Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 14

Сидіти на місці та розслаблятися було майже ніколи. Щойно офіцерів, які хиталися під вагою свого бойового спорядження, викинули зі складу постачання, з’явилися вантажівки, аби відвезти їх у ніч. Скиглячи та нарікаючи разом із рештою скигліїв і нарікальників, ми з Мортоном перекинули торби та зброю за задній борт кузова вантажівки й залізли туди. Коли вона заповнилася трохи вище, ніж під зав’язку, ми, хитаючись, поїхали.

— Подумати тіки: я фойно повернувся до війська. Добровільно, — бідкався офіцер, який важко навалився на мене. Забулькала перекинута догори дном пляшка.

— Поділися з ближнім, поділися з ближнім, — пробурмотів я, видираючи пляшку з його тремтячих рук. Напій у ній був доволі огидний, зате багатий на спирт.

— Ти досі не п’єш? — видихнув я, звертаючись до Мортона й тримаючи в руках пляшку, що стрімко порожніла.

— Я швидко навчаюся.

Він ковтнув, закашлявся, потім знову ковтнув, а тоді здав пляшку її початковому власникові.

Нас накрив якийсь низький гуркіт, і ми мимохіть заплющили очі від яскравого світла. То злетів космічний корабель. Вторгнення почалося. Коли вантажівка з рипінням зупинилась і знайомий уже огидний голос наказав нам вийти, ми захитались і врізались один в одного. На нас уже чекав запеклий супостат, свавільний полковник. Тепер його підтримували радист і зграйка унтер-офіцерів. За ним спокійно крокували до підготовленого транспорту цілі роти й батальйони солдатів.

— А тепер послухайте, — заревів полковник. — Там добрі бійці, і їм потрібні добрі офіцери. На жаль, я можу запропонувати їм тільки вас, товстозадих канцелярських п’явок, покидьків бази. Тому я розподілю вас по одному на роту, сподіваючись, що ви набудете досвіду, перш ніж умерти.

Кепсько. Я пообіцяв Мортонові, що дбатиму про нього, та як це робити, якщо ми опинимося в різних ротах. Я зітхнув. Доведеться порушити перше правило виживання у війську. Тож усупереч основній армійській аксіомі (тримай рота на замку й нікуди не йди добровольцем) я зголосився піти добровольцем. Хвацько виступив уперед і виструнчився, тупнувши підборами.

— Сер! Зад у мене підтягнутий, живіт плаский, і я маю бойовий досвід. Стріляю, як снайпер, і навчаю рукопашного бою.

— А я тобі не вірю! — ревнув мені в обличчя полковник.

Я кинув його на землю, поставив на спину ногу, відібрав зброю, прострелив один із вуличних ліхтарів, а тоді допоміг полковникові стати на ноги та повернув зброю. Коли полковник змахнув гравій зі своєї форми, його лютий погляд розтанув, перетворившись мало не на усмішку.

— Мені стали б у пригоді ще кілька таких, як ти. Тобі дістанеться бойова рота. Як тебе звати?

— Дрем. Уклінно прошу призначити лейтенанта Геска — ось він стоїть — моїм заступником. Він молодий і тупий, але я його навчав.

— Він твій. Виходь. Є ще добровольці?

Я підхопив свої торби, доки він не встиг передумати, та помчав до транспорту, тим часом як Мортон шкандибав позаду.

— Коли ти його збив, я думав, що помру, — видихнув він. — Ти трохи ризикнув.

— Жити в сучасному світі — це вже означає ризикувати, — пафосно заявив я, — тут же стільки канцерогенів і ДТП. А ще ми, здається, можемо зупинитись і покласти торби. Надійшла підмога.

Підбіг завзятий на вигляд сержант із лисою головою, великими вусами та двома рядовими. Ми віддали честь один одному.

— Я виконувач обов’язків першого сержанта Бло. Якщо ви капітан Дрем, то ви — новий командир, — промовив сержант.

— Ви вгадали і з тим, і з тим, сержанте. Передайте цим бійцям оці торби — і вперед.

— Рота закінчує завантаження на борт. Ми відлетимо за десять хвилин.

— Можемо встигнути. Рушаймо.

Просто за нами зник вхідний трап, і зі скреготом почав зачинятися зовнішній люк. До сходів нам довелося лізти по прикручених болтами до палуби ящиках із обладнанням. За два сходові марші знайшлася рота, що розтягнулася від стінки до стінки на гравітаційних подушках. Ми кинулися до своїх подушок і ледве встигли перейти в горизонтальне положення, коли замиготіли червоні вогники й ожили двигуни.

