Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 23

— Це самогубство, — здригнувся Мортон.

— Аж ніяк. Здоровий глузд. Якщо та свинота Зеннор досі мене шукає, то він, звісно, не шукатиме серед солдатів. У мене є квиток із сьогоднішньою датою. Я повернуся на базу завчасно, бо в старому місті сьогодні майже нічого робити. Тоді заверну до нужника, до військової крамниці, до всіх інших захопливих місць скупчення солдатів і поспілкуюся з хлопцями. А також займуся ще дечим цікавим, про що тобі краще не знати. Не тривожся за мене.

«Я сам можу за себе потривожитися», — безрадісно подумав я. З поверненням до армії мені доведеться владнати низку проблем. І всі вони небезпечні.

— Але як ти виберешся назад? — запитав Мортон. Його голос неначе долинав із великої відстані, продираючись крізь чорну безрадісність моїх помислів.

— Це мене турбує найменше, — нещиро розсміявся я. І це справді було так. Я повернувся до незмінно терплячого Штірнера, який до цього мовчки нас слухав. — Ви знаєте, що робити з касетами?

— Усе буде так, як ви планували. Добровольці вже чекають, коли касети можна буде роздати ще більшій кількості добровольців, котрі підуть робити добрі справи, достоту як ми. Це надихало!

— Це справді надихало. Проте жодних вилазок щонайменше до завтрашнього вечора. Треба поширити пароль, мають знайтись охочі, щоб цей рух набув масовості. Бо щойно офіцери довідаються, діяти мудро стане важко. Залізницю відстежуватимуть або взагалі зупинять. У такому разі буде потрібно забезпечити інший транспорт. Утім, продовжуйте діяти до мого повернення. Тепер ви — експерт із дезертирства.

— Як довго вас не буде?

— Не знаю. Та можу гарантувати, що якомога менше.

Майже всі слова було сказано, а робити нічого. Я насунув кашкет на голову й повернувся до дверей.

— Хай щастить, — сказав Мортон.

— Дякую.

Щастя мало мені знадобитися.

Знову йдучи порожніми вулицями до міського району Вайян, я боровся із пригніченням, викликаним моєю формою. Не міг я потопити свої печалі й у випивці, бо гроші тут нічого не вартували, а дзум-диск я віддав Штірнерові. Невдовзі я вже ходив поміж недоступних яскраво освітлених палаців насолод, притискаючись носом до вітрин, достоту як інші постаті у формі, що вешталися вулицями. Оце так відпустка! Хоча вечір тільки почався, багато хто з них уже брів назад, до Філден-Філду, місця дислокації табору. Я долучився до цього броунівського руху відчаю.

Яскраві вогні гріли колючий дріт, що обводив зелені трав’янисті луки, на яких колись відпочивали добропорядні мешканці міста. Тепер луки були не зелені, а витоптані в порох і всіяні сірими армійськими наметами, напнутими для солдатів. Жодних надмірних вигод для бійців завойовника, щоб, бува, не розбестились. Офіцери, звісно, жили у збірних казармах.

Мені ледве вистачило сили волі, щоб приєднатися до вервечки пригнічених постатей, що прямували до військових поліцейських біля воріт. Хоча розум переконував мене, що незаконне проникнення до табору вояка з квитком — явище геть неочікуване, мій інстинкт самозбереження волав від жаху.

Звісно, ніякої халепи не сталося. Із-під кудлатих густих брів пильно глянули невиразні маленькі очиці, продивилися знайомий квиток, і мене змахом руки пропустили назад у неволю. Піт на моєму лобі висох, і я задзвенів жменькою монет у кишені, з якими охоче розлучився вояк, що вирушив на свободу. Їх якраз вистачило на одну порцію слабенького пива у військовій крамниці. Однаково краще за нічого.

Цей гнітючий заклад я відшукав досить легко. Просто пішов на звук буріння по каменю та музики з вестернів. Тамтешній бар містився в обвислому наметі, тьмяно освітленому лампочками, неначе спеціально створеними для приваблення летючих комах. Тут, за шерехатими столами із просякнутого випивкою дерева, сидячи на дошках із купою скабок, солдати насолоджувалися теплим поганеньким пивом. Я купив одну банку та приєднався до них.

