Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 10

Удалині пролунав схожий на придушену відрижку сигнал сирени, сержант Бельбас ізнову сфокусував погляд, і тупий, бездумний вираз його обличчя змінився звичною для нього сердитою посмішкою.

— Підводьтеся, каґальці! Ви цілу годину страждали каґальнею, а тепер за це заплатите. Вдвічі! На наступному занятті буде навчання поводження зі стрілецькою зброєю та огляд ваших стволів. Ворушіться!

— Цих двох я залишу собі, — сказав Ґоу, відокремлюючи нас від інших. — Заявлю на них за поширення закликів до бунту.

Бельбас радісно кивнув і перекреслив наші імена у списку особового складу.

— Я не проти, Ґоу. Як на мене, можеш ними хоч поснідати, аби тільки в мене правильно проходила перекличка.

Двері зачинились, і ми з Ґоу завмерли на місці, стоячи очі в очі. Мортон повалився набік, знемагаючи від бездіяльності. Я починав сердитися. Капрал Ґоу дістав блокнот та олівець і тицьнув у мене.

— Як тебе звати, солдате?

— СкруЮ2.

— Цетвоє військове ім’я, Скру, до того ж неповне. Мені потрібне твоє повне ім’я.

— Я з Пенсильдельфії, капрале, і нас учили ніколи не називати своїх імен незнайомцям.

Він ненависно примружив очі.

— Норовиш із мене посміятися, солдате?

— Це неможливо, сер. Ви й так ходячий анекдот. Впарюєте бздури селюкам. Ви незгірш за мене знаєте, що єдиною загрозою нашій країні є військо, що її контролює. Це військова держава, яку тримають на ходу лише на користь війську.

Мортон охнув і замахав руками, намагаючись мене зацитьнути. Та я тепер був занадто сердитий для цього. Цей каґальний капрал засів у мене в печінках. Він холодно всміхнувся та потягнувся до телефона.

— Якщо ти не скажеш мені свого імені, його досить швидко з’ясує військова поліція. А щодо того, що від військової держави має користь тільки військо, ти помиляєшся. Забуваєш про промислові корпорації, що мають прибуток із військових контрактів. Одне не може існувати без іншого. Вони взаємозалежні.

Він промовив це спокійно, з усмішкою, і я вражено замовк.

— Але ж... — нарешті пробелькотів я, коли він почав набирати номер. — Якщо ви це знаєте, то чому впарюєте цю каґальню бійцям?

— Причина проста: я — спадкоємець однієї із цих родин промисловців і цілком задоволений поточною ситуацією. Я виконую свої військові обов’язки, впарюючи, як ти дивовижно висловився, цю каґальню, а за кілька місяців повернуся до розкішного життя, яким неабияк насолоджуюся. Зайнято. Нашою розмовою я теж насолодився і за задоволення, отримане від новизни нашого діалогу, бажаю дещо тобі подарувати.

Він поклав слухавку, повернувся, відсунув шухляду столу позад себе, а я так отетерів, що дозволив йому це зробити. Коли ж до мене таки дійшло, було вже пізно: я шарпнувся вперед, а він рвучко розвернувся до мене, цілячись із великої зброї.

— На твоєму місці я б утримався. Знаєш, я мисливець і першокласний стрілець. А ще я б не відчув ані найменших докорів сумління, застреливши тебе. Якщо треба, то в спину, — додав він, коли я відвернувся. Я знову розвернувся й усміхнувся.

— Молодець, капрале. Розвідка була стурбована якістю ваших інструктажів, і мене відрядили сюди, ну, спробувати вас роздратувати. І я обіцяю не повторювати ваших слів про промислово-військовий комплекс. Я з бідної родини, тож не маю жодного з ваших привілеїв.

— Це правда? — охнув Мортон.

— Так, і вас заарештовано. Ось, Ґоу, одного зрадника спіймано, наша розмова виявилася хоч трохи корисною.

Він примружив очі, та пістолетом не ворухнув.

— Ви гадаєте, я в це повірю?

— Ні. Та я можу показати вам своє посвідчення.

