Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 15

Я повернувся до своєї роти, стискаючи в руках пакунок із запечатаними наказами й міцно тримаючись за думку про те, що це — найбожевільніша авантюра, про яку я коли-небудь чув. Коли я ввійшов до каюти, Мортон підвів погляд.

— У тебе дуже стривожений вигляд, — зауважив він. — Це щось особисте — чи тривожитися слід нам усім?

— Можна для вас щось зробити, капітане? — запитав сержант Бло, влетівши у двері за мною.

Їм усім хотілося знати, що було на зборах. Я кинув пакунок на ліжко.

— Сержанте, яка політика діє щодо міцних напоїв на військових транспортах, готових до бою?

— Їх суворо заборонено, сер, і за них можна піти під трибунал. Але один із запасних резервуарів у командному вагоні наповнений дев’яносто дев’ятим.

— Дев’яносто дев’ятим чим?

— Спиртом чистотою дев’яносто дев’ять відсотків. Наполовину розбавте водою та підмішайте зневодненого помаранчевого соку.

— Оскільки ми йдемо в бій, я здійсню польове призначення. Виконувачу обов’язків першого сержанта Бло, тепер ви — перший сержант Бло.

Мортон із брязкотом поставив на стіл три похідні склянки, а за ними гупнув торбинкою з помаранчевими кристалами. Я помітив, що він пристосовується до армії.

Повернувся сержант із двадцятилітровою каністрою; із додаванням води в ній мало з’явитися сорок літрів відмінного напою, що, своєю чергою, повинен був зробити цю мандрівку більш стерпною.

Ми цокнулися кухлями й жадібно випили.

— Доволі огидна штука, — зазначив Мортон, простягнувши порожню склянку, щоб отримати ще. — Тепер ти можеш розповісти нам, про що довідався?

— У мене є як добрі, так і добрі новини. Перша добра новина така: ми вторгнемося на неймовірно багату й досі незнану планету із назвою Хоєцький і окупуємо її. По-друге, там, судячи з усього, немає жодної системи оборони. Ні війська, ні поліції, нічого.

— Це неможливо, — промовив сержант.

— Рано чи пізно на просторах галактики можливо все. Сподіваймося, що повідомлення відповідає дійсності, бо тоді вторгнення, звісно, буде легким.

— Я думаю, це пастка.

Сержантові досі не вірилось. Я кивнув.

— Генерал, здається, думає так само. Він певен, що там переховується таємна армія.

— Необов’язково, — заперечив Мортон. — Перш ніж вступити до армії, я вивчав історію. Тому можу вам сказати. Людство живе по-різному. Як ви, капітане, дуже справедливо зауважили, рано чи пізно на просторах галактики виникало багато різних суспільств, форм державного устрою...

— Якщо є державний устрій, то є й армія. Так має бути.

Від випивки сержанта потягнуло на полеміку, а Мортона — на сльози. Настав час закривати бар.

— Так. — Я зіп’явся на ноги й заштовхав каністру зі спиртом під стіл, подалі з очей. — Сержанте, зберіть унтер-офіцерів. Повідомте їм те, що я розповів вам про вторгнення, і накажіть переказати це солдатам. Наразі все.

За сержантом зачинилися двері, а Мортон зронив голову на стіл і захропів. Він, безумовно, був дешевим п’яничкою. Я допив огидну, хоч і однозначно смертоносну помаранчево-спиртову суміш і почув обурене бурчання в животі. Чи, може, то він з голоду? Від того недоїденого стейка в офіцерському клубі минуло багато часу, за який я подолав велику відстань. Попорпавшись у своєму клумакові, я знайшов кілька із виданих нам пайків. На одному червонястому тюбикові була етикетка «ХОТ-ЦЮЦЯ НА ОБІД». Дрібнішим шрифтом там було зазначено, що він розрахований на двох осіб, а відкрити його можна, пробивши біле кружальце на кінці. Я витягнув із чобота бойовий ніж і завзято штрикнув його. Тюбик миттю неймовірно розжарився й обпік мені пальці. Я впустив його на стіл, де той загуркотів, зашипів і почав розростатись. Я залишив ніж напоготові на той випадок, якщо тюбик на мене нападатиме. Оболонка з характерним звуком розірвалась, і він розрісся в сосиску завдовжки з передпліччя. Вигляд вона мала огидний, зате пахла незле. Я відтяв від неї кінець, настромив на ніж і з’їв. Не вистачало хіба що пива.

