РОЗДІЛ 6


Я відскочив від дроту, безтямно роззирнувся довкола та щільно притиснувся до стіни, чекаючи, коли залунають постріли.

Але нічого не сталося. Світло вгорі яскраво горіло, порожня портова стіна за мною тягнулася до форту. По той бік бар’єра стіна простягалась аж до складів над бухтою, де в світлі інших вогнів було видно переміщення якоїсь невеличкої групки. І рухалась вона просто до мене.

Мене побачили... чи не помітили в тіні? Мабуть, я активував якусь сигналізацію, що ввімкнула світло та сповістила про мою присутність? Та хай що там сталося, чекати на можливість з’ясувати, що саме, було безглуздо. Тому я швидко поповз до зовнішнього краю стіни, зверненого до океану (я вже наплавався в бухті, красно дякую), та перекинув через нього ноги. Спробував намацати босими пальцями зачіпку в шерехатому камені. Знайшов її й опустився в пітьму. Знову починався приплив, і мої ноги поглинуло море. Наді мною, на стіні, погучнішав тупіт ніг. Піді мною простиралася холодна, чорна та неприваблива вода.

Чому я не залишився тут, поза межами видимості, доки вони не пройшли вгорі?

Щойно така малодушна думка просочилася синапсами мого мозку, я зрозумів, що це дурна ідея. Один спалах ліхтарика — і мене б виявили. Я витерпів упродовж дня таке напруження та зазнав стількох небезпек не для того, щоб мене злапали тепер через страх намокнути. Чи бути з’їденим невидимими монстрами. Тут океан безпечний, інакше ним не дрейфували б увесь день прогулянкові судна.

— Плавунькай, Джиме, плавунькай, — пробурмотів я та ковзнув у море.

Коли вояки дісталися до воріт, я вже відгріб досить далеко від стіни та ладнався негайно пірнути, якщо вони посвітять чимось у мій бік. Вони не посвітили. Я побачив, як один із них відімкнув ворота, а тоді знову замкнув їх після всіх. А тоді вони знову попрямували далі. Аварійно-рятувальна група чи, може, несподівана перевірка, чи ще якийсь інший нецікавий військовий маневр. Я розвернувся та поплив до берега.

Що далі? Наближалися вогні променаду, і моя проблема загострювалася. Як мені, босоногому, змоклому до нитки чужинцеві без крихти знань про цю землю, вийти на берег і прослизнути непоміченим? Очевидно, це зробити нелегко. Між мною та вогнями зринув темний силует. Якийсь корабель. Якийсь порятунок?

Я неквапом поплив між пришвартованими прогулянковими суднами. Мені було видно, що на віддалі окремі з них освітлені, але тут панувала темрява. Чи зайняті вони? Схоже, ні: якщо там були люди, спати їм ще рано. Хотілося сподіватися, що це веселі спортсмени ступили на берег після напруженого дня розваг.

На тлі зірок заворушилася тонка щогла. Вітрильник, невеличкий. Я волів чогось більшого. Тож поплив далі, доки наді мною не розкинувся темніший силует. Без щогл — отже, якесь самохідне судно. Я проплив уздовж нього до корми, а там намацав пальцями прикріплену до неї драбину. Щабель за щаблем, стікаючи краплями води, я вибрався з моря на корабель. Світла зірок і вогнів уздовж берега вистачало для того, щоб розгледіти сидіння з подушками, кермо — і двері, що могли вести донизу. Я підкрався до них, знайшов ручку та спробував її повернути. Замкнено.

— Добрі новини, Джиме, ніде правди діти. Якщо їх замкнено, то тут є щось таке, що варто вкрасти. На це варто подивитися.

Я так і вчинив. Для вправного фахівця із замків темрява — не перешкода. Обережними рухами відмички я обстежив механізм дуже простого замка. Відсунув його вбік і відчинив двері.

Далі довелося працювати поволі. Якщо там і було освітлення, я не хотів його вмикати. Тому працював навпомацки. Але будь-яке мале судно має певну логіку, якої потрібно дотримуватися. Койки на носі вздовж корпусу. Рундуки внизу, полиці вгорі. Добряче погримівши, пововтузившись, настукавшись головою й налаявшись, я зібрав свої скарби в ковдру, відніс їх на палубу та розклав там.

