Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 21

— Не може бути, — промовив лікар спантеличено, але спокійно. — Люди так просто не чинять.

— Та ні, чинять! — вигукнув я, скочив на ноги й заходив кімнатою. — А може, люди й не чинять — зате чинять такі тварюки, як Зеннор. І прошу пробачення у тварин. Але до цього точно не дійде, чи не так, Штірнере? Тепер вашим людям доведеться повернутися до роботи?

— Ні, не доведеться. Якби ви розуміли індивідуальний мутуалізм, то осягнули б, чому. Кожен індивід — це окрема та дискретна сутність, яка відповідальна за власне існування. Те, що Зеннор робить з іншим індивідом, ніяк не пов’язане із жодним іншим дискретним індивідом.

— Зеннор так думає.

— Тоді Зеннор думає неправильно.

Я поборов спокусу видерти в себе жмут волосся, бо геть нічого не втямив.

— Що ж, погляньмо на це інакше. Якщо ви нічого не вдієте для того, щоб зупинити Зеннора, то ви будете відповідальним за смерті заручників.

— Ні. Якщо я зроблю щось на догоду Зеннорові через його погрози, то визнаю його владу над моїми діями, хоч і не бажаю перебувати під цією владою. Держава народжується знову. ІМ мертвий. Тож ми обрали пасивний опір. Нам не будуть ні наказувати, ні погрожувати...

— Але вас можуть убити.

— Так. — Він похмуро кивнув. — Якщо Зеннор наполягатиме на такому розвитку подій, дехто загине. Але вбивство — річ безнадійна. Як можна присилувати когось до роботи, убивши його?

— Я вас розумію, та мені це не подобається. — Я почувався надто стурбованим, аби сидіти, тож підвівся та заходив кімнатою. — Із цього має бути якийсь вихід, що не передбачає чиєїсь загибелі. Чого хоче Зеннор?

— Він був дуже сердитий, — сказав Мортон. — І говорив дуже конкретно. Спершу він хоче, щоб у будівлях, зайнятих армією, знову ввімкнули електрику. Далі він хоче регулярного постачання харчів своїм військам. Якщо це буде виконано, нікого не вб’ють, а полонених відпустять. Поки що.

— Це неможливо, — промовив доктор Люм. — Вони нічого не дали за електрику, яку використали, тож її вимкнули. Те саме стосується харчів. Ринки позакривалися, бо фермери не ввозять до міста харчі.

— Але ж, — випалив я, — якщо ринки не працюють, як їдять усі інші в місті?

— Їдуть на ферми чи вибираються з міста. Уже відбула майже третина населення.

— Куди вони вирушають?

— Куди їм заманеться.

Побачивши вираз мого обличчя, він усміхнувся. Здогадався, що я чую слова, та не розумію їх.

— Мабуть, мені слід перейти до основ, розповісти трохи більше про ІМ, щоб дати вам змогу все зрозуміти. Візьмімо простий приклад. Фермер. Він вирощує всю їжу, якої потребує, задовольняє всі свої побажання, тож нічого не просить в інших.

— Нічого? — Я спробував його підловити. — А якщо йому потрібне нове взуття?

— Він іде до того, хто виготовляє взуття, і дає йому за взуття харчі.

— Бартер! — утрутився Мортон. — Найпримітивніша економічна система. Проте вона не може існувати в сучасному технологічному суспільстві...

Він оглянув кімнату, і його голос стих. Штірнер усміхнувся знову.

— Звісно, не може. Та ІМ — це більше за бартер. Індивід добровільно приєднується до інших індивідів у більшій організації, скажімо, для виробництва якогось товару чи зведення будинків. За кожну годину праці йому нараховують один дзум.

— Один що?

— Одну людино-годину. Цідзуми віддають іншим в обмін на товари та послуги.

— Дзум — це синонім слова «гроші», — зауважив Мортон. — А гроші — це капіталізм; отже, у вас капіталістичне суспільство.

— На жаль, ні. Індивідуальний мутуалізм — це не капіталізм, не комунізм, не соціалізм, не вегетаріанство й навіть не страшний монетаризм, який знищив багато технологічних суспільств. Я ознайомлений із цими термінами завдяки творам Марка Четвертера. Дзум не має фізичної форми на кшталт рідкісного металу чи морської черепашки. Також його не можна інвестувати й отримувати з нього відсотки. Це вкрай важливо, і це відрізняє дзуми від валюти. Банки не можуть існувати, бо не може бути відсотків за депозитами чи кредитами.

Мені нічого не стало ясно — навпаки, у мене в голові спантеличено задзуміло від дзумів.

— Стривайте, будь ласка, можна пояснення? Я бачив, як люди їздять наземними автівками. Як їм вдається назбирати грошей на купівлю автівки? Хто позичить їм кошти без відсотків?

— Ніяких грошей, — твердо промовив він. — Якщо ви бажаєте собі наземну автівку, то йдете до групи, що займається ними, та їдете звідти автівкою. Плататимете ви тоді, коли будете нею користуватись, а перестанете платити, коли її повернете. Один із основних принципів ІМ: від кожного за потребами, кожному за багатством суспільства.

