Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 16

Одразу після сходу сонця в небі посунувся якийсь перемикач, і дощ ущух. Поки ми чимчикували вперед землею, що парувала, легенький вітерець здував хмари. До цього ми йшли нерівною місцевістю, та тепер дісталися до мощеної дороги, що, схоже, вела до не такої вже й далекої дамби. Я вислав уперед розвідників, які сповістили про відсутність ворожої активності — чи то пак цілковиту відсутність ворога. Ми пішли дорогою, що звивисто збігала з невисокого схилу, обсадженого з обох боків деревами.

— Звітує один із розвідників, — гукнув сержант. — Він он у тому садку й каже, що дерева там гнуться від стиглих аваль-ґвланеків.

— Звучить огидно. Що це таке?

— Різновид фруктів, які вирощують на Землії. Смачних.

— Скажи йому, хай принесе зразок на аналіз і оцінювання.

Розвідник хутко прийшов із повним шоломом стиглих персиків — принаймні так називали аваль-ґвланеки у нас на Біт О’Хевен. Я взяв один, понюхав, а тоді глянув на замурзане обличчя розвідника.

— Що ж, рядовий, ти, як я бачу, уже провів аналіз і оцінювання. Як тобі?

— Смакота, капітане!

Я надкусив персик і схвально кивнув, коли його солодкий сік змив у моєму роті післясмак останньої хот-цюці.

— Накажіть солдатам розійтися, сержанте, сховайтеся в тому садку, перерва — десять хвилин.

Коли ми рушили далі, тупіт чобіт перекрило задоволене бурчання в наших животах. Дамба наближалася, так само, як і генераторна станція та будівлі, скупчені біля її підніжжя. Із великих труб щедро лилася вода, а до віддаленого міста тягнулися опори та дроти. Вона мала мирний і працьовитий вигляд. Довкола не було видно нікого. Я подав сигнал про зупинку й послав по унтер-офіцерів.

— Зараз я узагальнено викладу план атаки. Та перед цим оглянемо зброю. Почнемо з вас, перший сержанте.

Той із байдужим виразом обличчя передав мені свою зброю. Я натиснув на кнопку викиду магазина, побачив, що він порожній, зазирнув у так само порожній патронник і віддав зброю. Аналогічно я вчинив з іншими й залишався цілком задоволений собою, поки не дійшов до масивної постаті капрала Аспії. Замість того, щоб віддати мені свою зброю, той притиснув її до грудей навскіс.

— Я можу звільнити вас від огляду, капітане. Вона заряджена.

— Це було зроблено всупереч моєму наказу, колишній капрале. Рядовий, негайно здай мені зброю.

— Вояк без зброї — не вояк, сер, — похмуро сказав Аспія, не ворухнувшись.

— Це правда, — відповів я та перейшов до наступного унтер-офіцера. Краєчком ока помітив, як той роззирається, неначе шукаючи допомоги. Щойно він відвів від мене погляд, я різко викинув назад простягнуту руку й ударив його ребром долоні по шиї. Удар був жорстокий: вояк мав заряджену зброю. Він упав непритомний на землю, і я вихопив зброю з його безвольних рук, а тоді одну за одною повикидав обойми в багнюку.

— Сержанте Бло, посадіть цю людину до командної машини, під варту та арешт.

— Вартовий має бути озброєний, сер?

— Вартовий має бути озброєний, а зброя заряджена. Варту нестиме лейтенант Геск. А тепер ось наш план атаки.

Вони слухали мовчки, вражені тим, який я швидкий на розправу. Мені було соромно за малодушно завданий удар, але я не бажав їм цього показувати. Хай краще в когось одного болітиме шия, ніж стрілятимуть рушниці та вбиватимуть людей. Я міг не сумніватися, що Мортон не натискатиме на спусковий гачок, а ще мені стало набагато краще на душі, бо він тимчасово перестав плутатися під ногами. Я призначив цілі для кожного взводу, та головну будівлю залишив собі.

— Отже, ось він. Поставте своїх бійців у позицію, а тоді звітуйте мені. Коли все буде зроблено, я проникну й захоплю апаратну залу. А тепер виходьте.

Моя смілива маленька армія розпорошилася, виконуючи атаку відповідно до наказів. Бійці мчали вперед по кілька душ одразу, прикриваючи один одного. За кілька хвилин почали звертатися по радіо унтер-офіцери. Цілі досягнуто, жодного спротиву, ще нікого не бачили. Тепер справа була за мною. З першим сержантом і його взводом за спиною я рішучо піднявся сходами генераторної станції й розчахнув двері. Вони відчинилися просто в машинну залу. Там крутилися турбіни, оберталися генератори, а в полі зору не було жодної людини.

