Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 22

Ентузіазм швидко поступився місцем утомі, і всі погодилися, що сеанс продовжиться після того, як ми поспимо. Я якось непомітно сховався на м’якому ліжку в маленькій кімнатці, де мені електронно всміхався портрет Марка Четвертера. Востаннє ковтнув трохи вина та звалився.

До наступного вечора я встиг скласти докупи основи плану й зібрав свою команду.

— Його треба випробувати, відшліфувати. Тоді, якщо він щось дасть, поділимося ним з іншими. Ми будемо працювати й діяти, як стародавні аферисти — на цей термін я натрапив, шукаючи відомості про злочинність.

Я не став додавати, що робив це для того, щоб удосконалитись як злочинець. Цього було б забагато для цих простодушних любителів ІМ.

— Ось як він спрацює. Сьогодні ввечері я заверну до одного з тих закладів харчування та пиття, про які ви мені розповіли. Стану поряд із солдатом і втягну його в розмову. Ви, Штірнере, сидітимете за столиком із порожніми стільцями чи поряд із незайнятим столиком. Я підійду до вас із солдатом і сяду досить близько, щоб ви чули нашу розмову. Шарла буде з вами, вона — ваша донька.

— Ви помиляєтеся, вона — не моя донька.

— На цей вечір вона — ваша донька, як у п’єсі. У вас тут є п’єси?

— Звісно. Власне, я виступав на сцені замолоду, доки мене не привабили радощі потоку електронів. Я навіть виконував головні ролі в окремих класичних творах, ой, як воно там... бувати чи не бувати...

— Гаразд, чудово, радий працювати зі старим лицедієм. Отже, сьогодні ви виконуєте роль татка Шарли. Слухайтеся мене, і це має спрацювати. Цього, першого разу я оберу легку мішень, яблуко, яке вже можна зривати. Тому проблем не повинно бути.

— А що робити мені? — запитав Мортон. — Ти сказав, що я в команді.

— Так. На тобі важлива робота: записати все на магнітну стрічку, про всяк випадок. Щоб тоді, коли це спрацює так, як треба, ми змогли виготовити навчальні копії для інших. Ховай записувальний пристрій, а мікрофон тримай поблизу. Готовий?

— Готовий!

Ми зачекали до настання темряви, а тоді рушили. Добровольці — звісно ж, завербовані на вулиці, — пересувалися перед нами, дбаючи про те, щоб ми не зіткнулися з якимись блокпостами чи військовою поліцією. Вони повідомляли про всі перешкоди, тож нам вдалася приємна, хоч і манівцями, прогулянка до міського району Вайян. Як мене запевнили, саме туди треба було прямувати, щоб відвідати театр, оперу, повечеряти поза домом, знайти групи підкріплення військової поліції та відшукати інші п’янкі радощі цієї цивілізованої планети. Це місце видавалося цікавим. Хоча цього вечора там було доволі малолюдно: світилося щонайбільше у чверті закладів. Штірнер привів нас до «Гладкого фермера», де, за його словами, завжди насолоджувався доброю їжею та ще кращою випивкою, коли бував у місті. Його насолоди саме смакували кілька місцевих жителів — але вояків-загарбників там не було.

— Ви говорили мені, що в армії дають відпускові квитки, що військових із ними можна знайти в цьому районі. Де вони?

— Ну, звісно, не тут, — відповів Штірнер.

— Як це розуміти — звісно?

— Оскільки вони не можуть заплатити, їх не обслуговують.

— Начебто логічно. Але позаяк вони — загарбницька армія, що заважає їм просто брати випивон і пригощатися самотужки?

— Їм ніхто не заважає. Однак усі йдуть, і заклад зачиняється.

— Ясна річ. Тоді добре. Усі на місця, а я подивлюся, чи не впіймаю щось.

Стоячи під вуличним ліхтарем із погаслою сигарою замість реквізиту, я почувався страшенно яскравим. Утім, у місцевому вбранні був лише одним із перехожих, і на мене ніхто не зважав. Зате я стежив за ними всіма, виглядаючи військових поліцейських чи когось схожого на тих вояків, яких волів би не бачити: зі смугами, нашивками — ну, все як зазвичай. Із таких не приходив ніхто, але кінець кінцем у полі зору з’явилися дві невійськові постаті у військовій формі. Руки в кишенях (ганьба!), кашкети насунуті під дивними кутами. Вони зупинилися під «Гладким фермером» і з тугою зазирнули у вікно. Я наблизився до них іззаду та продемонстрував сигару.

— Не маєте вогнику, хлопці?

Ті підскочили так, ніби їх ущипнули за п’яті точки, й відсахнулися від мене.

— Ти заговорив до нас! — промовив сміливіший із них.

