Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 4

Торба з монетами незручно трималася на моєму животі, напинаючи тканину в’язничної куртки. Поглянувши на тьмяно-брунатну тканину з великими червоними стрілками, я усвідомив, що поводжуся якось дурнувато. Мій опис, напевно, уже вийшов, тож мене розшукують усі гоґівські посіпаки. Знайти мене буде не так уже й важко. Стукаючи монетою по столі, я відчув, як мій лоб починає зрошувати піт.

Від вигляду невенкеблійських грошей в офіціанта спалахнули очі; він ухопив їх із дрожем у пальцях і шанобливо поніс геть. За них я отримав велику пригорщу арґансів; ясна річ, мене ошукали, та я однаково радісно побіг геть. І забіг до першої на шляху крамниці із виставленим біля входу одягом. Мовою есперанто тут розмовляли кепсько, але достатньо, щоб я зміг прикупити якісь мішкуваті штани та плащ, а також плетений кошик, аби прилаштувати в ньому торбу з грішми. Почуваючись у безпеці, принаймні наразі, я побрів углиб міста. Пройшов жвавими вулицями до ринку, а там придбав крислатий шкіряний капелюх із барвистим пером. Мало-помалу я роздобув іще одягу та врешті-решт убрався по-новому, викинувши кошик із в’язничним одягом і надійно сховавши гроші в елегантній наплічній сумці. Тоді вже темніло, і я остаточно загубився.

А ще стривожився за Бібс. Я зробив усе, що міг, аби подбати про її безпеку, віддалити її від себе та свого злочину. Чи цього досить? Я швидко відчув провину й потребу зв’язатися з дівчиною. Легше сказати, ніж зробити. Спершу треба знайти будівлю Ліги, свій єдиний орієнтир, а вже звідти повертатися.

Коли я знайшов її, вже були сутінки, а ще я дуже, дуже втомився. Однак вибору не мав: мусив продовжувати. Подався тим шляхом, яким проїхав кінний транспорт із Бібс і її полонителями; знайшов ріг вулиці, на якому ми з нього вийшли. Звідти мені було досить легко дістатися до ресторану, в якому ми поїли, а тоді розвалитися на стільці, зітхнувши з полегшенням. Тепер я міг лише сподіватися, що вона запам’ятала цей заклад і додумається сюди прийти. Я зняв капелюха, і мою шию обгорнула гаряча стрічка болю.

— Зрадник, — просичав мені на вухо голос Бібс, тим часом як я булькав і безладно махав руками, неспроможний ні до чого дотягтися. Невже настав кінець?..

Мало не настав. Коли я вже поринав у несвідомий стан, біль зменшився, а відрізок дроту впав мені на коліна. Я потер зболену шию, з якої цебеніла кров, а Бібс відсунула один стілець і сіла за стіл. Вона оцінила вагу моєї заплічної сумки, а тоді зазирнула до неї. У Бібс було підбите око й кілька синців довкола рота.

— Я б могла тебе вбити, — сказала вона. — Така була сердита, так і збиралася вчинити. Але побачивши, що ти приніс гроші, я зрозуміла, що це був твій план і ти прийшов сюди на зустріч зі мною. Та позаяк мене добряче обробили, мені здавалося, що я мушу відповісти тобі тим самим. Замовлю трохи вина.

— План... — прохрипів я, а тоді кашлянув. — Вирубив тебе, щоб вони подумали, ніби ти непричетна до пограбування.

— Це спрацювало — інакше мене б тут не було. Вони мене трохи погамселили, а тоді всі як один побігли за тобою. Я в тій колотнечі рушила назирці за ними. Просто поблукала, до сутінків не потрапляючи нікому на очі. Я тебе ненавиділа. В мене не було грошей, не було нічого. Крім оцього синця під оком. Тобі пощастило, що я не задушила тебе.

— Дякую, — відповів я, а тоді одним махом видудлив пів-кухля вина, щойно офіціант поставив його переді мною. — Це було єдине, що я міг зробити. Поки ти розмовляла зі стариганем, я оглянув систему оборони. Прорватися крізь неї було неможливо. Та позаяк ми вже були всередині, я втямив, що є чималий шанс вибратися. Тому й забрав гроші.

— Неймовірно. Міг би сказати мені.

