Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 8

За будь-яких інших обставин поїздка цим незвичним дирижаблем припала б мені до душі. Він мав форму великої сигари та, без сумніву, містив якийсь легкий газ. Під несучим тілом було підвішено металеву каюту, зовні зі смаком оздоблену фризом із черепів і кісток. Тунельні вентилятори на каюті розміщувалися під кутом, що давав змогу підняти її та просувати вперед; краєвид у вікні, напевно, був чарівний. Але всі вікна, які ми помітили ззовні, було розташовано спереду, в пілотському відсіку, тим часом як нас, призовників, запхали до металевої камери без вікон. Сидіння там були виготовлені з формованого пластику, вкритого нерівними горбками й жахливо незручного; але це принаймні були сидіння. Я опустився на одне з них і зітхнув із полегшенням. За багато годин на призовному пункті ми сідали всього один раз — під час кровопускання. Пластик холодив шкіру крізь тонку паперову матерію одноразової пурпурової форми, а крізь картонні підошви, закріплені на кінцях холош, відчувалася жорстка палуба. Єдиною кишенею в цій жахливій одежині був мішечок спереду, до якого ми позапихали торбинки з особистим майном, через що всі як один стали схожими на подурілих пурпурових сумчастих. Я почувався пригніченим. Але в мене принаймні були товариші. Пригніченими були ми всі.

— Я ще ніколи не покидав дому, — запхинькав призовник праворуч мене, а тоді шморгнув мокрим носом і витер його об рукав.

— А я покидав, — озвався я найенергійнішим, найжвавішим тоном, на який був здатен. Не можна сказати, що я почувався енергійним чи жвавим, але, піднявши настрій йому, я міг покращити його й собі. — І так набагато краще, ніж удома.

— Їжа буде нікудишня, — егоїстично занив він. — Ніхто не вміє готувати так, як моя мама. Вона готує найкращі cepkukoj у цілому світі.

Цибулеві коржики? Що за чудернацький раціон мав цей шмаркач?

— Викинь усе це з голови, — прощебетав я. — Якщо в армії пектимуть cepkukoj, вони будуть огидні, можеш не сумніватись. Але згадай про інші насолоди. Удосталь фізичної активності, свіже повітря, а ще можна постійно лаятися, вживати алкоголь і похабно говорити про дівчат!

Він полум’яно зашарівся, і його відстовбурчені вуха засяяли, мов знамена.

— Я б не говорив про дівчат! А пити я вмію. Ми з Джо-джо якось зайшли за сарай, попили пива, вилаялись і поблювали.

— Оце так... — зітхнув я.

Від подальших балачок мене врятувала поява сержанта. Він рвучко розчахнув двері, що вели з передньої кабіни, та проревів команду.

— Ну, добре, kretenoj — вставайте!

Він забезпечив собі негайний послух, натиснувши на кнопку на стіні й обваливши наші сидіння. Залунали крики та стогони болю, новобранці почали падати один на одного, і на палубі запанував жвавий пурпуровий безлад. Я один залишився на ногах і відчув на собі всю силу пекучого погляду сержанта.

— Ти що, якийсь мудрагель абощо?

— Ні, сер! Просто слухаюся наказів, сер!

Сказавши це, я підскочив у повітря, різко притиснув руки до боків і приземлився, важко тупнувши ногами, а тоді енергійно віддав честь — так енергійно, що мало не вибив собі око. Побачивши таку демонстрацію, сержант вирячив очі, а тоді зник із поля зору за тілами, що підводились і штовхались.

— Тихо! Струнко! Руки по швах, ноги разом, животи втягнути, груди випнути, підборіддя назад, очі вперед — і не дихати!

Пурпурові лави захиталися й засіпалися, стаючи в цю абсурдну військову стійку, а тоді застигли. Запала тиша, а тим часом сержант гнівно роззирався довкола з похмурою підозрою.

