Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 9

Я хотів би сказати, що завдяки сталевим нервам і несамовитому самоконтролю заснув, хоч і почув перед цим, що всю країну перевернули догори дриґом у пошуках мене. Та це було би брехнею. Не те щоб я не вдавався час від часу до брехні, по суті, брехні заради блага, щоб просунутися далі в цьому всесвіті. Зрештою личина — це брехня, а постійне брехання, щире брехання є мірою доброго маскування. Така вже це робота. Проте брехати собі не можна. Хай яка правда огидна, її треба бачити та приймати. Тож ніякої брехні: я заснув, бо перебував у горизонтальному положенні в пітьмі, у відносному теплі й цілковито виснажений. У сонних перегонах панічний жах неабияк відставав від виснаження. Я поспав, старанно та завзято, і прокинувся в темряві аж тоді, коли моє серйозне лежання на боковій перервав дивний шум.

Це був віддалений шурхіт, схожий на прибережний шум хвиль — чи шурхіт листя, що злітає на вітрі. Ні, не це, а щось інше, так само знайоме. Підсилений звук, отетеріло подумав я, наче хтось програє старезний затертий запис, просто фонове шкрябання без самого запису.

За мить правильність теорії було підтверджено: коли світло повністю ввімкнулося, казармою прогуркотів розмитий і спотворений запис військового ріжка. Розчахнулися казармені двері, і, неначе викликаний із пекла пекельними звуком і світлом, увійшов сержант. Він щосили волав.

— Вилазьте та злазьте! Злізайте з койок і ставайте на ноги! Згортайте постіль! Лізьте в шухляди! Діставайте все для гоління! А тоді бігом до вбиральні! Ви запізнюєтесь, запізнюєтесь! Миття казарми розпочнеться рівно за двадцять секунд! Ворушіться — ворушіться — ворушіться!

Ми ворушились, але часу насправді було замало. Я пропхався у двері вбиральні разом із іншими знавіснілими пурпуровими постатями саме тоді, коли шухляди різко зачинились і в казармі спрацювали мийні голівки. Тієї самої миті сержант відступив і грюкнув дверима. Зусібіч ринули потоки холодної води й підхопили щонайменше половину новобранців, які ще тікали. Ті вскочили до вбиральні слідом за нами, змоклі та тремтячі; їхня одноразова форма вкрилася видовженими дірками та розривами й почала розпадатися. Плачучи та хлипаючи, вони сунули вперед, як вівці. Вівці, що боролися за виживання. Санітарно-технічного обладнання було обмаль, і його все використовували. Проштовхавшись крізь натовп, я зміг мигцем побачити своє лице в куті кривого дзеркала й ледве впізнав себе — блідого та з темними колами під очима. Проте часу на організацію, підбивання підсумків і зв’язне мислення не було. На якомусь нижчому рівні я усвідомлював, що саме такий був план: новобранці мали залишатися неврівноваженими, невпевненими, наляканими — відкритими для промивання мізків чи знищення. Ця думка, а з нею й дедалі сильніший гнів, стала дещо свідомішою.

Джиммі ді Ґріз незнищенний! Я збирався здолати їх їхньою ж зброєю, а тоді накивати п’ятами. Байдуже, що мене шукає вся країна: поки моїми слідами не прийшли до цієї військової помийної ями, мені потрібно лише вижити. А я таки виживу! Надзвукова бритва, заверещавши у моїй голові, відтяла мені вирослі за ніч вусики. Далі, поки у мене в роті повзала автоматична зубна щітка, я спромігся підсунути одну руку під відкритий кран, дочиста вимив обличчя, проігнорував повітряну сушарку й кинувся по калюжах на підлозі назад, до своєї койки. Сховав свій набір, щойно шухляда розчахнулась, і різко крутнувся — саме тоді, коли в двері знову влетів сержант Бельбас.

— Паняйте на перекличку! — заревів він, тим часом як я пробіг повз нього в ніч. Я виструнчився під єдиним яскравим світильником, а він повернувся та з безрадісною підозрою підступив до мене.

— Ти якийсь приколіст чи що? — зарепетував він, бризкаючи в моє обличчя своєю слиною.

— Ні, сер! Це моє щире прагнення, сер. Мій татко був солдатом, і мій дідусь теж, і вони казали мені, що найкраще бути солдатом, а найвище звання в армії — сержант! Тому я й тут. — Припинивши кричати, я нахилився вперед і прошепотів: — Не говоріть іншим, сер, вони тільки посміються, та мене не призивали: я доброволець.

