Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 7

Камера була мала, а ліжко — жорстке, проте я не скаржився. Після напруженого дня, який для мене щойно закінчився, хотілося лиш одного: сну. Я, певно, хропів, уже падаючи на парусинову постіль, бо не пам’ятав, як торкнувся обличчям брудної подушки. Поспавши знесиленим сном, я прокинувся тоді, коли в заґратоване вікно проник сірий промінь світла. Я почувався бадьорим і відпочилим, доки не збагнув, де перебуваю. Мене опанував чорний смуток.

— Що ж, могло би бути й гірше, — весело промовив я.

— Як? — зневірено огризнувся. На це простої відповіді не знайшлося. Мій живіт бурчав від голоду та спраги, і смуток посилився. — Плаксій, — посміхнувся я. — Тобі бувало й набагато гірше. Кинджал забрали, та все інше залишили. У тебе є гроші, посвідчення.

«І відмичка», — додав я подумки. Присутність цього маленького інструментика зігрівала мене, даючи надію на втечу в майбутньому.

— Я голодний! — пролунав юний голос, і загриміли ґрати.

Крик підхопили інші.

— Харчів. Ми не злочинці!

— Мама завжди приносила мені сніданок у ліжко...

Ця остання жалібна репліка не надто мене вразила, але загальний настрій я поділяв, тож долучився до галасу.

— Добре, добре, стуліть пельки, — озвався старший і грубіший голос. — Хавчик уже в дорозі. Щоправда, ви ні на що не заслужили, ухильники.

— Та до каґалу це, сержанте. Щось я не бачу твоєї жирної туші в армії.

Мені страшенно закортіло зустрітися з останнім мовцем: він виказав трохи більше відваги, ніж решта крикунів. Чекати довелося не надто довго, хоча воно навряд чи було того варте. Холодний суп із локшиною та солодкою червоною квасолею — це, як на мене, не найкращий початок дня. Я замислився, як він закінчиться.

Часу на роздуми в мене було вдосталь, оскільки після годування, як у зоопарку, нам дали цілковитий спокій. Я витріщився на потріскану стелю та поволі почав усвідомлювати, що моя недоля, якщо до неї придивитися, не така вже й страшна. Я перебуваю на Невенкеблі, живий і здоровий. Попереду в мене перспективна кар’єра. Я дізнаюся, що й до чого, з’ясую все, що вдасться, про це суспільство, а то й навіть знайду слід Гарса — чи генерала Зеннора, якщо Бібс правильно розчула його прізвище. Він у війську, а зовсім незабаром у війську опинюся й я (це може зіграти мені на руку). А ще в мене відмичка. Слушної миті я тихенько розчинюся в повітрі. А як погано може бути в армії? Я ж був вояком на Спіовенте, і тамтешня підготовка має стати у пригоді...

О, як же ми дуримо самих себе.

Десь приблизно опівдні, коли мої малодушні товариші заходилися ревти, вимагаючи харчу, загриміли, відчиняючись, двері камер. Ревіння змінили жалібні вигуки: нам наказали вийти з камер і скували кайданками в довгу вервечку. Нас було десь із десяток, близьких за віком і понурих із вигляду. Попереду зловісно маячіло невідоме майбутнє. Постійно шпортаючись і лаючись, ми побрели з тюремного корпусу на в’язничне подвір’я, де чекав заґратований транспорт, аби повезти нас назустріч долі. Нас загнали досередини, ввімкнули акумулятор чи паливний елемент, і той безшумно рушив на велелюдні міські вулиці. Одяг тут був дещо інакший, а транспорт мав незвичні обриси, та це могло бути на якій завгодно планеті із просунутою технікою. Не дивно, що тутешні відокремилися від решти цієї занепалої планети. Егоїстично, проте зрозуміло.

Затятим злочинцям не забезпечили таких безглуздих зручностей, як сидіння, тож ми міцно трималися за ґрати та влітали один в одного на поворотах. Худий чорнявий юнак, прикріплений до мого лівого зап’ястка, тремтливо зітхнув, а тоді повернувся до мене.

— Як довго ти тікав? — запитав він.

