Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 17

Спливло невідомо скільки часу, і я зрозумів, що від моєї потилиці всім тілом шириться біль. Я спробував відірватися від нього, та він ніяк не йшов. Було темно — чи то в мене були заплющені очі? Я не мав бажання це з’ясовувати. Усе надто сильно боліло. Я застогнав, і це прозвучало так добре, що я застогнав удруге. Я нечітко усвідомив крізь стогони, що мене підіймають за плечі, а на моїх губах щось мокре. Булькнув і захлинувся. Вода. Вона смакувала дуже добре. Я трохи попив і став почуватися дещо краще. Біль нікуди не подівся, та був уже не такий великий, щоб я не зміг ризикнути й розплющити одне око. Я його розплющив. Наді мною плавало якесь розмите обличчя, що набуло чіткості, коли я покліпав.

— Мортон?.. — пробубнив я.

— А хто ж іще?

Із безпросвітно похмурим виразом обличчя він потягнув мене, посадивши біля стіни, і моя голова неначе вибухнула, розлетівшись на крихітні шматочки. Його голос ледве долинав до мене.

— Візьми це до рота. Попий іще води. Лікар сказав, що ти маєш це проковтнути, як опритомнієш. Для голови.

Отрута? Де там! Ліки. Біль послабився, посилився та врешті-решт притупився. Я повністю розплющив очі й побачив смутного побитого Мортона на тлі ґрат.

— Він мертвий? — прохрипів я.

— Хто?

— Генерал Зеннор.

— Півгодини тому, коли він був тут, мав цілком живий вигляд.

Я скрушно зітхнув від змішаних почуттів. Мені хотілося помсти, хотілося, щоб Зеннор дорого заплатив за те, що завинив у смерті Слона. Я думав, що хотів, аби він теж помер. Але тепер, один раз спробувавши скоїти вбивство й чесно при цьому постаравшись, я радів, що мене зупинили. Здійснивши свою першу спробу вбивства, я виявив, що насправді мені не приносить задоволення процес розправи над людьми. Як убивця я зазнав невдачі. А зазнавши невдачі, влип у справжню каґальню. Ще й Мортона в це втягнув.

— Вибач за все це, — сказав я. — Я так захопився, що жодного разу не подумав, що, певно, вплутаю ще й тебе.

— Мене здав сержант Бло, коли приїхала на розслідування військова поліція. Він знав, що я не офіцер. Я все їм розповів. Іще до того, як мені нам’яли боки.

— У тому, що сталося, винен я.

— Не думай так. Винен не ти. Вони рано чи пізно добралися б до мене в той чи той спосіб. Армія та я — ми просто несумісні. Ти зробив усе, що міг, Джеку.

— Джиме. Моє справжнє ім’я — Джим ді Ґріз. Я з далекої планети.

— Радий знайомству, Джиме. Ти шпигун?

— Ні. Просто приїхав сюди виправити одну несправедливість. Ваш генерал Зеннор винен у смерті мого найкращого друга. Я приїхав сюди, шукаючи його.

— А як же той балакучий птах і все інше?

Я приклав палець до губ і поглянув на двері. Мортон спантеличено замотав головою, а я заговорив, поки він не встиг щось додати.

— Ти маєш на увазі той анекдот про балакучого птаха, який я збирався тобі розповісти? Про школяра, що мав балакучого птаха, який обернувся на алкоголіка та став місіонером? Я пам'ятаю цей анекдот, але останню фразу забув.

Тепер Мортон дивився на мене так, ніби я з’їхав з глузду. Роззирнувшись довкола, я побачив, що лежу на тоненькому матраці, розкладеному на дуже запорошеній підлозі. У поросі я написав пальцем: «ТИХО — МОЖЛИВО, ВОНИ СЛУХАЮТЬ!» Подивився йому в обличчя, аж поки до нього не дійшло, а тоді стер послання.

— Хай там як, Мортоне, зараз мені не хочеться розповідати анекдоти. Де ми?

— У великій будівлі, що в місті. Схоже, її захопила армія. Тут, певно, влаштували штаб абощо. Я знаю тільки, що мене поспіхом сюди привезли, обробили, а тоді закинули до тебе. У будівлі повно вояків.

— Цивільні є?

