Володар драконів

У дельті Інду

Місяць і зорі були закриті хмарами, коли морський змій підплив до пакистанського узбережжя. Бен розрізняв у темряві хатинки на пласкій мілині, човни, витягнуті на берег, і гирло величезної річки, що вливалася у море своїми незліченними рукавами.

— Це тут, — просичав змій до хлопчика. — Саме сюди прилітали дракони, поки їх не прогнало чудовисько. Річка — це Інд, його називають ще Священним Синдху. Підводьтеся ним угору, і він приведе вас до Гімалаїв.

Змій ковзнув повз села, де перед багатьма хижками горіли ліхтарі, і причалив до дельти Інду. Земля між рукавами річки була вологою і мулистою; на ній сиділи суцільними рядами білі чайки, сховавши дзьоб під крило. Вони перелякано здійнялися в повітря, коли змій висунув на прибережний пісок величезну голову. Пташиний гомін розірвав тишу ночі.

Бен зіскочив із голови змія на вологий пісок і подивився убік села, але його приховували низькі пагорби.

— Там, в очереті, — сказав морський змій, підводячи шию, — можна сховати Лунга, поки ти розвідаєш, чи зберегли твої одноплемінники в селі добре ставлення до драконів.

— Спасибі тобі, — сказав Лунг, спускаючи Сірчану шкурку зі своєї спини. — Так добре було відпочити хоч трохи!

Змій схилив шию з легким сичанням.

— Річка тут мілка, — сказав він Бену. — Ти можеш перейти убрід, коли зберешся в село. Я довіз би тебе туди, але рибалки, побачивши мене, так злякаються, що потім багато днів не наважаться вийти в море.

Бен кивнув.

— Я, мабуть, одразу й піду, — сказав він. — Гей, Мухоніжко! — Він відкрив рюкзак. — Можеш знову висунути ніс. Ми на суші.

Заспаний гомункулус виповз із нагрітих речей хлопчика, висунув голову з рюкзака і тут же втягнув її назад.

— На суші, на суші! — забурчав він. — Та тут ще всюди вода!

Бен насмішкувато похитав головою:

— Підеш зі мною в село або побудеш тут із Лунгом та Сірчаною шкуркою?

— Із Сірчаною шкуркою? Ну вже ні, — поспішно відповів Мухоніжка. — Краще вже я піду разом із тобою!

— Гаразд, — Бен знову затягнув рюкзак.

— Ми сховаємося ось там, — сказала Сірчана шкурка, показуючи на мілину, густо зарослу очеретом. — Цього разу я вже не забуду затерти наші сліди.

Бен кивнув. Коли він повернувся, щоб попрощатися з морським змієм, берег був порожній. Далеко в морі Бен помітив три мерехтливі горби, що здіймалися над водою.

— Отакої! — пробурмотів він розчаровано. — Уже поплив!

— Хто швидко приходить, той і йде швидко, — зауважила Сірчана шкурка, розгризаючи гострими зубами лист очерету. Лунг подивився на небо, де крізь хмари саме визирнув місяць.

— Сподіваюся, ця жінка справді знайшла те, що може замінити місячне сяйво, — пробурмотів він. — Хто знає, чи не підведе нас місяць знову, як цього разу над морем, — він, зітхнув, і підштовхнув мордою Сірчану шкурку. — Ну, давай затирати сліди.

Вони безшумно і швидко взялися до справи. А Бен пішов із Мухоніжкою шукати Зібеїду Халіб, фахівця з драконів.