— Усе життя.

— Дуже смішно. Я протримався шість місяців від дня народження, шість коротких місяців. Тепер усе це скінчилося.

— Та ти ж не помираєш, а просто йдеш до армії.

— А яка різниця? Мого брата призвали торік. Він потай надіслав мені листа. Тоді я й надумав тікати. Знаєш, що він написав?..

Згадавши про це, хлопець округлив очі й затремтів, та доки він заговорив, наш транспорт різко зупинився й нам наказали вийти.

Краєвид на цій вулиці милував би око будь-якому садистові. На площі перед високою будівлею зібралися різні види транспорту. Звідти сотнями, а може, й тисячами виходили молоді чоловіки, всі як один із виразом відчаю на обличчях. У кайданках була тільки наша компашка: всі інші тримали в руках жовті повістки, що потягнули їх назустріч долі. Кільком із них вистачило сил поглузувати з наших пут, але вони не встояли у хорі наших кпинів. Ми принаймні якось спробували — байдуже, що недолуго — уникнути мобілізації до війська. І для представників влади це, схоже, не відігравало жодної ролі. Вони не переймалися тим, як їм вдалося схопити людей. За дверима нас звільнили від кайданів і поставили в одну чергу з усіма іншими. Нас ось-ось мала поглинути безлика військова машина.

Попервах здавалося, що це не так уже й погано. Черги з юнаків потихеньку просувалися вперед, до письмових столів, за якими сиділи пухкі матрони, що могли би бути нашими мамами чи вчительками. Усі вони мали сиве волосся й носили окуляри, з-за яких поглипували, коли не гамселили двома пальцями по друкарських машинках. Урешті-решт я дійшов до своєї матрони, і вона всміхнулася мені.

— Будь ласка, ваші документи, юначе.

Я віддав їх, і вона переписала на кількох бланках дати, імена й неправдиві факти. Помітивши кабель, що тягнувся від її машинки до центрального комп’ютера, я здогадався, що їх також фіксують і зберігають у ньому. Я був радий побачити, як записали мою фальшиву личину: після закінчення добровольчої служби мені хотілося зникнути.

— Ось, — мовила вона, всміхнулась і передала мені жовтувато-бежеву теку з паперами. — Віднесіть їх на четвертий поверх. І щасти вам із військовою кар’єрою.

Я подякував їй (не зробити цього було б неввічливо) і попрямував назад до парадних дверей. Вихід перегороджувала щільна шеренга похмурих військових поліцейських.

— Четвертий поверх, — сказав я, коли найближчий із них холодно поглянув на мене й ударив по долоні кийком.

Кабінки в тутешніх ліфтах були величезні: туди поміщалося до сорока душ за один раз.

І вони не їхали, доки їх не наповнювали. Затиснуті й нещасні, ми піднялися на четвертий поверх для маленької демонстрації того, що на нас чекає. Коли двері зітхнули та відчинилися, до нас підступив обвішаний орденами, весь у нашивках і нагородах розпашілий військовий і заревів:

— Виходьте! Виходьте! Не стійте, як йолопи! Ворушіться! Годі страждати каґальнею, бо інакше каґал буде вам усім. Дорогою візьміть коробку та маленький прозорий пакетик зі столу праворуч. Тоді рухайтеся у віддалений кінець цієї кімнати, а там РОЗДЯГНІТЬСЯ. Тобто зніміть із себе весь одяг. І Я МАЮ НА УВАЗІ ВЕСЬ ОДЯГ! Ваші особисті речі мають опинитись у поліетиленовому пакеті, який треба постійно тримати в лівій руці. Весь ваш одяг має опинитись у коробці, яку треба віднести до столу у віддаленому кінці, де її запечатають, зазначать на ній адресу, а тоді відішлють до вас додому. Там ви заберете її після війни або ж її поховають разом із вами — залежно від того, що станеться раніше. А тепер ВОРУШІТЬСЯ!