— Повністю автоматизована, — промовив сержант.

— Схоже на те. Знайдімо апаратну залу.

Коли ми побігли коридором, напруження зросло. Я був дуже радий, що заряджена зброя тільки в мене. Я тримав пістолет у руці, та не знімав його із запобіжника, бо не збирався тиснути на спусковий гачок: це був реквізит, що мав підбадьорити солдатів.

— Там хтось є, капітане. Дивіться!

Солдат показував на двері з морозного скла. За ними промайнув, а потім зник чоловічий силует.

— Так, ось і все, вперед, за мною!

Я глибоко вдихнув, а тоді рвонув на себе двері. Заскочив досередини й почув, як за мною ввійшов взвод. Сивочолий чоловік стояв перед пультом керування, постукуючи по якійсь шкалі.

— Ne faru nenion! — вигукнув я. — Vi estas kaptito. Manoj en la aeron!

— Як цікаво, — озвався він, розвертаючись, і всміхнувся. — Чужинці, що спілкуються чужою мовою. Вітаю, чужинці, вітаю на Белльґаррікській генераторній станції номер один.

— Я вас розумію! — промовив я. — Ви розмовляєте діалектом нижньоінглійської, як у нас на Біт О’Хевен.

— Не можу сказати, що чув про цю місцину. У вас дивний акцент, але мова однозначно та сама.

— Що він торочить? — запитав перший сержант. — Ви знаєте його говірку?

— Так. Вивчив її в школі. — Це було правдою. — Він вітає нас із прибуттям сюди.

— Тут ще хтось є?

— Добре запитання. Поставлю його йому.

— Звісно, є й інші працівники, та вони точно сплять. Змінні робітники. Неодмінно розкажіть мені більше про себе та своїх друзів. Мене звати Штірнер. А вас?

Я почав відповідати, та зупинив себе. Так війни не ведуть.

— Моє ім’я не має значення: я прийшов повідомити вас, що тепер цю планету контролюють збройні сили Невенкебли. Ви не постраждаєте, якщо співпрацюватимете з нами.

Я переклав ці слова есперанто, щоб мої солдати знали, що відбувається. І звелів сержантові розповісти про змінних робітників. Ґречно зачекавши, коли я закінчу, Штірнер заговорив.

— Це все дуже захопливо, сер! Збройні сили, кажете? Це, певно, означає «зброя». Ви якраз несете із собою зброю?

— Так. І візьміть до уваги: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатись.

— Я б не став цим перейматися. Як стійкий прибічник індивідуального мутуалізму я б нізащо не завдав шкоди іншому.

— Але це зробила б ваша армія — чи ваша поліція! — схитрував я.

— Я, звісно, знаю ці слова, проте не бійтеся. Тут немає ні армії, ні поліції. Можна запропонувати вам частування? Щось я кепсько приймаю гостей.

— Аж не віриться, що це відбувається насправді, — пробурмотів я. — Сержанте, зв’яжіться зі штабом генерала Ловендера. Доповідайте, що ми вступили в контакт із ворогом. Жодних ознак опору. Інформатор стверджує, що немає ні збройних сил, ні поліції.

Під пильним наглядом моїх озброєних солдатів Штірнер відчинив одну шафку й дістав високу пляшку незвичної форми. Поставив її на стіл разом із тацею з келихами.

— Вино, — пояснив він. — Дуже хороше, для особливих гостей. Сподіваюся, воно сподобається вам і вашим товаришам.

Він передав мені один келих.

— Спершу скуштуйте його самі, — з військовою підозріливістю запропонував я.

— Мені аж соромно стає від вашої ґречності, безіменний пане.

Він трохи надпив, а тоді передав келих мені. Вино було дуже добре.

— Тут сам генерал говорить, — з тривогою гукнув сержант, підбігши до нас із радіо.

— Це капітан Дрем.

— Дреме, як розуміти це повідомлення? Ви знайшли ворога?

— Я зайняв генераторну станцію, сер. Втрат немає. Опору теж.

— Ви вступили в контакт першими. Яка в них система оборони?

— Її не існує, генерале. Вони зовсім не чинили спротиву. Мій полонений стверджує, що тут немає ні війська, ні поліції.

Генерал недовірливо загмикав.

— Я пошлю по вас із полоненим гвинтокрил. Хочу допитати полоненого особисто. Кінець зв’язку.