— Здається, хтось дихає? Не дихати, доки я вам не скажу. Перший каґалець, який почне дихати, дістане від мене кулаком у те місце, де від цього буде найбільше користі.

Тиша подовжилася. Пурпурові постаті заворушилися: ними почала опановувати задуха. Один новобранець застогнав і впав на палубу; я безшумно задихав через ніздрі. Один із хлопців охнув, не в змозі триматися далі. Сержант кинувся вперед, і місце, де від його кулака буде найбільше користі, знайшлося під ложечкою. Жертва заволала й упала, а всі інші шумно вдихнули життєдайного повітря.

— Це був маленький урок! — заверещав сержант. — Затямили?

— Так, — пробурмотів я собі під носа. — Ви — садомазохіст.

— Урок полягає в тому, що я віддаю накази, а ви підкоряєтесь — або вас гамселять.

Коли він завершив це огидне повідомлення, у нього засіпалось обличчя, а вуста вишкірились, оголюючи пожовтілі зуби; тільки за одну довгу мить до мене дійшло, що це має бути усмішкою.

— Сідайте, народ, умощуйтеся зручно.

На сталевій палубі? Сидіння залишалися прибраними. Я сів разом із усіма іншими, тоді як сержант лагідно погладив складку жиру, що нависала над його паском.

— Мене звати Бельбас, сержант-інструктор Бельбас. Але не звертайтеся до мене на ім’я: ним мають право послуговуватися рівні мені чи старші за званням. Називайте мене «сержант», «сер» чи «пан». Поводьтеся скромно, покірно, шанобливо й тихо. Інакше будете покарані. Яким буде покарання, я вам не скажу, бо нещодавно поїв і не бажаю викликати в себе розлад шлунка.

Від думки про те, що може довести до розладу це здоровезне пузо, його слухачам на мить стало лячно.

— Одного покарання зазвичай вистачає, щоб зламати дух навіть найупертішому новобранцеві. Однак інколи новобранці потребують другого покарання. Ще рідше який-небудь закоренілий зухвалець потребує третього покарання. Але третього покарання не буває. Хочете знати, чому третього покарання не буває?

Червоні очі гнівно зиркнули згори вниз, і ми всі пожалкували, що тієї миті не перебували десь інде — байдуже, де.

— Оскільки ви надто тупі, щоб запитати, чому, я вам повідомлю. Третій раз — це кінець. За третім разом вас, поки ви будете хвицатися, кричати й кликати матусю, запихатимуть до камери зневоднення, де дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто дев’ять сотих відсотка всіх ваших безцінних тілесних рідин буде висмоктано із сухим свистом. Ви знаєте, які тоді будете на вигляд? Ви будете отакі!

Він сягнув до кишені та вийняв крихітну зневоднену фігурку призовника в крихітній зневодненій формі; його крихітне личко навіки застигло у гримасі жаху. Вояки настрашено застогнали, а кілька найслабших попадали непритомні, глухо гепнувши. Сержант Бельбас усміхнувся.

— Так, ви станете точнісінько такі. Тоді ваше крихітне сухе тільце на місяць повісять на казармену дошку оголошень як пересторогу іншим. Опісля його покладуть до поштового конверта із прокладкою та вишлють батькам разом із іграшковою лопаткою для допомоги з похованням. Отже, запитання є?

— Перепрошую, сер, — запитав тремтливий голос, — процес зневоднення є миттєвим і безболісним чи затяжним і жахливим?

— Добре запитання. Ви провели перший день в армії, а ще не знаєте точно, яким він буде?

Знову залунали стогони й гупання тих, хто падали непритомними. Сержант схвально кивнув.

— Гаразд. Дозвольте розповісти вам, що відбуватиметься далі. Ми їдемо до ТПНС на ВБМ. Тобто до табору підготовки новобранців Сліммарко на військовій базі Мортстерторо. Ви пройдете основний курс підготовки. Ця підготовка перетворить вас із хирлявих цивільних слабаків на міцних, відданих, шанобливих солдатів. Дехто з вас відсіється під час основної підготовки й буде похований з усіма військовими почестями. Пам’ятайте про це. Вороття немає. Ви станете або добрими солдатами, або мерцями. Ви зрозумієте, що військо — це нелегко, зате справедливо.