— Це було нереально. Вивести тебе з ладу, аби залишити непричетною, — єдине, що спало мені на думку. Вибач, але воно спрацювало.

Пропустивши монети крізь пальці, Бібс, як не дивно, всміхнулася.

— Джиммі, хлопчику мій, ти маєш рацію. Така велика здобич варта кількох синців. А тепер рушаймо. Ти перевдягнувся, і я мушу зробити те саме.

— Тоді до найкращого остелу в місті.

— На гарячу ванну та справжню їжу. Згода!

Остел був масивною будівлею, схованою за високими стінами. Від центрального подвір’я розходились апартаменти, і ми зайняли найкращі з них, якщо те, як тамтешня обслуга кланялася й потирала руки, щось означало. Вино було охолоджене й найкраще на моїй пам’яті. Я вештався кімнатами з килимами та смакував смаженими закусками, поданими до вина, тим часом як Бібс булькала та хлюпалася в басейні зовсім поруч. Кінець кінцем вона, загорнена в рушник, вийшла, сяючи здоров’ям і буркочучи від голоду. У цьому закладі не було такої дурні, як їдальні чи ресторани. Слуги приносили їжу на латунних тацях, а ми об’їдалися. Коли вони прибрали недоїдки, я різко посунув засув у зовнішніх дверях і налив у кришталевий келих Бібс іще вина.

— Оце так життя, — сказала вона.

— Точно. — Я розвалився на подушках навпроти неї. — Ось посплю добре вночі та й знову почуватимуся людиною.

Бібс відкинулася на спинку дивана й поглянула на мене, прикривши очі. Ну, одне око в неї справді було прикрите, а друге, у яке її вдарили, — повністю заплющене. Вона хитнула головою й усміхнулася.

— Ти знову став іншим, Джиммі. Ще дитина, далебі, та все ж однозначно переможець. Ти пережив Спіовенте, а це нелегко. Вирубив отих двох копів, а тоді виступив проти всіх головорізів гоґа — і не постраждав.

— Просто пощастило, — відповів я. Похвала мені сподобалася, а оте зауваження про дитину — ні.

— Сумніваюсь. А ще ти врятував мою шкуру. Вирвав мене з рук закону та вкрав досить бабок, аби забрати з цієї планети. Я б хотіла тобі подякувати.

— Та не треба, справді. Допоможи мені знайти Гарса — і ми квити. — Я підвівся та позіхнув. — Я хочу запитати тебе про нього, але це може потерпіти до ранку. Мені треба поспати.

Вона знову всміхнулася.

— Але ж, Джиме, я сказала тобі, що хотіла б подякувати. По-своєму.

Чи випадково з неї трохи сповз рушник, коли вона відкинулася назад? Ні, не випадково. Те, що під ним вона приголомшливо гола, теж виявилося невипадковим. Бібс, попри синець під оком, була страшенно, страшенно привабливою дівчиною. Що робити в такій ситуації?

Тільки не розповідати іншим. Вибачте. Це особиста справа двох дорослих людей, якою вони зайнялися з обопільної згоди. Щирої згоди. Перепрошую, та я завершу цей день і вставлю в цей текст пробіл на позначення того, що минуло чимало годин.

Сонце ще ніколи не світило так тепло та яскраво. Денне сонце. Я всміхнувся йому так само тепло, геть позбавлений почуття провини та вщерть наповнений щастям. Я потроху гриз фрукти й попивав вино. Неспішно відвернувся від вікна, коли до кімнати знову ввійшла Бібс.

— Ти це серйозно? — запитала вона. — Ти не поїдеш із планети зі мною? Не думаєш їхати?

— Звісно, думаю. Але тільки після того, як знайду Гарса.

— Він знайде тебе першим і вб’є.

— А може, це його буде вбито.

Вона премило схилила голову набік, а тоді кивнула.

— Якби це говорив хтось інший, я би вирішила, що він вихваляється. Але ти на це цілком здатний. — Вона зітхнула. — Та я цього не побачу, бо мене тут не буде. Я ставлю виживання вище за помсту. Він посадив мене до в’язниці, ти мене витягнув. Тему закрито. Щоправда, зізнаюся, мені дуже цікаво. Ти повідомиш мене, що сталось, якщо справді вирвешся із цього? Повідомлення на адресу Венійської профспілки членів судових екіпажів рано чи пізно дійде до мене. — Вона передала мені папірець. — Я записала все, що пам’ятала, як ти й просив.