Ми заворушилися. Без завзяття, з неохотою, та визнаючи, що вибору в нас немає. В цьому суспільстві, певно, було якесь табу на оголеність, тому що юнаки розійшлися, силкуючись підібратися до стін, і зіщулювалися, знімаючи з себе одяг. Я залишився сам-один посередині кімнати, де насолоджувався несхвальною увагою монстра зі смугами. Швидко долучився до решти. Ті з такою неохотою відкривали свою зіщулену плоть, що я, попри все своє зволікання, все-таки підійшов до столу першим. Там знуджений вояк узяв мою коробку, швидко запечатав її, грубо поставив переді мною й показав на товсті ручки, що звисали зі стелі на еластичних шнурах.

— Ім’я-адреса-індекс-найближчий-родич.

Ці слова, що втратили своє значення від нескінченного повторення, пролунали знову, коли він повернувся по наступну коробку. Я нашкрябав адресу поліційної дільниці, у якій нас утримували, а коли відпустив ручку — стільниця відкрилась, і коробка зникла. Дуже ефективно. Із поліетиленовим пакетом у лівій руці та текою у правій я долучився до групи блідих і голих молодиків, які похнюплено мовчали та чекали на наступні накази. Разом із одягом, здавалося, зникли й усі відмінності між їхніми особистостями.

— Тепер рушайте на вісімнадцятий поверх! — прогримів наказ.

Ми рушили. Зайшли до ліфта (сорок душ одразу), двері зачинилися, двері відчинились — і перед нами постала картина своєрідного медичного пекла.

Гудіння, вигуки тих, хто вимагав уваги, верескливі накази. Лікарі та санітари в білому (чимало з них — із тканинними масками на обличчях) тицялися й кололися в божевільній пародії на медичну практику. Події зливалися між собою, притуплюючи всі чуття.

Якийсь лікар (ну, тобто я гадаю, що то був лікар, оскільки він на шиї мав стетоскоп) забрав у мене теку, кинув її санітарові, а тоді схопив мене за горло. Доки я встиг схопити його за горло у відповідь, він зарепетував до санітара:

— Щитовидка в нормі!

Санітар щось записав, тим часом як лікар натиснув мені на стінку шлунка.

— Грижі відсутні. Кашляніть.

Останнє слово було наказом мені, і я кашлянув, а тим часом його обтягнуті гумою пальці полізли вглиб.

Було ще дещо, та я добре пам’ятаю лише найважливіше. Відділення аналізу сечі, де ми стояли рядами та тремтіли, всі як один тримаючи в руках нещодавно наповнені паперові стаканчики. Наша черга поволі сунула вперед (навшпиньки, бо підлога була мокра), до санітара в білому халаті, з білою маскою, в черевиках і гумових рукавичках, який занурював у кожен стаканчик одноразову піпетку та переносив одну краплю в одне з відділень великої хімічної тарілки. Викидав піпетку до переповненої ємності та споглядав хімічну реакцію. Кричав: «Негативний, наступний!» — і продовжував.

Або огляд на предмет геморою. Описати його детально заважають міркування доброго смаку, але там справді стояли вишикувані юнаки, що нагинались і хапалися за гомілки, тоді як демонічний лікар теж нагинався та пробігав іззаду вздовж їхніх рядів, наставивши на них ліхтарик.

Або ін’єкції... О-о-о, так, ін’єкції. Поки черга на них повзла вперед, я втямив, що юнак переді мною — якийсь бодибілдер. Серед схожих на мундштуки рук і вивернутих досередини колін його засмаглі біцепси та відшліфовані пекторальні м’язи виділялись, як справжній пам’ятник мужності. Він повернувся до мене зі стривоженим виразом на вузлуватих м’язах обличчя.

— Не люблю голки, — сказав він.

— А хто любить? — докинув я.

Це в будь-якому разі негарно, а в ситуації масованої атаки — відверто загрозливо. Я нажахано дивився вперед, наближаючись до точки неповернення. Щоразу, коли чиєсь тремтливе тіло займало потрібну позицію, санітари обабіч нього робили йому ін’єкції в передпліччя. Щойно голки викидали, жертву відштовхував назад скотиняка-наглядач у формі. Кілька невпевнених кроків уперед — і ще дві ін’єкції. Пацієнт, скрутивши руки від болю, спирався на стіл неподалік. Там йому робили щеплення. Дуже продуктивно.

