ неба?
— Ще десять днів, — сказав Бен. Він стояв на піску поруч із драконом і теж дивився туди, де на обрії сходилися вода і небо, і де за морськими хвилями і за горами лежала мета їхньої подорожі. — Найпізніше за десять днів ми доберемося до замку, який я бачив в оці Азіфа. А звідти вже точно недалеко.
Лунг кивнув і подивився на хлопчика:
— Ти сумуєш за домівкою?
Бен похитав головою і притулився до теплої луски дракона.
— Hi, — відповів він. — Я міг би летіти так вічно.
— Я теж ні, — сказав Лунг, — але мені хотілося б знати, як там справи в інших. Чи близько вже люди. Чи вже чути з-за гір гуркіт їхніх машин. Але у мене, на жаль, — він зітхнув і знову подивився на море, де місячне сяйво плавало по хвилях срібними калюжками, — у мене, на жаль, не тисяча очей, як в Азіфа. Хто знає, може я знайду Поділ неба, коли для інших буде вже занадто пізно.
— Та ну, облиш! — Бен ніжно погладив срібний бік дракона. — Адже ти вже здолав більшу частину шляху! Коли ми перелетимо через море, то вже майже досягнемо своєї мети.
— Звичайно, — сказала Сірчана шкурка, яка нечутно підійшла ззаду. Вона ходила наповнити пляшки прісною водою. — Ти тільки понюхай, — вона сунула під ніс Бену жменю колючого листя, що видавало гострий, пряний запах. — Щоправда, я весь язик ними сколола, зате на смак вони не гірші, аніж на запах. Де наші рюкзаки?
— Ось, — Бен підштовхнув їх до неї. — Тільки обережніше, не розчав Мухоніжку. Він спить десь там, у моїх речах.
— Добре, цього разу я не буду обривати йому ноги, — буркнула Сірчана шкурка, напихаючи свій рюкзак пахучим листям. Коли вона схилилася над речами Бена, Мухоніжка, позіхаючи, висунув звідти руки. Озирнувшись, він хутко втягнув голову назад.
— Що з тобою? — здивовано запитав Бен.
— Вода! — відповів гомункулус, зариваючись у запилюжені светри Бена по самісінький кінчик носа. — Мені стає погано від такої кількості води.
— Це ж треба, тут ми, як виняток, маємо спільну думку, — зауважила Сірчана шкурка, накидаючи рюкзак на волохаті плечі. — Я теж невелика любителька води. Але що вдієш, коли нам треба на той бік.
— У випадку з водою ніколи не знаєш, хто тебе там бачить, — задумано пробурмотів Мухоніжка. Бен спантеличено глипнув на нього:
— Що ти маєш на увазі? Хто тебе там повинен бачити? Риби?
— Так, звичайно! — Мухоніжка нервово захихотів. — Риби.
Сірчана шкурка скептично похитала головою і видерлася Лунгу на спину.
— Він таке іноді каже! — пробурчала вона. — Навіть ельфи не мелють таких дурниць. Хоча вони вже багато чого можуть наговорити, якщо ніч довга.
Мухоніжка показав їй гострого язичка. Бен не міг утримати посмішки.
— Залишити рюкзак відкритим? — запитав він гомункулуса.
— Ні-ні, не треба, — відповів Мухоніжка. — Можете його спокійно закривати, мій юний пане. Я звик до темряви.
— Ну, як собі знаєш, — Бен затягнув шворки рюкзака, видерся з ним на спину дракона і міцно прив’язав себе ременями до зубців Лунга. Потім витягнув із кишені компас. Він стане їм у пригоді найближчими днями і ночами, якщо вони не хочуть покладатися лише на нюх Сірчаної шкурки. Перед ними на багато кілометрів вперед була вода, суцільна вода. Узбережжя, яке могло бути за орієнтир, тут просто не існувало — самі лише зірки, на яких ніхто з них до пуття не розумівся.
— Чи всі готові? — гукнув до них Лунг, в останній раз обтрушуючи з луски пісок пустелі і розправляючи крила.
— Готові! — озвалася Сірчана шкурка. Лунг звівся у темне небо і полетів назустріч місяцеві.
Була чудова, тепла, зоряна ніч. Гористе узбережжя незабаром зникло вдалині. Загалом весь материк так само зник у темряві, і попереду, позаду, праворуч і ліворуч від них була вода, і тільки вода. Зрідка на хвилях внизу миготіли вогні корабля. Повз пролітали морські птахи і, помітивши Лунга, сахалися вбік із гортанними криками.
