Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 29

— Я вислав надсвітлове повідомлення? — перепитав я. Мої думки незграбно забігали невеличкими колами.

— Так.

— Але... але... але...

Я зупинився, схопив себе за психічний карк і добряче потрусив. Логіка, Джиме, час для логіки.

— У записаному повідомленні від капітана Варода йшлося про те, що для того, щоб вислати надсвітлове повідомлення, мені знадобляться координати.

— Це було відвертою брехнею.

— Слова про те, що це було радіоповідомлення, теж брехня?

— Звісно.

Я заходив уперед-назад, а за мною слідом почав рухатися телевізійний давач. Що відбувається? Чому Варод збрехав мені про сигнал? І де він, якщо його одержав? Якщо він одержав сигнал і не послав свого флоту абощо, то це він муситиме бути відповідальним за вбивства. Ліга такого не полюбляє. Проте Марк може знати, що коїться. Я швидко розвернувся.

— Говори, старезний мозку в коробці! Флот Ліги прибув чи ще в дорозі?

— Вибач, Джиме, я просто не знаю. Останній орбітальний телескоп розрядився багато століть тому. Мені відомо про це не більше, ніж тобі. Я можу лише здогадуватися, що ми дуже далеко від рятівників, на яких ти очікуєш.

Я перестав ходити й раптом відчув неймовірну втому. День мав видатися важким. Я оглянув кімнату.

— У тебе немає старого ящика чи чогось такого, на що можна сісти?

— Ой-йой, щиро прошу вибачення. Я не дуже гостинний господар, еге ж? Розівчився.

Поки він говорив, до кімнати вкотився електричний диван і зупинився позаду мене. Я впав на нього. Марка важко було сприймати як неістоту: він же мав голос і все таке.

— Красно дякую, дуже м’яко.

Я прицмокнув губами, і він зчитав натяк.

— Прошу, влаштовуйся зручно. Може, чогось випити?

— Я б не відмовився. Як ти розумієш, просто для стимуляції мислення.

— Наразі в мене не надто багаті запаси. Є трохи вина, та йому, певно, щонайменше чотириста років. Можна сказати, залізна витримка.

— Ми можемо тільки скуштувати!

Стіл зупинився біля мого ліктя, і я здмухнув із пляшки пил, а тоді активував електронний штопор, який витягнув по-справжньому стародавній корок, не розламавши його. Я налив вина, понюхав і охнув.

— Ніколи... ніколи не нюхав нічого подібного!

На смак вино виявилося ще краще. Усе це нюхання й куштування дещо розрядило атмосферу в психічному плані. Я відчув, що здатен краще розібратися із насущними проблемами.

— Не знаю, котра зараз година, — сказав я.

— До обіцяних страт іще понад шістнадцять годин.

Марк був аж ніяк не дурний. Я надпив вино й перебрав у голові варіанти.

— Я надіслав повідомлення — отже, флот має прямувати сюди. Проте ми не можемо сподіватися на те, що ситуацію врятує їхнє прибуття. Єдиний позитив у всьому цьому — те, що я принаймні знаю, що не стирчатиму на цій планеті вічно. То що я можу зробити для порятунку чиїхось життів? Очевидно ж, що ні ти, ні твої прихильники ІМ і пальцем не поворухнуть.

— Я б так не сказав, Джиме. Просто зараз у місті триває кілька нарад. Люди масово повертаються.

— Вони скоряються? Стають до роботи?

— Аж ніяк. Зараз організовують протест, але його форму ще обговорюють.

— Звідки ти все це знаєш? Шпигуни?

— Не зовсім. Я просто користуюся всіма схемами зв’язку та відстежую всі телефонні дзвінки. Субблоки шукають за мене ключові слова й роблять записи.

— Невенкеблійськими схемами ти теж користуєшся?

— Так. Це дуже цікаво.

— Знаєш тамтешню мову?

— Я знаю всі мови. Усі чотирнадцять тисяч шістсот дванадцять мов.

— J’amen, in ting er і hvert fold siker. Du taller ikke dansk[8].