— Я не бачив жодного...

Коли у дверях заторохтів замок і вони відчинилися, ми обидва підвели погляд. Досередини посунула юрба озброєних військових поліцейських і наставила на нас пістолети. Лише після цього ввійшов генерал Зеннор. На шиї в нього була пов’язка, а в очах — потужне бажання вбивати.

— Зенноре, ти впевнений, що тепер у безпеці? — якомога ласкавіше запитав я.

Він підійшов і копнув мене в бік.

— Які ми сміливі... — видихнув я крізь біль. — Копнути пораненого, що лежить.

Він ізнову відвів назад чобіт, передумав, а тоді вихопив пістолет і спрямував його мені межи очі.

— Виведіть другого ув’язненого. Залиште нас самих. Принесіть мені стілець.

Що не кажіть, а у війську просто обожнюють виконувати накази. Мортона під гучні команди й тупіт чобіт квапливо поволокли геть, поліцейські зникли, і з’явився дерев’яний стілець, який шанобливо підсунули генералові під п’яту точку. Він повільно сів, не зводячи з мене ні очей, ні дула пістолета. Заговорив він аж тоді, коли двері клацнули й зачинилися.

— Я хочу знати, як ти сюди потрапив, як пройшов за мною слідом. Хочу знати все.

«Чому б ні?» — подумав я, потираючи зболений бік. Я почувався надто покоцаним, щоб вигадувати якусь складну побрехеньку, та й потреби в ній не було. З правдою буде простіше. Звісно, трохи відредагованою.

— Все, Зенноре? Чому б ні? Востаннє я бачив тебе тоді, коли ти продав нас униз за течією річки на Спіовенте. Це сувора планета, і таким старим, як Слон, там не місце. Він там помер, а отже, ти винен у його смерті.

Він торкнувся пов’язки на своїй шиї та прогарчав:

— Розказуй далі.

— Розказувати вже майже нічого. Кілька воєн, убивства, тортури — усе як завжди. Я вижив, але мене врятував флот Ліги, який також заарештував мене та привіз сюди. Я втік від нього та знайшов тебе завдяки єдиній твоїй великій помилці.

— Що за маячню ти верзеш?

— Це не маячня. Це правда, капітане Гарс. Хіба дівчину, Бібс, не заарештували через тебе за продаж наркоти?

— Це не важливо.

— Для Бібс це було важливо! На жаль для тебе, вона тепер вільна, а перш ніж піти, розповіла мені, як тебе знайти. Ось і вся історія.

Він задумливо підняв пістолет, гладячи одним пальцем спусковий гачок. Я спробував цього не помічати.

— Ще аж ніяк не вся. Це ти — той шпигун, що висадився в Маргавено?

— Так. І проникнув у твою недисципліновану й некомпетентну армію. А тоді пішов на підвищення, доки не схопив тебе за шию й не придушив як слід. Коли ти прокинешся серед ночі в холодному поту, згадай: я цілком міг тебе застрелити. То ти мене застрелиш чи просто граєшся з цим пістолетом?

— Не спокушай мене, дрібното. Це було б марнотратством. Я знайду твоїй смерті краще застосування. Тебе та твого поплічника судитимуть і визнають винними за низкою обвинувачень. Напад на старшого за званням, вдавання із себе офіцера, загроза військовій безпеці. Опісля вас обох розстріляють. Прилюдно.

— І що це дасть?

— Це переконає впертюхів цієї планети в тому, що ми дотримуємо свого слова. Вони — безкровний, безхребетний народ, що дозволив нам прийти й забрати в себе планету. Тепер вони ниють, що хочуть її назад. Відмовляються виконувати будь-яку роботу, доки ми не полетимо. Вони всі пішли з роботи. Місто невдовзі буде паралізовано. Твоя смерть змінить ситуацію.

— Я не розумію, як.

— А я розумію. Тоді вони знатимуть, що я слів на вітер не кидаю. Якщо вони не йтимуть на співпрацю, ми братимемо заручників і розстрілюватимемо їх.

Я підхопився на ноги, палаючи гнівом.

— Ти лихе нікчемне падло, Зенноре. Треба було тебе вбити, коли я мав таку можливість.

— Ну, ти цього не зробив, — відказав він. А тоді, коли я скочив на нього, вистрілив.