Він мовчав, і я ризикнув швидко глянути йому в обличчя. Справді? Невже в кутику його ока є крапелька рідини? Невже моє павутиння брехні зачепило якесь залишкове чутливе місце, заховане в глибині просякнутої алкоголем садистської плоті його огидного тіла? Я не міг знати напевне. Принаймні він не звалив мене з ніг одразу, а розвернувся на підборах і кинувся до казарми виштовхувати тих, хто зволікав.

Поки його жертви зі стогонами незграбно ставали у стрій, я трохи поміркував про своє майбутнє. Що мені робити? Нічого, швидко надійшла відповідь. Допоки тебе не відстежать, Джиме, будь невидимим у строю. І вивчай усе, що можеш, про ці військові джунглі. Спостерігай, навчайся та тримай очі розплющеними. Що більше ти розумітимеш про цю організацію, то безпечніше тобі буде. А потім, коли ти втечеш, тебе вестиме план, а не паніка. Добра порада. Дотримати її тяжко для нервів, але вона однаково добра.

Пробелькотівши кілька помилок і перекрутивши кілька імен (чи справді можна перекрутити ім’я Біл?), сержант завершив невпевнену й нерозбірливу перекличку та повів усіх до їдальні. Коли ми наблизилися до неї і нас накрило запахами справжньої їжі, по асфальту дощем застукали краплі слини. Невпевнено підійшли крізь ніч інші новобранці та приєдналися до нас у довгій черзі, що вела в тепло цього смакового раю. Коли я нарешті доніс свою щедро навантажену тацю до столу, мені аж не вірилося. Гаразд, може, це й трешбургери з карамельним соусом, але ж це їжа — гаряча тверда їжа. Я її не з’їв — я втягнув її в себе й повернувся по добавку. Якусь мить я навіть думав, що в армії все ж не так уже й погано. А тоді негайно прогнав цю думку.

Нас годували, бо хотіли залишити живими. Їжа була мерзенна й дешева, та вона підтримуватиме життя. Тож, якщо ми й відсіємося, то не через раціон, а через власну недосконалість чи безвільність. Якщо ми пройдемо основну підготовку, кожен із нас надасть військовій машині одне гаряче й відносно охоче тіло. Гарно вигадано.

Я зненавидів цих гадів. І подався по другу добавку.

Після сніданку була гімнастика — чи то для травлення, чи для його розладу. Сержант Бельбас прискореним маршем пригнав нас на безкрайню вітряну рівнину, на якій уже перевіряли свої можливості м’язисті інструктори. На нас чекав новий ватажок, сталевоокий і накачаний, із такими широкими плечима, що його голова здавалася непропорційно малою. А може, в нього просто мікроцефалія. Думки про це випарувалися, коли від реву інструктора в мене заторохтіли зуби.

— Що це таке, що це таке?! Ви, kretenoj, запізнилися майже на хвилину!

— Свині, ось хто вони такі, — подав голос наш відданий сержант і дістав із кишені довгу чорну сигару. — Маленькі свинячі ніжки в кориті. Ніяк не міг відірвати їх від їдла.

Почувши таку відверту брехню, дехто з новобранців охнув, а ті, хто був мудріший, бо вже навчений, змовчали. Ми не чекали лиш одного: справедливості. Ми загаялися в дорозі, бо наш сержант-свинтус не міг рухатися шпаркіше.

— Та невже? — сказав інструктор, і в його маленькій голівці крутнулися скляними кульками поросячі очиці. — Тоді подивимося, чи не вдасться нам зігнати трохи їжі із цих ледачих каґальців. НА ЗЕМЛЮ! А тепер — п’ятдесят відтискань. Уперед!

Це здалося доброю думкою, бо зазвичай я робив щоранку по сто відтискань, аби підтримувати себе у формі. А в розриви нашої одноразової форми задував крижаний вітер. П’ять. Я замислився, коли нам видадуть щось надійніше. П’ятнадцять.

До двадцятого відтискання довкола мене вже було чимало хитання та буркоту, а я приємно розігрівався. До тридцятого більше половини кощавих пацанів уже валялось у поросі. Сержант Бельбас струсив попіл із сигари на найближчу розпростерту спину. Ми продовжували. Коли дійшли до п’ятдесяти, залишилися тільки я та м’язистий хлопака, що ненавидів ін’єкції. Мікроцефал гнівно на нас подивився та прогарчав:

— Іще п’ятдесят.

