Володар драконів

Повернення Володаря драконів

Біля гробниці Володаря драконів було темно, хоч зовні нещадно пекло полуденне сонце. Лише кілька запорошених променів проникало туди крізь тріщини в мурах і спадало на дивний орнамент, що прикрашав стіни гробниці. Під кам’яним склепінням було так багато місця, що навіть Лунг міг там повернутися. Від пожухлого листя, що вкривало землю навколо кам’яного саркофага, здіймався гострий незнайомий запах.

— Дивись, — сказала Зібеїда Халіб, підводячи Бена до саркофагу. Сухе листя шаруділо у неї під ногами. — Бачиш ці літери? — Фахівець із драконів провела рукою по кам’яній плиті, що покривала саркофаг. Бен кивнув.

— Мені знадобилося багато часу, щоб розібрати цей напис, — продовжувала Зібеїда. — Багато літер роз’їв солоний морський вітер. Із місцевих мешканців ніхто не знав, що саме було написано на гробниці. Ніхто вже не пам’ятав стародавніх легенд. Але за допомогою двох старезних жінок, яким їхні бабусі колись розповідали про Володаря драконів, мені вдалося воскресити забуті слова, і в ту мить, коли я побачила, як Лунг везе вас із Сірчаною шкуркою нашим селом, вони несподівано стали реальністю.

— І що ж тут написано? — запитав Бен. Серце калатало у нього в грудях, коли пані Халіб повела його за собою до склепу. Він не любив кладовищ, боявся їх — а тут йому довелося стояти, можна сказати, просто в могилі. Але запах, що йшов від листя, заспокоював його нерви.

— Тут написано, — відповіла Зібеїда Халіб, проводячи рукою в каблучках по напівстертих літерах, — що Володар драконів повернеться в образі юнака, чия шкіра бліда, як сяйво місяця уповні, щоб врятувати драконів від їхнього найбільшого ворога.

Бен недовірливо подивився на саркофаг:

— Тут так написано? Але… — він розгублено обернувся до професора.

— Це сказала пророчиця? — запитав Барнабас Візенгрунд. Зібеїда Халіб кивнула:

— Так. Вона була присутня при смерті Володаря драконів. А деякі навіть кажуть, що це були його власні слова.

— Повернеться? Але ж він був людиною? — запитала Сірчана шкурка, гмикнувши. — Ви, люди, не повертаєтеся із загробного царства. Ви там губитеся або забуваєте світ, з якого прийшли.

— Звідки ти знаєш, що це стосується всіх без винятку людей? — запитала Зібеїда Халіб. — Так, мені відомо, що ти можеш відвідувати загробне царство, коли забажаєш. Загалом усі казкові істоти це можуть. Крім тих, що загинули насильницькою смертю. Але існують люди, які вважають, що нам так само треба лише трохи краще познайомитися зі смертю, щоб повертатися, коли захочемо. Тому цілком ймовірно, що Бен справді має щось спільне із стародавнім Володарем драконів.

Хлопчик тривожно озирався.

— Та невже? — Сірчана шкурка глузливо реготнула. — Ми знайшли його серед ящиків. Серед ящиків і картонних коробок на іншому боці землі, і він ніколи нічого навіть не чув про драконів і кобольдів.

— Це правда, — сказав Лунг, витягаючи шию через плече Бена. — Але він став, Сірчана шкурко, цим Володарем драконів. А їх на світі небагато. Їх було небагато навіть за тих часів, коли дракони ще вільно ходили по землі, ні від кого не ховаючись. Як на мене, — він підвів голову і обвів очима присутніх, — абсолютно неважливо, чи існує у ньому щось від стародавнього Володаря драконів, головне, що він тут і, можливо, справді допоможе нам перемогти Кропивника. В одному не доводиться сумніватися, — Лунг легенько тицьнув Бена мордою і здмухнув йому волосся з лоба, — шкіра у нього бліда, як місяць. А зараз, якщо приглянутись, навіть трохи блідіша.

Бен зніяковіло глянув на дракона.

