Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 12

Я різко виструнчився, не вигадавши, що ще зробити, та понадіявся, що Мортон не надто заціпенів, щоб не вчинити так само. Їх було всього двоє: майор і охоронець біля дверей. Чи зможу я, вивівши з ладу майора, добратися до охоронця раніше, ніж він вихопить пістолет? Іще та проблема. Майор дивився на свій планшет. А тепер — хапай його!

Коли я хитнувся вперед, він підвів погляд. Охоронець теж дивився на мене. Я хитнувся назад.

— Я не знайшов вас в аеропорту, — заговорив майор. — Ви, певно, прилетіли більш раннім рейсом. Але в цих вантажних ордерах ідеться про двох капітанів. Хто цей лейтенант?

Вантажні ордери? Двоє капітанів? Я перестав крутити очима та нарешті примусив свій мозок працювати.

— Можливо, сталася помилка, сер. Сьогодні багато плутанини. Не дозволите глянути на ордери?

Він неприязно гмикнув і віддав їх. Я провів пальцем по списку викреслених імен до останніх двох унизу, ще не викреслених. А тоді повернув ордери.

— Помилка, як я й казав, сер. Я — капітан Дрем. Це — лейтенант Геск, а не капітан, як написано тут.

— Так, — погодився він і вніс зміни до свого документа. — Ходімо.

Ми пішли. За дверима стояла вантажівка, повна військових поліцейських — дуже огидне видовище. Майор заліз до кабіни (статус дає певні привілеї), а я повів Мортона до задньої частини машини. Ворушився я швидко, бо дещо побачив і сподівався, що цього не побачив майор. До нас прямували двоє офіцерів військової поліції, обидва капітани. Несхвально глипнувши на нас, вони пішли далі та звернули до КНО. Я несхвально глянув у відповідь, а зазирнувши до задньої частини вантажівки й побачивши, що серед штабних щурів, які там сиділи, немає офіцерів, змінив несхвальний погляд на сердитий.

— Це що таке — засідання дівочого клубу? — гарикнув я. — Посуньтеся, стуліть пельки та допоможіть нам.

Усе це було негайно виконано. Ми з Мортоном сіли на звільнену лаву, і вантажівка рушила вперед. Я поволі видихнув крізь зуби, не припиняючи шкіритися. Ми їхали крізь ніч, підскакуючи та хитаючись, і я почав відчувати неймовірну втому. День видався нелегкий.

— Капітане, ви знаєте, куди ми їдемо? — запитав дебелий сержант.

— Стули пельку!

— Дякую, сер.

Після такого дотепного діалогу запанувала тиша. Холодна тиша, що нікуди не поділася, коли ми зупинились і знову з’явився майор.

— Вилазьте, — наказав він. — Капітане, за мною.

— Приєднайся до цих бійців, лейтенанте, — сказав я Мортонові. Той пошкандибав за мною; його обличчя в яскравому світлі вуличних ліхтарів пополотніло від розпачу.

— Як, що, ковть, — прошепотів він.

— Накажи це зробити сержантові, — шепнув я у відповідь. — Переклади відповідальність на іншого, так заведено в армії.

Я почимчикував за майором, який уже зупинився перед входом до великої будівлі й перебирав ключі на величезному кільці. Я став вільно та кинув погляд на великі постери біля дверей. А тоді, зрозумівши, що вони тривимірні, в живому кольорі та із зображенням оголених молодих жінок, придивився краще. Вони рухалися, коли я рухав головою, і мене трохи захитало.

— Припиніть, капітане, — наказав майор, і я виструнчився, не зводячи сфокусованого погляду з вивіски «БУРЛЕСК НА БАЗІ: ТІЛЬКИ ДЛЯ ОФІЦЕРІВ». Майор узяв ключ, який шукав, і повернув його в замку. — Сьогодні вистави немає, — сказав він. — Ми зайняли цей заклад через екстрену нараду. Із найвищим рівнем безпеки. Мені треба, щоб у всьому театрі було чисто, щойно сюди дістануться технарі. І я справді маю на увазі «чисто». Із кожним технарем має бути військовий поліцейський, присутніх потрібно підрахувати, а відповідальним за це я призначаю вас. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Я особисто перевірю, чи замкнено всі інші двері. До роботи, в нас усього година.

Я віддав йому честь, коли він завернув за ріг будівлі, та замислився, у що тепер встряв. Мої думки перервав гуркіт двигунів: на узбіччі переді мною зупинилася вантажівка. З кабіни вискочив сержант і віддав мені честь.