Так життя тривало далі. День минав за днем, як гойдання великої червоної ковбаси. Хай як добре смакувала хот-цюця вперше, я зненавидів ті нещасні сосиски. Власне, їх відтоді зненавиділи ми всі: через якийсь дрібний огріх під час поквапливого навантаження транспортів і відльоту на борту з їжі виявилися лише хот-цюці. Їсти ті огидні штуки довелося навіть генералові, і йому це не сподобалося.

Ми проводили збори та наради, відомості з яких я завжди негайно переказував воякам. Знов і знов чистили свою зброю, заточували ножі, влаштовували медогляди на предмет венеричних хвороб, щоб не дати розслабитися медикам, і пили спирт, аж поки не спливло п’ятнадцять днів і офіцерам не наказали прибути на чергові збори.

Ці збори відрізнялися від попередніх. Юрба офіцерів довкола генерала Ловендера гуділа, перемовляючись й активно розглядаючи мапи. Щойно нас усіх зібрали, генерал підвівся й гупнув кулаками по столі.

— Вторгнення почалося!

Він зачекав, доки радісні вигуки вщухли, а тоді продовжив.

— Перші розвідники спустились і повідомляють про відсутність опору. Поки що. Та ми маємо бути насторожі, бо все це може бути хитрістю, щоб заманити нас до якоїсь пастки. Ви всі одержали накази, ви знаєте, що робити, тож говорити більше нічого. Ми сідаємо за дві години. Виставте час на своїх годинниках. Ось і все. А... Ще одне, хлопці: всипте їм перцю!

Знову розляглися шалено радісні крики, а тоді ми побігли назад, розповідати солдатам, що чекає попереду.

— Пора вже, — зауважив сержант Бло. — Солдати розм’якають, утрачають спритність, валяючись, як і раніше, на своїх п’ятих точках. Пора вже.

— Збирайте унтер-офіцерів, і ми ще раз детально розберемо атаку, — сказав я, розклавши знайому вже мапу. Тепер, коли посадка була так близько, я повністю заволодів їхньою увагою.

— Ось де ми маємо сісти, — промовив я, тицяючи пальцем у мапу. — То скільки з вас вважає, що військовий пілот, який керує цією штукою, справді сяде туди, куди треба?

Усі змовчали.

— Отож-бо. Мені теж так здається. Сісти ми маємо на світанку, а це означає, що, ймовірно, буде темно — або ж накрапатиме дощ, а може, буде й те, й те. Ми вийдемо першими, бо наш шлях найдовший. Я їхатиму попереду командною машиною, а якщо буде темно та якщо в нас не стрілятимуть, на ній горітимуть фари, щоб вам було її видно.

Сержант Бло насупився й торкнувся своєї теки-планшета з купою паперів.

— Тут є конкретний наказ від генерала не вмикати світла.

— Правильно. І генерал зійде з корабля останнім, а ми будемо першими, і нам потрібно негайно відірватися, тому що просто позаду нас танки.

— Хай горітиме світло! — твердо промовив сержант.

— Я проїду до найближчого пагорба чи висоти, щоб звіритися з мапою й подивитися, чи сіли ми там, де планували. Якщо ні, я визначу, куди нас, у біса, занесло та куди ми рухатимемося. Лейтенант збере солдатів і піде за командною машиною. Коли я збагну, куди нам їхати, ми туди поїдемо. Ось. До дамби. До генераторної станції, що постачає електрику місту із невимовною назвою Белльґаррік. Наша робота — захопити та втримати. Запитання є? Так, капрале?

— Ми можемо залишити пайки з хот-цюцями тут і харчуватися місцевими продуктами?