— Og hvorfor sa ikke det? Dansk er da et smukt, melodisk sprog[9].

Непогано — а я думав, що, крім мене, більше ніхто не чув про данську. Втім про ще одну мову Марк, без сумніву, не чув ніколи. Стародавня мова за назвою латина. Нею розмовляє лиш одне таємне товариство, таке таємне, що я не наважуюся сказати про нього більше.

— Nonne cognoscis linguam Latinam?[10]

— Loquarne linguam Latinam?[11] — відверто зарозуміло озвався Марк. — Quid referam in singulorum verborum delectu, in coniunctorum compositione, et structura, in casuum atque temporum discriminatione, in certarum con-cinnitate formularum, in incisorum membrorumque confor-matione, in modulandis circumdictionibus, in elegantiarum cuiusque generis accurata, elaborataque frequentatione quan-tus turn sim et quam purus putas Ciceronianus? Ex qua Cicero mortuus est, meis verbis nihil latinius. Memoria vero libros omnium auctorum latinorum tarn veterum quam recentiorum et neotericorum continet. Voces peregrinae et barbarae quae latinis eloquiis inseruntur, omino mihi notae sunt. Nae tu es baro et balatro, nam ego studeo partes difficiles cognoscere quas scholastici doctores gestant, latebras singulas auxilio mei ipsius cerno. Doctissimi enimvero homines omnino univer-sitatum modernarum me rogant sensus omnium talium verborum[12].

Тут я зміг хіба що роззявити рота, тим часом як він гудів від електронної радості, страшенно пишаючись собою.

— Ти вловив там усі нюанси, Джиме? Оцінив, який я щирий цицероніанець? Ретельний добір кожного слова, побудову структури речень, контраст відмінків і часів, фраз і речень...

І так він розводився ще досить довго. Хвалився. Теревенячи з Марком, я був схильний олюднювати його. Її. Байдуже. Це була не людина, а розумна машина зі здібностями, які значно перевершували все, що я уявляв собі доти. Та як я міг змусити їх працювати?

— Скажи мені, Марку, ти мені допоможеш?

— Чим тільки зможу.

Я знову надпив вино й відчув, як наснажуюся його цілющими та натхненними силами. Спогад. Те, що сталося сьогодні.

— Марку... Я сьогодні побачив, як дезертирували двоє вояків. У місті є інші нещодавно прибулі дезертири?

— Є, і чимало. Загалом сто двадцять один... вибач, сто двадцять двоє. Щойно прибув іще один.

— Хтось із них озброєний?

— Тобто оснащений зброєю? Та всі вони. Всі вони дезертирували з патрулів у місті.

Та чи застосують утікачі свою зброю? А якщо так, то як мені цим скористатися? Почала викристалізовуватись ідея. Зустріти вогонь вогнем. А вони цілком на це здатні. Перевірити ж можна було лише в один спосіб. Я налив собі ще трохи вина й повернувся до електронного господаря.

— Я хотів би, щоб усі дезертири зустрілися зі мною десь у центрі. Зі зброєю. Ти можеш це організувати?

Кілька довгих секунд він мовчав. Шукав способу відступитися від своєї пропозиції? Але я його недооцінив.

— Усе готово, — сказав він. — Ті, хто переховує дезертирів, проведуть їх після настання темряви до спортивного центру. А це дуже близько до місця, обраного для вбивств.

— Ти на крок попереду мене.

— Сподіваюся, що так. Я ж незмірно розумніший за тебе. Отже, позаяк до вашої зустрічі ще кілька годин, чи не відплатиш ти мені за послугу, потеревенивши зі мною? Я тисячу років, якщо не більше, доволі мало стежив за галактичними справами. Як воно там?

День і ранній вечір видалися дивними. Пам’ять у нього, як і належало, виявилася доволі потужною, тож я дізнався дещо цікаве. Та був один факт, якого він не міг мені повідомити, бо народився (був збудований? змонтований?), коли людство вже давно розповсюдилося галактикою.