— Аякже, — Сірчана шкурка підхопила з долівки пахучий листок і піднесла до носа. — Я теж, між іншим, Володарка драконів. Скільки себе пам’ятаю. Але про це ніхто навіть не згадує.

— Але ти вже точно не бліда, як місяць, — зауважив Мухоніжка, глипнувши на її волохату мордочку. — За кольором ти більш схожа на грозову хмару, якщо вже хочеш знати мою думку.

Сірчана шкурка показала йому язика.

— Твоєї думки ніхто не питався! — фиркнула вона. Барнабас Візенгрунд відкашлявся. Він стояв, задумливо спираючись на стародавній саркофаг.

— Дорога Зібеїдо, — сказав він. — Наскільки я розумію, ти показала нам цей давній напис, бо вважаєш, що Лунгу не варто звертати зі шляху. Незважаючи на жахливого переслідувача. Чи не так?

Фахівець із драконів кивнула:

— Саме так. Лунг вже добрався так далеко, і в дорозі у нього знайшлося стільки помічників. Я просто не можу повірити, що все було марно. Мені здається, пора вже драконам раз і назавжди позбутися Кропивника, а не ховатися від нього. Хіба з’явиться коли-небудь більш слушна нагода? — Вона переводила погляд з одного на другого. — Ось перед нами дракон, якому вже нічого втрачати, мала кобольдиха, здатна прогнати зачарованих круків, хлопчик — справжній Володар драконів, про якого, до того ж, йдеться у стародавньому пророцтві, і гомункулус, який знає майже всі таємниці свого господаря, — вона сплеснула руками, і браслети її задзвеніли. — А також люди, які мріють про те, щоб дракони знову вільно літали по небу. Так, я впевнена, що Лунг має продовжити свій шлях. А я розповім йому, як перехитрити місяць.

У гробниці стало тихо-тихо. Усі напружено чекали, що скаже дракон. Лунг втупився в землю, розмірковуючи. Нарешті він підвів голову, обвів усіх присутніх очима — і кивнув.

— Я полечу далі, — сказав він. — Можливо, те, що написано на цьому камені, — правда. Може, напис і справді говорить про нас. Але перш ніж ми полетимо далі, нехай Мухоніжка спробує з’ясувати, де зараз перебуває його господар, — він запитально подивився на гомункулуса. У Мухоніжки затремтіли коліна, але він кивнув.

— Спробую, — прошепотів він. — Не будь я Мухоніжка, що вилупився з колби.

Невдовзі усі повернулися в село, яке цієї пори наче вимерло. Полуднева спека зморила і людей, і тварин. Повітря було, здавалося, дуже густим для дихання. Навіть дітей було не видно. Але в хатинках пекли і варили, і всюди за строкатими фіранками лунали збуджені голоси.

— Усе село сподівається, що ти принесеш їм щастя, — промовила Зібеїда Халіб до Лунга, коли вони йшли до її хатини. — Вони вірять, що щастя сиплеться з луски дракона, як золотий пилок, і осідає на дахах наших хатин і на рибальських сітях, і що воно залишиться там навіть тоді, коли ти зі своїми друзями будеш уже далеко.

— Нам конче треба летіти сьогодні ж уночі, — сказав Лунг. — Чим раніше ми вилетимо, тим важче буде Кропивнику нас наздогнати.

Зібеїда Халіб кивнула:

— Авжеж, я розумію. Але якщо ти хочеш, щоб я допомогла тобі перехитрити місяць, тобі доведеться сьогодні вночі дочекатися, аж поки він піднесеться дуже високо. Іди сюди, — вона повела Лунга та інших на задвірки своєї хатини, де було відгороджено ділянку сухої землі. Там росли квіти з колючим листям. Бутони їх були міцно стиснуті.

— Більшість рослин, — пояснила Зібеїда Халіб, притулившись до огорожі, — як ви знаєте, живляться сонячним світлом. Але з цією квіткою справа зовсім інша. Вона харчується місячним сяйвом.

— Неймовірно, — тихо промовив Барнабас Візенгрунд. Віта перехилилася через огорожу, щоб краще роздивитися дивну рослину.