— Знайдеться місце для ще одного?

— Відкаґалься від нас.

— Красно дякую. Це що, тиждень хамства на адресу товаришів?

— Тиждень хамства на адресу товаришів у нас завжди.

— Ти розмовляєш достоту як цивільні у місті.

Це викликало певний інтерес. Тепер кремезний мовець сфокусував на мені розфокусовані очі, і я зрозумів, що всі інші за столом теж мене слухають.

— Отримав сьогодні квиток? Нам їх видадуть завтра. Як воно там?

— Та невесело. Вас не обслуговуватимуть. Скажімо, захочете взяти чогось випити, а вони просто зачинять бар і розійдуться по домівках.

— Ми про це чули. То чи є сенс туди заходити? Ні.

— Та ні, є. Можна покинути армію, поїхати світ за очі, добре їсти, напиватись. І цілуватися з дівками.

Ого, тепер я таки заволодів їхньою увагою. Якби очі були дулами пістолетів, мене вмить розстріляли б. Усі повернули голови в мій бік, і за столиком запала могильна тиша.

— Що ти сказав? — запитав хтось тихо.

— Що чув. Чешеш туди, де ресторани, і прогулюєшся там. Якщо хтось запитає тебе: «Ви любите свіже повітря?» — просто відповідай: так, так. Тоді піди з цією людиною. Вона роздобуде тобі цивільні лахи, квиток на виїзд із міста та вивезе тебе на другий кінець країни, де військова поліція ніколи тебе не знайде.

— Та ти нам якусь каґальню впарюєш!

— Аж ніяк. І що ви втрачаєте, погодившись? Хай що станеться, однаково має бути краще, ніж в армії.

Із таким не посперечаєшся. Лише м’язистий хлопець зі схильністю до підозр побачив у цьому проблему.

— Якщо те, що ти нам розповідаєш, правда, а не суцільна каґальня, то що ти робиш тут?

— Дуже хороше запитання. — Я підвівся та продемонстрував свій квиток. — Я повернувся по пачку листів від мами. Цей квиток дійсний до опівночі. Побачимося в раю — якщо ви туди хочете.

Я облишив їх і перейшов до наступної компанії, що грала в кості в кутку нужника. Я трохи покидав кості й виграв кілька добрих ставок, що привернуло увагу солдатів, тоді провів із ними інструктаж і вшився.

Я працював над цим майже до опівночі, коли мій квиток мав утратити чинність, а моя історія — стати дещо сумнівною. Я посіяв зерно в родючий ґрунт. Звістку негайно рознесуть плітки. А якщо я знаю своїх ухильників, то жоден із них завтра ввечері не повернеться з відпустки. Це має порадувати генерала Зеннора!

Тож тепер треба братися за план номер два.

Для задуманого мені було потрібно трохи більше авторитету. Цього разу повільного просування лавами унтер-офіцерів не буде. Я вже пізнав п’янку насолоду офіцерського буття та розбалувався навіки. Тому попрямувавдо лігва яскравих хижих птахів — офіцерського клубу. Знайшов я його за слідами п’яниць. Що вище звання, то міцніше бухло: так прийнято в армії. Я оминув парочку майорів, що пленталися, хитаючись і підтримуючи один одного, підкрався до полковника, що блював у паркан, глянув на непритомного капітана в канаві й угледів, як на обрії сяє моя ціль. Тишком-нишком прослизнув туди та сховався за кущами, звідки було добре видно вхід.

Заклад був суто парубочий, і це йому тільки шкодило. Там голосно й невлад співали сороміцьких пісень. У траві за дверима повсякчас тривали щонайменше дві бійки. Потроху надходили тверезі офіцери, які щойно звільнилися від служби, та значно більше виходило офіцерів, які (от каґальці!) нажлуктилися до нестями. Я стежив із засідки, доки не з’явилася моя жертва, що наближалася, заплітаючи ногами та хрипко наспівуючи впівголоса.