Я всміхнувся та сягнув рукою до порожньої задньої кишені своєї нової форми.

Може, він і був добрим стрільцем, коли йшлося про розстріл безпорадних тваринок або паперових мішеней, та бойового досвіду не мав. На мить він перевів очі на мою руку. Мені цього цілком вистачило, бо друга моя рука вже рубала його зсередини по зап’ястку, відхиляючи пістолет. Він зашипів, і в стіну позад мене щось врізалося. Мортон налякано заверещав і відскочив убік. Перш ніж Ґоу спромігся вистрілити ще раз, я врізав йому коліном у живіт.

Пістолет упав на підлогу, і Ґоу впав поряд із ним. Я глибоко, судомно вдихнув і протяжно видихнув.

— Молодець, Джиме, — сказав я, потягнувся собі за плече та погладив себе по спині. — Всі рефлекси працюють чудово.

Мортон вирячив на мене очі, а тоді опустив їх на безмовне тіло капрала.

— Що відбувається?.. — спантеличено пробулькав він.

— Саме те, що бачиш. Я вирубав капрала, поки він не завдав нам тілесних ушкоджень. А тебе не заарештовано: це була просто хитрість. Тож тепер швидко, поки ніхто не нагодився, підсунь отой стіл до входу: двері, як бачиш, не мають замка.

Я нахилився та забрав зброю на той випадок, якщо спадкоємець мільйонів отямиться раніше, ніж заплановано. А що мені робити з бідолашним багатим хлопчиком? Я опустив погляд на його розпластане тіло та відчув приплив натхнення.

— Ти геній, — похвалився я вголос. — Тебе варто погладити ще раз, але згодом, зараз треба діяти швидко.

Я нахилився та почав розстібати на ньому форму.

— Форма, ось що важливо — форма. Шукатимуть обірваного новобранця в мішкуватій польовій формі, а не капрала-піжона в пошитому на замовлення одязі. Ти заслужив на це підвищення, Джиме. Стань найкращим учнем у класі.

Я зірвав із капрала взуття, стягнув штани — і присвиснув. Його підштаники було зіткано із золотої нитки. У багатих свої примхи. Мені пощастило, просто пощастило, що він мав трохи зайвої ваги, бо все життя жив у достатку. Мої м’язи зайняли місце його жиру, і форма виявилася неначе на мене шита. Вся, крім взуття: його ноги були дуже маленькі. Доведеться вдовольнитися своїми чобітьми. Я спорожнив його кишені та знайшов, окрім чималої суми грошей і ємності зі зловісними на вигляд чорними цигарками, маленький кишеньковий ножик. Він блискуче порізав мій відкинутий одяг на смуги, якими я надійно зв’язав капрала, після чого скрутив із тканини кляп. Капрал легко дихав через ніс, тож моя совість була чиста: від задухи він не помре.

— Ти його вб’єш? — запитав Мортон.

— Ні, просто хочу, щоб він лежав тихо, доки я не реалізую наступну частину плану.

Я радий, що Мортон не спитав, у чому вона полягає, бо ще не знав цього. Шаф у кімнаті не було, тож капрала не вдавалося прибрати з очей. Письмовий стіл... ось воно!

— Мортоне, — наказав я. — Стань спиною до дверей і думай, як замок. Якщо хтось спробує їх відчинити, добре до них притулися.

Поки він тулився й думав по-замковому, я пересунув стіл на місце та заштовхав зв’язаного капрала під нього. Машинально перебрав шухляди столу; порожніми виявилися всі, крім верхньої, у якій лежала тека з паперами. Їх я взяв під пахву. Тоді відступив на крок і оглянув результати своєї праці. Блискуче. Капрала геть не видно. Усякий, хто зазирнув би до кімнати, подумав би, що вона порожня.

— Так... що далі? — бадьоро промовив я. А тоді відчув, як із мого обличчя зникає усмішка.

— Так! — завзято погодився Мортон. — Що далі?

Я обтрусився, опанував себе та спробував мислити позитивно.

— По-перше, дороги назад немає. Тож шукаймо дорогу вперед. Виявивши капрала, наші імена з’ясують досить швидко, тож ми на той час уже повинні мати нові. Отже, ходімо до відділу особового складу та внесімо там певні зміни.