— «Генерал, — прочитав я. — Чи то Зеннор,чи то Зеннар».

— Я ніколи не бачила, як пишуть прізвище цього чоловіка. Просто підслухала розмову з ним одного з офіцерів: вони не знали, що я їх чую.

— Що таке Мортстерторо?

— Велика військова база, може, найбільша з тих, що їм належать. Саме там ми приземлилися, щоб узяти вантаж на борт. Нас не випускали з корабля, та навіть побачене з нього неабияк вражало. По Гарса приїздив здоровенний лімузин, весь у прапорцях і зірочках. Багацько людей віддавали честь — і завжди це робили першими. Він — поважна людина, неабияке цабе, і те, чим він займається, пов’язане з базою. Вибач, я знаю, що це небагато.

— Це дуже багато, мені зараз більше й не треба. — Я згорнув папірець і відклав його. — Що далі?

— До вечора ми маємо отримати документи, що посвідчують особу. Вони дорогі, зате справжні. Видає їх одне невеличке герцогство, що потребує вливання іноземної валюти. Тож я можу вилетіти будь-яким кораблем, яким захочу. Аби тільки мене не впізнали агенти Ліги. Втім, мені вдалося підкупом долучитися до торгової делегації, що організувала собі переліт кілька місяців тому. Одному з її членів за це добре заплатили.

— Коли ти їдеш?

— Опівночі, — тихесенько відповіла Бібс.

— О ні! Так швидко...

— Я відчула те саме — тому й їду. Я не з тих, хто зв’язує себе стосунками, Джиммі.

— Я не розумію, про що ти.

— Добре. Тоді я втечу раніше, ніж ти про це дізнаєшся.

Такі розмови були для мене геть нові й незрозумілі. Я з неохотою визнав, що до вчорашнього вечора мій зв’язок із протилежною статтю був, так би мовити, більш віддалений. Тепер же я несподівано проковтнув язика, почувався нерішучим і серйозно спантеличеним. Коли я бовкнув про це, Бібс кивнула, очевидно, цілковито мене розуміючи. Тепер я усвідомлював, що страшенно багато не знаю про жінок і, може, ніколи не осягну цієї гори знань.

— Мої плани не такі вже й остаточні... — заговорив я, та вона примусила мене замовкнути, приклавши до моїх вуст теплий пальчик.

— Та ні, остаточні. І ти не змінюватимеш їх через мене. Сьогодні вранці ти здавався цілком упевненим у тому, що, на твою думку, повинен зробити.

— І я досі впевнений, — твердо сказав я (твердіше й упевненіше, ніж почувався). — Хабар за моє перевезення на Невенкеблу взяли?

— Його прийняли тільки в подвійному розмірі. У разі твого зникнення старому Ґрбоні більше ніколи не дозволять зійти на тамтешній берег. Але він уже не один рік ладнався податися на пенсію. Той хабар — саме та фінансова подушка безпеки, яка потрібна старому.

— Чим він заробляє на прожиття?

— Експортує фрукти й овочі. Ти вдаватимеш одного з його робітників. Якщо втечеш із ринку, Ґрбоню не покарають, але відберуть дозвіл на приземлення. Він буде не проти.

— Коли я зможу його побачити?

— Сьогодні, як стемніє, ми підемо до нього на склад.

— А далі...

— Я залишу тебе там. Ти голодний?

— Ми щойно поїли.

— Я не це маю на увазі, — дуже хрипко відповіла вона.

Темні вулиці освітлювали тільки нечисленні ліхтарі на рогах вулиць, у повітрі витала небезпека. Ми простували мовчки — можливо, тому, що все, що можна було сказати, вже було сказано. Я купив гострий кинджал, який повісив собі на пояс, і ще один кийок, яким час від часу бив по стіні, щоб можливі спостерігачі знали, що він у мене є. Ми занадто швидко дісталися пункту свого призначення: Бібс постукала в невеличкі ворітця у високій стіні. Кілька слів пошепки — і ворітця з рипінням відчинились. У солодких пахощах фруктів ми пропетляли повз темні горбки до освітленого лампою повороту, на якому скоцюрбився на стільці літній чоловік. Він мав сиву бороду й сиве волосся до пояса, що розділялося на два пасма над страхітливим пузом, з-під якого стирчали тоненькі ніжки. Одне око старого затуляла обкручена довкола голови тканина, зате друге пильно втупилося в мене, щойно я наблизився.