Штангіст, пихкаючи, зробив іще двадцять, а тоді зі стогоном зупинився. Я завершив цикл, і за це на мене знову гнівно подивились і загарчали.

— Це все, сер? — люб’язно запитав я. — А не можна ще п’ятдесят?

— Підводься! — заволав він. — Ноги розставити, руки витягнути, повторюй за мною. Раз, два, три, чотири. І ще раз...

До завершення вправ ми добряче спітніли, сержант докурив свою сигару, а двоє новобранців валялися в поросі. Один із них лежав поряд зі мною, стогнучи та тримаючись за діафрагму. Сержант неквапом підійшов до нього й копнув носаком, чим досяг лише кволих стогонів. Сержант Бельбас із відразою опустив погляд і невдоволено заволав.

— Слабаки! Педики! Мамії! Ми хутко вас відбракуємо. Приберіть цих слабкодухів геть із моїх очей. Усім, хто стоїть обабіч симулянтів, підняти їх і перенести до медичного намету. А тоді вертайте. Ворушіться!

Я нагнувся, схопився за одну руку й підняв. Мені було видно, що новобранцеві з другого боку важко, тож я пересунув свою руку так, щоб узяти на себе більше ваги, і зробив ривок.

— Поклади його руку собі на плечі, а я понесу, — шепнув я.

— Д... дякую, — відповів той. — Я не в такій уже й чудовій формі.

І він мав рацію. Худий, згорблений, із темними колами під очима. А ще старший за всіх тих, кого я тут бачив — щонайменше двадцятип’ятирічний.

— Я Мортон, — сказав він.

— Джек. Щось ти старуватий на вигляд для призову, Морте.

— Повір мені, так і є! — не без теплоти в голосі відповів той. — Я мало не вбився, навчаючись в університеті та залишаючись найкращим на курсі, щоб не втрапити до армії. То що сталося? Я так перетрудився, що захворів, пропустив іспити, вилетів — і однаково опинився тут. Що нам робити із цим горопахою?

— Здається, нести он до того намету, куди несуть інших.

Безвольне тіло висіло між нами, волочачись пальцями ніг по пилу.

— Вигляд у нього не надто добрий, — зауважив Мортон, зиркнувши на бліду шкіру та похнюплену голову.

— То його проблема. Треба дбати про себе, любого.

— Це починає до мене доходити. Доносять це до мене грубо, зате вкрай ефективно. Ось ми й дійшли.

— Кидай його на землю, — промовив знуджений капрал, що навіть не зволив відірватися від своєї книжки коміксів для неписьменних. Коли він торкнувся сторінки, заговорили тоненькі голоски та пролунав міні-крик. Я поглянув на чотири інші непритомні тіла, що розтягнулись у грязюці.

— Як щодо медичного обслуговування, капрале? Він, здається, в кепському стані.

— То все каґалу варте. — Він перегорнув сторінку. — Якщо опритомніє, хай вертає на плац. Якщо так і лежатиме, санітар погляне на нього, як прийде ввечері.

— Ви — сама доброта.

— Отакі-от пироги, отакі-от kuketo. Атепер валіть звідси, каґальці, поки я не заявив про те, що ви скаґалювали.

Ми звалили.

— І де вони беруть усіх цих садюг? — пробурмотів я.

— На його місці міг би опинитися ти чи я, — похмуро зронив Мортон. — Хворе суспільство породжує хворих на голову. Люди роблять те, що їм наказують. Так легше. Наше суспільство живиться мілітаризмом, шовінізмом і ненавистю. Коли правила такі, завжди знайдеться хтось охочий виконувати брудну роботу.

Я повів очима в його бік.

— Це тебе в універі такого навчали?

Він безрадісно всміхнувся й хитнув головою.

— Радше протилежного. Я вивчав історію — звісно, військову, — тож мені дозволяли проводити дослідження. Та я люблю читати, а університетська бібліотека дуже стара і там є всі книжки, якщо знати, як шукати та як ламати прості коди безпеки. Я шукав, ламав, читав — і навчався.

— Сподіваюся, тримати рота на замку ти теж навчився? — Так, але не завжди.

— Роби це завжди, бо інакше втрапиш у велику халепу.