Тепер Мортон дуже швидко кліпав.

— Джеку, давній друже, невже тобі недобре? Я не розумію жодного твого слова.

— Байдуже — аби я розумів.

Я розрядив пістолет і поклав енергетичний заряд до кишені, а порожню зброю — назад до шухляди.

— Іди поперед мене, роби так, як я звелю. Вперед! Щойно прочиниш двері, поглянь, чи все чисто.

Все було чисто. Ми вийшли, тупаючи та крокуючи дуже по-військовому, я — тримаючись за свою купу паперів, а Мортон — із надією тримаючись за останні залишки свого здорового глузду. Раз-два, раз-два. Завернули за ріг і мало не втрапили до рук військового поліцейського в червоному головному уборі.

— Взвод, стій! Вільно! — заволав я.

Мортон зупинився, рішучо хитнувшись і затремтівши, а тоді повів очима на військового поліцейського, продемонструвавши білки очей.

— Дивитись уперед! — заверещав я. — Я не віддавав тобі наказів водити очима.

Військовий поліцейський, що добре знався на військових звичаях, анітрохи не зважав на нас, доки я не звернувся до нього.

— Просто зачекай отам, рядовий.

— Я, капрале? — перепитав він, зупинившись і повернувшись.

— Ти — єдина істота в моєму полі зору, що рухається. У тебе не застебнуто кишеню. Та я сьогодні добрий. Просто скажи нам, де корпус особового складу, та йди собі далі.

— Просто вперед, на ротній лінійці зверніть праворуч, проминіть сцену, біля камери тортур зверніть ліворуч — і все.

Він дременув геть, обмацуючи кишені своєї сорочки в пошуках потрібної. Мортон тремтів і пітнів, і я погладив його по спині.

— Розслабся, мій друже. В армії можна робити що заманеться, аби тільки звання було відповідне. Готовий продовжувати?

Він кивнув і незграбно поплівся вперед. Я попростував за ним, вигукуючи накази на поворотах, зволікаючи, здіймаючи шум, поводячись неприємно й задерикувато, щоб мене не помітили. Воістину сумний коментар до реальності військового життя.

Корпус особового складу був великий і жвавий: біля парадного входу стояв гамір. Коли ми попрямували до нього, Мортон зупинився й, похитуючись, виструнчився.

— Щ-що ти збираєшся робити? — хрипко прошепотів він, і я побачив, що він труситься зі страху.

— Розслабся, давній друзяко, усе під контролем, — відповів я та прогортав купку паперів, аби заповнити його невійськове мовчання. — Просто йди за мною, роби так, як я кажу, і за кілька хвилин ми вже безслідно зникнемо.

— Ну, якщо ми туди зайдемо, то справді безслідно зникнемо! Нас упіймають, закатують, уб’ють...

— Тихо! — крикнув я йому на вухо, і він підскочив так, наче його підстрелили. — Не розмовляй. Не думай! Просто корись, бо інакше втрапиш у такий глибокий каґал, що світу денного більше не побачиш!

Якийсь перехожий сержант схвально всміхнувся й кивнув, тож я здогадався, що на правильному шляху. Мені було огидно чинити так із Мортоном, але іншого шляху не знаходилося.

— Ліворуч — кроком руш!

Він збілів, закотив очі та позбувся свідомих думок. Він міг лише коритися. Ми піднялися сходами та ступили до приміщення з озброєними військовими поліцейськими.

— Стій, вільно! — прокричав я та розвернувся до військового поліцейського, не припиняючи кричати. — Ти... де розташований відділ транспорту?

— Другий поверх, двісті дев’ятий кабінет. Можна вашу перепустку, капрале?

Я холодно зиркнув на нього, перебираючи папери, які ніс, повільно опустив погляд на його чоботи, а тоді знову його підняв. Поліцейський виструнчився, злегка тремтячи, і я здогадався, що він — новачок у цій грі.

— Думаю, ще не бачив брудніших чобіт, — процідив я. Коли його очі ковзнули донизу, я простягнув розгорнуті папери. — Ось перепустка.