— Я, як і ти, Джиме, знаю лише міфи та спогади про прадавні часи. Якщо в людства й була рідна планета, якась Багнюка чи Земля, чи ще якось так, то про її місцезнаходження у моїх банках пам’яті відомостей немає.

— Ну, я просто надумав запитати. Але мені, мабуть, уже час іти. Приємно було поспілкуватися.

— Аналогічно. Заходь, коли схочеш.

— Ловлю тебе на слові. Ти не проти вимкнути світло, коли я підіймуся сходами?

— Без проблем. Це місце, як ти можеш здогадатися, непогано автоматизовано.

— Жодних проблем із електропостачанням?

— Присягаюся своєю п’ятою точкою, ні. Найперше почуття, якого я навчився — це потяг до виживання. Електропостачання в місті, запасні генератори, резервний акумулятор, двійко паливних елементів і термоядерний генератор, який можна запустити за десять хвилин. Не тривожся за мене.

— Не буду. Па-па.

Я зійшов довгими сходами нагору, і, коли торкнувся дверей, світло згасло. Потому я відчинив двері, визирнув назовні й не побачив жодного патруля. Тоді широко розчахнув двері та попрямував до Ніб і Штірнера, що чекали на мене, сидячи на лавці.

— А ви не боїтеся, що ворог знайде вас тут після комендантської години?

— То не проблема, — відповів Штірнер. — Дезертирувало так багато бійців, що патрулі неначе скасовано. Усі військові або на базі, або в муніципальній будівлі. А тепер, прошу, розкажи нам. Ти поговорив із Марком Четвертером?

Вони обоє нахилилися вперед у напруженому очікуванні.

— Поговорив із ним і насолодився його гостинністю. А ще в нього залишилося кілька ящиків вина — такого, що ви б і не повірили.

— Я повірив би чому завгодно про Марка Четвертера, — зауважив Штірнер, а Ніб кивнула на знак згоди. — Але мені жаль, що він не порадив тобі, як вирішити проблему вбивств.

Я швидко закліпав.

— Звідки ти знаєш? Я нічого про це не сказав.

— А ти й не мусив. Марк Четвертер знає, що із цією проблемою ми маємо впоратися самотужки. І ми це зробимо. Було ухвалено рішення. Усі, хто в місті, зберуться завтра на місці вбивств — таке індивідуальне рішення кожного з нас. Ми станемо перед дулами.

— Шляхетний жест, але марний. Вас просто застрелять.

— Тоді наші місця займуть інші. Ненасильство не має кінця. Вони стрілятимуть, доки в них не скінчаться патрони для зброї чи доки їх не охопить відчай від скоєних убивств. Я певен, що не всі вони — такі моральні лиходії, як їхній очільник.

— Я б на це не сподівався. Але може знайтися альтернатива. З допомогою Марка — порадую вас тим, що ми вже на «ти», — я організував зустріч усіх дезертирів у місті. Якщо ви зводите провести мене до спортивного центру, ми переконаємося, чи не є, бува, мій план кращим і практичнішим.

Прогулянка вдалася приємною: на вулицях міста вперше, відколи висадилися завойовники, не було страху. Ми зустріли інші компанії, що простували в тому самому напрямку, і кожна з них супроводжувала одного-двох озброєних дезертирів. Сміх, усмішки — тепер вони раділи, що звільнилися від армії, — та чи підтримають вони план, що може поставити під загрозу їхню новоздобуту свободу? Був лише один спосіб це з’ясувати.

У спортивному центрі був закритий стадіон із ареною для боротьби, де ми всі й розмістилися. Вояки-втікачі сиділи в нижчих рядах, тим часом як зацікавлені глядачі із цивільних розсілися над ними й позад них. Я вибрався на арену й зачекав, доки всі посідають, а тоді взяв мікрофон. Глядачі зашурхотіли й затихли.

— Колеги, колишні призовники, новоприбулі дезертири, вітаю вас. Більшість із вас мене не знає...

— Та всі тебе знають, Джиме! — гукнув якийсь голос. — Ти той хлопака, шо мало не задушив генерала.

— Спробуй ще!

Я всміхнувся та зачекав, доки радісний гамір не стихне.

