Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 26

Справжня каґальня почалася наступного ранку. В ніч фантастичного успіху Дня Д надійшли повідомлення: солдати марширували до міста з квитками, зізнавались у великій любові до свіжого повітря, їх припрошували біля чорного входу до будь-якого магазину одягу зняти з себе форму й перевдягнутись, і вони займали все нові потяги. Останній із них відбув якраз перед північчю, коли настала комендантська година.

А тривоги спершу не було. На щастя, до табору вели чотири пари воріт, і я гадав, що всі військові поліцейські у властивому їм невігластві думають, ніби вояки повернулися через інші ворота. Тож усі вони зраділи нагоді зкаґалитися на вечір. Наша операція виявилася такою успішною, що на юрми дезертирів не вистачило навіть додаткових потягів. Понад сто душ іще залишалися в місті. Вони сидітимуть у схованках до настання ночі, а тоді їх, можливо, потай проведуть на вокзал.

На свої новоздобуті багатства я купив у подарунок нашим господарям велетенський телевізор. Коли ми з Мортоном переглядали одну місцеву передачу, в мовлення вклинилися військові. Ні він, ні я цьому не зраділи, бо в цей день було якесь святкування — річниця під’єднання першої монтажної плати Марка Четвертера чи щось таке, — і на нього подалося все місто. Ми насолоджувалися парадом, очолюваним місцевим клубом велосипедисток (усі як одна демонстрували засмаглі кінцівки та тріпотіли спідницями), аж тут картинка зашкварчала та згасла, а її заступило насуплене лице генерала Зеннора.

— Вимкни! — простогнав Мортон. — Подивившись на нього, я не зможу пообідати.

— Годі. Новини будуть не з добрих, але рано чи пізно нам доведеться їх почути, і хай це вже станеться зараз.

— Увага! — промовив Зеннор, і Мортон видав негарний звук язиком. Я зацитьнув його змахом руки. — Ви всі мене знаєте. Генерала Зеннора із визвольних сил. Ви знаєте мене як добру й терплячу людину...

— А він класний письменник!

— Тихо!

— ...рішучого та справедливого лідера. І тепер настав час для застосування рішучості та справедливості. Я щойно виявив, що кільком боягузам у лавах моїх вірних військ стало дурості на спробу дезертирства. Дезертирство карається смертю...

— А що у клятій армії нею не карається?!

— ...і я знаю, що нікому з вас не хотілося б, щоб це спіткало дурних ошуканих юнаків. Із цим і пов’язане це оголошення. Я продовжую всі квитки, видані минулого вечора, на двадцять чотири години. Вони дійсні до опівночі сьогодні. Жодного вояка, який повернеться на базу до опівночі, не буде покарано. З огляду на це рекомендую всім мешканцям цього міста поговорити із цими ошуканими юнаками, що сховалися серед них. Скажіть їм повернутися. Вам відомо, де вони. Підіть до них. Розкажіть їм про цю великодушну пропозицію.

Коли він нахилився до камери й посміхнувся, з його обличчя миттю злетіла фальшива доброта.

— А ще скажіть їм, що моя великодушність зникне опівночі! Тоді буде оголошено військовий стан. Це місто буде заблоковано. Ніхто до нього не ввійде та не вийде з нього. Тоді місто обшукають. Квартал за кварталом, будівлю за будівлею. Усіх дезертирів, яких тоді знайдуть, візьмуть у полон, надавши кожному по пляшці пива й дозволивши написати по одному листу додому. А тоді розстріляють.

Зрозуміло? Це перше й останнє попередження. Ви можете повернутися сьогодні до опівночі. Ось моє послання дезертирам. Опісля ви все одно що мертві...

Я натиснув на кнопку та вимкнув телевізор.

— Досить гнітючо, — зауважив Мортон із похмурим виглядом. — Увімкни знову — хоча б на дівчат подивимось.

Я так і зробив. Але ті давно вже зникли, змінившись чоловіком із довгим волоссям і завзятим виразом обличчя, що дуже детально розповідав про несказанні радощі ІМ. Я вимкнув звук.

— Знаєш, Мортоне, він і нас має на увазі.

— Не кажи цього! Я знаю. Хіба тут немає іншого каналу з космічною оперою? Мені треба випити.

— Ні, не треба. Тобі треба сидіти тихо, опанувати себе й допомогти мені знайти вихід із цього становища для всіх нас. Ну, може, й випити, але трішки, скляночку пива просто для пожвавлення думок.