— Так. Я пишаюся своїми лінгвістичними здібностями. А ще, як пам’ятаєте, я попросив у вас вогнику для своєї сигари.

— Я не палю.

— Молодець. Цигарки вбивають. Але хіба ви не носите із собою запальнички для тих, хто палить?

Вони з похмурим виглядом заперечно хитнули головами. Тоді я натхненно підняв палець.

— Знаєте, що? Ми зайдемо до цього закладу харчування та пиття, і там мені запалять сигару. Може, ви, молоді панове з далекої планети, теж вип’єте зі мною, а я попрактикуюсь у говорінні?

— Не вдасться. Ми пробували, а вони зачинили заклад і пішли додому.

— Це лише тому, що ви не мали дзумів, місцевих одиниць обміну, наших грошей, і тому не могли заплатити. У мене багато дзумів, і я пригощаю...

Вони швидко рвонули вперед, а я подався за ними й побачив, як вони в нетерплячому очікуванні притискаються до барної стійки. Штірнер дав мені свій дзум-диск і пояснив, як він працює.

— Три пива, — замовив я, — великі.

І закинув пластикову пластину з інтегральними схемами до щілини у верхній частині стійки. Поки хромово-латунний робот-бармен із пляшковими кришечками замість очей набирав три великі порції напою, їхню вартість було знято з пожиттєвого рахунку Штірнера. Я підхопив дзум-диск, коли той викинувся.

— За армію, хлопці, — промовив я, високо піднісши своє пиво. — Сподіваюся, вам до вподоби обрана робота.

Вони енергійно задудлили, а тоді охнули й занили до болю знайомим тоном, повернувши мене до власних армійських днів.

— Обрати роботу в армії! Кагал! Нас призвали. Зацькували, вполювали, спіймали.

— А далі, після цього — основний курс підготовки. Його прискорено вели день і ніч чорнороті дияволи. Чи обрав би хто-небудь добровільно таку роботу?

— Звісно ж, ні! Та ви хоч їсте добре...

Я насолодився обуреними вигуками й мерзенними описами хот-цюць, а тим часом іще раз замовив на всіх пива. Поки вони занурювали обличчя в піну, я висунув пропозицію.

— Я знаю, що час вечері для вас уже минув, але бачу три вільні місця он за тим столиком, біля літнього пана з милою пташечкою. Чи не склали б ви мені компанію за маленьким перекусом — скажімо, великим стейком і смаженими віфлями?

Єдиною відповіддю мені знову став оглушливий тупіт ніг. Я поїв із ними стейків, і вони теж виявилися дуже добрими. Ми не гаючись із ними впоралися, випили ще по кілька порцій пива — і постаралися не гикати, бо за нашим столиком сиділа молода дама. Тепер, ситі й накачані, вони знайшли час для третьої з тріади військових насолод, і їхні очі почали впевнено скошуватися в бік Шарли. Настав час другого акту.

— Що ж, — мовив я, — харчі в армії, може, й нікудишні, зате ви принаймні насолоджуєтеся мудрістю й товариством сержантів.

Я трохи послухав їхні відповіді, киваючи та співчуваючи, а тоді спровокував їх навідними запитаннями на аналогічні скарги на офіцерів, нужники, наряди по кухні та всю іншу хрінь, таку милу серцю призовника. Коли було обговорено достатньо всього, я дав сигнал Штірнерові й розслабився.

— Молоді призовники з далекої планети, прошу вас пробачити мені нахабство, з яким я звертаюся до незнайомців, але ми з моєю прекрасною донечкою Шарлою не змогли не підслухати вашу розмову. Чи справді вас силоміць, абсолютно проти вашої волі затягнули на військову службу?

— Не сумнівайтеся, татусю. Привіт, Шарло, ти взагалі зустрічаєшся з якимись хлопцями, крім татка?

— Дуже часто. Я просто обожнюю товариство гарних молодиків. Таких, як ви.

Ми, всі троє, впали в чистий ставок її очей, трохи похлюпалися в ньому й виринули звідти задихані та закохані. Штірнер заговорив, а вони його й не почули. Зрештою я замовив великі порції пива й поставив перед їхніми виряченими очима, щоб затулити розкішну Шарлу. Це дало бажаний результат. Поки вони хлебтали, Штірнер говорив.

— Мене вкрай зворушила ваша доля, молоді джентльмени. На цій планеті таке неможливо. Це суперечить нашим законам, які стверджують, що законів не існує. Чому ви дозволяєте поводитися із собою так ницо?

— Це не вибір, татусю. Повсюди колючий дріт, стеження вдень і вночі, спробуєш утекти — підстрелять, упіймають повторно — підстрелять двічі. Нікуди йти, ніде сховатися, форма й усі проти тебе.