— Дякую, хлопці, приємно, коли тебе цінують. А тепер мушу попросити вас про допомогу. Наш любий генерал, каґалець Зеннор, планує завтра розстріляти кількох неозброєних цивільних. Це люди, що допомагали вам і вашим приятелям утекти, ті, хто запропонував усім нам дружбу, а за бажання й щасливу домівку тут. Тепер ми маємо допомогти їм. І я розповім, як саме.

Ми візьмемо до рук оцю вогнепальну зброю, якою навчені користуватися, націлимо її на Зеннора та його банду й пригрозимо знищити, якщо хоч хтось із них натисне на спусковий гачок. Це буде протистояння — і ми, можливо, не залишимося після нього безкарними. Та ми повинні це зробити.

Я трохи соромився додавати брутальний емоційний аргумент, але вибору не мав. Це була не найкраща на світі ідея, і дірок у ній було більше, ніж у машині з донатами. Та це був єдиний мій план.

Вони багато сперечались і кричали, та врешті-решт більшість проголосувала за. Меншість не бачила жодного способу гідно піти — я ж апелював до мужності, — тож нехотячи пристала на план. Місцеві провели нас манівцями до будівель, що виходили фасадами на площу, і ми, лігши на свою зброю, поснули там. Я був певен, що за ніч дехто з прибулих зникне. Сподівався тільки на те, що вранці їх залишиться достатньо, щоб забезпечити мені трохи вогневої підтримки.

На світанку я помітив на площі рух. Трохи відсунув плюшевого ведмедика, щоб зазирнути за фіранки магазину іграшок, у якому ховався. Починали прибувати солдати.

А ще виштовхували з вантажівки полонених, усіх десятьох, у наручниках і зв’язаних. Коли посвітлішало, я роздивився, що всі вояки — офіцери чи унтер-офіцери. Ну звісно — Зеннор не міг довірити брудну роботу рядовим! Усі вони зараз, либонь, сидять під вартою та замком на базі.

Із муніципальної будівлі вибрів сам Зеннор і став посеред площі. Тоді ж я почув гуркіт коліс і потужних моторів: підкотилися загони важкої артилерії. На це я не очікував.

А ще я не очікував, що Зеннор дістане пістолет і вистрілить у вікно магазину іграшок.

— Виходь звідти, ді Ґрізе — усе скінчено! — зарепетував він і зніс пострілом ведмедика.

Хіба в мене був вибір? Я відчинив двері та ступив на вулицю. Поглянув на безліч рушниць, націлених у вікна, за якими ховалися мої бунтівні солдати. Поглянув на лиху переможну усмішку на обличчі Зеннора.

— Я ж генерал, пам’ятаєш? Ти справді вважав, що твій сміховинний маневр удасться? Мій агент розповів мені про твої дурнуваті плани в усіх подробицях. Чи хотів би ти з ним зустрітися?

За сигналом Зеннора з-за дверей вийшов один із дезертирів і наблизився до нас. Він був у темних окулярах і мав великі вуса; я вже бачив його колись іздалеку. Тепер же я побачив його зблизька, а він відклеїв свої вуса та викинув окуляри.

— Капрал Ґоу, — видихнув я.

— Понижений до рядового! Бо дав змогу тобі втекти. Мене б розстріляли, якби я не був досить багатий, аби дати хабарі. Одначе тепер моє падіння — це твоє падіння. Інші рядові, мерзенні свині, знали, що я був капралом, і не говорили зі мною. Проте я здогадувався, що щось не так. Коли вони дезертирували, я негайно доповів генералові. За його вказівками пройшовся містом — і мене підбурили до дезертирства зрадливі аборигени. Я дезертирував, а генерал Зеннор отримав повні звіти.

— Ти щур!

— Без образ, шпигуняро. Добрий генерал поновив мене у званні. А ти влип у каґал.

— Що правда, те правда, — погодився Зеннор. І навів свій пістолет мені межи очі. — Ти зазнав невдачі, жахливої невдачі. Хай це буде твоєю останньою думкою перед смертю. Тепер тобі кінець!