Незабаром, вже близько півночі, Сірчана шкурка раптом злякано скрикнула і схилилася до шиї дракона.
— Лунгу! — закричала вона. — Лунгу! Ти бачив місяць?
— А що з ним таке? — запитав дракон. Річ у тім, що він весь час дивився лише на хвилі внизу. Вигук Сірчаної шкурки змусив його підвести голову. Крила у нього наче свинцем налилися від того, що він побачив.
— Що сталося? — Бен злякано перехилився через плече Сірчаної шкурки.
— Місяць, — схвильовано сказала вона. — Він червоніє.
Тепер так само Бен це помітив. Місяць поволі набував мідно-червоного кольору.
— І що це означає? — запитав він розгублено.
— Це означає, що зараз він зникне! — вигукнула Сірчана шкурка. — Настає місячне затемнення, прокляте, капосне місячне затемнення. І саме зараз — не раніше і не пізніше! — вона з розпачем подивилася вниз, де шуміло і пінилося море.
Лунг летів все повільніше. Він важко змахував крилами, наче на них висів невидимий тягар.
— Лунгу, ти летиш занадто низько! — крикнула Сірчана шкурка.
— Я не можу інакше! — втомлено гукнув у відповідь дракон. — Я почуваюся слабким, як новонароджене каченя, Сірчано шкурко!
Бен подивився на небо, де місяць визирав серед зірок немов іржава монета.
— Таке з нами вже бувало, — жалібно сказала Сірчана шкурка. — Але це сталося над землею! Що ж нам робити?
Лунг опускався все нижче і нижче. Бен вже відчував на губах солону піну хвиль. І раптом, в останньому світлі червоних променів, які ще кидав на хвилі вмираючий місяць, він побачив удалині кілька острівців. Але, щоправда, якихось дивних острівців. Вони виринали з хвиль, наче затонулі пагорби.
— Лунгу! — загорлав Бен. Гуркіт моря заглушав його голос, але у дракона був добрий слух. — Там, попереду! — волав Бен. — Там попереду острови, бачиш? Спробуй приземлитися на них!
Тієї ж миті чорна тінь Землі закрила Місяць. Лунг стрімко полетів вниз, як підстрелена птиця, але перший з дивнуватих острівців був уже під ним. Бену і Сірчаній шкурці здалося навіть, що він росте їм назустріч просто з розбурханого моря. Дракон скоріше впав, аніж приземлився на острів. Бен із Сірчаною шкуркою мало не вилетіли зі своїх ременів. Хлопець тремтів із переляку, мала кобольдиха почувалася не набагато краще. Лунг, зітхнувши, повалився на бік і став злизувати з лап солону воду.
— Маслюк і луговий опеньок! — Сірчана шкурка скотилася на тремтячих лапах зі спини Лунга. — Ця подорож буде мені коштувати ста років життя, та де там, п’ятисот, тисячі! Бр-р! — вона обтрусилася і глянула вниз із крутого обриву, об який розбивалися чорні хвилі. — Непогане купання могло вийти!
— Не розумію! — Бен спускався хвостом Лунга, перекинувши рюкзаки через плече. — На мапі у цьому місці немає ніяких островів!
— Це лише зайвий раз доводить, що твоя мапа нікуди не годиться, — зауважила Сірчана шкурка. — Я завжди це казала! — Вона озирнулася, принюхуючись. — Дивно, пахне рибою.
Бен знизав плечима:
— Що ж тут дивного? Адже ми посеред моря.
— Ні, ні, — Сірчана шкурка похитала головою. — Цей острів пахне рибою, розумієш?
Лунг знову звівся на ноги і придивився до поверхні, на якій стояв.
— Ви лише погляньте! — сказав він. — Цей острів вкритий риб’ячою лускою. Наче… — він підвів голову і подивився на своїх супутників.
— Наче гігантська риба! — Прошепотів Бен.
— Залазьте мені на спину! — скомандував Лунг. — Мерщій!
У цю мить острів задвигтів у них під ногами.
— Тікаймо! — вигукнула Сірчана шкурка, підштовхуючи Бена до дракона. Ноги у них ковзали слизьким лускатим горбом. Лунг схилив шию їм назустріч, і поки острів все вище виринав із хвиль, вони видерлися вгору його рогом, перелізли, чіпляючись за гребінь, на спину, і там тремтячими пальцями прив’язали ремені.