— А що в ньому справедливого? — видихнув один новобранець, і сержант копнув його в голову.

— Справедливо те, що ви всі маєте рівні можливості. Ви можете пройти основну підготовку чи відсіятись. А зараз я вам дещо скажу. — Він нахилився вперед і пихнув таким несвіжим диханням, що найближчі до нього призовники знепритомніли. Тепер у його усмішці не було нічого веселого. — Насправді я хочу, щоб ви відсіялись. Я зроблю все, що зможу, аби ви відсіялися. Кожен новобранець, якого відправляють додому на інвалідному візку чи в ящику, заощаджує державі гроші та знижує податки. Я хочу, щоб ви відсіялися зараз, а не в бою після кількох років високовартісної підготовки. Ми розуміємо одне одного?

Якщо мовчання — знак згоди, ми точно розуміли одне одного. Прямолінійна чіткість цієї методики викликала в мене захват. Військо мені не подобалось, але я починав його розуміти.

— Запитання є?

У тиші в мене гучно забурчав живіт, і з моїх вуст злетіли слова:

— Так, сер. Коли ми поїмо?

— А в тебе міцний шлунок, новобранцю. Більшості присутніх тут надто зле від військової правди, щоб їсти.

— Я лише думаю про свій військовий обов’язок, сер. Мушу їсти, щоб бути сильним, як добрий солдат.

Він покрутив цю думку в своєму дрімучому мозку, водночас гнівно туплячись у мене маленькими поросячими очицями. Кінець кінцем його випнута щелепа кивнула, опустившись у складки жиру під підборіддям.

— Правильно. Ти щойно зголосився піти по пайки. За отими дверима в кормовій перегородці. Ворушись.

Я заворушився. І замислився. Кепські новини: я в армії, і мені в ній нічого не подобається. Добрі новини: ми прямуємо на базу Мортстерторо, де Бібс востаннє бачила капітана Гарса-Зеннара-Зеннора чи як там його. Він стояв на початку мого списку месника, та просто зараз я тяжко працював на початку власного списку виживання. Гарсові доведеться зачекати. Я відчинив двері, і за ними знайшлася невеличка шафка з одним ящиком. На ньому видніласьетикетка: «ПАЙКИ БОЙОВІ “ОТ-РУТА”». Це, певно, були саме вони. Та коли я підняв ящик, він здався підозріло легким як на повний корабель солдатів-почат-ківців.

— Роздавай їх, kreteno, а не милуйся ящиком, — загарчав сержант, і я поквапився виконати наказ. Пайки «От-Рута» й справді здавалися справжньою отрутою. Сірі цеглини в поліетиленовій обгортці. Я пройшов серед своїх пурпурових товаришів, і кожен із них, вихопивши по пайку, не без підозри починав його обмацувати.

— Ці пайки підтримуватимуть у вас життя впродовж одного повного дня, — повідомив нам хрипкий голос. — У них містяться необхідні вітаміни, мінерали, білок і селітра, що потрібні організму чи які хоче згодувати вам армія. Відкривають їх, уставляючи ніготь великого пальця в борозну, підписану «ніготь». Обгортка відпаде цілою, і ви збережіть її цілою. З’їжте свій пайок. Доївши, підійдіть до цієї стіни та до крана в цьому положенні й попийте з поліетиленової обгортки. Пийте швидко, бо за одну хвилину після зволоження обгортка втратить жорсткість і зімнеться. Тоді скрутіть обгортку та збережіть її для демонстрації під час огляду, бо тепер вона слугуватиме контрацептивом казенного зразка, яким ви не зможете скористатися ще довго, а то й ніколи. Проте ви однаково будете за нього відповідальними. А тепер — їжте!