Чудово. Мені геть не хотілось опинитися серед військового начальства. Надто вже висока була ймовірність, що з’явиться генерал Зеннор і впізнає мене за старими добрими часами, коли він звався Гарсом. Інстинкт самозбереження спонукав мене шаснути в нірку. Але моїм особистим потребам суперечила можливість урятувати не одне життя. Якщо зумію переконати армійських дурбеликів у тому, що опору справді не буде. Інакше якийсь надміру агресивний каґалець неодмінно занервує й почне стріляти. Тоді до нього долучаться всі його істеричні дружки, і... Це був дуже реалістичний сценарій. Я мусив докласти зусиль, аби його уникнути.

— Наказ від генерала, — сказав я своїм солдатам, що чекали на мої пояснення. — Я мушу привезти йому полоненого. Транспорт уже вирушив. Сержанте Бло, ви за старшого, доки сюди не надійде вам на заміну лейтенант Геск. Переберіть керівництво на себе. І подбайте про вино.

Сержант віддав честь, і, щойно я пішов, солдати вже тягнулися по пляшку. Якби ж то мені були доступні такі прості військові задоволення...

— Ви йдете зі мною, — сказав я Штірнерові й показав на двері.

— Ні, я зобов’язаний залишатися тут. На жаль, я не можу зробити вам таку послугу.

— Ви зробите послугу не мені, а власному народові. Там велика армія. В ній усі мають отаку зброю. Зараз вона висаджується у вашій країні для її захоплення. Можливо, будуть убиті люди. Але, якщо я повезу вас до командира і ви зумієте переконати його, що ваш народ не опиратиметься, це врятує не одне життя. Ви мене розумієте?

Поки я говорив, на обличчі Штірнера дедалі чіткіше проступала гримаса жаху.

— Ви серйозно? — видихнув він. — Ви справді маєте на увазі те, що кажете. — Я похмуро кивнув. — Тоді, звісно, так. Це незрозуміло, та я мушу йти. Аж не віриться.

— Ваше почуття взаємне.

Я повів його до дверей.

— Я можу зрозуміти відсутність армії: усі цивілізовані планети обходяться без війська. Але ж поліція — це, так би мовити, необхідне зло.

— Не для тих, хто практикує індивідуальний мутуалізм.

Тепер, коли йому випала нагода прочитати маленьку лекцію, він пожвавішав.

— Ніколи про нього не чув.

— Як же вам не пощастило! Ризикуючи все спростити, я поясню...

— Капітане Дрем, мені треба з вами поговорити! — заявив пропащий капрал, вибираючись із командної машини, попри кволі намагання Мортона його зупинити. Він зупинився переді мною, різко виструнчився й віддав честь. — Тепер я бачу, що помилявся, сер. Через вашу молодість і позірну слабкість я вважав себе мудрішим за вас, тож не виконав наказ і зарядив пістолет. Тепер я знаю, що помилявся, а ви мали рацію, й уклінно прошу другого шансу, бо мені тридцять років і армія — це мій фах.

— А звідки ти знаєш, що я мав рацію, рядовий Аспія?

Він поглянув на мене із сяйвом в очах.

— Тому що ви мене побили, сер! Збили мене з ніг, абсолютно чесно. Чоловік сказав, чоловік зробив — і ви це зробили!

Що це ще за брутальна каґальня?! Він не скорився обгрунтованому наказу, що мав на меті уникнути насильства. Лише тоді, коли я вивів його з ладу, йому здалося, що таки моя правда. Розум відмовлявся сприймати таку збочену, перекручену логіку, і в мене, взагалі-то, не було часу над цим замислюватися. Я, мабуть, тільки й міг, що підіграти йому й забути про це.

— Знаєте, колишній капрале, я думаю, що вірю вам. Лише справжній чоловік здатний визнати свою помилку. Тож, хоча ви — нещасний, жалюгідний рядовий, а я — гордий капітан, потисну вам руку й поверну вас на службу!

— Ви справжній чоловік, капітане, і ви ніколи про це не пожалкуєте!

Він потряс мою руку, а тоді поплівся геть, кісточками пальців витираючи з ока сльозу. Тим часом з неба чувся дедалі гучніший брязкіт, на нас насунула тінь, і я, підвівши погляд, побачив, що це знижується гвинтокрил.

— Мортоне, ви за старшого, доки я не повернуся. Йдіть до сержанта Бло, прийміть командування й дозвольте йому ухвалювати всі рішення, а тоді погоджуйтеся з ним.

Він тільки й зміг, що закивати, тоді як я відвів Штірнера до гвинтокрила та сів туди слідом за ним.

