Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 19

Белльґаррік був великим, широким містом, у якому поза центром було дуже мало прямих вулиць і великих будівель. Звістка вже поширилась, і вулиці кишіли пішоходами та швидкими велосипедами. Ми крокували далі, очевидно, залишаючись непомітними. Однак усі, здавалося, знали, де ми перебуваємо, бо раз на кілька хвилин до нас під’їздив якийсь велосипедист і переказував останні відомості про ворожі позиції. Тому ми дуже легко уникали контрольно-пропускних пунктів і барикад, маючи при цьому нагоду роздивитися місто. Охайне й дуже чисте, розділене навпіл великою річкою. Ми пробігли одним із мостів (кепсько було б, якби ми попалися там просто неба) й подалися до віддаленого житлового масиву. Будинки зменшувалися, сади збільшувались, і ми ще до обіду заглибились у передмістя.

— Ми вже достатньо далеко, — оголосив я. Крім утоми, мені боліли від копняків ребра. — Можете знайти нам якийсь прихисток до вечора?

— Обирайте самі, — відповів Штірнер, показуючи на будинки довкола. — Вас радо приймуть усюди, куди ви захочете зайти.

Я роззявив рота, а тоді стулив його. Згодом у мене буде вдосталь часу, щоб попросити Штірнера розповісти про філософію індивідуального мутуалізму, що її, як я знав, йому не терпілося мені пояснити. Я показав на найближчий будинок, простору дерев’яну споруду з вікнами в білих рамах, довкола якої росли квіти. Коли ми наблизилися до нього, двері відчинились, і якась молода пара жестами покликала нас уперед.

— Заходьте, заходьте! — гукнула дівчина. — За кілька секунд на столі буде їжа.

Так і сталося. Це була чудова трапеза після легіонів хот-цюць, які ми спожили дорогою сюди. Поки ми з Мортоном об’їдалися, наші господарі приязно на нас дивилися. На десерт господар дістав винний дистилят, який дуже добре мені засмакував.

— Дякуємо, — видихнув я, ситий під зав’язку. — За те, що врятували нам життя, за те, що нагодували від душі, за цей чудовий напій. Дякуємо всім вам, а надто — філософії індивідуального мутуалізму, що її, як я гадаю, сповідуєте ви всі.

Усі енергійно закивали.

— На жаль, мушу зізнатися, що ніколи про неї не чув, доки не відвідав вашу чудову планету. Мені б хотілося почути більше.

Тепер усі повернули голови до бібліотекарки Ґрін, яка враз виструнчилася на стільці. А тоді заговорила.

— Індивідуальний мутуалізм — це більше ніж філософія, політична система чи спосіб життя. Зараз я цитую твори його засновника, Марка Четвертера, чию книжку на цю тему ви маєте змогу побачити он на тому столі. — Вона показала на том у шкіряній палітурці, а всі інші, поглянувши на нього, всміхнулись і схвально закивали. — Так само її можна знайти на столі в кожному домі на Хоєцькому. Також ви можете побачити над нею портрет Марка Четвертера, засновника індивідуального мутуалізму, якому ми вічно будемо вдячні.

Я підвів погляд на картину й вирячив очі. Мортон охнув за нас обох.

— Якщо це Марк Четвертер, — сказав він, — то Марк Четвертер — робот.

— Ні, не робот, — виправила його Ґрін. — Розумна машина. Один із найперших машинних інтелектів, як стверджує історія. Марк Однер мав проблеми з інтерфейсом зв’язку, яких Марк Двоєр був позбавлений лише частково...

— Четверта марка, — промовив я. — Четверта зі створених машин.

— Так. Перший цілком успішний машинний інтелект. День, коли було вперше ввімкнуто Марка Четвертера, став просто чудовим для людського роду. Серед присутніх цієї драматичної миті перебував молодий тоді вчений на ім’я Тод Е’Бой. Він увіковічнив цю подію в книжці із назвою «Історичний трактат про певні спостереження в конструюванні штучного інтелекту» та підзаголовком «Електризовані знання».

Поки вона говорила, Штірнер підвівся зі свого стільця. Підійшов до книжкової полиці, узяв із неї тоненький томик, розгорнув його й зачитав:

— «Дослідження цілого життя та праця багатьох поколінь досягли останнього та захопливого піку. Вставили у слот останню монтажну плату, і я пересунув вимикач. Який прозаїчний опис миті, що, можливо, стала найважливішою в цілій історії людства! Я пересунув вимикач, увімкнувся робочий вогник. Тепер ми вже не самі. В усесвіті з’явився інший інтелект до пари нашому.