— Ви б не хотіли це роз’яснити?

Я налив собі келих вина й проковтнув його, сподіваючись, що алкоголь прочистить мені синапси.

— Звісно. Я читав, відразливо здригаючись, про філософію за назвою «трудова етика». Вона стверджує, що індивід повинен тяжко працювати для задоволення базових потреб. У трудовій етиці йдеться про те, що, коли технологічне суспільство механізується й замінює робітників машинами, на витіснених робітників потрібно дивитися зі зневагою, можна допускати їхні голодні смерті та поводитися з ними, як із вигнанцями. А лицемірство системи трудової етики полягає в тому, що ті, хто має капітал, не працюють, але все ж примножують його, не працюючи, завдяки відсоткам на свої гроші — і дивляться згори вниз на тих, кого вигнали з роботи! Трагедія. Але не тут. Що більше виробляють, то більшим стає сукупне багатство. Коли це відбувається, сума, на яку можна обміняти один дзум, теж збільшується.

Дещо почало до мене доходити, та потребувало уточнення.

— Ще одне запитання. Якщо дзум коштує більше, це, певно, означає, що індивід може працювати менше за ту саму винагороду.

— Саме так.

— Тоді тут немає сорокагодинного робочого тижня чи ще чогось такого. Скільки годин на тиждень треба було би працювати індивідові, щоб залишатися живим?

— Просто за житло, їжу й одяг — мабуть, по дві години на сім днів.

— Я хочу сюди перебратися, — упевнено відкарбував Мортон, а я схвально кивнув і застиг посеред кивка. На задвірках моєї свідомості мерехтіла ідея. Я почав бурмотіти, шліфувати її й розширювати, доки не побачив великим планом, чітко та з надією на те, що вона спрацює. Трохи згодом. Але спершу треба було зробити щось із заручниками. Я повернувся до реального світу та привернув до себе увагу.

— Час минає, наближається світанок. Лекція мені сподобалася, дякую, і я тепер знаю про ІМ трохи більше. Принаймні досить, аби поставити запитання. Що ви чините в екстреній ситуації? Скажімо, під час повені, прориву дамби абощо. Катастрофа, що загрожує групі, а не індивідові.

Лікар виступив уперед із піднятим пальцем і завзятим блиском в очах.

— Добре запитання, чудове запитання! — Він узявся за полиці та стягнув із них товстенну книгу. — Це тут, усе це тут. Марк Четвертер справді розглядав таку ситуацію та врахував її. Ось що він написав... «вашою єдиною зброєю повсякчас буде пасивний опір і в жодному разі не насильство. Та доки не встановиться ідеально бездержавний стан, існуватимуть люди насильства, що нав’язуватимуть своє насильство вам. Мертві не можуть встановити індивідуальний мутуалізм. Доки не настане день справжнього звільнення, вам доведеться співіснувати з іншими. Ви можете покидати їх, але вони ітимуть за вами та нав’язуватимуться вам. У такому разі ви й усі інші повинні розглядати людей насильства так, як вони можуть розглядати будь-яку природну катастрофу — як-от вулкан чи ураган. Розумна людина не обговорює етику із розпеченою лавою, а тікає від неї, не читає моралей вітру, а шукає прихистку від нього». — Доктор Люм згорнув книжку та знову переможно підняв палець. — Тож ми врятовані, врятовані! Марк Четвертер передбачив наше становище й дав потрібну нам пораду.

— А й справді! — завзято погодився Штірнер. — Я негайно піду та повідомлю про це інших.

Він кинувся до дверей і вибіг із будинку. Я витріщився йому в спину із роззявленим ротом. Мортон висловив мої думки раніше за мене.

— Я чув, що ви сказали, та поняття зеленого не маю, про що говорив цей ваш Марк Четвертий.

— Ясність! — промовив лікар. — Ясність і мудрість. Якщо ми всі вперто не скоряємося, то в певному сенсі вбиваємо самих себе. Тож ми скоряємося та відступаємо.

— Я досі не зовсім тямлю, про що йдеться, — зізнався я.

— Електрику буде ввімкнуто, ринки відкриються. Загарбники захоплять харчі, а дехто з фермерів довше працюватиме, якщо забажає, позаяк це відверне природну катастрофу. Інші цього не зроблять і перестануть завозити харчі в місто. Зі зменшенням постачання люди покинуть місто, і процес пришвидшиться. Зі зниженням попиту на електрику припинятимуть роботу генераторні станції, робітники їхатимуть геть. За дуже нетривалий час вояки залишаться в місті самі, бо ми всі зникнемо.

— Вони можуть вас поневолити — змусити працювати під дулами пістолетів.

— Звичайно, але тільки нарізно. Може, одна озброєна людина й здатна присилувати до праці іншу — це, звісно, залежить від індивіда. Та людина з пістолетом, по суті, виконує роботу сама, бо повинна бути весь час присутня при роботі: інакше роботу не буде виконано. Я не думаю, що це сподобається вашому генералові Зеннору.

— Ану повторіть!