Занадто продуктивно для штангіста. Ставши в потрібну позицію, він закотив очі й повалився непритомний на підлогу. Однак це не перешкодило військовій ефективності. Зблиснуло дві голки — і зроблено дві ін’єкції. Сержант схопив бодибілдера за ноги та поволік уперед, де його, після решти ін’єкцій, відкотили вбік оклигувати. Я скреготнув зубами, мужньо спробував приготуватися до шквалу уколів і зітхнув.

Якоїсь миті масовий медичний огляд завершився останнім нападом на ті крихти особистої гідності, що ще могли залишатись у жертв. Досі голі, досі з поліетиленовими пакетами в лівицях і дедалі грубішими теками у правицях, ми почовгали вперед черговою вервечкою. Упоперек кімнати стояв ряд пронумерованих столів, майже як у прийомній залі аеропорту. За кожним столом сидів пан у темному костюмі. Коли черга дійшла до мене, сержант-гуртоправ озирнувся через плече й тицьнув у мене товстим куцим пальцем.

— Ти, паняй до номера тринадцять.

Чоловік за столом, як і всі інші, кого я помітив, носив окуляри в товстій оправі. Можливо, тепер повинні були оглянути наші очі й такими ми стали б у разі невдачі. У мене вкотре забрали теку, вклали туди черговий друкований аркуш — і я побачив, як на мене крізь товсті лінзи пильно дивляться крихітні червоні очиці.

— Вам подобаються дівчата, Джеку?

Запитання було геть неочікуване. Втім, завдяки йому я уявив милий образ Бібс, що затьмарив собою медичне знущання довкола мене.

— Ще б пак, подобаються, — миттєво відповів я. Він щось записав.

— Хлопці подобаються?

— Дехто з моїх найкращих друзів — хлопці.

Я почав здогадуватися, чим займається цей простачок.

— Отакої! — Різкий розчерк олівця. — Тоді розкажіть мені про свій перший гомосексуальний досвід.

У мене від здивування відвисла щелепа.

— Мені не віриться, що я це чую. Ви проводите психіатричний огляд за інструкцією?

— Не верзи при мені всякої каґальні, малий, — огризнувся він. — Просто відповідай на запитання.

— У вас слід відібрати диплом медика за некомпетентність — якщо він у вас узагалі був. Ви, мабуть, не мозко-прав, а просто одягнена ним випадкова людина.

— Сержанте! — крикнув той надтріснутим голосом, побуряковівши. Позаду мене почувся звук кроків. — Цей призовник не йде на співпрацю.

Мої голі ноги різонув іззаду гострий біль, і я, зойкнувши, відскочив убік. Сержант знову заніс тонку різку й облизав губи.

— Поки що цього досить, — сказав мій оглядач. — Якщо на мої запитання правильно відповідати.

— Так, сер, — відповів я та різко виструнчився. — Запитання повторювати непотрібно. Перший досвід у цій сфері я здобув у віці дванадцяти років, коли за допомоги великих гумок я та ще чотирнадцятеро хлопців...

Я продовжував у тому самому дусі, тим часом як він радісно черкав, а сержант роздратовано забурчав і перевальцем відійшов. Коли бланк було заповнено останньою вигадкою, мене відпустили й наказали приєднатися до інших. Ми знову повернулися до ліфтів і напхалися досередини оголеними гуртами по сорок душ. Двері зачинилися на час спуску. Двері відчинилися.

Поверх був очевидно не той. Перед нашими нажаханими очима постала картина із письмовими столами та друкарськими машинками, за кожною з яких трудилась якась панянка. Зашурхотівши, теки хутко позатуляли наші життєво важливі органи. Усі яскраво почервоніли, і температура повітря зросла. Ми тільки й могли, що стояти на місці в карміновому зніяковінні, слухаючи нескінченне торохтіння клавіш друкарських машинок і чекаючи, коли повернуться голови й у наш бік поглянуть ніжні жіночі очі. Близько чотирнадцяти з половиною років по тому двері поволі зачинилися знову.