— Це той, кого ти береш із собою, — сказала Бібс.

— Він розмовляє есперанто?

— Як носій мови, — запевнив я.

— Ану давай мені гроші.

Він простягнув руку.

— Ні. Так ти його просто покинеш. Пловечі віддасть тобі гроші після приземлення.

— Тоді я хочу на них подивитися.

Він перевів погляд свого маленького ока на мене, і я збагнув, що Пловечі — це я. Тому вийняв шкіряну торбинку, розклав монети на долонях, а тоді знову сховав їх. Ґрбоня буркнув — як я вирішив, на знак згоди. Тоді я відчув на своїй шиї вітерець і хутко розвернувся.

Ворота саме зачинялися. Бібс зникла.

— Спати можеш тут, — мовив старий, показавши на звалені в купу мішки під стіною. — Завантаження та від’їзд на світанку.

Пішовши, він забрав із собою лампу. Я поглянув у темряву, туди, де стояли зачиненими ворота.

Особливого вибору в мене не залишилося. Я сів на мішки спиною до стіни, поклав на ноги кийка й замислився над тим, що роблю, що наробив, що ми наробили, що я робитиму, та над тими суперечливими емоціями, що то охоплювали моє тіло, то щезали з нього. Думав я, схоже, забагато, бо незчувся, як закліпав на сонячне світло з-за воріт, що відчинялись. Обличчям я впав у мішки, а мій кийок лежав поряд мене на підлозі. Я незграбно підвівся, навпомацки пошукав гроші (ще на місці) та приготувався до того, що принесе наступний день. Позіхнув і розправив плечі, розминаючи м’язи. З неохотою.

Великі ворота розчахнулися ширше, і я побачив, що вони виходять на верф, за якою мріє в тумані океан.

За воротами було пришвартовано чимале вітрильне судно, з палуби якого сходнями спускався Ґрбоня.

— Пловечі, допоможи їм із вантаженням, — наказав він і пішов далі.

Гурт зачуханих робітників потупцяв за ним на склад і взявся за повні мішки з найближчої до воріт купи. Я не розумів жодного слова з того, що казали вантажники, та й не потребував цього. Робота була спекотна, нудна й виснажлива та полягала в тому, щоб просто перти мішок зі складу на корабель, а тоді вертатися по новий. У мішках містився якийсь овоч, такий гострий, що невдовзі в мене засльозились і засвербіли очі. Та я, здавалося, був єдиним, кому він заважав. Про перерви тут теж не думали. Ми носили мішки, доки повністю не завантажили корабель, і лише тоді попадали в затінку, припавши до відра слабенького пива. До нього кріпилися ремінцями огидні дерев’яні кухлі, і я, зовсім трохи покрутивши носом, узяв кухоль, наповнив його та спорожнив, а тоді знову наповнив його та знову спорожнив.

Щойно роботу було виконано, з’явився Ґрбоня та щось пробубонів — очевидно, якісь накази. Вантажники перетворилися на моряків, прибрали сходні, віддали швартови й підняли вітрило. Я стояв ізбоку, погладжуючи свій кийок, доки Ґрбоня не звелів мені сховатися в каюті. Кілька секунд по тому він прийшов до мене та мовив:

— Я візьму гроші зараз.

— Рано ще, дідуню. Ви одержите їх тоді, коли я опинюся на березі, як ми й домовлялися.

— Вони не мають побачити, як я їх беру!

— Не бійтеся. Просто стійте біля сходень угорі, а я, підходячи, наштовхнуся на вас. Коли ж я зникну, ви побачите торбинку за поясом. А тепер скажіть мені, що побачу я, ступивши на берег.

— Лихо! — завив старий і заходився скубти пальцями собі бороду. — Мені взагалі не треба на це підписуватися. Тебе спіймають і вб’ють, мене теж...