Я поїв. Чи то спробував поїсти. Пайок мав консистенцію обпаленої глини, але не відзначався й половиною її смаку. Я жував, давився, ковтав і примудрився запхати його в себе цілком, перш ніж кинутися до крана з водою. Наповнив поліетиленову обгортку, швидко випив, наповнив її знову та спорожнив саме тоді, коли вона зм’якла та провисла. Я зітхнув, скрутив її, поклав до своєї кишені-сумки та звільнив місце біля крана для наступної жертви.

Поки ми точили свою їжу, на місце повернулися сидіння. Я обережно примостився на найближче з них, і воно не прогнулося. Це здавалося неможливим, але поєднання поживи з майже смертельним виснаженням зіграло свою неелегантну роль, і мене вирубило. Я почув, як хропу, ще до того, як заснув.

Блаженство несвідомого стану завершилося досить очікувано: сидіння відпали й покидали нас на палубу, де наша купа засіпалася та застогнала. Ми незграбно зіп’ялися на ноги під словесну екзекуцію сержанта та спробували виструнчитись у військову стійку, тим часом як палуба під нашими ногами завібрувала та завмерла.

— Вітаю, ось і розпочався перший день решти вашого нового життя, — зареготав сержант, і після його слів залунало змучене виття. Розчахнувся вихід, впускаючи студене запилене повітря, і ми втомлено вибралися назовні, щоб побачити свою нову домівку.

Вона не дуже вражала. Одне з її блідо-червоних сонць якраз сідало в пилову хмару на обрії. Завдяки розрідженому холодному повітрю я здогадався, що базу збудовано на якомусь верхогір’ї, можливо, на високому плато. Це гарантувало добру літну погоду й максимум незручностей для вояків. Коли на віддалі злетів космічний корабель із яскравішим за призахідне сонце струменем вихлопних газів, земля задрижала. Сержант грубо поставив нас у нерівний стрій, і ми затремтіли в низхідному вихлопі нашого дирижабля, що саме відбував. Сержант помахав нам текою-планшетом.

— Зараз я проведу перекличку. До вас звертатимуться на військове ім’я, і я забуду, що ви колись мали якесь інше. Ваше військове ім’я — це ваше ім’я та перші чотири цифри вашого серійного номера. Коли назвуть ваше ім’я, заходьте до казарм позаду мене, прямуйте до відведеної вам койки та чекайте на подальші вказівки. Ґордо7590 — перша койка...

Я скосив очі на свій жетон і врешті-решт розгледів на ньому номер. Тоді ошелешено витріщався на казарми кольору багна, доки голос нашого володаря не покликав Джека5138. Я з неохотою пройшов у двері, над якими було написано: «У ЦЮ БРАМУ ПРОХОДЯТЬ НАЙКРУТІШІ СОЛДАТИ НА СВІТІ». Хто там кого, як то кажуть, обманював?

Підлога там була кам’яна й досі волога після останнього миття. Стіни — бетонні, чисті й досі мокрі. Я підвів нажаханий погляд на стелю, і так, вона теж була волога, а з лампочок ще крапала вода. Як було виконано це маніакальне прибирання, я й гадки не мав, хоча й був певен, що довідаюся про це занадто швидко.

Моя койка, ясна річ, знайшлася на верхньому з трьох ярусів. На ній було напнуто дротяну сітку, хоча громіздкий згорток у її узголів’ї натякав і на більш м’які задоволення.

— Вітаю в новій домівці, — прорипів сержант із награною веселістю, коли ми витягнули свої втомлені тіла в удаваному зацікавленні. — Зауважте, в якому вигляді зберігається ваша постіль, коли її розгортатимете, бо її має бути згорнуто так постійно, якщо не брати до уваги часу сну, а він дорівнюватиме мінімуму, потрібному для виживання. Чи буде меншим. Ваші шухляди для речей вбудовано в підлогу між койками, а відчиняю й зачиняю їх я оцим груповим перемикачем.

