Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 27

Коли я наказав своєму гуртові чарівних красунь підвестися, залунали обурені стогони та вигуки.

— Годі! — строго наказав я. — Ми досі не відстаємо від графіка, і якщо ви хочете вибратися із цього живими, виконуйте накази. Коли я скажу «жабка», плигайте.

Я зачекав, поки хор квакання і інших наслідувань жаб затихне, а тоді заговорив ізнову.

— Нам добиратися ще з півгодини. І перш ніж бурчати, згадайте, що ці милі юні дівчата, які ризикнули життями задля нашого порятунку, мусять їхати з нами, а тоді повернутися до міста іншою дорогою. І, щоб не забути, поаплодуймо дівчатам!

Пролунав хор криків, подяк, радісних вигуків; дехто почав цілуватися. Мені довелося засвистіти, щоб привернути до себе увагу, поки це не скінчилося.

— Порядок дій ось який. Зараз ми дістанемося фабрики, на якій є запасна залізнична колія. Туди саме прибуде вантажний потяг із півночі. Ми сядемо на нього та вирушимо далі. Зупинок не буде, доки не віддалимося від міста. А тепер — по конях! Уперед — ру-уш!

Під час їзди було тихо: мої звитяжні велосипедисти напружено трудилися. Коли підлетів якийсь гвинтокрил, не обійшлося без паніки, та я наказав чоловікам пригнути голови, а дівчатам — махати руками й усміхатися. Це чудово спрацювало, і тривог після цього вже не було. Зробивши останній поворот перед наближенням до фабрики какалака, ми почули, як виє гудок потяга. Ми нагодилися, коли вервечка товарних вагонів починала із брязкотом заповзати на запасну колію.

— Відчиніть двері! — наказав я. — Лізьте досередини, поки не з’явився ще один гвинтокрил. Беріть із собою велосипеди — їхню вартість буде знято з ваших майбутніх рахунків, — помахайте на прощання дівчатам і передайте їм повітряні цілунки, бо ми відбуваємо за одну хвилину.

Я розвернувся, щоб подякувати Ніб, розкішній рудоволосій дівчині зі смаглявими руками й ногами, президентці велосипедного клубу, та вона саме передавала клубний прапор своїй заступниці. Тоді Ніб підкотила до мене велосипедом з усмішкою, що розтопила кермо мого велосипеда.

— Дозвольте, будь ласка, знахабніти, інопланетянине Джеймсе ді Ґріз, і нав’язати вам свою присутність. Вам достатньо сказати «ні» — і я поїду.

— Ковть!..

— Гадаю, це означає «так».

Вона ввійшла до товарного вагона, сперла свій велосипед на мій і елегантно сіла на тюк сіна.

— Ви дуже люб’язні. До сьогодні я навчалася тут, у Белльґарріку, та тепер, як і всі інші, їду звідси. Моя домівка — це ферма на півночі, в сільці із назвою Лінґ. Я поговорила з батьком і матір’ю, братами, сестрами й бабусею, і вони всі мали б за честь, якби ви пожили в нас стільки, скільки забажаєте.

Я зрозумів, що Мортон нас слухає, бо він позеленів на виду й набурмосився.

— Я мав би це за честь, за честь. Яка чудова ідея!

Вона всміхнулась, а тоді на її обличчі відбився шок: вона побачила Мортонове лице.

— Ваш друг захворів?

— Ні. — Я великодушно зітхнув. — Йому просто нікуди йти, і він сподівається, що його ви теж запросите.

— Звісно!

Зеленава блідість негайно зникла, і Мортон безпорадно всміхнувся.

— Із вдячністю приймаю ваше запрошення. Та лише ненадовго. Доки не зможу зв’язатися зі своєю приятелькою на ім’я Шарла.

— О, ти таки її пам’ятаєш, — мило промовив я, і він гнівно зиркнув на мене, щойно Ніб відвернулася.

Коли ми розслабилися, мандрівка стала приємною. Дорожнє полотно було рівне, а потяг — швидкий. За годину ми зрозуміли, що добряче відірвалися від міста та всіх ворогів, які там переховуються. Відкрили тюки із сіном, і втомлені екс-дівчата, примостивши собі замість подушок ліфчики з підкладкою, заснули. Майже поночі ми зробили першу зупинку. До вагона завантажили кошики з їжею й напоями, і менш ніж за хвилину він відбув. Ми поїли, попили та знову поснули. Прокинувся я від легкого дотику м’якої руки до свого плеча.

— Ми приїхали, — повідомила Ніб. — Я мушу розбудити вашого друга.

За відчиненими дверима плинули вогні, а потяг тим часом завищав і зупинився. Ми зійшли з нього, і нам передали велосипеди. Під радісні крики та голосні прощання ми сіли на них і покотилися слідом за Ніб, прямуючи вздовж магістралі з міста на родинну ферму. Гладеньку дорогу було добре видно: небо наполовину заливала велична туманність, що омивала нас холодним білим світлом.