Він зашморгав носом із сентиментального жалю до себе; щокою його товариша збігла сльоза.

— Що ж, — почав Штірнер, глибоко встромивши багор і крутнувши ним так, аби той зачепився. — Тут усе це не відповідає дійсності. Немає колючого дроту, за вами ніхто не стежить, ніхто не збирається у вас стріляти. Тут є велика-превелика країна, що простирається за гори та річки. Країна, в якій ви завжди матимете теплий прийом, гостинність і прихисток. Країна, в якій армія ніколи вас не знайде.

На цих словах хлопці випрямилися, намагаючись осягнути їх крізь алкогольний туман.

— От каґал... — пробурмотів найп’яніший.

Шарла янгольськи всміхнулася.

— Я не розумію цього слова, юний друже, проте здогадуюся, що воно вказує на недовіру. Дарма. Усе, що розповів мій батько, до останнього слова є правдою. Наприклад, ми живемо за цілий день шляху від цього міста в ідилічному землеробському селі. Ми їздимо туди швидкою залізницею, а ось наші квитки, що це підтверджують. Ой, гляньте, машина припустилася помилки, видала чотири квитки замість двох. Я мушу їх повернути — хоча, може, ви хочете забрати їх собі як сувеніри?

Квитки зникли з надсвітловою швидкістю.

— Вокзал має бічний вхід, який не охороняють, — радісно повідомила вона.

— Але потяг незабаром відбуває, — додав Штірнер, підвівся й узяв із підлоги вузол. — Перш ніж піти, я мушу заскочити до necesejo, як кажуть у нас на фермі, і цей вузол візьму із собою. Там лежить одяг для двох моїх синів, що залишилися вдома — як не дивно, одяг вашого розміру.

Він попрямував геть, а тоді повернувся.

— Можете позичити цей одяг — якщо бажаєте.

Ті опинилися під дверима каґальника швидше за нього. Шарла блаженно всміхнулась їм у спину.

— Ти добре знаєш це фермерське селище? — запитав я. — Цих хлопців можна привести до твоїх друзів.

— Я ніколи там не бувала, а його назву знайшла на мапі. Але ти забуваєш про силу ІМ. Ми б радо прийняли їх тут і допомогли б, тож там їм будуть також раді. Не турбуйся. Я проведу їх і повернуся за два дні. О-о-о, ось і вони, хіба не гарний у них вигляд без тієї понурої форми?

Я подумав, що у них огидний вигляд: у мені озвався демон ревнощів. Я мало не вирішив піти разом із ними. Але ні, тут була робота. Я попрямував до сусіднього столика, за яким Мортон проводжав замріяним поглядом прекрасний силует Шарли. Щоб привернути увагу Мортона, мені довелося двічі його копнути.

— Вона повернеться, не турбуйся. Ти записав усе на стрічку?

— Все до останнього слова. Можна мені ще пиво? Я випив тільки одну порцію — ту, яку купила мені Шарла, перш ніж ти зайшов. А ще ти з’їв стейк...

— Ніякої пиятики на службі, солдате.

Штірнер приєднався до нас і показав на кошик, який ніс.

— У мене тут лежить їхня форма, як ви й просили.

— Добре. Це нам знадобиться для відео. А тепер відведіть нас до своєї студії звукозапису.

Завулками він провів нас до торця якоїсь будівлі, чорний хід якої відчинився, щойно ми наблизилися. На нас із нетерпінням чекали в павільйоні — яскраво освітленому, без вікон і невидимому з вулиці. Усі присутні були добровольцями, ентузіастами ІМ, яким не терпілося вчинити диверсію проти військ. Я продемонстрував аудіокасету.

— Нам знадобиться кількасот копій оцього.

— Будуть за годинку!

Касету вихопили з моїх рук і забрали геть. Я подався до звукозаписної команди, яка чекала, тремтячи від завзяття.

— Режисер? — запитав я.

Уперед виступила розкішна руда дівчина.

— До ваших послуг. Світло, звук, камера готові.

— Чудово. Щойно ми з моїм партнером одягнемо цю форму, можете починати. Підкажіть нам, де тут убиральня.

Поки я роздягався, Мортон вийняв із кошика один із одностроїв, узявши його двома пальцями, наче здохлого щура.

— Мені тяжко на душі від самого погляду на цю штуку, — промовив він. Тяжко. — Знову відчути її дотик до своєї шкіри, її вогкі обійми...

— Мортоне, — натякнув я, — заткнися.

Я схопив форму та розглянув, утримуючи на витягнутих перед собою руках. Вона добре мені пасувала. Я вліз у неї.

— Тепер ти актор, Мортоне, граєш на камеру. Ти зіграєш свою роль, а тоді назавжди знімеш форму. Якщо бажаєш, спали її. Твоєму виступу аплодуватимуть тисячі. Тож надягни її. Отак.