— Я ненароком підслухав, — озвався Штірнер, увійшовши з тацею, заставленою склянками та пляшками. — З вашого дозволу приєднаюся до вас. Сьогодні тепло.

Ми цокнулись і шумно запили.

— Щось чути з міста? — запитав я.

— Чути чимало всякого. Всі потяги з міста скасовано, тож відбути потягом неможливо.

— Дороги?

— На всіх магістралях із міста стоять блокпости. Летючі машини на крилах, що обертаються...

— Гвинтокрили.

— Дякую, я запам’ятав це слово. Гвинтокрили курсують над сільською місцевістю між ними, тож там не втекти нікому. На виїзді затримують усіх молодиків, навіть тих, хто вочевидь є громадянами Хоєцького, які розмовляють лише нашою рідною мовою. Їх тримають ув’язненими, доки не притискають їхні долоні до пластини на якійсь машині — принаймні про таке розповідали. Наразі відпустили всіх.

— Дуже спритно, — промимрив я, — і майже безвідмовно. Перевірка «пальчиків». Аж до базового комп’ютера. Це означає, що так нам не вибратися. Доведеться скрадатися полями затемна.

— Я не хочу навіювати смуток, але... — заговорив Мортон, навіюючи смуток. — Гвинтокрили, детектори інфрачервоного випромінювання, бічні автомати, смерть із небес...

— Зрозумів, Мортоне. Занадто небезпечно. Має бути якийсь інший спосіб.

Лекція вже скінчилась, і екраном знову гасали бадьорі любителі велосипедного спорту. Винятково чоловічої статі та з волохатими колінами; Мортон гортанно забурчав. А тоді негайно повеселішав: з’явилися членкині дівочого клубу, що махали руками та всміхалися на камеру.

— Ого! — вигукнув я, скочивши на ноги й забігавши невеличкими колами. — Ого-ого!

— Другі двері ліворуч коридором.

— Стули пельку, Мортоне. Це натхнення, а не закреп. Ти бачиш, як працює геній. Перед тобою — єдиний, хто знає, як безпечно вивезти нас усіх із міста.

— Як?

— А ось як, — показав я на екран. — Штірнере, сідайте за телефон і беріться пліткувати. Мені треба, щоб це почалося до середини дня. Організація триватиме щонайменше до того часу.

— Що організовувати? — вигукнув Мортон. — Я пропав. Про що ти торочиш?

— Здається, я знаю, — промовив Штірнер, який метикував швидше за Морта. — Ви поїдете з міста на велосипедах. Але вас зупинять.

— Ні, не зупинять, бо ви відповіли правильно лише наполовину. Ми всі поїдемо як дівчата!

Коли до них дійшло, ненадовго запанувала радість, а тоді ми стали до роботи. Я найбільше планував і організовував, а тому останнім замислився про подробиці особистого виживання. Було багато біганини. Я нечітко пам’ятав, коли прибув велосипед Мортона, та після цього знову заходився коло чоловічого велосипедного клубу. З’їв бутерброд, випив іще одне пиво й, закліпавши, підвів погляд на Мортона, коли він до мене звернувся.

— Нам незабаром вирушати. Перші хлопці вже на площі. А тепер не смійся!

Я насилу стримався. Пишна ситцева сукня геть йому не личила. Від того, що він поголив свої волохаті ноги, стало ненабагато краще. Зате допомогали напханий пінопластом ліфчик і перука. Звісно, здалеку, але зблизька ефект був дещо чудернацький.

— Здається, треба трішки помади.

— Ага! Що ж, погляньмо, який ти вродливий. Перевдягайся!

Я перевдягнувся. Гарненька гофрована спідничка була зелена й тому пасувала до мого рудого волосся. Я поглянув у дзеркало й зітхнув.

— Джиме, ти маєш як ніколи гарний вигляд.

Ми розійшлися, ще раз подякувавши своїм господарям за гостинність. І сподіваючись, що зустрінемося знову — після війни. Штірнер, велосипедист із якого був не менш витривалий, аніж турист, мав виконувати роль нашого провідника. Він шпарко покотився, і ми, дівчата, мусили докласти зусиль, аби не відстати.