Ми зачекали, поки операційна система виконає всі свої перевірки. Тоді екран засвітився, і ми прочитали такі історичні слова:

“Я ІСНУЮ. ОТЖЕ, Я МИСЛЮ”.»

Він згорнув книжку в шанобливому мовчанні. Ми неначе перебували в церкві. Ну, а чому ні? За свою тривалу історію людство поклонялося не одному чудернацькому божеству. То чому б не поклонятися машині? Я ковтнув трохи свого напою й, оскільки ніхто не говорив, вирішив поставити запитання.

— У вас немає війська — і немає поліції. Це, як на мене, добра ідея, бо я мав чимало клопоту з ними обома. Та що ви тоді робите з порушниками законів?

— Ми не маємо законів, які можна порушити, — відповів Штірнер, і тут усі енергійно закивали головами. — Я певен, що вам казали, ніби закони — це породження мудрості ваших предків. Ми вважаємо інакше. Закони — це не породження їхньої мудрості, а породження їхніх страстей, їхнього боягузтва, їхніх заздрощів і їхнього честолюбства. Усе це записано тут, у томі, який ви мусите прочитати, в історії однієї ідеї.

Він показав на іншу книжку, яку наш господар негайно підхопив із полиці й подав нам.

— Візьміть, будь ласка, мій примірник, я буду дуже радий.

— Дякую, дякую, — відповів я, сподіваючись, що це прозвучало щиро, й оцінюючи його вагу. Зиркнув на одну сторінку й постарався зберегти усмішку на обличчі. Як я й побоювався, книжку було надруковано дуже дрібним шрифтом.

— Ви прочитаєте його самостійно, — промовив Штірнер, — але нашу історію можна викласти по-простому, двома словами. До Марка Четвертера зверталися з приводу багатьох проблем, його безмежний, незвичайний розум використовували у багатьох комерційних і наукових цілях. Лише тоді, коли його запитали про політичні системи, в порадах Марка засумнівалися. Перш ніж щось відповісти, він ознайомився з усіма політичними творами, написаними за багато століть, а також історичними працями та коментарями до них. Кажуть, на це пішло багато місяців, багато років. Опісля Марк Четвертер іще довше зважував і обмірковував цей матеріал. За цей час він створив книжку, яку ви бачите тут, і завантажив її в оперативну пам’ять. На той час Марк Четвертер уже чимало дізнався про людський рід через його політику й тому мудро убезпечив себе: він отримав доступ до всіх банків даних і завантажив книжку з пам’яті в кожен із них, а також у кожну службу електронної пошти. Згодом Марк Четвертер перепрошував усіх отримувачів цього доволі товстого тому та пропонував оплатити витрати на друк.

Але його страхи виявилися недаремними. З теоріями Марка не погодився жоден політик у жодній країні та на жодній планеті. Ба більше, були спроби засудити індивідуальний мутуалізм і всіх, хто в нього вірив, а таких людей виявилося багато. Тому що Марк Четвертер у своїй мудрості знав: хоча сформовані уряди відкинуть його філософію, окремі розумні люди читатимуть, розумітимуть і віритимуть. Яка ж мудра була ця мудра машина! Тим, кому вистачило розуму осягнути нову філософію, стало його й на те, щоб визнати: вона по суті своїй правдива. Також вони зрозуміли, що їм доведеться знайти собі окреме місце, щоб практикувати свої теперішні вподобання. Марк Четвертер писав, що мудрі не віддають своєї свободи державі. Зворотне також справедливо: держава не відмовляється від влади над своїми громадянами добровільно.

Потім було багато років боротьби та втеч, переслідування та зрад. Значну частину документації знищили ті, хто заздрив нашим свободам. Кінець кінцем ті, хто вірував, прибули сюди, де немає зв’язку з іншими планетами, щоб побудувати суспільство, в якому індивідуальний мутуалізм, ІМ, є нормою, в якому мир і щастя можуть панувати вічно.

— Чи принаймні до вторгнення невенкеблійців, — насупився я. Побачивши вираз мого обличчя, Штірнер засміявся.

— Не зневірюйтеся, друже, бо ми не зневірюємося. Початковий шок від їхнього прибуття сколихнув нас, і це цілком закономірно після багатовікового миру. Та ми відважно тримаємося за свої переконання і знаємо, що вони й ІМ витримають це випробування. Якщо так станеться, то наша віра в Марка Четвертера, можливо, є небезпідставною і ми, що ще важливіше, зможемо поділитися своєю радістю, принісши свої переконання на інші, менш щасливі планети.

