Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 24

Я озирнувся на пляшки, сягнув по одну рукою, а тоді ляснув себе по зап’ястку.

— Ні, Джиммі, не для тебе. Доведеться задовольнитися тим пивом, яке ти випив за сьогодні. Те, що ти маєш зробити, краще робити на тверезу голову.

Що я мав зробити? Просто потрапити на борт одного з космічних кораблів, знайти рубку, а тоді визначити координати цієї планети. Легко в теорії, та важкувато на практиці.

Нескладно було впоратися принаймні з першою частиною: відшукати космічні кораблі. Цього вечора я вже бачив, як залиті світлом силуети трьох із них здіймаються над наметами. Зважаючи на те, що в таборі й досі вирувала вечірка, ним тепер можна було пройти спокійно. Поки довкола ще вешталося вдосталь п’яниць. Я змахнув трохи пилу з лацкана, розправив ордени на грудях. Неабияка колекція. Я перевернув найбільш кричущий із них і викрутив шию, щоб прочитати на ньому напис. «ПРЕМІЯ “СЛАВНИЙ ПІДРОЗДІЛ”: 6 ТИЖНІВ БЕЗ ЗПСШ В РОТІ». Чудово. Я вирішив, що решту з них було присуджено за не менш відважні військові подвиги. Час іти.

Виглядало на те, що в алкогольному бедламі на сьогодні все завершувалося. Над барною стійкою замикали гриль. Санітари вантажили непритомні тіла на ноші, тим часом як ходячі поранені шкандибали до виходу. Двійко сивочолих полковників спирались один на одного, підіймали й опускали ноги, та не рушали з місця. Я зробив із їхньої парочки трійцю, дозволивши їм спертися на себе.

— Я йду туди само, куди й ви, панове. Чи не можна вас супроводити?

— Ти, канєшно, добрий друзяка... друзяко, — видихнув у мій бік один із них. У мене в крові негайно підвищився вміст алкоголю, і я гикнув.

Так ми й вийшли, а тоді пропетляли між карет швидкої, які саме навантажували офіцерами-алкоголіками, та поплелися в ніч. У бік космічних кораблів. Де КНО, я навіть не здогадувався — втім, мене це не цікавило. Те саме стосувалося моїх просякнутих випивкою супутників. Усю свою увагу й останні крихти свідомості вони зосередили на тому, щоб просто переставляти ноги.

Поперед нас завернув за ріг взвод військової поліції, який угледів зблиски світла на срібних курях, що красувалися на плечах моїх супутників. Тоді поліцейські найспритніше на моїй пам’яті виконали команду «кругом — руш».

Поки ми шкандибали вздовж заставленої наметами вулиці до яскраво освітленої будівлі в кінці неї, мої п’яниці ставали дедалі важчими й рухалися дедалі повільніше. Будівля була велика й постійна — без сумніву, належала до поцуплених у корінного населення стоянок. Навіть цієї пізньої (точніше, ранньої) години біля її входу стояли двоє озброєних охоронців. Усе каміння вздовж стежки було пофарбоване в білий колір, а надміру ошатна табличка над дверима сповіщала: «ШТАБ БАЗИ — ГЕН. ЗЕННОР, КОМАНДУВАЧ».

Це місце однозначно було не для мене. Я завів своїх підопічних на траву, до таблички «НЕ ЛІЗЬ — ЗАСТРЕЛЯТЬ», і відпустив їх. Вони миттю попадали й захропіли.

— Агов, охоронці, — гукнув я. — Один із вас стане офіцером дня. Ці полковники занедужали. Думаю, харчове отруєння.

Я якомога суворіше зиркнув на них, а на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз.

— Так, сер! — вигукнув сержант. — Офіцер дня зараз буде!

Він розвернувся й помчав геть, і я теж. До обвуглених решток спортивного майданчика, на якому стояли три космічні кораблі. Усі вони наїжачилися зброєю, гадаю, привезеною сюди, щоб вразити місцевих. Або щоб відбивати озброєні атаки, які так і не відбулись. Як же, напевно, тяжко було на душі всім військовим від того, що вони не змогли натиснути на свої блискучі спускові гачки й перестріляти місцеве населення. Вони затіяли війну, а на неї ніхто не прийшов. Таке страшенно дратує.

Ішов я похитуючись, аби мене сприймали як офіцера. До витягнутих сходів, що починалися на землі, та вгору, до нутрощів найближчого корабля. Я — космічний офіцер, просто прямую до свого корабля. Чи принаймні я так думав, доки не вгледів на нижній сходинці охоронця.