— Я ніколи навіть не чула про таку квітку, Зібеїдо, — сказала вона. — Де ти її знайшла?

Фахівець із драконів посміхнулася:

— Я знайшла насіння на пагорбі, неподалік гробниці Володаря драконів. Квіти, які там, мабуть, колись лежали, давно розсипалися на порох, але насіння все ще валялося навколо саркофага. Я зібрала його, поклала на кілька днів у воду, а потім посадила. Результат ви бачите. Листя, яким ви ступали в гробниці — залишки мого останнього врожаю. Я завжди сушу там ці квіти, щоб отримати нове насіння. Назвала я їх, звичайно, «драконові квіти» — а як інакше? — Зібеїда Халіб посміхнулася і провела рукою по щільно закритому бутону. — Вони розкриваються лише при місячному сяйві, і тоді їхні блакитні пелюстки пахнуть так сильно, що нічні метелики кружляють навколо них, як навколо лампочок. Але найдивовижніше ось що: чим довше падає на них місячне сяйво, тим сильніше стає їхнє власне світіння, і згодом місячне сяйво збирається на листочках, немов крапельки роси.

— Так, це справді вражає! — Барнабас Візенгрунд дивився на драконові квіти як зачарований. — Ти знайшла їх випадково чи тобі хтось розповів про цю рослину?

— Що таке випадковість, Барнабасе? — відповіла Зібеїда Халіб. — Я пам’ятала про стародавні легенди, в яких дракони літають по небу серед білого дня. Але це зустрічається лише у найдавніших історіях. І я спитала себе: чому? Чому від якогось часу дракони стали літати лише при місячному сяйві? Я шукала відповідь у написах на гробниці, а знайшла насіння. Так, якщо хочеш, випадково. Я гадаю, що Володар драконів натрапив на слід цієї таємниці. Адже дракон, що вилікував його своїм полум’ям, прилетів, як розповідають, саме безмісячної ночі, — вона глянула в золоті очі Лунга. — Я гадаю, силу він отримав від цих квітів. А ще я впевнена, що роса, яка збирається на їхньому листі, напоєна силою місяця.

— Ти так вважаєш? — Сірчана шкурка пролізла під огорожею і понюхала колюче листя. — Але сама ти не перевіряла, вірно?

Фахівець із драконів похитала головою:

— Як я могла перевірити? До появи Лунга я ніколи не бачила живого дракона. А більше жодна жива істота не може підвестися у повітря за допомогою самого лише місяця.

— Чув? — Сірчана шкурка повернулася до Лунга. — Може статися, що ти каменем впадеш із неба, якщо довіришся лише цим колючкам.

Лунг струснув крилами:

— Можливо, ми обійдемося без них, Сірчана шкурко. Можливо, ми встигнемо дістатися Подолу неба задовго до чорного місяця. Але якщо раптом знову станеться так, як тоді над морем? Що ми будемо робити, коли місяць покине нас над горами?

Сірчану шкурку пересмикнуло:

— Гаразд, гаразд, ти правий, — вона зірвала листячко з однієї квітки і обережно відкусила кінчик. — Смак непоганий. Щоправда, більш схоже на м’яту, аніж на місячне сяйво, якщо вже хочете знати мою думку.

— Їх треба з’їсти? — запитав Лунг фахівця з драконів. Зібеїда Халіб заперечливо похитала головою:

— Ні. Досить злизати росу з листя. Але, оскільки квіти ти не можеш з собою забрати, я стала, від того часу, як Барнабас розповів мені про тебе, збирати місячну росу. Сьогодні вночі я це теж зроблю, і тоді зможу дати тобі в дорогу повний флакон. Якщо місяць тебе покине, хай хтось із твоїх друзів крапне кілька крапель тобі на язик. Ти сам відчуєш, скільки тобі потрібно. До наступного місяця уповні роса залишиться прозорою, як вода, але потім помутнішає. Тож якщо тобі знадобиться ще на зворотній шлях, доведеться знову завітати до мене.

Лунг кивнув і задумливо подивився вдалечінь.

— Я згораю від нетерпіння, — тихо сказав він. — Мені так хочеться нарешті побачити Поділ неба.