Те, що здавалося схожим на пляшку з кришкою, було пляшкою з кришкою. Я відкрутив кришку й понюхав. Тоді опустив палець усередину та спробував на смак. Дуже солодке вино. Не те, чим я напиваюся зазвичай, але після морської води, якої наковтався, це було раєм. Знайшлася металева коробка з якимось черствим хлібом чи печивом, об яке я мало не поламав зуби. Я облив його вином, трохи пом’якшив і зжер. Низько гикнув і став почуватися краще.

Я перебрав решту своєї здобичі. Там були книжки й коробки, предмети незрозумілої форми та дивних обрисів. А ще вбрання. Дуже прозора спідниця, що була не в моєму стилі. Зате в моєму стилі були інші предмети одягу. Я відібрав усі інші речі, на перший погляд, начебто не призначені для прекрасної статі, а тоді роздягнувся та приміряв окремі з них. Я гадки не мав, наскільки добре вони пасують один до одного, та це все ж був своєрідний костюм. Штани були відверто завеликі, але це виправив відрізок каната в ролі паска. Сорочка пасувала мені краще, а куртка, що сягала до колін, може, й повинна була мати таку довжину. Черевики були завеликі, проте залишилися на моїх ногах після того, як я напхав до їхніх носаків тканини. Це виявилося найкращим виходом із ситуації. Тоді я роздягнувся та знову вдягнувся у своє мокре вбрання, поклав новий костюм у бляшанку, в якій раніше лежав хліб, а її загорнув у матеріал, що, як я сподівався, був водонепроникним пластиком.

Повітря починало холоднішати, і настав час братися до справи. Я був стомлений, загальмований після напруженого дня й гостро потребував сну. Проте спати не збирався. Допивши вино, я повернув порожню пляшку та все інше, що забрав перед цим, до каюти, а тоді знову замкнув двері. Потому, доки не встиг передумати, поставив вузлик на голову та скочив за борт.

Берег розкинувся неподалік, і узбережжя, як я міг судити, було безлюдним. А це величезне щастя: я б нікому не радив плавати, гребучи однією рукою та втримуючи другою на голові бляшанку з одягом. Вийшовши з моря, я мерщій сховався під кількома великими брилами, роздягнувся й закопав непотрібну одіж у піску. Швидко вбрався в сухе, заштовхав за пояс невеличку торбинку зі своїми пожитками, просунув кинджал у черевик і приготувався завойовувати світ.

Насправді мені хотілося просто знайти якесь тихе місце, де можна було б скрутитися калачиком і подрімати, але я розумів, що це неможливо. Ці люди серйозно ставилися до своєї безпеки, а берег, як довів форт, був їхньою першою лінією оборони. Тепер я мусив проникнути в саме місто.

На променаді вгорі сяяли вогні й лунали голоси, але внизу, де тихо скрадався я, падала тінь. Із берега здіймалися вгору сходи. Я піднявся ними, але ще швидше спустився назад, побачивши неподалік себе двох озброєних чоловіків у формі. Сховався, порахував від двохсот до одного, а тоді поглянув ізнову. Однострої зникли, і тепер виднілося лише кілька людей, що вийшли на вечірню прогулянку. Я злився з ними, прогулявся та за першої ж нагоди повернув на вулицю, що вела геть від берега. На ній були вуличні ліхтарі, відчинені вікна й замкнені двері. Мій одяг, напевно, видавався не надто кричущим, оскільки повз мене, навіть не позирнувши в мій бік, пройшла якась парочка. Я почув попереду музику й невдовзі дійшов до бару, вивіска над яким оголошувала: «ТУТ ВИПИВКА Й ТАНЦІ — ЗАХОДЬТЕ, ЗАСРАНЦІ». Встояти перед таким запрошенням було майже нереально. Я відчинив двері та ступив досередини.