— Так і ні. Ми візьмемо хот-цюці із собою на той випадок, якщо натрапимо на офіцера постачання, щоб його можна було нашпигувати ними. Але ми якнайшвидше захопимо трохи місцевих харчів. Їх треба буде принести мені на аналіз, перш ніж розподілити. Хтось іще?

— Боєприпаси. Коли ми дістанемо боєприпаси?

— Вони зараз на вивантажувальній палубі. Їх вам видадуть, коли ми туди спустимося. Подбайте про те, щоб кожен отримав потрібну партію. Також подбайте про те, щоб зброю не було заряджено. Не треба, щоб на цьому кораблі щось стріляло.

— Заряджати будемо, як спустимося на землю? — спитав перший сержант.

— Заряджати будете тоді, коли я вам скажу. Опору ми не очікуємо. Якщо опору не буде, стріляти в місцевих не потрібно. Якщо ми не стрілятимемо в місцевих, вторгнення миттєво стане успішним. Незаряджена зброя не може стріляти, тож її не треба заряджати.

Тут почулося обурене бурмотіння, і насуплений капрал Аспія висловив спільне занепокоєння.

— Без зарядженої зброї не можна атакувати.

— Та ні, можна, — якомога холодніше відповів я. — Можна зробити те, що накажуть. Одну зброю буде заряджено. Буде заряджено мою зброю. І я застрелю будь-якого бійця — будь-якого офіцера, — що не виконуватиме наказів. Ще запитання є? Ні. Ви вільні. За тридцять хвилин переходимо в положення для посадки.

— Цей нюанс із боєприпасами їх не радує, — зауважив Мортон, коли всі розійшлися.

— Ну й каґал із ними. Мене не радує цей нюанс із убивствами. Немає боєприпасів — немає стрілянини. Це попередить нещасні випадки.

Не припиняючи тривожитися, він посунув лямки своєї торби.

— Вони повинні мати змогу захиститися...

— Мортоне! — підвищив голос я. — Поглянь на себе в дзеркало. Що ти бачиш? Ти бачиш у ньому лейтенанта Геска й починаєш думати, як він. Пам’ятай, Мортоне: ти утікач від призову, людина миру, вояк мимоволі. Невже ти забув? Ти хоч раз бачив, як когось убили?

— Та ні. У мене вмерла тітка, і я бачив її в труні.

— Бувала ти людина... Я бачив, як люди помирають, і це видовище не з приємних. А якщо людина помирає, то це назавжди, Мортоне. Пам’ятай про це, коли слухатимеш людей насильства, псів війни, продавців ненависті. Ти хочеш померти?

Із цими словами я приставив до його горла вістря свого ножа. Його брови поповзли вгору, і він видихнув: «Ні!» Мій ніж зник так само швидко, як з’явився, і я кивнув.

— Знаєш, що? Я теж не хочу. І ніхто на тій планеті, на яку ми сідаємо разом із тисячами армійських відморозків, теж не хоче, і я не розумію, як узагалі в це встряв!

Мортон зітхнув.

— Тебе призвали, як і мене.

— І як це сталося?! Як завжди, старі посилають молодих на війну. Призовний вік має починатись у п’ятдесят п’ять років. Це, скажу я тобі, досить швидко поклало б край війні!

Спрацювала сигналізація, і всі лампочки заблимали. Я поглянув на годинник на своїй руці.

— Ось і все. Ходімо.

Вивантажувальний трюм перетворився на залляте червоним світлом пекло, що вирувало людьми, машинами та спорядженням. Я ледве пропхався між тим усім до своєї командної машини, що балансувала на верхньому краю апарелі. Штурхнув ногою пута, що втримували її.

— Вони вибухові, — промовив сержант Бло. — Розпадаються, щойно апарель опускається.

— Поки сам не побачу, не повірю. Якщо цього не станеться, виїхати звідси буде дуже важко. До цієї машини завантажили все спорядження, як я й наказував?

— Саме так, як ви наказували, сер. Запасні боєприпаси під заднім сидінням.

Я зазирнув туди та схвально кивнув. До цього я налив у кілька фляг нашого відмінного помаранчевого соку та прилаштував їх у цьому ящику для боєприпасів. Також у ящику під фальшивим дном ховався той балакучий птах-шпигун, якого мені нав’язали. Я не міг дозволити, аби його хтось знайшов.