Як минув злет? Та нічого, минув. Прискорення на кораблі було набагато більшим, як на комерційному транспорті, та в цьому й полягає сутність армії. Коли прискорення повернулося до одиничного значення, я підвівся та покликав до себе жестом сержанта.

— Фляги повні?

— Так, сер.

— Хай п’ють, але поки що ніякої їжі...

Із динаміків залунав рев, а за ним — надміру підсилений голос.

— Усім командирам негайно прибути на другу палубу. Усім командирам, негайно.

— Лейтенанте, — звернувся я до Мортона, якого вочевидь добряче нудило. — Побудь за старшого, доки я не повернуся. Усю роботу хай виконують унтер-офіцери. — Нахилившись, я пошепки додав: — Не випускай із поля зору ту торбу з птахом. Якщо її розкриють, нам справді буде каґал.

Мортон стиха застогнав, і я втік, доки він почав надміру себе жаліти. Сходнями підіймалися й інші офіцери, всі як один сповнені цікавості та сподівань.

— Може, тепер ми довідаємося, що це все означає.

— Нам мають щось сказати: ми цілий рік задовольнялися дурнуватими чутками.

Їдальня була не така вже й велика, тож сидячі місця дісталися лише тим, хто прибув першим. Решта з’юрмилася між столами та притулилася до стін. Коли ми ввійшли, нас позначив у своєму списку якийсь старезний сержант. Задовольнившись, він відзвітував двозірковому генералові за почесним столом. Коли сержант попросив нашої уваги, гудіння розмов ущухло.

— Повідомляю тим із вас, кого нещодавно перевели до цієї дивізії: це ваш командир, генерал Ловендер, і він має зробити важливе оголошення.

Генерал у тиші повернувся до нас, глибокодумно кивнув і заговорив.

— Ось він, час «Ч», день «Д», момент, на який ви всі очікували — ні, завзято сподівалися. Капітан цього корабля повідомив, що ми летимо за графіком і тепер повернення неможливе. Отже, таємні накази можна відкрити.

Він узяв великий конверт, обвішаний червоними печатками, та з гучним звуком пошматував його в тиші, а тоді продемонстрував том у червоній палітурці, що лежав усередині.

— Ось і все. До вас, певно, доходили чутки, буцімто ми плануємо захищатися від Землії. Це не так. Служба безпеки поширила їх, аби ввести в оману ворога. Наших інопланетних ворогів багато, і їхні шпигуни повсюди. Через це в нас виникла велика потреба секретності. Цієї потреби вже немає. Зараз ми, як ви можете здогадатися, у космосі та прямуємо до нової планети. Багатої планети. Планети, що втратила зв’язок із рештою галактики тисячі років тому. І що ще важливіше, планети, про існування якої знаємо лише ми. Вона населена, та її корінні мешканці відсталі й не заслуговують володіти цим зеленим світом на втіху власній жадобі. Машина готова? Добре, генерал Зеннор, відкривач цієї багатої планети, розповість вам про неї особисто.

У мене загупав пульс, і я почав падати, а вже потому зрозумів, що це просто запис і мені нічого боятися, що мене впізнають. Світло трохи пригасло, генерал вийняв із конверта пластинку із цифровим записом і вставив її у проектор. Перед нами зависла огидна голографічна пика Зеннора.

— Вітаю вас, солдати Невенкебли. Ви зараз розпочали найбільшу в історії нашої країни авантюру. Ваша перемога на полі бою збагатить і зміцнить нашу батьківщину так, що ніхто й думати не наважиться про атаку на нас. Нам дістануться багатства нової планети. Багатства планети за назвою Хоєцький!

Гучно задеренчала музика, Зеннор щез, а його змінила блакитна кулька планети, що зависла в космосі. Та якщо від образу генерала ми врятувалися, то його пихатий голос продовжував гриміти в наших вухах.

— Хоєцький. Багатий, теплий, родючий. Те, що ми його відкрили, було одним шансом на мільйон. Корабель під моїм командуванням переслідували вбивці зі флоту Ліги, і ми врятувалися, зробивши стрибок навмання та зникнувши без сліду. А знайшли цю шляхетну планету. Можливо, є якась вища сила, що повела нас назустріч долі; можливо, потреби нашої шляхетної землі було передбачено невідомими нам добрими сутностями.

— Можливо, це все просто каґалу варте, — прошепотів хтось, і в темряві залунало схвальне бурмотіння. Це були бойові офіцери, що надавали перевагу правді перед пропагандою. Та Зеннора було не спинити.