— Розслабтеся, погляньте ось на це. — Я потримав торбинку з грішми в потоці світла, що лилося з решітки вгорі, й висипав трохи монет собі між пальців. — Щасливий вихід на пенсію, помешкання в селі, бочка пива й тарілка свинячих відбивних щодня — подумайте лишень, як багато радощів це принесе.

Він подумав: дзвінкі монети мали неабиякий заспокійливий ефект. Коли в нього перестали труситися пальці, я дав йому пригорщу грошей, а він радісно їх ухопив.

— Ось. Аванс, аби запевнити вас у нашій дружбі. А тепер подумайте: що більше я знатиму про те, що побачу, зійшовши на берег, то легше мені буде втекти. Ви станете до цього непричетні. А тепер... говоріть.

— Я мало що знаю, — пробелькотів той, зосереджений передусім на блискучих монетах. — Є доки, а за ними — ринок. Усе обведено високим муром. Я ніколи за ним не бував.

— Там є ворота?

— Так, великі, але їх охороняють.

— Ринок дуже великий?

— Велетенський. Центр торгівлі всієї країни. Тягнеться на багато мілдирьов уздовж берега.

— Один мілдирьов — це скільки?

— Мілдир[6]: мілдирьов — це множина. В одному мілдирі сімсот латов.

— Дякую. Мені просто треба буде поглянути самому.

Ґрбоня, добряче побурчавши й попихкавши, розчахнув люк у палубі та зник під ним — без сумніву, ховав монети, які я йому дав. Тоді я зрозумів, що насидівся в каюті, тож вибрався на палубу та подався на ніс, де нікому не повинен би був заважати. Вранішню імлу саме випалювало сонце, і я зауважив, що ми пливемо повз величезну вежу, що здіймається з води. Вона була подряпана і старезна — їй точно було не одне століття. В той час будували добре. Туман розсіювався й відкривав огляду дедалі більшу частину споруди, що тягнулася вгору далі, ніж сягало око. Щоб побачити її вершину високо-високо вгорі, мені довелося відхилитися назад.

Із вежі звисали рештки зруйнованого мосту. Колишня підвісна дорога занурювалася в океан неподалік — знівечена та зламана. Іржава, покручена, із розірваними тросами підтримки завтовшки понад два метри. Я замислився, що за катастрофа його розвалила.

Чи було це зроблено навмисне? Невже правителі Невенкебли знищили міст, аби звільнитися від континенту, який поволі повертався до стану варварства? Цілком можливо. А такий учинок є виявом душевної твердості, що ускладнить мені проникнення на їхній острів.

Не встиг я стривожитися через це, як з’явилася більш актуальна загроза. Спереду до нашого судна з гуркотом наблизився вузький і наїжачений гарматами сірий корабель. Він врізався в ніс і різко обігнув корму — наш корабель, ляскаючи вітрилами, загойдався позаду нього. Незважаючи на смертоносне сусідство та наставлену зброю, що могла миттю підірвати нас на воді, я, за прикладом моряків, спробував зберігати спокій. Ми ж тут у законних справах — хіба ні?

Командир канонерки, певно, теж визнавав це, бо судно, обурено заревівши гудком, ізнову змінило курс і рвонуло морем геть. Коли корабель майже загубився вдалині, один із моряків погрозив йому кулаком і сказав щось ущипливе та незрозуміле. Я цілком погоджувався з його словами.

Із туманів попереду випливла Невенкебла. Поміж кручами на зелених пагорбах розкинулося величезне, легендарне місто, що починалося відразу з круглої бухти. За ним виднілися фабрики й шахтні майданчики; попри ранню годину, промислові підприємства вже завзято диміли. Край води виблискували громіздкими гарматами форти. Наприкінці хвилевідбивної стіни, там, де ми ввійшли до бухти, стояв іще один форт. Поки ми пливли, а за нами стежили чорні дула стволів, я відчував недобрі погляди підозріливих очей за прицілами. Ці хлопці не жартували.

І я збирався здолати цю країну самотужки?

— Звісно, Джиме, — неймовірно хвалькувато промовив я вголос, помахавши своїм кийком так, що він аж засвистів, описуючи невеликі дуги. — Ти їм покажеш. Вони не мають жодних шансів супроти Джиммі ді Ґріза.

Це було б чудово, якби мені при цьому не урвався голос.