Куля, напевно, пролетіла повз мене, та від вибуху я оглух. Я впав, і він ще раз мене копнув. А потім кімнату заповнили поліцейські, що норовили всі разом по мені потоптатися.

— Досить! — вигукнув Зеннор, і чоботи відступили. Я стояв навкарачки й дивився на нього крізь криваву імлу. — Причепуріть його, вдягніть у свіжу форму, і другого теж. Суд за дві години.

Я, певно, був у неадекваті від копняків, бо дуже нечітко усвідомлював, що наді мною працюють, що знову з’явився Мортон, що час поволі тече. Майже повернувся до реальності аж тоді, коли зрозумів, що він здирає з мене сорочку.

— Відпусти. Я й сам можу.

Я покліпав на свіжу форму на стільці, на чистого, вбраного в однострій Мортона, що знову став рядовим. Таким було й моє нове старе звання. Кинувши скривавлену сорочку на підлогу, я стягнув із себе чоботи, щоб мати змогу зняти ще й штани. Чоботи. Чоботи? Чоботи!

Я постарався не всміхнутися на весь рот і не виказати себе на той випадок, якщо у приміщенні є жучки.

— Ти знаєш про суд?

Мортон похмуро кивнув.

— Скільки ще в нас часу?

— Десь із годину.

Запитуючи, я просунув пальці у правий чобіт і відкрив крихітне відділення, сховане в підборі. Година. Ми на той час уже давно щезнемо! Я постарався, аби на моєму обличчі не вималювалася нова радість. Тихцем вийняти відмичку, тихцем відчинити двері, тихцем вийти в коридор і розчинитися в безликості війська.

Ось тільки відмички на місці вже не було ...

— Зеннор передав мені для тебе дивне повідомлення, — промовив Мортон. — Він звелів мені зачекати, поки ти роззуєшся, а тоді сказати тобі, що так ти не вийдеш. Я не знаю, що це означає, та він говорив, що ти знатимеш.

— Знаю, знаю, — втомлено зронив я й закінчив переодягання. Лише негідник може впіймати негідника, а той негідник Зеннор, очевидно, знав усе про відмички.

Годину по тому по нас прийшли. Скажу, що це супроводжувалося великою військовою помпою: бряжчала начищена зброя, гучно лунали накази, гупали підбори чобіт. Ні мені, ні Мортонові не хотілося підігравати цій мілітаристській дурні, та вибору ми не мали, бо нас спутали й потягнули силоміць. Уздовж коридору, зі сходів, а тоді на вулицю. Із таким самим бряжчанням і криком нас випхали на нещодавно збудовану платформу, на якій, судячи з усього, мав відбутися показовий суд. Із охороною, суддями, кліткою з ґратами, сигналістами — і великим натовпом глядачів із цивільних унизу. Їх, очевидно, привели туди силоміць, бо вони й досі стояли в оточенні озброєних вояків. Іще півдесятка з них сиділо на платформі. Усі сивочолі або лисі. Серед них я впізнав Штірнера з генераторної станції. Побачивши, як мене замикають у клітці, він підвівся й підійшов до мене.

— Що вони з вами роблять, капітане? Ми нічого тут не розуміємо...

— Ви розмовляєте мовою есперанто! — роззявив я рота.

— Так. Цю цікаву мову знайшов у своїй бібліотеці один із наших провідних лінгвістів. Декілька з нас вивчили її минулого вечора через проблеми у спілкуванні з...

— Негайно поверніть на місце оту людину! — звелів Зеннор із лави, на якій, звісно, сидів у ролі головного судді. Військова юстиція.

— Не можу повірити в те, що відбувається! — промовив Штірнер, коли його квапливо повели назад до стільця.

Хоча він і його товариші спробували запротестувати, їх зацитьнули ревом сигналізації та сумними фактами інсценованого суду. Я вдав, ніби заснув, але мене розштовхали. Мортон витріщався порожніми очима у простір. Під час завершальної промови судді я по-справжньому задрімав, бо однаково почувався не так добре, і послухав уважно лише тоді, коли нас обох зіп’яли на ноги. Тоді говорив Зеннор.