— Ми приземлились і провели знімання. Це багата планета з величезними покладами важких металів, більш ніж достатньою кількістю лісів, неосвоєними річками, що можуть постачати гідроелектричну енергію. Якщо Хоєцький і має якийсь недолік, то це — його нинішні мешканці.

Тепер ми слухали з інтересом, бо Зеннор не зміг утриматися від нотки роздратування в голосі.

— Вони — огидні люди із мерзенними поглядами та чудернацькими збоченнями. Ми підійшли до них відкрито, простягнули їм дружню руку. Запропонували їм допомогу, товариство, торгівлю, контакт із вищою цивілізацією. І знаєте, що ми одержали у відповідь? Знаєте, що вони зробили?

Тепер гнів у його голосі був очевидний і його стали охоче слухати.

— Я скажу вам, що вони зробили. Нічого! Вони цілковито нас зігнорували, відвернулися від нас — начисто відмовилися від цивілізованого контакту.

— Можливо, вони чудово розуміли, що роблять, — сказав хтось, і генерал голосно закликав до тиші. Планета раптово зникла, і повернулося зображення Зеннора. Той уже опанував свої емоції, залишивши лють тільки у погляді.

— Тож ви, офіцери, повинні зрозуміти: ми діємо для їхнього ж добра. Наша культура давня й мудра. Ми простягнули руку дружби та допомоги, а її відштовхнули. Ми ображені, скривджені цими селюками. Отже, заради їхнього ж добра маємо показати їм, що гідність Невенкебли не терпітиме образ. Вони на це напрошувались, і вони це отримають. Ми приходимо з дружніми намірами їм на допомогу. Якщо вони відмовляться від нашої допомоги, то хай винуватять у цьому лише себе. Хай живе Невенкебла! Хай живе позитивний мир!

Увімкнулося світло, і всі ми зірвалися на ноги, радісно щось вигукуючи. Я вигукував не менше за інших. Ревнули труби, і заграла доволі нудна фонограма. Усі виструнчились і заспівали слова жалюгідного гімну:

Були й інші подібні слова, а я підмугикував їм і неймовірно зрадів, коли спів припинився. Тепер у повітрі зависла голографічна мапа, і генерал Ловендер тицьнув у неї пальцем.

— Ви всі отримаєте мапи та детальні накази. Наступного разу ми зустрінемося завтра, після того, як ви їх вивчите. Тоді ми розглянемо план атаки докладно. Але загалом станеться ось що.

Ця дивізія, Вісімдесят восьма, відома як «Бойові зелені дияволи», має честь звільнити цей промисловий район найбільшого міста із варварською назвою Белльґаррік. Там є шахти — тут і тут, є склади, система залізничного транспорту, а тут, за десять кілометрів — дамба наприкінці цього озера, що забезпечує місто електрикою. Заради блага цих егоїстичних людей ми займемо всі ці цілі. Ми звільнимо їх від марного відкидання наших обґрунтованих потреб.

— Одне запитання, генерале, — подав голос один полковник. Генерал кивнув. — Якої оборони нам очікувати? Наскільки велика в них армія? Наскільки сучасна?

— Добре запитання, полковнику, і дуже важливе. Ми повинні бути готовими до всього, до яких завгодно атак, до будь-яких несподіванок. Тому що ці люди дуже хитромудрі, спритні, підступні та зрадливі. Схоже, ну, усі контакти генерала Зеннора, усі розслідування вправних агентів указують на якісь дуже підозрілі події. Виглядає на те — звісно, на позір, — що ці зрадливі люди не мають армії, не мають системи оборони — не мають навіть поліції!

Він зачекав, поки гудіння збуджених голосів ущухне, а тоді підняв руку, закликаючи до мовчання.

— Тепер ми всі знаємо, що це неможливо. Країні потрібна система оборони від нападів, отже, кожна країна повинна мати армію для оборони. Кримінальні елементи суспільства займалися б грабунком і руйнацією, якби їх не стримувала поліція. Тепер ми знаємо, що це — правда життя. Ми знаємо, що ці зрадливі люди ховають свої малодушні війська від нас. Отже, ми мусимо йти далі з обережністю та в усеозброєнні, готові до будь-якого раптового нападу. Ми повинні звільнити їх від самих себе. Це наш обов’язок перед ними.

Я ще ніколи в житті не чув такої відвертої каґальні, та генерал вразив моїх товаришів по армії, які несамовито загаласували, радіючи думці про чудовий рейвах у майбутньому.

Тим часом я роздумував, яке катастрофічне майбутнє чекає на цих простих людей, яких ось-ось звільнять від їхніх дурнуватих і мирних звичаїв.

Визволення руйнацією на підході! Ми звільнимо їх, навіть якщо для цього нам доведеться їх перебити!