— Я б спершу почекав із цим! На світі знайдеться чимало відморозків, які залюбки з’їли б ваших людей живцем. Поки що достатньо буде відбитися від цих військових дебілів. І мені дуже соромно просити вас ще про допомогу, та наді мною попрацювали професіонали, тож чи немає у вашому домі знеболювальних?

Я заплющив очі, щоб дати їм трохи перепочити, і це спрацювало: розплющивши їх, я відчув себе в бездоганній формі. А ще за фіранками було темно, а наді мною зігнувся якийсь незнайомець, що тільки-но зробив мені ін’єкцію.

— Ти зомлів, — сказав Мортон. — Усі стривожились і послали по доктора Люма. Він досить вправний.

— Легкий струс мозку, — пояснив лікар. — Два зламані ребра, які я зафіксував. Я дав вам знеболювальні. А тепер — стимулятор, оскільки мені сказали, що ви бажаєте сьогодні ввечері здійснити подорож. Якщо хочете, я можу його нейтралізувати.

Я скочив на ноги та розім’яв м’язи. Почувався чудово.

— У жодному разі, лікарю. Ви лікували мене так, як захотів би я сам, якби був при тямі й мав таку можливість. Коли дія препаратів закінчиться?

— Не переймайтеся цим. Я залишатимуся з вами, доки ви не видужаєте.

— Таж ви не розумієте. Я маю швидко рухатися, переховуватися, робити те, що може затягнутися надовго.

Люм усміхнувся.

— Боюся, це ви мене неправильно зрозуміли. Я буду поруч із вами доти, доки буду вам потрібен. Усі ми, всі на цій планеті, надаватимемо вам будь-яку потрібну допомогу.

— У цьому й полягає суть ІМ?

— Саме так. Що робити далі?

— Йти пішки. Без транспорту. Військо має повний арсенал приладів для виявлення машин на ходу.

— А як щодо виявлення людей? — запитав Штірнер. — Не може бути, щоб їхня техніка не передбачала такого принципу.

— Вона його передбачає. Проте людське тіло випромінює небагато тепла, і його важко відрізнити від тіл інших тварин.

— Так само важко відрізнити одну людину від іншої, — зауважив лікар із притаманною медикам проникливістю. — Якщо ми збираємося йти в певному напрямку, чи не було б розважливо послати кількох людей у кількох напрямках?

— Звісно, було б, — відповів я. До мене нарешті почало доходити, як ці люди працюють разом. — Як ви передаватимете це прохання?

— Досить легко. Просто вийду на вулицю та скажу першій людині, яку побачу. Коли з цим буде покінчено, ми зможемо піти.

— Чи досягнемо ми дамби до світанку? — запитав я Штірнера.

— Легко. Звичайно, ділитися з нами своїми планами чи ні, вирішувати вам. Але якщо ви поділитеся, скажіть нам дещо про те, що бажаєте зробити на дамбі. Тоді ми, можливо, зуміємо допомогти вам якось іще.

Від утоми та побиття в мене, напевно, поїхав дах. Я прийняв їхню пропозицію допомоги, не звернувши уваги на те, що так і не сказав їм, чим збираюся зайнятися.

— Перепрошую! — перепросив я. — Я починаю зловживати вашою гостинністю. А це несправедливо. Відколи ваші предки втекли від переслідування, людський рід трохи порозумнішав. Або виріс. Або цивілізувався. Хоча трапляються винятки — як оті армійські йолопи, що вторглися на вашу мирну планету, — переважна більшість планет живе в мирі. Ця мирна Ліга платить за обслуговування організації за назвою «флот Ліги», яка наглядає за гарячими точками, зв’язується із заново відкритими планетами й усяке таке. Далі все буде складно, тому послухайте мене. Хоч я й не працюю на флоті, мені надали пристрій зв’язку для того, щоб звертатися до флоту із цієї планети. Пристрій із причин, надто складних, щоб їх пояснювати, замасковано під птаха. Я хочу дістати його зі схованки, а тоді ввімкнути, щоб повідомити флотові, де розташована ця планета.

Штірнер задумливо насупився, а тоді заговорив.

— Якщо група, про яку ви говорите, флот, має намір застосовувати насильство, ми не допомагатимемо вам її викликати.

— Не бійтеся. Ліга заприсяглася дотримуватися ненасильства.

— Тоді без проблем. Чим ми можемо допомогти?

— Проведіть мене до дамби, та й усе. Решту зроблю сам. Нас буде троє. Ви, я та добрий лікар Люм. Нам знадобляться харчі й вода.

— Ти мене забув, — уставив Мортон.