— До генерала, — наказав я пілотові, а тоді тяжко зітхнув. Щось мені підказувало, що я сам лізу в зашморг і гарненько розправляю мотузку на своїй шиї. Насправді ж у мене просто не було вибору.

— Я читав про такі транспортні засоби у книжках з історії, — озвався Штірнер, захоплено визираючи з вікна, тим часом як ми з гуркотом здійнялися в небо. — Це дуже важлива для мене мить, безіменний пане.

— Капітане, називайте мене капітаном.

— Радий знайомству з вами, Капітане. І дякую за нагоду пояснити вашим лідерам, що вони можуть прийти з миром. Вони не мають боятися. Ми б ніколи не завдали їм шкоди.

— Я побоювався, що буде навпаки.

Час на теревені вичерпався, бо гвинтокрил уже сідав біля броньованої колони танків. Під навісом у полі неподалік виставили столи, крісла та невеличкий бар, і ми сіли, мало не зачепивши несучим гвинтом офіцерів, які там зібрались. Я зіскочив на землю, хвацько відкозирнув і розслабився. Зеннора там не було. Я розвернувся, допоміг Штірнерові вийти та підштовхнув його до генерала Ловендера.

— Це полонений, сер. Він розмовляє огидною місцевою мовою, яку я зовсім випадково вивчив у школі й тому можу перекладати.

— Це неможливо, — похмуро відказав той. — Ви — офіцер піхоти, а не перекладач. Штатним перекладачем є майор Кьюсел. Майоре, перекладайте!

Чорнявий майор відштовхнув мене вбік і став перед полоненим.

— Kion vi komprenas? — прокричав він. — Sprechten zee Poopish? Anxay ooyay eekspay Igpay Atinlay? Ook kook Volupook?

— Щиро перепрошую, пане, та я не розумію жодного вашого слова.

— Попався! — радісно оголосив майор. — Маловідомий діалект, яким спілкуються на понурих планетах, що важко сунуть поміж темних зір. Я вивчив його нудні немилозвучні слова багато років тому, коли був задіяний у торгівлі м’ясом. Займався імпортом свинобразячих відбивних...

— Кінчайте з цією каґальнею, майоре, і перекладайте. Спитайте його, де армія та скільки в цьому місті поліційних дільниць.

Я не без інтересу послухав, як майор, попри вроджене бажання говорити, а не слухати, усе-таки витягнув ту саму інформацію, що й я. Генерал безрадісно зітхнув.

— Якщо це правда, то ми не можемо так просто взяти й холоднокровно розстріляти їх. — Він повернувся до мене. — І ви точно впевнені, що ніхто не чинив опору?

— Ніхто, сер. Схоже, це суперечить найнепохитнішим їхнім переконанням. Можу привітати вас, генерале, з першим безкровним вторгненням у відомій частині всесвіту! Невдовзі ви захопите всю цю планету на славу Невенкебли, не втративши жодного вояка.

— Не поспішайте радіти, капітане. Генералам, які повертають війська цілими, орденів не дають. Бій! Ось де слава! Вони битимуться, пом’яніть мої слова. Така людська природа. Не можуть же всі на цій планеті бути боягузами.

— Ловендере, що відбувається? — пролунав знайомий голос, і температура моєї крові впала градусів на десять. Я нерухомо застиг на місці спиною до мовця. Генерал показав рукою.

— У нас з’явився перший полонений, генерале Зеннор. Я його допитував. Він верзе нісенітниці. Каже, тут ні армії, ні поліції.

— А ви йому вірите? Де його спіймали?

— На генераторній станції, це зробив капітан Дрем.

Зеннор зиркнув на мене, а тоді відвів погляд. Коли він раптом розвернувся, щоб поглянути на мене знову, моя спина була прямою, а лице — непроникним.

— Звідки я вас знаю, капітане?

— З підготовки, сер. Маневри, — сказав я якомога нижчим голосом. Він підійшов і наблизив своє обличчя до мого.

— Неправда. З іншого місця. І ви були де з ким іншим...

Його очі спалахнули впізнанням, і він тицьнув у мене пальцем.

— Слон! Ти був зі Слоном...

— А ти його вбив! — прокричав я, кинувшись уперед і схопивши його за шию так, що до смерті йому лишилося три секунди. Одна секунда... непритомний. Друга секунда... обм’яклий. Третя...

Світло згасло. Сильний біль у потилиці, а далі — нічого. Моєю останньою думкою було: «Чи втримав я хватку до кінця третьої секунди?»