— Я б нізащо не повернувся на Невенкеблу, навіть якби міг, — видихнув Мортон.

— У тебе там рідні.

— Я за ними сумуватиму, та не сумуватиму за призовом, армією, військом, нетерпимістю...

Він важко задихав, а я схвально кивнув.

— Зрозуміло. Ця планета дуже незвичайна. Хоч я й досі не осягнув усіх пермутацій ІМ, він, здається, працює. Та мир і спокій іще не встановились остаточно. Не забуваймо про Зеннора.

Мортон застогнав.

— Я з радістю це зробив би.

Наступного ранку нас обступила з широкими усмішками чи не вся родина. Поки господині дому відчайдушно намагалися перевірити, скільки яєць, віфель та інших смаколиків можна в нас увіпхнути, ми намагалися не вдарити обличчям у багно та показати себе з найкращого боку. Кінець кінцем ми, стогнучи, відштовхнулися від столу, тим часом як глядачі пішли працювати на фермі.

— Це було дуже добре, — сказав Мортон.

— Це було просто чудово, — підсилив його слова я.

— Вартість обох трапез уже знято з вашого рахунку, — всміхнулася Ніб, повертаючи мені мій дзум-диск. — Я додала наказ переказати платіж на Мортонів рахунок, коли його буде відкрито.

— Обожнюю гостинність у дусі ІМ, — промовив я. — Вона особиста, проте не фінансова. Я хочу дізнатися більше про ваш світ.

— З радістю розповім вам усе, що ви хочете знати, — відповіла вона з тією самою милою усмішкою. Що це за тепло розлилося по моєму тілу? Щойно її усмішка згасла, я негайно про нього забув. — Але нам доведеться поговорити про це згодом. Зараз вам, на мою думку, слід подивитися телевізор. Ми записали одну передачу, що її транслювали сьогодні вранці.

Це точно був Зеннор, і це точно було поганою новиною. Я насупився, побачивши, як спалахнув екран, і мої вуха атакувала гучна військова музика. Марширували солдати, з гуркотом повзли танки, стріляла вогнепальна зброя. Це, без сумніву, був запис: на задньому плані я розгледів базу Мортстерторо. Гадаю, видовище всієї цієї міці повинно було вселити в серця глядачів жах. Я ж, знаючи їх тепер досить добре, розумів: їх просто спантеличить витрачання такої кількості матеріалів і робочої сили без жодної видимої розумної мети. Я притишив звук, доки не пропхався останній танк і останній реактивний літак не припинив ревіти. Екран очистився, і на ньому з’явилося знайоме огидне лице.

— Ми могутні, ми непереможні — і ми візьмемо гору! — Тепер Зеннор відчував холодний гнів. — Я поводився з вашим народом по-доброму. Навіть був великодушним до власних ошуканих вояків. Годі. Я показав вам доброту, бо я — людина добра. Тепер я навчу вас страху, тому що з мого правління не можна насміхатися. Ви допомагали дезертирам із нашої армії, на яких тепер чекає негайна смертна кара. Ви однозначно їм допомагаєте, тому що жоден, жоден із них не скористався з моєї люб’язної пропозиції амністії. До того ж, жодного з них не було знайдено в цьому місті. Вони не могли втекти без допомоги. Отже, мешканці Белльґарріка винні у зраді, у сприянні зрадникам і дезертирам, і вони заплатять за свої злочини. Тепер я звертаюся до вас, до вас, мешканці решти цієї країни. Громадяни Белльґарріка знають про свою провину, бо намагаються врятуватися від мого гніву втечею. Зараз, коли вони нишком тікають, як малодушні шкідники, якими вони і є, місто майже збезлюдніло. Та не всі з них спромоглися втекти. Я схопив і ув’язнив сотні цих зрадників. Я вже робив це одного разу, і мої прохання було задоволено. Я виявив доброту та великодушність і звільнив ув’язнених. Цього разу я буду не таким добрим, а задовольнити мене буде не так легко. Ось мої вимоги — і їх слід виконати.

По-перше, хай кожен дезертир, що втік, повернеться до цього міста. Я не застосовуватиму смертної кари, а записуватиму до штрафних батальйонів для важких робіт. Я ж казав, що я — людина милосердна.

По-друге, вимагаю поновлення роботи всіх служб цього міста, електропостачання та комунальних послуг, а також відкриття продуктових ринків. Зробіть це. Я хочу побачити сьогодні, як повертаються люди, хочу, щоб місто жило нормально, так, як тоді, коли прибули ми, хочу, щоб дезертирів видали військовій поліції. Зробіть це, і візьміться за це зараз.

Він зробив драматичну паузу, а тоді тицьнув пальцем просто в камеру.