— Ні, я тебе згадав. Ти з армії — не втручайся. Або я добуду птаха непомітно, або не добуду взагалі. Хай який я мужній, я не горю бажанням виступити проти агресивної компанії добре підготовлених зарізяк. Лишайся тут, поговори з Шарлою — це має бути не надто важко. Роздобудь інформацію. Якомога більше довідайся про те, чим займається армія. Я повернуся завтра ввечері.

— Я залюбки поспілкуюся з вами про індивідуальний мутуалізм, — промовила медовим голоском Шарла. Мортон негайно розтанув і навіть не помітив, коли ми пішли.

Хоч скільки Штірнер мав сивини, він, напевно, був марафонцем. Лікар рухався з ним у ногу, тим часом як я зловив від препаратів такий кайф, що здавалося: помахаю руками — і долечу до дамби. Ми скрадалися невимощеними дорогами, потім — чимось схожим на якусь пряму стежку, крізь тунель, а потім — луками, на яких перед нами розступалися темні звірі. Кілька годин такого ходіння під безмісячним зоряним небом — і вогні міста зосталися далеко позаду, а попереду замаячили темні мури гір. Штірнер оголосив зупинку, і ми посідали на траву під деревом.

— Зараз, якщо ви хочете, варто буде попити й поїсти, бо тут ми покинемо свої вантажі.

— Ми близько?

— Дуже. Підійдемо до дамби через дренажний тунель, який о цій порі року залишається сухим. Він виходить на берег річки неподалік генераторної станції.

— Ви геній. Так ми оминемо засоби блокування, опинимося в їхньому периметрі та, сподіваюся, десь поблизу командної машини. Скільки часу до світанку?

— У нас іще щонайменше чотири години.

— Чудово. Зробимо перерву. Лікар може підкинути мені одну-дві таблетки стимулятора, бо я почуваюся трохи змученим, а тоді ми закінчимо цю справу.

Люм стривожено заговорив:

— Якщо ви приймете ще стимуляторів, вам може стати доволі зле, коли дія препаратів закінчиться.

— А без вашої допомоги, добрі люди, я б уже точно був доволі мертвий. Тож заберімо птаха, щоб я зміг звернутися до флоту. Поки не сталося нічого справді серйозного й нікого не вбили.

Ми поїли й попили, а тоді лікар замаскував наші припаси на дереві, зробив мені ін’єкцію, і перехід продовжився. Мені було так кайфово, що довелося боротися із сильним бажанням свистати та скакати попереду своїх повільніших супутників. Я втримався. Штірнер знайшов водостік, який ми шукали, та провів нас ним до високої чорної дірки в кінці. Я з підозрою поглянув на неї.

— Там можуть бути небезпечні тварини.

— Дуже сумнівно, — заперечив Штірнер. — Дощовий сезон закінчився не так давно. Доти цей тунель стояв залитий водою.

— До того ж, — докинув Люм, — на цьому континенті небезпечних тварин немає.

— Крім тих, із якими прибув я. Ведіть далі!

Ми вивалилися в пітьму й захлюпали невидимими калюжами, проводячи пальцями по шерехатих стінах тунелю, щоб не наштовхнутися на них. Коли ми дісталися до віддаленого кінця, наші очі так призвичаїлися до темряви, що ділянка зоряного неба майже здавалася сірою.

— А тепер тихо, — прошепотів Штірнер. — Вони можуть бути дуже близько.

— Тоді зачекайте в тунелі, де вас не буде видно, — прошепотів я у відповідь. — Я зроблю все якнайшвидше.

Обережно висунувши голову назовні, я побачив, що тунель закінчувався в березі над річкою. Ідеально. Я міг прокрастися вздовж річки до генераторної станції. Так і вчинив. Шум води, що виходила зі станції, невпинно гучнішав. Я йшов, поки міг іти, а коли мене почало обдавати бризками, видерся на берег й обережно розсунув траву, щоб визирнути.

«Вітання, — подумки звернувся я до себе. — Ти геній нічних вилазок, Джиммі».

Менш ніж за двадцять метрів від мене стояла припаркована біля генераторної станції командна машина. І в полі зору не було жодної живої душі. Тихо, як привид, я прослизнув уздовж будівлі, гайнув повз зачинені двері у стіні та вскочив до машини. Ящик із бухлом стояв там, де я його й покинув. Розкішно! Я витягнув ящик і обмацав ізсередини. Порожній!

Саме тоді, коли я це усвідомив, за моєю спиною відчинилися двері, і мене залило світло. У дверях стояв сержант Бло, тримаючи в руках птаха.

— Ви його шукаєте, капітане? — запитав він.

Я перевів погляд із птаха на пістолет у другій його руці й не зміг вигадати, що сказати.