На площі Марка Четвертера панувала весела розкутість. А може, це слово тут і не зовсім вдале. Можливо, краще сказати, що туди притягнули всіх. Наблизившись, ми передусім побачили дівочий велосипедний клуб Белльґар-ріка. Достоту такий, як у телевізорі, та незмірно привабливіший у плоті. Та плоть ця була дуже дивна. Тому що, крім дівчат, тут були й інакші дівчата. Зі впалими щоками, м’язистими стегнами, похмурими лицями. Наші призовники-втікачі. Дехто з них багато років не сідав на велосипед, тож тепер вони їздили площею, хитаючись і раз у раз падаючи у вихорі спідниць і гортанної лайки.

— Увага! — вигукнув я й повторив це ще кілька разів, доки не встановилася хоч якась тиша.

— По-перше, зав’язуйте з лайкою. Ці добрі люди ризикують життям, аби допомогти вам, дезертирам, тож поводьтеся з ними добре. По-друге, якщо хтось упаде, коли ми проминатимемо блокпост, нестрашно, таке трапляється. Їде кілька триколісних велосипедів, а також кілька велосипедів для двох. Розберіться між собою й по конях. Ми не відстаємо від графіка.

— Куди ми прямуємо? — запитав один із них.

— Вам повідомлять, коли дістанетеся туди. Зараз важливо розрахувати час. Коли я скажу «поїхали», ми поїдемо. А хто зостанеться позаду, опиниться в каґальному становищі. І лайку дозволено лише старшим за званням, — додав я, почувши їхні обурені вигуки. — Я тут головний, тож лаюся за нас усіх, доки ми не відірвемося. По конях.

Я двічі чи тричі об’їхав площу на чолі дезертирів-дівчат, аж поки вони не зімкнули лави й не опанували себе. Тільки тоді я дав сигнал про початок роботи членкиням справжнього дівочого клубу. Вони були прекрасні. Стрімко налетіли на нас, розділившись на два ряди, що промайнули обабіч і зімкнулися довкола. Лідерка тримала прапор, а ми з пристрастю мчали за нею. Уздовж дороги, плавно та швидко.

До блокпоста на перехресті попереду.

А тоді, за рогом, нас, дівчат, підрізав велосипедний клуб ветеранів. Усі з сивими головами, а якщо не сивими, то лисими, як більярдні кулі. Вузлуваті скарлючені ноги завзято крутили педалі, працювали старезні мотори. Вони промайнули перед нами й рушили далі, до поставлених на дорозі бар’єрів. Одні їх об’їздили, а інші злазили з велосипедів і відводили їх убік. Сержанти й офіцери кричали у відповідь, кволо пручались, але з’явився пролом. І з’явилися ми. А ширини пролому якраз вистачало, щоб прорватись.

Дехто з дівчат, що нас супроводжували, відривалися від нас і допомагали стариганам розширити пролом. Дехто сміявся та цілував офіцерів. Запанував безлад, і крізь цей безлад і пролом у бар’єрі я провів своїх дівчат. Вони мовчали, пітніли та щодуху крутили педалі. Через бар’єр, а тоді вздовж дороги й за поворот.

— Продовжуйте! — хрипко закричав я. — Ми ще не вилізли з каґалу. Поки ми не досягнемо лісу, ніхто не зупиняється. Ну ж бо! Ну! Хто останній, той каґалець!

Ми їхали. Крутили педалі, лаялися, пітніли й хитались, але їхали. Вздовж дороги, до лісу, на вузькі стежки, де ковзалися, падали, стикались і котилися м’якою зеленою травичкою.

— Хіба ми не можемо... зробити це знову? — видихнув Мортон, лежачи на спині та стогнучи.

— Не знаю, Морте, я думав, що це по-своєму весело. Тобі треба більше фізичної активності.

Він сів, поглянув туди само, куди й я, і припинив стогнати. Прибув справжній дівочий клуб, симфонія гарної плоті та плавних рухів, відкинутого волосся та блиску в очах. І кошиків для пікніків.

Із підняттям першого пива розляглися безладні радісні вигуки. Армія була всього-на-всього кепським спогадом, а свобода — блаженством. Це був перший день залишку їхнього нового життя, і якщо воно таким залишиться, то тепер ми опинилися в раю.

Я долучився до гуляння, та насправді в мене не лежала до цього душа і моя усмішка була фальшивою. Через якесь уроджене відхилення, нездатність насолоджуватися чистим щастям, я був здатен думати лише про Зеннора й огидні трюки, до яких він міг удатися, дізнавшись, що близько половини його армії зникло назавжди.