Сержант Бельбас саме виводив наш взвод із плацу, і ми попрямували за ним. І промарширували до складської будівлі, щоб нарешті вдягнутись. Я чув, що в армії одяг буває лише двох розмірів, і це виявилося правдою. Принаймні більшість предметів мого одягу були завеликі, тож я міг закотити манжети. Крім одягу, нам видали ще столові набори, полотняні ремені, фляги, набори для шиття, набори для замовних убивств, копачі для одиночних шанців, прилади для аналізів на ЗПСШ, багнети, зіркети й інші речі сумнівного чи військового призначення. Ми, хитаючись, повернулися до казарми, поскидали свої манатки й поквапилися на наступне завдання.

Ним був такий собі військовий інструктаж.

— Спершу вони заволоділи нашими тілами, а тепер прагнуть захопити владу над нашими умами, — прошепотів Мортон. — Брудними умами у військових тілах.

Цей Мортон, звісно, був розумний, але недостатньо, щоб тримати рота на замку. Я стиха зацитьнув його, і в наш бік зиркнув сержант Бельбас.

— Розмовляти заборонено, — прорипів він. — Ви прийшли сюди слухати, а ось капрал Ґоу, який тепер розповість вам, що вам треба знати.

Цей Ґоу був облесливим типом із гладенькою рожевою шкірою, маленькими дженджуристими вусиками та фальшивою усмішкою.

— Узагалі-то, сержанте, — промовив він, — це інструктаж, а не істерика. Ваші бійці стануть добрими солдатами, виконуючи накази. Але добрі солдати також мають знати, чому ці накази необхідні. Тому вмощуйтеся зручно, хлопці. Стільців, звісно, немає: це ж армія. Просто сідайте на гарну бетонну підлогу і, будьте ласкаві, приділіть мені увагу. А тепер... хтось із вас може мені сказати, чому ви тут?

— Нас тойво, призвали, — не надто чітко пролунав якийсь голос.

— Так, хе-хе, звісно, призвали. Але для чого потрібен призов? Якщо це не стало вам цілком зрозуміло, ваші вчителі та батьки вас підвели. Тож дозвольте мені скористатися нагодою нагадати вам певні життєво важливі факти. Ви тут, тому що небезпечний ворог підійшов до наших воріт, вторгся на нашу безцінну землю, а ваш обов’язок — захищати наші невідчужувані свободи.

— В житті не чув більшої каґальні, — пробурчав я, і Мортон мовчки кивнув на знак згоди.

— Ти щось сказав, солдате? — мовив капрал, дивлячись просто на мене: він мав гострий слух.

— Лише одне запитання, сер. Як таке розбите, неіндустріалізоване суспільство, як їхнє, могло дістатися сюди, як воно взагалі могло вторгнутися до такої сучасної, озброєної й оснащеної країни, як наша?

— Добре запитання, солдате, і я радий на нього відповісти. Ті варвари з-за проливу не становили б жодної проблеми, якби їх не озброювали й не оснащували інопланетяни. Жадібні, голодні чужинці, що бачать нашу родючу землю й хочуть загарбати її собі. Саме тому ви, хлопці, повинні охоче йти служити своїй країні.

Я був вражений і розгніваний масштабом його брехні. Та після запеклої боротьби прислухався до власної поради та втримав рота на замку. А Мортон не втримав.

— Але ж, сер, Міжпланетна Ліга — це мирний союз мирних планет. Війну ліквідовано...

— Звідки тобі це знати? — різко запитав він.

— Це загальновідомо, — втрутився я, сподіваючись, що тепер Мортон стулить пельку. — Але ж ви знаєте, що це правда, чи не так, сер?

— Я нічого такого не знаю й хотів би знати, хто вам так брехав. Я волію поговорити з тобою, солдате, після нашого інструктажу. Із тобою та отим новобранцем біля тебе. Наша вільна країна бореться з міжпланетними силами, що бажають нас знищити. Немає завеликих жертв для захисту цієї свободи, і саме тому я переконаний, що ви всі радо виконаєте свій обов’язок. І станете добрими солдатами в доброму колективі. Дивіться на доброго сержанта Бельбаса, як дивилися б на рідного батька, бо він тут для того, щоб бути вам наставником і провідником у військовому житті. Робіть так, як він каже, і ви набиратимете сили, процвітатимете та станете першокласними солдатами на службі рідній країні. Проте я знаю, що часом дещо здаватиметься вам незрозумілим і навіть підозрілим: досвід військової служби новий для всіх вас. За таких ситуацій неодмінно думайте про мене. Я — ваш порадник і провідник. Ви можете коли завгодно звертатися до мене по пораду й допомогу. Я хотів би бути вам другом, най-найкращим другом. Зараз я роздам оці інструктажні брошури, на читання яких ви матимете десять хвилин. Тоді ми проведемо бесіду, що допоможе вам ознайомитися з деталями. Поки ви будете цим займатись, я мило, дружньо побалакаю з оцими новобранцями, які, схоже, серйозно дезінформовані стосовно політичних реалій нашого краю. — Він повів пальцем на мене, а тоді на Мортона. — Так-так, із вами двома. Ми вийдемо надвір, погріємося трохи на сонечку й гарно почешемо язиками.