Є певна сила, що формує всі бари в цьому всесвіті. Інакше й бути не може, тому що форма визначається функцією. Функція: доправляти людям ємності з алкогольними напоями. Форма: стільці для сидіння, столи для ємностей. Я зайшов, відтягнув один стілець і сів за вільний столик. Інші присутні не звертали на мене уваги так само, як я не звертав уваги на них. До мене підбігла пухкенька офіціантка в короткій спідниці, ігноруючи свист компанії юнаків за сусіднім столиком і заразом спритно ухиляючись від їхніх хапких пальців.

— Шо нада? — запитала вона, роздувши ніздрі на юнаків, коли ті відсалютували в її бік кухлями з пивом і гучно випили за неї.

— Пива, — сказав я, і вона подалася геть.

Пиво виявилося гострим і холодним. Офіціантка сама відрахувала решту з монет, які я розклав на столі (так тут, схоже, було прийнято), а тоді повернулася за барну стійку.

Щойно я ковтнув пива від душі та витер із рота піну, у дверях з’явився ще один молодик і метнувся до суміжного столика.

— Porkacoj! — хрипко прошепотів він.

Двоє з юнаків незграбно звелися на ноги й кинулись у віддалений кінець бару.

Я поставив пиво, сяк-так позбирав свої монети та дременув за ними. Тут коїлося щось недобре, хоч я й не знав, що саме. Репліка в перекладі звучала як «погані свині», й це, напевно, був місцевий сленґізм, оскільки я не сподівався побачити тут якихось забрьоханих паць. Слово «свині» часто вживають на позначення поліцейських, і, здається, реакція двох молодиків це підтверджувала. А мені обережність не завадила б. Хлопці чкурнули якимось коридором, і коли я туди дістався, у протилежному його кінці саме зачинялися двері. Щойно я поклав руку на клямку, з протилежного боку гучно засигналила сирена, а в щілинах між дверима та їхньою рамою спалахнуло сліпуче світло.

— Що це таке? — промовив хрипкий і гучний голос. — Може, ви драпаєте через чорний хід, бо на парадному наш патруль? Погляньмо на ваші документи.

— Ми не зробили нічого поганого!

— Поки що ви не зробили нічого доброго. Хутчіше, документи.

Я непорушно застиг, сподіваючись, що до поганої свині за дверима не приєдналися його товариші по хліву, ті, що перебували в барі. Грубий сміх, що лунав по той бік дверей, зовсім не здавався веселим.

— Так, так... обидва прострочені? Ви, хлопці, бува не думаєте ухилитися від призову?

— Канцелярська помилка, — проскімлив слабкий голос.

— Нам часто такі трапляються. Ходім.

Зникло світло, стихли звуки кроків. Я зачекав рівно стільки, на скільки вистачило духу, а тоді прочинив двері та залишив бар. У провулку було порожньо, свиня та в’язні вже пішли. Я теж пішов — так швидко, як лише зміг, не зриваючись на біг. А тоді зупинився. Від чого я тікаю? Після відходу поліцейських бар стане для мене найбезпечнішим місцем у місті. Я зупинився в темних дверях і озирнувся на задній вхід. Звідти більше ніхто не з’явився. Я порахував до трьохсот, а тоді, для певності, назад до нуля. Двері стояли зачинені. Я сторожко, готовий негайно втекти, повернувся до бару та заглянув до зали. Жодного поліціянта не було, зате були зародки ідеї.

Коли я знову ввійшов, четверо молодиків за столом підвели очі; на одному з місць, які нещодавно звільнилися, сидів новачок. Я похмуро похитав головою й опустився на стілець.

— Їх злапав porkacoj. Обох.

— Я ж говорив Білові, що йому потрібні нові папери, а він мене не слухав, — озвався білявий, той самий, що нагодився із попередженням. Хруснув пальцями, а тоді схопився за своє пиво. — Треба мати дійсні папери.

— Мої папери прострочені, — безрадісно промовив я, а тоді помахав рукою офіціантці.

— Тоді треба було сидіти в Пенсильдельфії, — кинув один з компанії, дзюбатий юнак у золотаво-зеленій сорочці не свого розміру.