— Але ж місяць! — вигукнув Бен у розпачі. — Адже місяця все ще немає! Як же ти зібрався летіти, Лунгу?
Він був правий. Чорна діра зяяла на небі у тому місці, де мав бути місяць.
— Доведеться спробувати! — сказав дракон і розправив, крила. Утім, хоч як він старався, тулуб його ані на сантиметр не піднявся в повітря. Бен і Сірчана шкурка з жахом перезирнулися.
Раптом перед ними з гучним плескотом випірнула з води величезна голова. Осоружні плавці звисали з неї, як пір’я з дамського капелюшка. З-під важких повік глузливо дивилися косо поставлені очі, а між двох гострих, як голки, зубів, що стирчали з вузької пащі, стримів роздвоєний язик.
— Морський змій! — заволав Бен. — Ми приземлилися на морського змія!
Змій підводив із води нескінченно довгу шию, аж поки його голова опинилася просто над Лунгом. Дракон стояв як укопаний на його лускатому горбу.
— Ні, ви тільки подивіться! — сказав змій несподівано м’яким, співучим голосом. — Які рідкісні гості відвідали моє солоне водяне царство! Що ж пригнало вогняного хробака, людське дитинча і волохатого кобольда у відкрите море, де ані каменю, ані землі? Невже їм просто заманулося наловити слизької сріблястої рибки? — Язик змія танцював над головою Лунга, як голодний звір.
— Пригніться! — шепнув Лунг до Сірчаної шкурки і Бена. — Пригніться нижче за моїми зубцями!
Сірчана шкурка негайно послухалася, а Бен продовжував сидіти з роззявленим ротом, витріщившись на змія. Він був такий гарний, такий казково прекрасний! Цієї безмісячної ночі, коли, освітлені лише сяйвом зірок, мільйони його лусочок все одно палахкотіли так, немов кожна спіймала в себе веселку. Змій помітив здивування Бена і подивився на нього згори з глузливою посмішкою. Хлопчик був завбільшки за тремтливий кінчик його язика.
— Та сховай ти нарешті голову, — засичала Сірчана шкурка. — Чи ти хочеш, щоб він її тобі відкусив?
Але Бен її не послухався. Він відчував, як Лунг напружує кожен свій м’яз, немов готуючись до сутички.
— Нам нічого не треба у твоєму царстві, змію, — голосно промовив дракон, і голос його звучав як тоді, коли він на старій фабриці врятував Бена від людей. — Мета нашої подорожі лежить далеко за морем.
Тіло морського змія здригнулося. Відітхнувши, Бен із полегшенням зрозумів, що той сміється.
— Ось воно як, за морем? — просичав змій. — Ну, наскільки я знаю вашу вогнедишну породу, тобі потрібен місяць, щоб піднятися в повітря, тому доведеться тобі погостювати у мене, поки він знову не з’явиться. Але ти не бійся. Я опинився тут із цікавості, тільки через невгамовну свою цікавість. Я хотів дізнатися, чому від самого заходу сонця в мене так свербить луска, яка вже більше сотні років не свербіла. Одна казкова істота притягує іншу, ти напевно чув про це правило?
— Воно мене вже трохи втомило, — відповів Лунг, але Бен відчув, як поступово розслабляються його м’язи.
— Втомило? — Змій похитав із боку в бік струнким тілом. — Але ж виключно завдяки цьому правилу чорний місяць не втопив тебе і твоїх друзів, — змій опустив свою гостру морду на рівень голови Лунга. — То звідки ти летиш? І куди саме? Таких, як ти, я не бачив від того дня, як твоїм срібним родичам не дали тут скупатися і вони зникли з мого царства.
Лунг випростався.
— Тобі відома ця історія? — запитав він. Змій посміхнувся і випростав у хвилях своє довжелезне тіло:
— Ну звичайно. Я навіть був при цьому присутній.
— Ти був при цьому присутній? — Лунг відступив на крок. Із його грудей вихопилось гарчання. — То це ти був тим морським чудовиськом! Це ти їх прогнав!
Сірчана шкурка перелякано обхопила руками Бена.
— Ні, тільки не це! — простогнала вона. — Стережись, зараз він усіх нас ізжере!