Я сів і запхав ноги у штани, аж тут із однієї кишені щось випало, дзенькнувши об підлогу. Я нагнувся та підняв предмет, який випав. Ідентифікаційний диск. Рядовий Паєк0765 щиро прагнув позбутися всіх спогадів про армію, переродитися в подобі щасливого цивільного. Поки я крутив диск між пальців, десь у глибині мого мозку закипіла ідея. І тут у мої думки ввірвався розпачливий крик Мортона.

— Ось він! Я його бачу! У тебе такий осклянілий погляд. Він у тебе такий завжди, коли ти вигадуєш якусь самогубну ідею. Не треба більше! Я на це не зголошуюся!

Я підбадьорливо погладив його по плечі, а тоді заново пов’язав йому хустку, імітуючи військовий порядок.

— Розслабся. Так, у мене з’явилася блискуча ідея. Та ти до неї непричетний, ні. А тепер знімімо це відео, а коли з ним буде покінчено, я розкажу тобі все про свій план.

Я поставив Мортона на тлі стіни; вибір був не найкращий, бо він мав такий вигляд, ніби чекав на розстріл. Жодних змін, часу обмаль.

— Якщо ви не проти, я хочу, щоб ця людина опинилася в кадрі повністю. Переносний мікрофон має бути в мене. Готові ви — готові й ми.

Коли два прожектори прип’яли Мортона до стіни, він трохи скривився. Мені в руку тицьнули мікрофон, і знімальним майданчиком прокотилося чисте контральто.

— Тиша. Готовність. Звук. Камера. Мотор.

— Шановні мешканці та мешканки Хоєцького, вітаю вас. Перед вами типовий недобровільний боєць загарбницької армії Невенкебли. Разом із цим відео ви одержите аудіокасету із живим записом реальної зустрічі з двома такими вояками. Ви прослухаєте їхні жалісливі скарги, будете шоковані жахом їхньої кабали та скрикнете на радощах, коли їм нададуть змогу скинути з пліч кайдани та попрямувати вперед, у зелені села, до процвітання під яскравим сонцем індивідуального мутуалізму.

Моя реклама була такою щирою, що Штірнер не втримався й різко зааплодував — так само, як і знімальна група та техніки. Мортон зчепив руки над головою (в усіх нас криються сякі-такі акторські здібності) та вклонився.

— Тихо, — наказав я, і все негайно вщухло. Я вийшов на камеру й показав на стомленого Мортона. — Ось із якими вояками ви зустрінетеся та потоваришуєте. Також візьміть до уваги цілковиту відсутність позначок на рукаві. — Мортон простягнув руку, і я показав на потрібне місце. — Жодних смуг, шевронів, кутастих чи вигнутих кольорових клаптів. Ось що вам потрібно шукати. Якщо є одна смуга, дві чи більше або, що найстрашніше, три вгорі та три внизу з ромбом посередині, відступайте! Не розмовляйте ні з ким, хто має такі оздоби, бо тоді звертатиметеся до одного з утілених дияволів-поневолювачів!

Також будьте обачні, якщо помітите на плечах, отут і отут, блискучі шматочки металу. Тих, хто їх носить, називають офіцерами, і вони зазвичай надто дурні, щоб бути небезпечними. Та все ж їх варто уникати.

Ще одну групу, дуже небезпечну, можна впізнати за головними уборами та пов’язками на рукавах. Якщо на руці є літери «ВП», ідіть в інший бік. Також стережіться червоного кашкета, що прямо сидить на страхітливій голові.

Тепер, знаючи, чого уникати, вам відомо, до кого треба підходити. До простого раба у формі. Підійдіть близько, всміхніться, переконайтеся в тому, що поблизу немає жодного чудовиська зі смугами й нашивками, тоді прошепочіть рабові на вухо: «Ви любите свіже повітря?» Якщо він радісно всміхнеться та відповість «так», то він ваш. Хай Марк Четвертер спрямовує вас у цій видатній праці!

— Стоп, копія, дякую вам, панове.

Коли світло прожекторів згасло, Мортон кліпнув і почав зривати із себе форму.

— Дозволь запитати: що то була за каґальня про свіже повітря?

— Ніяка не каґальня, давній друже, — відповів я, демонструючи відпускний квиток, який вийняв із кишені позиченої форми. — Я збираюся сповістити солдатів: як завтра ввечері вийдуть за ворота, хай не повертаються.

— Я знав, що в тебе якась божевільна ідея! — верескнув він і незграбно позадкував, вирячивши очі та збліднувши. — Ти можеш звернутися до солдатів, лише повернувшись на базу.

Я серйозно кивнув на знак згоди.