Володар драконів

В очікуванні темряви

Лунгу вдалося проплисти каналом непоміченим. Двічі назустріч йому траплялися човни, але вони розтинали воду з таким гуркотом, що Лунг чув їх здалеку і встигав вчасно пірнути — глибоко, на самісіньке дно каналу, де сміття перетворювалося на в’язкий намул. Щойно темна тінь човна над ним зникала, дракон знову спливав на поверхню і рухався далі. Над головою його з пронизливими криками кружляли чайки, але він відганяв їх тихим гарчанням. Нарешті за старими вербами, що мочили свої гілля у воді, з’явився міст.

Його широка громада незграбно розпласталася над річкою. Згори долинав гомін машин. Але темрява під мостом була густою, як бруд на дні каналу, і надійно вкривала від цікавих очей. Лунг висунув голову з води і озирнувся. Ніде — ані у воді, ані на березі — не було видно ані душі. Дракон виліз на берег, обтрусив луску від брудної води і приліг у заростях ожини, що буйно розрослася під мостом.

Він вилизував начисто луску і чекав. Незабаром він майже оглух від безперервного шуму над головою, але ще сильніше мучило його занепокоєння за Сірчану шкурку і хлопчика. Лунг, зітхнувши опустив голову на лапи і став дивитися на воду, в якій відбивалися сірі хмари. Він відчував себе самотнім. Це було незнайоме відчуття. Лунг рідко бував сам і ніколи — у такому сірому, чужому місці. А раптом Сірчана шкурка не повернеться? Дракон підвів голову і кинув погляд на канал.

Ну де ж вони запропали?

Дивно. Лунг знову опустив голову на лапи. Він сумував, і за хлопчиком також. Цікаво, чи багато серед людей таких, як він? Лунг згадав тих двох, що схопили Бена, і кінчик його хвоста затремтів від гніву.

І тут він побачив човен.

Він плив до нього каналом, як горіхова шкаралупа. Дракон поспішно висунув із тіні моста довгу шию і випустив на воду блакитний дощ іскор.

Помітивши його, Сірчана шкурка від захвату так застрибала, що човен загрозливо захитався. Але Бен впевнено гріб до берега. Сірчана шкурка одним стрибком скочила на берег і підбігла до Лунга.

— Ура! — кричала вона. — Ура, ти тут! — Вона повисла у нього на шиї і ніжно вкусила за ніс, а потім, зітхнувши знеможено гепнулася поруч на траву.

— Ти не уявляєш, як мені погано! — простогнала вона. — Ця клята хитавиця! У мене таке відчуття в животі, ніби я наїлася блідих поганок.

Бен прив’язав човен до берега і боязко підійшов ближче.

— Дякую, — сказав він дракону. — Дякую, що ти прогнав цих людей.

Лунг нахилив шию і легенько штурхнув його мордою.

— Які у тебе тепер плани? — запитав він. — Адже назад ти не можеш повернутися?

— Ні, — Бен, зітхнувши, опустився на свій рюкзак. — Цієї фабрики скоро не буде. Її хочуть висадити на повітря.

— Ну нічого, знайдеш собі нове місце, — Сірчана шкурка безтурботно озирнулася, принюхуючись, і зірвала кілька ожинових листочків. — Знаєш що? Ти можеш піти до кузена Щура. У нього місця повно.

— Кузен Щура! — зраділо вигукнув дракон. — Я у цьому гармидері зовсім про нього забув. То що він вам сказав? Чи знає він, куди саме нам летіти?

— Ну так, приблизно, — Сірчана шкурка сунула листя в рот і зірвала ще жменю. — Але ми й без нього могли б це з’ясувати. Ясно одне: шлях туди дуже довгий. Ти не хочеш ще раз усе обміркувати?

Але Лунг лише головою похитав:

— Я не полечу назад, Сірчана шкурко. То що сказав цей щур?

— Він дав нам мапу, — втрутився Бен. — На ній все вказано: куди ви повинні летіти, чого остерігатися і так далі. Чудова штука.

Лунг зацікавлено обернувся до Сірчаної шкурки:

— Мапа? Що за мапа?

— Мапа як мапа, нічого особливого, — Сірчана шкурка витягла її зі свого рюкзака. — Ось, дивись.

— І що все це означає? — Лунг здивовано розглядав плутанину ліній і плям. — Ти на цьому розумієшся?

— Звичайно! — відповіла Сірчана шкурка з поважним виглядом. — Мій дідусь завжди малював такі штуки, щоб відшукати свої грибні запаси.