Ми з великою неохотою підвелися, бо геть не мали вибору. Коли ми наблизилися до дверей, які тримав відчиненими Ґоу, на нас дивилися всі. Проминаючи сержанта Бельбаса, я аж відчував жар його вогненного погляду. Капрал Ґоу зачинив за нами двері та розвернувся до нас. Усміхався він як завжди нещиро.

— Зараз тепленько, відколи сонце визирнуло з-за хмар.

— Звісно. Приємно.

— Звідки ви взяли ту крамольну каґальню, якутам верзли? Ну ж бо, ти перший.

Він показав на мене.

— Я типу, ну, типу десь її почув.

Він радісно всміхнувся й тицьнув коротким товстим пальцем у Мортона.

— Я знав. Ви слухали нелегальне радіо, еге ж? Обидва. Це єдине джерело, з якого можна почути таку обурливу брехню.

— Та ні, — відповів Мортон. — Факти є фактами, і так уже склалося, що я маю рацію.

Він власною щелепою копав собі могилу. Втрутився я: виглядало на те, що ця штука з радіо може нас урятувати. Якщо таке є, ми, можливо, просто виберемося з лап цього стрьомного типа. Я опустив погляд і покрутив носаком у землі.

— Йой, капрале, не знаю, як це сказати... Я збирався збрехати чи щось таке, та ви надто розумні для мене. Ви правильно сказали, це було радіо...

— Я знав! Вони перекачують оту отруту зі свого супутника, в нього стільки частот, що всі не заглушити, і надто добра оборона, щоб його збити. Брехня!

— Я тільки один раз це робив. Розумів, що не треба, та робив це на слабо. І це звучало страшенно правдиво — тому я й висловився отак.

— Я радий, що ти це зробив, новобранцю. А ти, гадаю, зробив те саме? — Мортон не повівся на цю наживку, проте капрал сприйняв мовчання за згоду. — Думаю, так. Але це принаймні доводить, що отрута не подіяла, що ви захотіли про це поговорити. Диявол завжди грає найсолодшу музику. Та ви мусите не зважати на знадливу пісню таких слизьких неправд і слухати представників влади, яким набагато видніше за вас.

Він тепло нам усміхнувся, а я нещиро вишкірився.

— О, гаразд, сер, — швидко промовив я, поки Мортон не встиг ізнову розтулити рота. — Гаразд. А тепер, коли ви мені це розповіли та не покарали нас і взагалі...

— Хіба я таке казав? — У теплому усміху раптом з’явилося щось холодне та неприємне. — Вас буде покарано. Якби ви були цивільними, кожен із вас отримав би по року важкої праці. Та ви зараз в армії, тож покарання має бути суворішим. Приємно було з вами поспілкуватися, новобранці. А тепер вертайтеся всередину до кінця інструктажу. Так у вас буде вдосталь часу подумати про свої злочини та неминуче покарання за них. У майбутньому, якщо у вас буде майбутнє, не перечте ні мені, ні будь-якому іншому офіцерові.

Він махнув рукою, пропускаючи нас досередини; ми пішли, наче вівці на заріз. Я шепнув Мортонові:

— Те, що він сказав про радіопередачі, правда?

— Звісно. Ти що, ніколи їх не слухав? Загалом вони досить нудні. Багато пропаганди, мало змісту. Та байдуже, що ти зізнався, що їх слухав. Хай що він там торочив, йому кортіло нам нашкодити. Військове правосуддя!

— Нам просто залишатися тут і чекати?!

— А куди бігти? — безпросвітно похмуро запитав він. А й справді, куди? Тікати було нікуди.

Сержант Бельбас зиркнув на нас якомога сердитіше, і ми позатикались. Я, зітхнувши, опустився на підлогу. Замислився, яке покарання, страшніше за підготовку новобранців, могло вигадати військо. У мене було недобре передчуття, що я досить скоро це з’ясую.