Але змій лише глузливо подивився згори вниз на Лунга.
— Я? Що за дурня! Я ганяю лише кораблі. Це був дракон. Такий самий дракон, як ти, тільки набагато, набагато більший і панцир у нього був із золотої луски.
Лунг недовірливо дивився на нього. Змій кивнув:
— Очі у нього були червоні, як вмираючий місяць, і в них палали жадібність і жага до вбивства, — сумний спогад зігнав посмішку з гострої морди змія.
— Тієї ночі, — розповідав він, похитуючись на морських хвилях, — твої родичі прилетіли з гір до моря, як робили це завжди на місяць уповні. Ми з сестрою підпливли зовсім близько до берега, так близько, що могли роздивитися обличчя людей, які сиділи перед своїми хатинами і чекали на драконів. Ми ховалися під водою, щоб не лякати їх, тому що люди бояться того, чого не знають, особливо якщо воно більше за них самих. До того ж, — він посміхнувся, — змій вони чомусь узагалі не люблять.
Бен засоромлено опустив голову.
— Дракони, — продовжував змій, — купалися в пінистих морських хвилях, і здавалося, що вони зроблені з місячного сяйва, — він глянув на Лунга. — Люди на березі посміхалися. Ваша порода вгамовує гнів, який вони завжди тримають напоготові. Ви, дракони, розганяєте їхній смуток. Тому вони називають вас «ті, що приносять щастя». Але тієї ночі, — змій тихо засичав, — декому закортіло звідати щастя у полюванні. Вода пінилася навколо його величезної морди, коли він виринув із морських глибин. На хвилях захиталися мертві риби. Перелякані дракони розправили було мокрі крила, але місяць раптом закрили хмари чорних птахів. Немає такої хмари, що могла б забрати в місяця його силу, хай хоч якою чорною вона було. Але птахи впоралися із цим. Їхнє чорне пір’я увібрало в себе місячне сяйво, і хоч як стріпували дракони крилами, злетіти вони вже не могли. Тут би їм усім і гаплик, але ми з сестрою кинулися на чудовисько.
Морський змій з хвилину помовчав.
— Ви його вбили? — запитав Лунг.
— Ми намагалися, — відповів змій. — Ми обвилися навколо його панцира і заткнули йому пащу своїми тілами. Але його золота луска була холодна як лід, і холод проймав нас наскрізь. Незабаром нам довелося його випустити, але чорні птахи розлетілися при вигляді нашої атаки, і місяць дав драконам силу полетіти. Люди на березі дивилися, зціпенівши з жаху і смутку, як дракони летять уздовж течії Інду і ховаються у темряві. Чудовисько ж занурилося у хвилі, і хоч скільки ми з сестрою шукали його в найглибших глибинах, нам не вдалося напасти на слід. Чорні птахи з гучним карканням полетіли геть. Але дракони не повернулися, хоча люди ще багато разів виходили на місяць уповні до берега і чекали їх.
Коли змій закінчив свою розповідь, ніхто не вимовив ані слова. Лунг подивився на чорне небо.
— І більше ти ніколи про них не чув? — запитав він. Змій повільно погойдувався з боку на бік.
— Чуток ходить багато. Водяники і русалки, які часто піднімаються вгору Індом, розповідають про долину високо-високо в горах, на дно якої падає іноді тінь дракона, який летить у небі. Розповідають також, що кобольди допомогли драконам сховатися. Дивлячись на твою супутницю, — він поглянув на Сірчану шкурку, — я починаю думати, що це не так вже неймовірно, правда?
Лунг нічого не відповів. Він стояв, поринувши в свої думки.
— Хотіла б я знати, де це чудовисько, — пробурчала Сірчана шкурка. — Щось мені не подобається, що воно так просто з’являється і знову зникає.
Змій пригнув голову, так що його язик торкнувся гострих вух Сірчаної шкурки.
— Це чудовисько у спілці з силами води, кобольде, — прошепотів він. — Усі дракони вміють плавати, хоч вони істоти вогняної стихії. Але цей панує над водою, вода йому служить — набагато краще, аніж мені самому. Я ніколи більше не бачив цього дракона, але іноді я відчуваю, як із самої глибини морської безодні повіває холодом. І тоді я знаю — це дракон у золотому панцирі вирушив на полювання.
Лунг усе ще мовчав.
— Золото, — пробурмотів він. — Він був золотий. Це тобі нічого не нагадує, Сірчана шкурко?