— І хто тут у нас? — запитав я.

— Фахівці з приладів, сер. Нам наказали...

— Не сумніваюся, що вам наказали. Вивантажуй їх і веди до інших.

— Так, сер.

Я потупав назад, до військових поліцейських, які виструнчилися у рівнесенький стрій, і показав пальцем на Мортона.

— Ви, лейтенанте Геск, станьте перед отим входом. Не пускайте та не випускайте нікого без мого дозволу.

Коли Мортон почав озиратися через плече, у мене обірвалося серце. Та, мабуть, згадавши своє нове ім’я, він отямився й побіг геть. Я повернувся назад і насуплено глипнув на військових поліцейських, особливу увагу приділивши сержантові, що стояв перед ними. Сивочолий, шкіра — як старий чобіт, рукав увесь у смугах і нашивках.

— Це ви старший унтер-офіцер?

— Так, сер.

— Гаразд. Річ ось у чому. Оті технарі зараз прочешуть цей театр. Мені треба, щоб кожного технаря супроводжував один військовий поліцейський. Треба, щоб кожного записували на вході й на виході, і щоб жодних помилок. А ще — щоб обшук був повний і неодноразовий, а в будівлі все стало чисто. Запитання є?

— Ні, капітане. Вони хутко виявлять для мене всю ка-гальню.

— Я так і думав. До роботи.

Він розвернувся на підборах, набрав повітря в легені та вибухнув таким потоком наказів, що з найближчого поліцейського злетів кашкет. Вони заворушились. Я відступив і схвально кивнув. А тоді потупав до Мортона та зупинився поруч із ним.

— Починається щось серйозне, — тихо промовив я. — За годину відбудуться таємні збори, а ми відповідальні за їхню безпеку. — Я пропустив повз вуха його зболений стогін. — Просто стій на місці, вдавай усім своїм виглядом військового та тримайся подалі від майора, коли він повернеться. Не знаю, як воно тобі, та мені це здається дуже цікавим.

Він застогнав ще раз, і я почимчикував оглядати приготування.

Техніки, закинувши собі на плечі рюкзаки, крутили ручки на панелях керування, що висіли в кожного з них на грудях. Один із них націлив свою паличку-детектор на бік вантажівки, і я вгледів, як підскочили стрілки на шкалах; із навушників, які він повісив собі на шию, долинув писк.

— Капітане. Тут якісь проблеми.

Я розвернувся.

— Що таке, сержанте?

— Цей каґалець каже, що в нього збій.

Тримаючи за передпліччя пополотнілого з вигляду технаря, він завзято трусив ним.

— Акумулятор, сер, — проскиглив той. — Перевірено... там збій... запобіжник!

— Заарештуйте його, сержанте. За звинуваченням у саботажі. Хай його розстріляють на світанку.

Сержант усміхнувся, технар застогнав, а я схилився, наближаючи своє обличчя до його.

— Чи можеш ти виявити й усунути цей збій протягом наступних шістдесяти секунд?

— Його вже усунуто, сер! Я знаю, як це зробити! Позичити запобіжник!

Він пошкандибав геть, а просто за ним пішов сержант. Я поступово входив в образ і почав отримувати задоволення. Щоправда, не сумнівався, що вранці себе ненавидітиму.

Тим часом прибули нові військові поліцейські; знову з’явився майор і розосередив їх по театру та перед його входом. Я зауважив, як тремтить, помітивши їх, Мортон, і поквапився його замінити.

— Тепер можете відчинити ті двері, лейтенанте. Нікому не заходити, крім цих пошукових груп. Мені потрібно знати, скільки людей входить і скільки виходить.

Під образливу лайку сержанта огляд завершили. І саме вчасно. Коли почали надходити перші офіційні автівки, технарів саме вантажили назад у вантажівки.

— Як усе минуло, сержанте? — запитав я.

— Купа пивних бляшанок і всякого такого каґалу. Під час обшуку встановлено цілковиту безпеку, капітане.

— Добре. Відведіть вояків убік, але тримайте їх поруч на той випадок, якщо вони знову нам знадобляться.

Я жестом наказав Мортонові рухатися за мною, підступив до найближчої вантажівки та став у її затінку, звідки міг спостерігати, що відбувається.

— Що відбувається? — запитав Мортон.

— Непогане запитання. Якісь великі, таємні й дуже раптові збори. Бачиш оту машину? Там усі щонайменше польові офіцери.

— Нам треба звідси вшитися!