— ...представлені проти вас докази. Таким чином, цей суд постановляє: перевезти вас звідси до місця позбавлення волі та тримати там до восьмої нуль-нуль завтра, після чого перевезти на місце страти та розстріляти. Заберіть їх.

— Оце так правосуддя! — вигукнув я. — Мені й слова не дали мовити на цьому фарсовому суді. Я бажаю зробити заяву зараз.

— Примусьте ув’язненого мовчати.

Мені затиснула рота якась волохата рука, яку потім замінив ганчір’яний кляп. Із Мортоном повелися так само, хоча він, здавалося, майже не усвідомлював, що коїться. Зеннор жестом підкликав перекладача з мікрофоном.

— Скажіть їм, хай прослухають дуже важливе оголошення, — наказав він.

Підсилений переклад загримів над юрбою, а та мовчки його вислухала.

— Я привів вас сюди, оскільки надто багато з вас вдалося до зумисної непокори. Ця ситуація зміниться. Ви побачили звершення невенкеблійського правосуддя. Цих двох ув’язнених визнано винними в низці кримінальних правопорушень. Покаранням за ці злочини є смертна кара. Вони помруть завтра о восьмій. Вам зрозуміло?

Натовпом слухачів прокотилося бурмотіння, і Штірнер підвівся. До нього потягнулись охоронці, та Зеннор їх зупинив.

— Я певен, що говоритиму за всіх присутніх, — сказав Штірнер, — якщо попрошу дещо пояснити. Усе це дуже збиває з пантелику. А найбільше в усьому цьому збиває з пантелику ось що: як ці люди знають, що завтра помруть? Вони не здаються хворими. А ще ми не розуміємо, звідки вам відомо, о котрій саме годині вони підуть із життя.

Зеннор вражено поглянув на нього, а тоді зірвався на крик.

— Ви що, такі дурні? Невже ця відстала планета заселена вродженими дебілами? Ці двоє завтра помруть, бо ми застрелимо їх із вогнепальної зброї. Це — вогнепальна зброя! — заволав він, вихопивши пістолет і вистреливши з нього в дерев’яну трибуну перед собою. — Вона стріляє кулями, вони продірявлюють людей, а завтра вогнепальна зброя вб’є цих двох злочинців! Ви ж не вегетаріанці. Ви забиваєте тварин на м’ясо. Завтра ми так само заб’ємо цих двох людей. Тепер вам достатньо зрозуміло?

Штірнер, пополотнівши, знов опустився на стілець. Зеннор схопив мікрофон, і його підсилений голос прокотився над натовпом.

— Вони помруть, а ви побачите, як вони помруть! Тоді до вас дійде, і ви будете виконувати наші накази й робитимете те, що ми вам скажемо. У разі непокори ви будете винні так само, як ці двоє, і вас розстріляють, як цих двох. Ми розстріляємо вас, уб’ємо вас і розстрілюватимемо та вбиватимемо вас далі, доки ті, хто вціліє, не зрозуміють нас і не почнуть коритися нам і робити саме так, як їм скажуть...

Його слова поступово стишилися й заглухли, коли він утратив слухачів. Люди на платформі підвелися, повернулися до нього спинами й пішли геть. Так само, як і всі, хто був на вулиці. Вони не штовхалися й не вдавалися до насильства. Коли їх хапали солдати, вони просто виривалися, не б’ючись. Тим часом інші — ті, кого не тримали, — проштовхувалися повз них і прямували геть. На вулиці утворився бурхливий хаос. Зеннор, напевно, усвідомив, що наразі досягти чогось без насильства неможливо. Він був злючий і смертоносний, але не дурний.

— Зараз можете йти, — оголосив він. — Хай вони йдуть. Ідіть і пам’ятайте мої слова, а завтра вранці поверніться сюди й подивіться, як помруть ці в’язні. Опісля ви отримаєте нові накази. І ви їх виконуватимете.

Він подав сигнал нашим охоронцям, і нас із Мортоном зіп’яли на ноги й поволокли назад до камери. Оскільки щодо нас не було видано більше жодного наказу, нас закинули до в’язничної камери спутаними та з кляпами в роті.

Коли у дверях повернувся ключ, ми перезирнулись у приглушеній тиші.

Якщо в мене були такі очі, як у Мортона, то я мав дуже, дуже наляканий вигляд.