Мала кобольдиха спантеличено подивилася на нього:
— Ні, а що? Хоча… постривай…
— Старий дракон! — сказав Лунг. — Він застерігав нас від Золотого. Пригадуєш, тоді, перед вильотом. Дивно, чи не так?
Бен раптом ляснув себе по лобі.
— Золотий! — вигукнув він. — Ну звичайно! Золота луска! — Він квапливо розкрив рюкзак. — Вибач, Мухоніжко, — сказав він гомункулусу, який висунув заспану голову з його речей. — Я просто шукаю свою торбинку. Мені потрібна луска.
— Луска? — гомункулус миттю прокинувся.
— Так, я хочу показати її змієві, — Бен обережно дістав золоту пластину, що лежала між двома іншими подарунками. Мухоніжка стривожено висунувся зі свого теплого укриття.
— Якому ще змію? — запитав він, визирнув із рюкзака і, зойкнувши з переляку, знову зник у светрах Бена.
— Гей, Мухоніжко! — Бен витягнув його звідти за комір. — Не бійся! Він, звичайно, великий, але дуже привітний. Чесне слово.
— Привітний? — пробелькотів Мухоніжка і знову зарився якомога глибше. — За таких розмірів привітність теж небезпечна!
Змій з цікавістю присунув голову трохи ближче.
— Що ти мені хочеш показати, людське дитя? — запитав він. — І що це за шепіт долинає з твого рюкзака?
— Та це просто Мухоніжка, — відповів Бен. Він обережно видерся Лунгові на спину і простягнув змію на розкритій долоні золоту пластину:
— Ось поглянь! Чи може вона бути з луски того велетенського дракона?
Змій так низько схилився над долонею Бена, що торкнувся кінчиком язика руки хлопчика.
— Так, — просичав він. — Може. Притисни мені її до шиї.
Бен подивився на змія з подивом, проте виконав його прохання. Коли золота пластина торкнулася шиї змія, він так сильно здригнувся всім тілом, що Лунг мало не скотився з його спини.
— Так, — просичав він. — Це луска того самого чудовиська. Вона пронизує холодом, як лід, хоч виглядає, як тепле золото.
— Вона завжди холодна, як лід, — сказав Бен. — Навіть якщо покласти її на сонці. Я пробував, — він акуратно поклав пластину назад у торбинку. Мухоніжка більш не висовувався.
— Дорогий кузене, — сказав змій, обертаючись до дракона. — Добряче наглядай за своїм чоловічком. Це дуже небезпечна справа — зберігати у себе щось з того, що належить такій злобній істоті. Адже він може зажадати свою власність назад. Незважаючи на те, що це всього лише одна пластина з його луски.
— Ти маєш слушність, — Лунг стривожено обернувся до Бена. — Може, тобі краще викинути цю пластину в море?
Але Бен заперечливо похитав головою.
— Ні, прошу тебе, — сказав він. — Я не хочу з нею розлучатися, Лунгу. Адже це подарунок, розумієш? Крім того, звідки чудовисько може знати, що вона в мене?
Лунг задумливо кивнув:
— І справді. Звідки воно може знати? — він подивився вгору, шукаючи очима місяць. Там, де він зник, було видно лише слабкий іржаво-червоний відблиск.
— Так, місяць скоро повернеться, — сказав змій, перехопивши погляд Лунга. — Ти хочеш знову звестися у повітря, мій вогняний кузене, чи мені довезти тебе за море верхи на спині? Але тоді тобі доведеться розповісти мені, куди ви хочете потрапити.
Від несподіванки Лунг не одразу зібрався з думками. Він усе ще відчував важкість у крилах і таку втому у всьому тілі, наче не спав вже кілька років.
— Ну звичайно, — сказав Бен, кладучи руку йому на панцир. — Нехай він нас довезе. Він вже точно не заблукає, а ти тим часом зможеш відпочити, чи не так?
Лунг обернувся до Сірчаної шкурки.
— У мене, напевно, почнеться морська хвороба, — пробурчала вона. — Але тобі справді треба відпочити.
Лунг кивнув і знову повернувся до змія:
— Нам потрібно потрапити до того села, поблизу якого купалися дракони, коли їх прогнали. Ми хочемо там декого відвідати.
Змій кивнув і опустив довгу шию назад у воду.
— Я вас довезу, — сказав він.