— Звідки ти взяв, що я з Пенсильдельфії? — обурився я. Він посміхнувся.

— А звідки ще тобі бути з таким селюцьким акцентом?

Я теж посміхнувся, подумки засяявши від задоволення. Дедалі краще й краще. Я знайшов компанію утікачів від призову, один із яких, може, співпрацює з поліцією, та рідне місто. Справи налагоджуються. Я сховав носа у своєму пиві.

— Тобі слід роздобути нове посвідчення, — порадив той, хто приніс дружнє попередження і, ймовірно, доносив поліцейським. Я засопів.

— Тут це легко сказати. Але в Пенсильдельфії це нереально.

— Тут це теж складно. Якщо не мати потрібних зв’язків.

Я підвівся.

— Мені вже час. Радий знайомству, хлопці.

Перш ніж піти, я переконався в тому, що поліцейські зникли. Тоді вийшов і став чекати. За мить вийшов мій новий друг і всміхнувся мені.

— Розумно. Не дуже розпатякуй, що відбувається. Мій ярлик — Джек.

— Називай мене Джим.

— Непогане ім’я, Джиме. Скільки в тебе вільних грошей?

— Небагато. У мене був невдалий рік.

— За три рафінадки я зведу тебе із самим босом. Він попросить двадцять.

— Посвідчення коштує не більше як десять. Тобі дістанеться півтора.

— У глушині не самі йолопи живуть, хіба ні? Давай мені гроші, і ми почапаємо.

Я заплатив хлопцеві його частку, а після того, як він повернувся, приставив йому до шиї, просто під вухом, вістря ножа та натиснув якраз достатньо, щоб проколоти шкіру. Коли я показав йому свіжу краплинку крові, той навіть не ворухнувся.

— Це маленьке попередження, — сказав я. — Ті свині чекали, поки ти когось виманиш. Це мене не обходить. Мене обходить моя шкура. Щось мені підказує, що ти працюєш на два фронти. Працюй на правильному фронті, зі мною, бо інакше я тебе знайду й поріжу. Зрозумів?

— Зрозумів... — безрадісно озвався хлопець із дрожем у голосі. Я прибрав ніж і поплескав його по плечах.

— Ти мені подобаєшся, Джеку. Швидко вчишся.

Ми мовчки пішли, і я почав сподіватися, що він зробив правильні висновки. Я не люблю погроз і, коли мені погрожують, роблю щось протилежне тому, чого від мене вимагають. Але досвід спілкування з дрібними злочинцями навів мене на думку про те, що на них погрози зазвичай діють. Іноді діють.

Дорогою ми проминули низку інших барів, і Джек уважно заглядав у кожен із них, перш ніж рухатися далі. У п’ятому він знайшов те, що шукав, і жестом покликав мене за собою. В цьому закладі було темно й накурено, зусібіч ревла неприємна музика. Джек першим попрямував у віддалений кінець зали, до ніші, в якій музика діяла на нерви не так — принаймні не так, як смугасте вбрання товстуна. Той, відкинувшись назад, сидів у важкому кріслі та цмулив крихітну порцію отруйного зеленого напою.

— Здоров, капітане, — озвався мій провідник.

— Хутко вали звідси, Джеку. Мені такі, як ти, тут не потрібні.

— Не кажи такого навіть для сміху, капітане. У мене є для тебе гарна робота в ім’я милосердя. Оцей-ось необстріляний шніцель тікає від призову. Йому треба нове посвідчення.

Крихітні очі блимнули у мій бік.

— Скільки в тебе є, шніцелю?

— Джек каже: півтора йому, десять тобі. Йому я вже заплатив.

— Джек — брехло. Це коштує дванадцять, і я віддам йому його частку.

— Згода.

Оборудку провернули миттєво. Я віддав капітанові гроші, а він мені — зачухану пластикову теку. В ній лежали розмитий знімок юнака, що ним міг бути який завгодно мій ровесник, а також інші необхідні дані, серед яких геть інша, ніж у мене, дата народження.