Коли двері відчинилися цього разу, за ними не було жодної особи жіночої статі — лише знайома вже постать чергового звіроподібного сержанта. Я замислився, що за збочений ген у популяції породжує стільки товстошиїх, вузьколобих, пузатих садомазохістів.

— Виходьте, — заревів сержант. — Виходьте, виходьте, по десятеро, перша десятка — через оті двері. Наступна десятка — в наступні двері. Не одинадцятка! Чи ти рахувати не вмієш, каґальцю?!

Пролунав зойк болю: уже вкотре було вжито заходи для дотримання дисципліни. Моя десятка жертв причовгала до яскраво освітленої кімнати й почула наказ стати вервечкою. Ми стали обличчям до білої стіни, на якій висів огидний фіалкувато-зелений прапор, без смаку оздоблений чорним молотком. Гордо ввійшов офіцер із маленькими золотими нашивками на плечі та виструнчився перед прапором.

— Це дуже значуща подія, — промовив він голосом, сповненим значущості. І здатним неабияк подіяти. — Військкомати за місцем вашого проживання обрали вас, юнаки, найкращих у країні, добровольцями для захисту нашої любої країни від лихих сил із-за кордону, що прагнуть позбавити нас наших свобод. Тепер настала та врочиста мить, на яку ви всі чекали. До цієї кімнати ви ввійшли веселими юнаками. Вийдете ви з неї сумлінними вояками. Зараз ви виголосите присягу відданих військовослужбовців. Підніміть праву руку та повторюйте за мною...

— Не хочу!

— Це ваш вибір, — похмуро кинув офіцер. — У нас вільна країна, а ви всі — добровольці. Ви можете виголосити присягу. Або ж, якщо бажаєте цього не робити — а це є вашим правом, — можете вийти через невеличкі двері за мною, що ведуть до федеральної в’язниці, де ви почнете відбувати тридцятирічний термін за нехтування демократичними обов’язками.

— Я підняв руку, — проскиглив той самий голос.

— Усі повторюйте за мною. Я — вставте своє ім’я — з власної волі...

— Я — вставте своє ім’я — з власної волі.

— Ми зробимо це знову, і зробимо це правильно, а якщо не вдасться правильно наступного разу, буде лихо.

Ми зробили це знову, і зробили правильно. Повторили те, що він сказав, стараючись не чути власних слів.

— Віддано служити... виказувати повагу до всіх старших за званням... смерть у разі зради... смерть у разі дезертирства... смерть у разі сну на посту... — і так далі аж до кінця: — Присягаюся іменем своєї матері, свого батька та будь-якого божества за власним вибором.

— Опустіть руки, вітаю, тепер ви всі солдати і на вас розповсюджується воєнне право. Перший наказ для вас: кожен із вас має здати пожертву в розмірі одного літра крові через раптове виникнення потреби проведення переливань. Ви вільні.

Кволі від голоду та втоми, із запамороченням від утрати крові та холодним локшиновим супом у животі, що лежав там, наче свинцевий, і досі, ми дійшли до останньої зупинки. Ну, на це ми й сподівалися.

— Ставайте в стрій. Ворушіться. Кожному з вас буде видано одноразову форму; не викидайте її до відповідного наказу. Надягніть форму та підніміться цими сходами на дах будівлі, де на вас чекає транспорт до табору Сліммарко, у якому почнеться ваша підготовка. Перед отриманням форми здайте свою теку. Кожен із вас одержить ідентифікаційний диск зі своїм іменем і особистим номером. Ці диски мають поперечні борозенки посередині для ламання навпіл. Не ламайте їх навпіл, оскільки це воєнний злочин, за який передбачено покарання.

— Навіщо виготовляти їх так, щоб вони ламалися навпіл, якщо їх не треба ламати навпіл? — пробурмотів я вголос.

Юнак поруч мене закотив очі та прошепотів:

— Тому що, коли солдат гине, їх ламають і одну половину надсилають у відділ реєстрації смертей, а другу кладуть йому до рота.

Чому в мене, коли я почовгав уперед, по форму, з’явився дуже сильний металевий присмак у роті?