— Стій, хто йде?

— Відкаґалься... — пробурчав я та протиснувся повз нього. Рядовий, нікчема серед нікчем.

— Прошу, майоре, сер, ваша величносте. Вам не можна зайти, доки я не побачу ваш квиток.

— Відкаґалься двічі! — Дотепно, дотепно. — Нашо мені квиток на власний корабель?

Повз нього та вгору сходами. Мізки завжди перемагають м’язи. Крок за кроком до розчахнутого космічного шлюзу. Та набурмосеного сержанта-майора, що стояв там і супився, невблаганно заступаючи вхід.

— Це не ваш корабель, майоре. Я знаю роту із цього корабля. Ви на іншому кораблі.

Я роззявив рота, щоб посперечатися, віддати наказ, накричати. А тоді роздивився сталево-синю щелепу, яскраві червоні очі, волосся, що непомітно переходило у брови. Навіть закручені волосини в його зламаному носі мали такий вигляд, наче їх було зроблено зі сталевої вати.

— Корабель не мій?

— Корабель не ваш.

— Ма’ть, таки не мій... — прошелестів я, розвернувся, незграбно спустився та й подався в ніч. Я ніяк не пройшов би повз сержанта-майора. Назад, до будівлі штабу та рядів наметів, снувати інший план.

Сховавшись у темряві під великим деревом, я поглянув на кораблі й не надумав жоднісінького способу потрапити на борт якогось із них. Година була пізня, п’яниці тепер розсіялись, і в таборі запала тиша. Якщо не брати до уваги блудних гуртів військових поліцейських. Хай усе, що треба зробити, зачекає до ранку. У денному світлі буде небезпечніше, та ризикнути потрібно. Можливо, якщо довкола кораблів виникне метушня, мені вдасться загубитися в ній. Наразі ж, узагалі-то, треба замислитися про власну безпеку. І про те, як поспати, позіхнув я. Знову заболіли побиті ребра. Я трохи попхинькав і щиро пожалів себе.

У нічній тиші стало чітко чути гучні команди й тупіт чобіт зі ставки. З’явилася купка офіцерів, що привела зброю у стан бойової готовності й помчала стежкою. Навіть із такої відстані я впізнав огидну постать того, хто біг попереду. Зеннор, за яким поспішають його підлеглі. Я розчинився в тіні: тут мені місця не було.

Чи все-таки було? Попри бажання хутко ретируватися й вижити, я застиг на місці та зосередився. І відчув огиду до думки, що почала у мене формуватись. Офіцери пройшли обвугленим спортивним майданчиком і проминули космічний корабель, до якого я намагався потрапити. На той час думка вже викристалізувалась і стала мені ще осоружнішою, бо якраз могла спрацювати. Я з величезним зусиллям притлумив шалений страх, що ось-ось охопив би мене, розімкнув коліна й незграбно подався вперед. Помчав майданчиком навздогін офіцерам.

Якби хтось із них озирнувся, мені був би кінець. Але це майже неможливо: їхньою роботою в житті було перти навпростець і долати все, що застувало їм шлях. Тож вони просувалися вперед, а я просувався за ними, безупинно наближаючись. Усякий, хто стежив би за нами, побачив би групу офіцерів, яку силкується наздогнати їхній колега.

Коли вони досягнули сходів вантажного корабля, я був просто позаду них і дивився, як вони з гідністю заходять на борт. Я ще поспішав, але вже не так сильно. Точно розрахувавши час, я дістався до охоронця біля підніжжя сходів тієї самої миті, коли ті зникли з поля зору вгорі.

— Генерале! — вигукнув я. — Надійшло повідомлення. Це терміново!

Я помахав рукою, знову гукнув і прошмигнув повз охоронця, а той зробив єдине, що мав робити: віддав честь. Я піднявся сходами, тепер уже набагато повільніше, тягнучи одну ногу — ну, знаєте, давнє бойове поранення. Коли я, задиханий, опинився біля відчинених дверей, їх уже давно не було видно.

— Генерал, де він?

— У каюті капітана, сер, — відповів охоронець.

— На кораблях такого типу це біля рубки?

— Так, майоре, та сама палуба, дев’ятий номер.

Я поквапився далі, до найближчого східного трапа й поліз ним угору. Дедалі повільніше та повільніше. На кораблі було тихо й порожньо, та я чув, як згори долинають голоси. Досягши наступної палуби, я обійшов її до східного трапа на протилежному боці. Там зупинився й неквапом порахував до двохсот.

— Ти сміливий, але відчайдушний чортяка, Джиме, — пробурмотів я й охоче погодився із собою. Рухаймося далі.