Щойно той підняв погляд, я різко згорнув папери.

Поліцейський почав щось говорити, я ж додав агресії в погляд, і він зів’яв.

— Дякую, капрале. Другий поверх.

Я хвацько відвернувся, клацнув Мортонові пальцями, а тоді звернув до сходів. При цьому намагався не брати до уваги дрібні краплинки поту на своєму лобі. Це було дуже виснажливою роботою — і вона ще не завершилась. Я бачив, що Мортон тремтить на ходу, і замислився, скільки ще він зможе протриматися. Та вороття вже не було. Я розчахнув двері кабінету 209 і жестом наказав йому ввійти. Уздовж стіни тягнулася лава, і я показав йому на неї.

— Сиди там і чекай, доки тебе не покличуть, — сказав я, а тоді повернувся до адміністратора. Він саме висів на телефоні, тож махнув рукою приблизно в мій бік. Кабінет позад нього заповнювали кілька рядів письмових столів із заклопотаними вояками за ними. Усі вони, звісно, на мене не зважали.

— Так, сер, негайно в цьому розібратися, сер, — єлейним голосом провадив адміністратор. — Можливо, помилка комп’ютера, капітане. Зараз зв’яжемося з вами ще раз. Дуже прикро, що так склалося.

Я почув, як у його вусі гучно запищав телефон, завершуючи з’єднання.

— Ах ти кавалок каґалу! — прогарчав він і кинув телефон назад на стіл, а тоді поглянув на мене. — Як ся маєте, капрале?

— Я тут, капрале, прийшов побачитися із транспортним сержантом.

— Він поїхав додому за сімейними обставинами. У нього здохла канарка.

— Солдате, я не бажаю вислуховувати огидні подробиці його особистого життя. Хто його замінює?

— Капрал Ґамен.

— Скажи капралові, що я зараз надійду.

— Добре, добре.

Він узяв слухавку. Я протупав повз нього до дверей із табличкою «ТРАНСПОРТНИЙ СЕРЖАНТ — НЕ ЗАХОДИТИ» та відчинив їх. Худий смаглявий чоловік за комп’ютерним терміналом подивився на мене й насупився.

— Ви капрал Ґамен? — запитав я, зачинивши двері та ще раз прогортаючи папери. — Якщо так, у мене для вас добра звістка.

— Я Ґамен. У чому річ?

— У вашому бойовому дусі. Скарбник повідомив, що знайшов у вашій платні накопичувану комп’ютерну помилку і вам, можливо, завинили двісті десять тисяч. Вас просять прийти, щоб це виправити.

— Я знав! На страхування та прання відраховували вдвічі більше, ніж треба.

— Кагальці вони всі. — Мій здогад був правильний: не знайдеться серед живих такої людини, тим паче в армії, яка не була би певна, що в її платіжній відомості є помилки. — Я б запропонував вам доправити туди свою тушку й забрати гроші, поки їх не згубили знову. Чи не дозволите скористатися вашим телефоном?

— Для з’єднання із зовнішньою лінією натисніть дев’ятку. — Він поправив шийну хустку та потягнувся по куртку, а тоді зупинився й дістав із термінала ключ; екран почорнів. — Б’юсь об заклад, там завинили ще більше. Я хочу побачити документи.

За його столом виднілися ще одні двері, і він, на втіху мені, вискочив через них. Щойно вони зачинились, я розчахнув другі двері й вистромив із них голову. Коли адміністратор спрямував на мене погляд, я озирнувся та гукнув через плече:

— Треба, щоб і він зайшов, капрале?

Я кивнув і повернувся назад.

— Ну ж бо, новобранцю, заходь!

Мортон, почувши мій голос, підскочив, а тоді помчав уперед. Я зачинив і замкнув за ним двері.

— Влаштовуйся, — сказав я, зняв із себе черевик і попорпався в ньому в пошуках відмички. — Жодних запитань. Мені треба працювати швидко.

Він повалився на стілець, мовчки вирячивши очі, тим часом як я обережно порався над замком, доки термінал не ожив.