— Чому? Можеш знайти безпечніше місце? Тут ми — частина охорони, тож ніхто не ставить запитань. Окрім мене. Поглянь, як отой хлоп вилазить із лімузина! В нього на плечах, певно, дев’ять зірочок. Сьогодні все серйозно. А той офіцер позаду нього? Я ще ніколи не зустрічав такої форми. Щось особливе...

Цей офіцер повернувся, і я застиг. На плечі його сіро-зеленого кітеля виднівся один срібний череп. Іще один череп прикрашав спереду його кашкет.

А під чорним козирком кашкета проступало знайоме обличчя.

Капітан Гарс. Колишній капітан венійського вантажного корабля. Винуватець смерті мого друга Слона.

— Залишайся тут, — наказав я Мортонові та вийшов із темряви, щойно Гарс відвернувся. Пішов до нього, тим часом як він наблизився до зони огляду на вході. Пройшов повз нього, коли він дістався до майора, який дуже хвацько віддав йому честь. Ідучи повз них, я чітко чув майорів голос.

— Майже всі вони всередині, генерале Зеннор.

— Коли підрахунок завершиться, прозвітуйте мені. А тоді щільно запечатайте ці двері.

Я потупав далі, перевірив охоронців і потупав назад, до Мортона.

— У чому проблема? — запитав він.

— Забудь. Не в тобі.

Уже не просто капітан космічного корабля. Вже генерал. А може, й завжди був генералом. Зеннор. Чим він займається? Чим займається вся ця армія, якою він, схоже, командує? І як мені це з’ясувати?

Я навіть не розчув голосу майора. Лише тоді, коли Мортон копнув мене в литку, до мене дійшло, що капітан Дрем, до якого він звертається, — це я.

— Так, сер. Я вам потрібен, сер?

— Ви ж не засинаєте, так, Дреме?

— Ні, майоре, я просто розбирав у голові систему безпеки.

— Що ж, розбирайте її на ходу: так ви досягнете набагато більшого. Я поставив на кожному вході до цього театру по одній людині. Перевірте їх.

Коли він відвернувся, я завзято віддав честь за його спиною. Це цілком могло бути тією можливістю, на яку я очікував.

— Лейтенанте! — гукнув я. — Інспекційний обхід. Сюди.

Коли ми пішли довкола театру, я радісно потер руки.

— Мортоне, тут відбувається щось важливе, і я збираюся дізнатися про це більше.

— Не треба! Не лізь!

— Зазвичай це добра порада. Та цього разу я мушу знати, що відбувається, чим він займається. Ти бачив, яка тут форма? Тут тільки старші офіцери. А сьогодні мені вже шепнули, що ці збори якось пов’язані з отим вторгненням. Але як мені потрапити досередини?

Ми наближалися до одного з бічних входів до театру, і поліцейський, який там стояв, виструнчився на нашу появу. Я посмикав замкнені двері та несхвально на нього глянув.

— Ці двері було замкнено, коли ти тут опинився?

— Так, сер.

— Хтось намагався ввійти?

— Ні, сер!

— Що тобі наказали?

— Вбивати всякого, хто наблизиться до дверей.

Він поклав руку на руків’я пістолета.

— Твоїх командирів це теж стосується?! — гаркнув я, нахилившись до його вуха.

Поліцейський хитнувся, і його рука впала.

— Ні, капітане.

— Тоді ти помиляєшся, і тебе годилося б розстріляти за невиконання наказу. Офіцер, що проводить перевірку, може спробувати відчинити двері, щоб дізнатися, чи замкнено їх. Якщо ж офіцер, що проводить перевірку, раптом спробує пройти у двері, його слід негайно вбити. Зрозуміло?

— Цілком, сер.

— Тоді перестань усміхатися. Здається, ти аж надто тішишся цією думкою.

— Так, сер. Тобто ні, сер!

Я побурчав іще трохи та продовжив огляд. Обійшовши будівлю майже повністю, ми опинилися перед задніми її дверима. Вартовий біля них виструнчився. Я посмикав за замкнені двері та поглянув на металеві сходи біля них.

— Куди вони ведуть? — запитав я.

— До аварійного виходу.

— Там є вартовий?

— Так, сер.

Мортон піднявся лункими сходами слідом за мною. Я зупинився на півдорозі й нагнувся, щоб видобути з чобота відмичку. Мортон відкрив рота, але закрив його, коли я приклав палець до його губ. Мені треба було з’ясувати, що відбувається всередині.

Ми потупали вгору, а коли ступили в огороджений перилами коридор, вартовий, що стояв там, наполовину витягнув пістолет із кобури.