— Тут написано, що мені всього п’ятнадцять! — обурився я.

— У тебе дитяче обличчя. Тобі це може зійти з рук. Помолодшай на кілька років або йди до армії.

— Я вже почуваюся молодшим. — Я поклав посвідчення до кишені та підвівся. — Дякую за допомогу.

— Та будь ласка. Аби тільки в тебе були рафінадки.

Я вийшов із бару, перетнув дорогу та знайшов темні двері, біля яких можна було зачаїтися. Довго чекати не довелося, бо Джек з’явився невдовзі після мене та почимчикував геть. Я трохи швидше почимчикував за ним. Коли я вже дихав йому в спину, він почув мої кроки й розвернувся.

— Це лише я, Джеку, не турбуйся. Я хотів подякувати тобі за послугу.

— Так, звісно, прошу.

Він повів очима, оглядаючи безлюдну вулицю.

— Джеку, ти міг би зробити мені ще одну послугу. Покажи своє посвідчення. Я просто хочу порівняти його з моїм, аби впевнитися, що капітан не підсунув мені фальшивку.

— Він би так не вчинив!

— Переконаймося в цьому.

У світлі ліхтарів зблиснув клинок мого кинджала, і Джек сягнув рукою під куртку, а тоді тицьнув мені теку, страшенно схожу на мою. Я став до світла, щоб на неї подивитися, а тоді повернув її. Щоправда, Джек був людиною підозріливою, тож перш ніж сховати теку, він глипнув на неї — і в нього премило відвисла щелепа.

— Це ж не моє — це твоє!

— Правильно. Я поміняв їх місцями. Ти сказав мені, що це посвідчення дійсне. То й користуйся ним.

Я пішов під гору, віддаляючись від берега, й обурені вигуки Джека поступово затихли в мене за спиною. Я прямував до кращого району, без кримінальних елементів. І почувався дуже задоволеним собою. Посвідчення могло виявитися дійсним, і Джек у такому разі не втратить нічого.

Та якщо із посвідченням щось не так, це Джекова проблема, а не моя. Сам викопав яму, сам у неї й упав. Це дуже справедливо. А ще я рухався у потрібному напрямку. Далі від узбережжя справді було краще: будівлі стали вищі, вулиці — чистіші, а вогні — яскравіші. А я став утомленіший. Мене покликав до себе ще один бар, і я відгукнувся. Оксамитові портьєри, м’яке освітлення, шкіряна оббивка на меблях, симпатичніша офіціантка. Мій одяг її не вразив, але чайові за принесене пиво вона прийняла.

Насолоджуватися ним я зміг дуже недовго. У цьому місті було чимало поліцейських, і погані свині ходили по двоє. У двері перевальцем ступила одна їхня парочка, і моя душа наблизилася до п’ят. Але чому я стривожився? З моїм посвідченням усе гаразд.

Поліцейські обійшли залу, роздивляючись посвідчення, і кінець кінцем дісталися до мого столика.

— Добрий вечір, офіцери, — улесливо озвався я.

— Кінчай каґалити і показуй, що там.

Я всміхнувся та передав їм теку. Поліцейський, який розгорнув її, роздув ніздрі й задоволено пирхнув.

— Диви, що тут у нас! Це ж Джек, сарака, вийшов зі своєї території. Негарно так робити, Джеку.

— У нас вільна планета!

— Не для тебе, Джеку. Ми всі знаємо про твою домовленість із поліцією бухти. Сиди там, стукай на своїх дружків — і тобі дадуть спокій. Але ти вийшов зі своєї території, Джеку.

— Я зараз піду назад, — пообіцяв я, підводячись і відчуваючи, що потопаю.

— Пізно, — промовили вони в унісон і хвацько надягнули на мене кайданки.

— Страшенно пізно, — додав той, що роздував ніздрі. — Кінчилася твоя робота, Джеку, почалася служба.

Оце й справді викопав яму й сам у неї впав. Цього разу я просто трішечки перехитрував самого себе. Виглядало на те, що в мене щойно почалася нова, захоплива військова кар’єра.

Загрузка...