— Меню, меню, — забурмотів я, вистукуючи по клавішах.

Усе минуло набагато легше та швидше, ніж я сподівався. Той, хто писав тутешні програми, очевидно, очікував, що працювати з ними будуть дебіли. Може, таки його правда. Хай там як, мене буквально за руку провели різними меню просто до поточних вантажних ордерів.

— Ось і ми, відбуваємо сьогодні опівдні, за кілька хвилин. Форт Абомено. Ваше повне ім’я та серійний номер. Мортоне, хутко.

Розклавши власні жетони, я вбив усю потрібну інформацію. Задзеленчав дзвоник, і з принтера вислизнув аркуш паперу.

— Чудово! — сказав я, всміхнувшись і трохи розслабивши м’язи, а тоді передав аркуш Мортону. — Поки що ми в безпеці, позаяк щойно відбули до форту Абомено.

— Але ж... ми досі тут.

— Лише тілом, мій хлопчику. За документами, а для війська мають значення лише документи, ми виїхали звідси. А зараз ми забезпечимо собі недоторканність плоті.

Я прочитав вантажні ордери, позначив два імені, а тоді обернувся до термінала й поспіхом увів дані. Ми мали зникнути задовго до повернення капрала. Злегка пихнув принтер, з нього вислизнув аркуш паперу, а за ним — іще один. Я підхопив їх, ізнову заблокував термінал і жестом наказав Мортонові підвестися.

— Поїхали. Зникнемо через чорний хід — і я розповім тобі, що відбувається, щойно ми покинемо цей корпус.

Сходами хтось підіймався, якийсь капрал, і моє серце тьохнуло, перш ніж я розгледів, що це не той самий. Далі ми пройшли коридором до парадних дверей, і так, там сходами тупцяв капрал Ґамен, дуже лиховісно вигнувши нижню губу!

— Праворуч, новобранцю! — наказав я, і ми з військовою точністю звернули в перші ж двері. Там зачісувався перед дзеркалом якийсь лейтенант. Лейтенантка, зрозумів я, коли вона розвернулася й сердито зиркнула на мене.

— Що ви за каґалець, капрале? Чи по той бік дверей не висить таблички «лише для жінок із особового складу»?

— Вибачте, сер, мем, у коридорі темно. Проблеми з очима. А ти, новобранцю, чому не прочитав вивіски правильно? Зкаґалься звідсіля та прямуй просто до військових поліцейських.

Я випхав Мортона поперед себе й зачинив двері. Коридор попереду був порожній.

— Ходімо! Швидко, як тільки можна непомітно.

Ми вискочили за двері, збігли зі сходів, завернули за ріг, потім іще за один, і наш темп почав брати своє. Я притулився до стіни, відчуваючи, як піт стікає з мого обличчя та скрапує з носа. Витер його купою паперів, які досі носив із собою, а тоді взяв два нові аркуші з наказами та всміхнувся. Мортон роззявив рота.

— Свобода та виживання, — реготнув я. — Вантажні ордери чи радше анулювання вантажних ордерів. Нарешті ми в безпеці.

— Я геть не розумію, про що ти.

— Вибач. Зараз поясню. Якщо говорити про військо, то ми вже не на цій базі: нас відправили до форту Абомено. Там нас шукатимуть, але знайти нас буде важко. Щоб вказана кількість присутніх залишилася правильною, двох вояків у цій партії, досі присутніх у цій партії фізично, прибрали на папері. Це ордери на них, капрале: я подумав, що ще трохи солдатів зайвими не будуть. Я ж, як ти бачиш, тепер сержант. Ми займемо їхнє помешкання, їстимемо їхні харчі, забиратимемо їхню платню. Помилку виявлять аж за кілька тижнів, а може, й місяців. А на той час ми вже давно зникнемо. Отже... почнемо свою нову кар’єру унтер-офіцерів?

— Умгу, — приглушено озвався Мортон, і в нього заплющились очі. Якби я не притиснув його у вертикальному положенні до стіни, він би сповз на землю. Я кивнув на знак згоди.

— Я й сам почуваюся якось так. День однозначно був нелегкий.