— Гаразд, — дракон схилив голову набік і подивився на небо. — Куди мені зараз летіти? Просто на схід?

— На який на схід? Стривай-но, — Сірчана шкурка почухала за вухом і схилилася над мапою, ведучи волохатим пальцем по золотій лінії Гільберта. — Ні, спочатку треба на південь. Він сказав, спочатку на південь, потім на схід. Саме так він сказав, — вона кивнула. — Це точно.

— Сірчана шкурко, — мовив Лунг, — а ти впевнена, що вмієш розбирати ці карлючки?

— Ну звичайно! — Сірчана шкурка зробила ображене обличчя. — До біса це людське шмаття… — схопившись, вона роздратовано стягнула через голову светр Бена і вибралася з джинсів. — Я нічого не тямлю, коли на мені це барахло.

Дракон уважно спостерігав за нею. Потім витягнув шию і знову подивився на небо.

— Сонце сідає, — сказав він. — Скоро можна вирушати.

— Нарешті! — Сірчана шкурка склала мапу і запхала назад у рюкзак. — Не можу дочекатися, поки ми заберемося геть із цього міста. Воно зовсім не годиться для дракона і кобольда.

Бен підібрав на березі камінці і тепер кидав їх у темну воду:

— Ви ж більше сюди не повернетесь?

— А навіщо? — Сірчана шкурка сунула в рюкзак ще жменю ожинового листя. — Цього самовдоволеного білого щура мені точно не захочеться побачити.

Бен кивнув.

— Ну що ж, хай вам щастить, — сказав він, кидаючи у воду черговий камінець. — Сподіваюся, ви знайдете свій Поділ неба.

Лунг пильно глянув на нього. Бен відповів на його погляд.

— Ти із задоволенням полетів би з нами, чи не так? — запитав дракон. Бен закусив губу.

— Ще б пак, — пробурмотів він, не знаючи, куди подіти очі з сорому. Сірчана шкурка підвела голову й тривожно нашорошила вуха.

— Що таке? — запитала вона. — Летіти з нами? Про що це ви?

Але Лунг не звернув на неї уваги. Він дивився лише на хлопчика.

— У нас попереду небезпечна подорож, — сказав він. — Дуже довга і дуже небезпечна. Можливо, ти ніколи вже сюди не повернешся. За тобою тут ніхто не буде сумувати?

Бен заперечливо похитав головою:

— Я сам. Я завжди був сам, — серце у хлопчика закалатало. Він недовірливо подивився на дракона:

— Ти… Ти правда візьмеш мене із собою?

— Якщо хочеш, — відповів Лунг. — Тільки добре подумай. Сірчана шкурка, мушу визнати, частенько буває не в гуморі.

Ноги у Бена стали ватяними.

— Знаю, — сказав він і розплився в усмішці. Голова в нього крутилася з радості.

— Гей, стривайте! — Сірчана шкурка протиснулася між ними. — Про що це ви тут говорите? Не може він летіти з нами!

— Чому це не може? — Лунг глузливо штурхнув її мордою у волохатий живіт. — Він нам, між іншим, дуже допоміг. А нам будь-яка допомога в дорозі згодиться.

— Допомога? — Сірчана шкурка ледь не перекинулася з обурення. — Він людина, розумієш! Людина! Хоч і маленька, але все одно з їхньої породи. А нам, якщо пригадуєш, саме через людей довелося залишити нашу затишну печеру! Тільки через них ми вирушили в цю шалену подорож! І ти хочеш одного з них захопити з собою?

— Так, хочу, — підвівшись, Лунг обтрусився і нагнув шию так, що маленькій кобольдисі довелося глянути йому просто в очі. — Не забувай, що він нам допоміг, Сірчана шкурко. Він наш друг. І мені все одно, людина він, кобольд, а чи щур. Крім того… — він глянув на Бена, який прислухався до розмови, затамувавши подих. — Крім того, у нього немає більше домівки, так само, як у нас. Правда? — він запитально глянув на хлопчика.

— У мене ніколи не було дома, — пробурмотів Бен і глянув на Сірчану шкурку. Маленька кобольдиха прикусила губу, колупаючи пальцем ноги прибережний пісок.

— Добре, добре, — буркнула вона нарешті. — Я мовчу. Але сидіти він буде позаду мене — це вже точно.

Лунг ткнув її так міцно, що вона сіла на брудну траву:

— Він буде сидіти позаду тебе. І полетить разом із нами.