— Хочеш навести на мене зброю? — холодно запитав я.

— Ні, сер, вибачте.

Він сховав пістолет і рвучко виструнчився. Я наблизив своє обличчя до його.

— Ти знаєш, що за наведення зброї на офіцера тобі світить трибунал?

— Ні, сер, я цього не робив! Я тут сам і не знав, хто йде...

— Не вірю я тобі, солдате. Тут щось не так. Постій отам, біля лейтенанта.

Коли поліцейський розвернувся, я обережно вставив відмичку в замкову шпарину, крутнув її та клацнув. Я відступив від замка, доки він зупинився та повернувся кругом.

— Ці двері замкнено?

— Так, сер. Звісно, так і має бути. Мене тут поставили через двері...

Його голос поступово слабшав, коли я простягнув руку та відчинив двері. Тоді зачинив їх і став до нього обличчям.

— Тебе заарештовано, солдате. Лейтенанте, відведіть цю людину до майора. Розкажіть йому, що сталося. Негайно поверніться з майором. Уперед!

Коли вони потупали геть, я ще раз вставив відмичку, крутнув її й добре натиснув. Усередині замка щось клацнуло. Лише після цього я вийняв відмичку, відчинив двері та прослизнув досередини. Безшумно зачинив за собою двері.

Маленький передпокій затуляли запорошені фіранки. Між ними просочувалося світло; я нахилився вперед і трішечки їх розсунув.

— ...важлива абсолютна безпека до старту. Ви отримали запечатані накази, які не слід відкривати до часу «Ч». Місця зустрічі позначено...

Я добре знав цей голос. Колись він належав Гарсові, а тепер — Зеннорові. Для певності я ще трішечки розсунув фіранки. Він був там, майже піді мною, і показував на велику схему позаду себе. Я поглянув на схему, а тоді зсунув фіранки й позадкував.

Коли я зачиняв за собою двері, зі сходів долинули квапливі кроки. З’явився майор із червоним від напруження обличчям.

— Що відбувається?

— Точно не знаю, сер. Вартовий, що стояв тут, дістав зброю й поводився підозріло. Я спробував відчинити двері. Вони були незамкнені. Тоді я й послав по вас, сер.

— Не може бути. Я сам їх замикав.

Від доторку двері відчинились, і майор, пополотнівши від шоку, хутко їх зачинив.

— Ви не заходили досередини?

— Звичайно, ні, майоре. Я ж отримав накази. Можливо, замок несправний.

— Так, можливо!

Він незграбно витягнув своє кільце з ключами, відшукав потрібний ключ і повернув його в замку. Заскреготів метал.

— Не замикаються!

— Можна я спробую, сер?

Я забрав ключі зі зм’яклих пальців майора і, звісно, не перевершив його. Віддавши ключі, я заговорив зовсім тихо:

— Буде розслідування, сер, буде біда. Це несправедливо щодо вас. Я подбаю про те, щоб вартовий нікому нічого не розповів. А тоді приведу зварювальника, запечатаю двері. Можливо, так буде найкраще, еге ж, майоре?

Він почав відповідати, а тоді стулив рота й замислився. Перевів погляд із мене на двері. Тоді помітив ключі, які досі тримав у руці. Поклав їх до кишені та розправив плечі.

— Як скажете, капітане, нічого не сталося. Безглуздо затіювати розслідування й усяке таке. Я залишуся тут. Негайно пришліть зварювальника.

— Чудово, сер. Я про все подбаю.

Біля підніжжя сходів на мене чекав Мортон, а поруч із ним стояв наляканий військовий поліцейський. Я підійшов до нього, прошиваючи пильним поглядом.

— Буду з тобою милостивим, солдате, хоча це й неправильно. Думаю, найрозважливіше було б геть забути про цю справу. Як тебе звати?

— Піп7812, сер.

— Гаразд. Піпе, можеш тепер вертатися до свого підрозділу. Але, якщо я почую якісь чутки чи балачки про замки абощо, ти помреш упродовж доби. Зрозуміло?

— Замки, капітане? На жаль, я не розумію, про що ви.

— Чудово, Піпе. Звітуй сержантові. Скажи йому, що мені терміново потрібен тут зварювальник. Ворушись.

Він заворушився.

— Що це все означає? — спитав Мортон.

— Це означає військові дії, мій друже. Тепер я знаю, чим вони тут займаються. Знаю все про їхні плани вторгнення.

Ось тільки що я міг із цим удіяти?