Побачивши велику дев’ятку на перетинці вгорі, я майже зупинився. Обережно вистромив голову над палубою та роззирнувся. В полі зору нікого не було, та з проходу долітали голоси. Біля дверей виднілися намальовані під трафарет числа. Одні двері були позначені словом: «РУБКА».

Зараз або ніколи, Джиме. Уважно роздивися довкола. Нікого. Глибоко вдихни. Що то за гучний стукіт? Це просто твоє серце гупає від звичного в таких випадках панічного жаху. Не зважай на нього. Крок угору, крок уперед, до дверей, берися за ручку.

Ось тільки ручку відпиляно. До дверей кріпилася на болтах арматура, також приварена до дверної рами. Рубка стояла запечатана, зачинена, недоступна, герметична.

Поки я це усвідомлював і намагався осмислити, просто над моїм вухом пролунав голос.

— Гей, ти, що тут робиш?

Якщо моє серце думало, ніби весело гупало раніше, то тепер воно повністю віддало швартови й вискочило з грудей. Я крутнувся, проковтнув його та постарався не сказати: «Ковть!» Скривився й поглянув на фігуру в однострої попереду. На її плечі. Посміхнувся.

— Я можу спитати те саме у вас, лейтенанте. Що ви тут робите?

— Це мій корабель, майоре.

— Чи дає це вам підстави розмовляти таким тоном зі старшим за званням?

— Перепрошую, сер, не роздивився погонів, сер. Але я бачив вас біля рубки, а нам із цього приводу віддавали накази...

— Ви нітрохи не помиляєтеся. Запечатати й заборонити підходити до неї будь-кому, правильно?

— Правильно.

Я наблизив своє обличчя до його, насупився та з полегшенням уздрів, як він зблід. Важко водночас супитись і говорити насмішкувато, та мені це вдалося.

— Тоді ви будете раді знати, що мені наказано подбати про те, щоб ви буквально виконали свої накази. А де, до речі, генерал Зеннор?

— Отам, майоре.

Я крутнувся на підборах і пішов у той бік, у який найменше хотів іти. Він за мною стежитиме — я в цьому не сумнівався. Та вибору не мав. Якби я просто спробував забратися з корабля, він би, ймовірно, замислився над моєю присутністю, щось запідозрив і забив на сполох. У тому разі, якби я попрямував до генерала, сумніви б начисто зникли.

Звісно, міг зникнути і я. Утім, я шпарко попрямував до відчинених дверей і тихих голосів, а тоді без вагань увійшов.

Офіцери в кінці приміщення радилися над мапою. Зеннор стояв до мене спиною.

Я різко повернувся праворуч і вгледів полиці з книжками на перетинці. Без вагань підступив до неї та провів пальцем по томах. Їхніх назв я не бачив, бо мені заливав очі піт. Ухопив одну навмання. Розвернувся й подався назад, до дверей. Кинув погляд на гурт офіцерів.

Вони ж цілковито мене ігнорували. Я сповільнився, нашорошивши вуха, та не чув нічого — хіба тільки раз чи двічі розібрав стишене «каґал», без якого не обходилася жодна розмова у війську.

Коли я опинився в коридорі, лейтенант саме тікав із поля зору. Я пройшов, ні швидко, ні повільно, до східного трапу та спустився з нього, минаючи палубу за палубою. Чекаючи, коли спрацює сигналізація. Хоч я, мабуть, і не розчув би її через гупання крові у вухах. До останньої палуби, а тоді — до відчинених дверей, за якими виднілася гостинна чорнота ночі.

Охоронець підскочив у повітря, і моє серце підскочило за ним.

А тоді він приземлився, узявши зброю на почесть. У відповідь я незграбно віддав йому честь і клусом збіг зі сходів. Іще один салют — і я пішов спаленою травою, очікуючи на постріл у спину.

Його так і не відбулося. Я дістався до тіні на краю ділянки, прослизнув у неї та притулився до стовбура якогось дерева. І зітхнув так, як не зітхав іще ніколи. Піднісши руку, щоб витерти з лоба піт, я усвідомив, що досі тримаю в ній книжку.

Книжку? Яку книжку? А, ту книжку, яку я поцупив із каюти близько чотирьохсот дванадцяти років тому. Піднявши її та примружившись, я насилу розібрав у світлі далеких ліхтарів назву. «Ветеринарна практика в підрозділах робокавалерії».

Книжка випала з моїх зм’яклих пальців, тим часом як я плавно ковзнув спиною по дереву й сів на землю.