Він пришкандибав під єдиний тамтешній ліхтар. Капітан, приблизно моєї комплекції, з купою фальшивих медалей і відзнак — саме те, що треба. Простий захват іззаду, достатній тиск, квола боротьба, непритомність, а тоді... в кущі його. Просто, як дурному з гори збігти.

Він пройшов, щось бурмочучи. Я рушив тихо, як привид, накинувся, схопив, натиснув...

І зрозумів, що шпарко пливу в повітрі назустріч кущам.

— Отже, бунт у наших лавах, — прогарчав мій супротивник, умить відносно протверезівши й насторожившись. Він пригнувся та підступив ближче. Я ледве зіп’явся на ноги, зробив обманний випад лівою рукою й рубонув правою. Він заблокував удар і мало не копнув мене в живіт, але я встиг відскочити.

— Хочеш убити офіцера? Як на мене, нічого страшного. А мені завжди хотілося вбити рядового. Для цього настав слушний час.

Він пішов уперед, а я відступив. Ті ордени не були фальшивками. Я з великою вправністю примудрився знайти й атакувати чи не єдиного підготовленого бойового офіцера в цій армії. Розкішно!

— Смерть усім офіцерам! — вигукнув я й несамовито замахнувся ногою, цілячись йому в пах.

Капітану вистачило клепки усвідомити власне сп’яніння та не заблокувати мій удар, а відступити. Продовживши удар, я розвернувся в протилежний бік.

І побіг. Без обережності немає відваги. Той, хто б’ється та швидко тікає, доживає до наступної бійки. Мені не треба було доводити свою крутизну. Я волів залишитися живим!

Я пригнувся та перекинувся через плече за паркан. Мій переслідувач, ревучи, прорвався крізь нього просто за мною. Попереду стояли намети, а позаду чувся тупіт грубих чобіт. Я перестрибнув канат одного з наметів, прогнувся під іншим. За мною почувся крик і щось гепнулося. Добре: він перечепився через якийсь канат. Я відірвався на кілька кроків. Бігти, якомога швидше. Серед наметів у наступному ряду та знову на вулицю. Попереду — будівля, з якої долинають гучна музика та дзенькіт битого скла. Я опинився на задвірках офіцерського клубу.

Час залягти на дно. У ворота, на подвір’я, зачинити ворота за собою, жодних ознак погоні.

— Скінчилася твоя перерва, годі каґальничати, тягни сюди ті ящики.

Біля дверей чорного ходу кухні стояв під ліхтарем гладкий кухар, кліпаючи та вдивляючись у морок подвір’я. Заворушилися чиїсь постаті: поневолені кухонним нарядом солдати якомога повільніше поплелися до стосів ящиків із пивом. Через паркий жар на кухні вони були без кітелів, у самих лише майках. Я теж зняв кітель, скрутив його та заштовхав під ящики, узяв один ящик із пивом і потупцяв досередини слідом за іншими.

Кухонні наряди. Найпринизливіше рабство в армії, а ця інституція пишається принизливим рабством у своїх лавах. Кухонні наряди були такі принизливі, що військове законодавство забороняло призначати кухонні наряди як міру покарання. Тож їх, ясна річ, завжди призначали як міру покарання. Вставати до світанку, трудитися до пізньої ночі. Мити каструлі, вичищати огидні жировловлювачі в підземній каналізації, гарувати на найчорнішій роботі, вигаданій багатьма поколіннями збочених умів. Додуматися піти на цю службу з власної волі було абсолютно, цілковито неможливим. Тут мене нізащо не шукатимуть!

Я проніс ящик повз кухаря, що виконував на кухонному наряді роль наглядача. На голові в нього красувався брудний кухарський ковпак, на м’ясистих передпліччях — витатуйовані сержантські смуги, а замість зброї він розмахував довгим черпаком. Коли я проминув його, кухар насупився, а тоді тицьнув черпаком у мій бік.

— Ти. Звідкіля ти взявся?

— Це якась помилка, — заскиглив я. — Мене не має тут бути. Я не зробив нічо такого, про шо казав перший сержант. Дайте мені вернутись...

— Була б моя воля, ти б ніколи не вернувся! — заволав він. — Ти помреш на цій кухні, і тебе поховають під долівкою. Ти стаєш до посуду! Ворушись!