Підлога піді мною піднялася, і я зігнув ноги. На останній стадії посадки ми перебували в повільному падінні з подвійним перевантаженням, оскільки не могли валятися на розвантажувальних диванах перед боєм. Старших офіцерів це, звісно, не стосувалося. Добряче напружившись, я протиснувся до командної машини й важко сів поруч із водієм.

— Вмикай запалювання, — звелів я. — Та не тисни на стартер, доки апарель не опуститься.

Щойно двигуни корабля припинили ревіти, крісло в машині піднялось і вдарило мене. Ми підскочили на пружинах, і зусібіч залунали гучні вибухи. Залишалося сподіватися, що то розпадалися пута. Апарель голосно зарипіла й посунулась, а тоді опустилася.

— Заводь машину! — гукнув я, коли з темряви двору по нас ударив дощ. — І ввімкни фари, щоб було видно, куди ми їдемо!

Командна машина з ревом скотилася з апарелі та виїхала на землю, добряче загримівши й захлюпавши: ми посунули через калюжу. Попереду не було видно нічого, крім дощу, що у світлі головних фар лив стіною. Ми мчали далі в пітьму. Озирнувшись, я розгледів, як за нами лавами йдуть навантажені вояки.

— Попереду страшенно багато води, сер, — сказав водій і вдарив по гальмах.

— Ну, то зверни, ідіоте, й не потопи нас. Зверни праворуч і від’їдь від транспорту.

Небо розітнула блискавка, і драматично загуркотів грім. Я плеснув водія по плечі й тицьнув пальцем.

— Отам, за тим рядом дерев, є пагорб, якесь узвишшя. Вези нас туди.

— Там огорожа, капітане!

Я зітхнув.

— Водію, перевези нас через неї — це ж броньована бойова машина, а не велосипедик, який ти зоставив удома в матусі. Ворушись!

Коли ми зупинилися на невисокому пагорбі, дощ періщив так само завзято, проте небо починало яснішати від уранішнього світла. Я покрутив сяючу мапу, намагаючись збагнути, де ми перебуваємо. Ну, тепер я хоч дізнався, де захід. На цій планеті сонце, ясна річ, сходило на заході.

На той час рота вже досягла пагорба, тож я вимкнув фари. Тепер я бачив краще, та впізнати міг хіба що височезне громаддя нашого транспорту позад нас. Із нього досі виходили колони бійців і машин, які мчали в дощ. У світлі, якого стало більше, я помітив на обрії ланцюг пагорбів і спробував відшукати їх на мапі. Я точно визначив наше місцеперебування, коли вже зовсім розвиднилося.

— Так! — промовив я, вийшовши з машини та всміхнувшись своїм змоклим солдатам. — Я знаю, що ви всі будете раді почути: пілот нашого корабля припустився помилки, що нам, одначе, на руку. Ми більш ніж на півдорозі до своєї цілі.

Почулися поодинокі вигуки радості, і я продемонстрував мапу.

— Уважне ознайомлення із цією мапою також доводить, що в решти вояків, які тепер збираються зайняти місто Белльґаррік, попереду дуже довгий шлях. Він подовжився через певні помилки в навігації. Подивившись услід їхнім лавам, що поступово зникають, ви побачите, що вони йдуть у протилежному напрямку до того, який їм потрібен.

Тепер у вигуках солдатів відчувалося завзяття. Найкращий спосіб підвищити бойовий запал — побачити, як хтось інший влипає в каґал. А дощ, судячи з усього, слабшав, перетворюючись у своєрідний густий туман. Сонце, що сходило, надавало йому червоного відтінку й освітлювало вдалині над деревами щось біле. Я виліз на капот, аби переконатися. Усе правильно.

— Гаразд, бійці. Ми вирушаємо. Поглянувши в той бік, ви зможете розгледіти дамбу, що є нашою ціллю. Командна машина поїде позаду. Я поведу вас пішки, як і годиться доброму командирові.

Вперед!