— Я не думаю, що це...

— Ні, не буквально повторіть: це я так висловив свою згоду. Ви тут мислите надто буквально — гадаю, надто відповідно до ІМ. Тоді поставлю запитання, гіпотетичне.

— Гіпотетичні запитання найкращі!

— Так, справді. Якщо я раптом забреду в віддалене місто й почну шукати роботу, чи візьмуть мене?

— Авжеж. Це один із основних принципів ІМ.

— А що, як вільних робочих місць не буде?

— Вони є завжди: згадайте про зростання вартості дзума. Теоретично з її збільшенням робочий час зменшуватиметься, доки в далекому майбутньому не стане достатньо кількох секунд роботи...

— Гаразд, чудово, дякую — просто зупинімося на хвильку на застосуванні теорії. Якщо один із цих вояків-загарбників раптом відірветься від армії...

— А це, звичайно, його право!

— В армії так не вважають. Якщо він піде до віддаленого містечка, отримає роботу, познайомиться з дівчиною та станеться все хороше, що зазвичай відбувається — таке можливо?

— Не лише можливо, а й неминуче; це одна з основ ІМ, невідривна від його прийняття.

— Ви думаєте про те, про що, на мою думку, думаєте? — вигукнув Мортон, від захвату скочивши на ноги.

— Присягаюся своєю п’ятою точкою, справді думаю! Якщо не брати до уваги офіцерів і професійних унтер-офіцерів, це призовна армія, і там чимало ухильників від призову. Якщо ми надамо їм змогу вирватися з усього цього, то Зеннорові, можливо, доведеться вести війну, на яку ніхто не прийде.

Відчинилися парадні двері, і ми з Мортоном метнулися до сховку. Але то з’явився Штірнер на чолі тріумфальної ходи звільнених полонених. Мортон підбіг до Шарли й узяв її за руку, щоб побачити, чи не завдали їй шкоди під час ув’язнення.

— Доволі швидко вдалося, — сказав я.

— Я скористався телефоновізором через дорогу, — пояснив Штірнер. — Оплатив доступ на національному рівні та розповів усім, що ми виявили. Електрику негайно ввімкнули, привезли перші харчі. Полонених звільнили.

— Зеннор, напевно, вважає, що виграв війну. Дозвольте розповісти вам, що ми тільки-но дізнались. Як можна гарантувати, що він програє свою війну — навіть якщо флот сюди так і не дістанеться.

— Мене підбадьорює ваш ентузіазм, але я не розумію, про що ви.

— Поясню, та спершу вип’ємо на честь цього.

Це здалося доброю ідеєю всім зацікавленим особам. Усі наповнили келихи й випили, а тоді ми з Мортоном не без інтересу послухали у виконанні інших пісню про те, як індивідуальний мутуалізм звільнить людство з ярма гноблення й усяке таке. Незважаючи на переваги теорії, текст виявився так само кепський, як і в усіх інших гімнах, які я коли-небудь чув, хоча мене вельми зацікавили старанні спроби дібрати риму до «індивідуальний мутуалізм». А ще я за цей час упорядкував свої думки; тож, коли вони закінчили й випили ще потроху вина, щоб промочити горлянки, я взяв слово.

— Спершу, добрі люди, я мушу розповісти вам про банду зарізяк у формі, які вторглися на вашу прекрасну планету. Таку велику групу називають армією. Армія — це пережиток найперших днів людства, коли від тягот існування потрібно було захищатися фізично. Ген забіякуватості був успішним геном. Первісні люди, що захищали свої родинні групи, передавали цей ген далі. Відтоді цей ген накоїв багато лиха в усій історії. Як ви тепер можете зрозуміти, він і досі його коїть. Коли всіх тварин, які становили для нас загрозу, було перебито, ген змусив людей піти проти самих себе, убиваючи одне одного. Я із соромом визнаю, що ми — єдиний вид, який дуже організовано вбиває собі подібних. Армія — це останнє зітхання гена забіякуватості. Командують немолоді чоловіки, яких звуть офіцерами. Вони не роблять нічого — тільки віддають накази. Унизу солдати, що виконують ці накази. Між ними — унтер-офіцери, які стежать за виконанням наказів. Зараз нас цікавить те, що всіх солдатів призивають на службу в армії й чимало з них ухиляються від призову.

Пояснити значення останніх двох термінів вдалося не одразу, а коли до всіх нарешті дійшло, їх охопив нажаханий шок. Я зачекав, поки затихнуть вражені та розпачливі вигуки, а тоді закликав до тиші.

— Ваша реакція мене підбадьорює. Гадаєте, ваші люди зголосились би звільнити цих юнаків із неволі без плати у дзумах?

— Це було б нашим обов’язком, — промовив лікар, і всі несамовито закивали. — Це було б однаково, що врятувати когось від утоплення — громадянський обов’язок, за який не чекають плати.

— Чудово! Тоді я зараз навчу вас іще одного слова...

— Можна я вгадаю? — вигукнув Мортон. Я кивнув. — Дезертирство!

Я кивнув знову. Нарешті вступ до бою!