Під ударами черпака я заворушився. Метнувся до велетенської металевої мийки та підхопив брудний металевий казан, який там чекав. Мити казан — справа проста. Можливо, дещо важча, коли казан завбільшки з тебе. А потім іще один, іще один — і ще один. Пара, гаряча вода, мило, праця без кінця.

Я працював і пітнів, доки не відчув, що минуло досить часу, щоб ажіотаж і мої пошуки остаточно минули. Коли я випрямився, моя вигнута спина гучно затріщала. Я витер змокле чоло вологим передпліччям. Руки в мене були відбілені, а пальці на них — зморщені та бліді, як давно потонулі слимаки. Поглянувши на них, я відчув, як у мені зростає гнів: ця робота негідна сталевого щура! Невдовзі я почну іржавіти...

А тоді мене вперіщив по плечі черпак, і наглядач-холе-рик заревів свої безграмотні накази:

— Працюй дальше, бо буде тобі лихо!

Щось зламалось, і мене накрила чорнота. Таке може статися з найкращими. Наліт цивілізації стирається, і звір у засідці готується вирватися на волю.

Мій звір, напевно, вирвався дуже задовільно (от спасибі), бо далі я усвідомив, що мене тягнуть за плечі чиїсь руки. Я вражено поглянув на гидотне, брезкле тіло поряд із собою, на пару велетенських сідниць, що стирчали вгору. Я тримав наглядача за шию, зануривши його голову в мильну воду, де він, очевидно, потопав. Шокований, я дістав його й опустив на підлогу. З носа й рота наглядача щедро ринула вода, і він мокро забулькав.

— Він житиме, — сказав я солдатам із кухонного наряду, що стояли з виряченими очима довкола нас. — Хтось із кухарів бачив, що сталося?

— Ні — вони всі п’яні та в іншому приміщенні.

— Чудово.

Я зірвав розклад кухонних нарядів зі стіни й роздер його на клапті.

— Ви всі вільні. Повертайтеся до своїх наметів і тримайте роти на замку. Наглядач, на жаль, житиме. Йдіть.

Вони охоче пішли. Я теж пішов — до кілків, на які кухарі поскидали окремі предмети своєї форми, працюючи в кухонній спеці. Там був білий колись кітель із сержантськими смугами. Саме те, що мені треба. Я надягнув його та ступив на кухню, умить опинившись у своїй стихії та не маючи потреби крастись, а тоді попрямував до їдальні та бару.

Це було чудово. Грала музика, ревли офіцери, билися пляшки, лунали пісні. Одні постаті у формі розвалилися на столиках, тим часом як інші поз’їжджали з-за них на підлогу. Вцілілі були близькі до того, щоб долучитися до полеглих. Я проштовхався крізь це алкогольне пекло й неабияк помилувався непритомними п’яницями. Мені досі було боляче після енергійної відсічі капітана. Я заново відкрив для себе тезу, радше за все, давню як сама злочинність. Обкрадати п’яних легше, ніж грабувати тверезих.

Мені впав в око майор космічної служби, що лежав долілиць на підлозі та хропів. Я став біля нього навколішки та витягнув руку поряд із його рукою. Довжина в них виявилася однакова, тож його форма мала гарно на мене сісти.

— Шо за?.. — пробелькотів якийсь голос згори, і я зрозумів, що моє зняття мірок не залишилося непоміченим.

— Майорові ще треба заступати на вахту. Мені наказали його забрати. Ну ж бо, майоре, туп-туп, спатоньки.

Я ледве підняв зм’якле тіло, не отримавши ніякої допомоги від його друзів. Кінець кінцем підхопив його під пахви й виволік із кімнати. Його зникнення ніхто не помітив. За двері, уздовж коридору, на склад, до стелі забитий пляшками міцних напоїв. Тут він почуватиметься як удома. Замкнувши двері, я неквапливо роздягнув майора та вбрався в його форму. Навіть кашкет сів на мене добре. Я став новою людиною, себто офіцером.

Я покинув його сплячим і схованим від людських очей за випивкою. Міцніше зав’язав шийну хустку. І вирушив рятувати світ. Не вперше і, як мені щось підказувало, не востаннє.