Він торкнувся заклепки на своєму паску, і в підлозі зі скреготом відкрилися міні-могилки. Один новобранець, який стояв у неправильній позиції, закричав, упавши в свою.

— Відбій за п’ятнадцять хвилин. Розгорніть постіль, але не користуйтеся нею до того часу. Перед відходом до сну ви переглянете інструктажний фільм, який ознайомить вас із завтрашнім порядком денним. Дивіться та слухайте, повністю зосередившись, а після цього рушайте спати, помоліться якомусь божеству чи божествам на ваш вибір і засніть у сльозах із думкою про матусю. Ви вільні.

Ми вільні. За нашим смугастим наглядачем грюкнули двері, і ми залишилися самі. Це вже точно — «вільні». Вільні від тепла та світла реального світу, запроторені до цього сірого військового пекла, яке ми не обирали. Чому люди так нелюдяно поводяться з представниками власного виду? Якби вас заскочили на такому поводженні з конем, то, мабуть, посадили б до буцегарні чи застрелили. Тишу порушив шурхіт: ми розгортали скатки з постільною білизною. Кожен із нас побачив перед собою тоненький матрацик і ще тоншу ковдру. А ще — пневматичну подушку, яку можна було надути лише енергійним пихканням і яка (я в тому не сумнівався) мала здутися до ранку. Поки ми розгортали й надимали, позаду нас у проході між койками безшумно опустилися телеекрани. Заревла нахабна військова музика, з’явилося зображення офіцера з важким дефектом мовлення, і почалося зачитування абсолютно незрозумілих вказівок, які ми всі зігнорували. Я вивалив вміст своєї кишені-сумки до підземної шухляди, а тоді поліз і поповз, не роздягаючись, у койку. Перед моїми очима від утоми все розпливалося, та коли я під гудіння голосу заснув на дев’ять десятих, мене раптово розбудив спалах світла та різкий звук. Із екрана гнівно дивився похмурий військовий у чорній формі.

— Увага, — промовив він. — Цю передачу, як і всі передачі на всіх станціях Невенкебли, перервано, щоб довести до вашого відома таке важливе оголошення.

Чоловік насуплено глянув на аркуш паперу в своїх руках і сердито потрусив ним.

— Сьогодні нашою країною розгулює на свободі небезпечний шпигун. Відомо, що він проник у бухту Маргавено вчора вранці у подобі робітника одного з кораблів із Брастіра. У бухті було проведено обшук, але шпигуна не знайшли. Унаслідок сьогоднішнього розширення зони пошуку було виявлено, що шпигун вдерся на прогулянкове судно в суміжній бухті та вкрав низку предметів.

Військовий продемонстрував вузлик із одягом, і волосся в мене на карку заворушилося від смертельного ознобу.

— Їх знайшли закопаними в піску; було встановлено, що цей одяг носив шпигун. Увесь район оточено, оголошено комендантську годину, а кожну будівлю наразі ретельно обшукують. Пересічним громадянам наказано вистежувати цю людину. Можливо, шпигун досі ходить у вкрадених предметах одягу. Якщо ви бачили когось у такому одязі, негайно сповістіть поліцію чи органи безпеки.

Зображення військового щезло, змінившись старанно виконаною комп’ютерною моделлю одягу, який я позичив на судні. Одіж поволі покрутилася в порожнечі, а тоді з’явилася на тілі чоловіка, що прогулявся екраном за допомогою комп’ютера. На місці його обличчя була порожнеча, та я надто добре знав, яке лице невдовзі там вималюється.

Скільки їм знадобиться часу на те, щоб ідентифікувати мене, дізнатися, що я тепер в армії, та прийти по мене сюди?

Двері казарми зачинилися, рипливо гупнувши, і світло згасло. Моїм тілом розійшовся холодок, серце загупало в паніці, і я незрячим поглядом нажахано втупився у пітьму.

Скільки часу?