— Ви зробите це, тому що за один день від цієї миті я розстріляю десятьох ув’язнених. Я розстріляю цих перших десятьох незалежно від того, що ви зробите, щоб наочно показати, що я не кидаю слів на вітер. Я розстріляю десятьох із них наступного дня та ще десять наступного дня за ним, якщо мої накази не буде виконано. Якщо мої накази буде виконано, розстріли припиняться. Але вони починатимуться знову щоразу, коли мені здаватиметься, що здійсненню моїх побажань перешкоджають.

Ось і все. Взагалі все. І цього, звісно, було досить. Екран спорожнів, і я витріщився на Мортона, неспроможний сказати хоч щось.

— У нас інколи трапляються випадки такого ось божевілля, — озвалася Ніб. — Генетичні зміни, не виявлені під час пренатального огляду. Він же божевільний, так? Те, що він погрожує зробити — це ж нереально. Він же не стане справді вбивати невинних людей?

Мені стало так соромно за рід людський, що я не наважився подивитися на неї та відповісти на її запитання. Наважився Мортон; він був сердитий.

— Та ні, стане, і це найстрашніше. Я виріс під опікою таких людей, як він. Повірте мені, він це зробить.

— Тоді що можемо зробити ми, щоб зупинити його?

— На це питання майже не знайти відповіді, — промовив я. — Не можна примусити дезертирів роздезертиритися. Знаючи індивідуальний мутуалізм, ви б і не подумали їх просити. А що вони коїтимуть із власної волі, я не знаю. Якби у вас був уряд, він міг би дати раду Зеннорові, вигадати якийсь реальний компроміс абощо. Але він досі не затямив, що тут немає центрального уряду, з яким можна зустрітися. Що буде далі, подумати страшно.

— Але ми мусимо про це подумати, — зауважив Мортон із такою холодною похмурістю, якої я не бачив іще ніколи. — Зеннора потрібно вбити. Іншого шляху немає.

— Ні! — вигукнула Ніб. — Це жахлива пропозиція. Ця задача така дивна, така жахлива, що для її розв’язання знадобиться мудрість самого Марка Четвертера.

— Можливо, можливо, — пробурмотів я. — Та мені здається, того, що тут відбувається, забагато навіть як на величезну потужність цього давно зниклого мозку.

— Ніщо й ніколи не бувало заскладним для Марка Четвертера, — заперечила дівчина зі спокійною та непохитною впевненістю. Мене це розізлило. Це було все одно що прикликати будь-яке божество на свій вибір, падаючи з кручі та благаючи про допомогу. Молитися про небесну руку, що ніколи, ніколи не злетить із неба, щоб урятувати тебе.

— Це лише думка, твоя думка. А мені вона здається більше схожою на сліпу віру, ніж на розумне судження. Ми мусимо розібратися із цим самотужки, тому що Марк Четвертер давно зник, заіржавів. Він не може допомогти нам тепер.

— Марк Четвертер міг би нам допомогти, — наполягала вона зі спокійною безрозсудністю. — Але ми, звісно, ніколи б його не попросили. Це один із основних принципів ІМ. Ми повинні вирішувати свої проблеми самотужки. Усе, що нам потрібно знати, міститься в писаннях, які він нам дав.

— Ти просто заспокоюєш себе. Ти б могла запитати, але не запитаєш. Це вихід. Ти не можеш запитати, бо його немає.

— Це не так, — мило повідомила вона, відповідаючи на мій гнів теплою усмішкою. — Марк Четвертер у Белльґарріку, де перебував завжди.

Свого часу я набув досвіду, що таке нокаут. Але це був супер-пупер-нокаут. Я мовчки витріщився на Мортона. Якщо в мене був такий вигляд, як у нього, то моя щелепа відвисла, очі вирячились, а сам я булькав, як ідіот. Ніб тепло всміхнулася нам і з нетерпінням зачекала, поки ми не склеїмося назад і не спроможемося говорити знову. Я випалив першим:

— Марк Четвертер... зник... тисячі років тому...

— Чому? По суті, штучний інтелект повинен бути безсмертним. Гадаю, окремі деталі замінюють, коли вони зношуються, та інтелект залишається незмінним. Або зростає. Ми завжди невимовно раділи з того, що Марк Четвертер долетів до цієї планети з нами. Ми щиро сподіваємося, що він стежить за тим, як ми практикуємо ІМ, і схвалює наші дії. Та ми, звісно, й не подумали би попросити його про допомогу.

— А я б подумав, — відповів я та скочив на ноги. — Безумовно, я попросив би про допомогу, не вагаючись ані секунди. Ще трохи — і через соціальні теорії Марка Четвертого застрелять багатьох людей. Тож цьому холодному штучному інтелекту слід мати якісь думки щодо того, як цьому запобігти.

— Але ж тобі, щоб відкопати Марка Четвертого, доведеться повернутися до Белльґарріка, — зауважив Мортон.

Я похмуро кивнув на знак згоди.

— Я сподівався, що ти цього ще не скажеш. Але так, Мортоне, так, давній друже. Я мушу з’ясувати, де живе наш видатний електронний лідер, і розшукати його. І сподіваюся, що в нього є якісь готові відповіді.