Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 5

— Опустіть вітрила, — проревів підсилений гучномовцем голос. — Швартов на борт.

Підплив, буркочучи, високоносий буксир, на якому волав гучномовець. Ґрбоня швидко переклав команди екіпажу.

На Невенкеблі нічого не залишали на волю випадку: все відбувалося злагоджено. Не встигло вітрило опуститись, як нас уже прикріпили до буксира й потягнули до місця на велелюдному причалі. Там уже звільняли від вантажів цікаві своїм розмаїттям і формами вітрильні судна. Нас привели на вільне місце посеред них.

— Вони прибувають іздалеку, — прохрипів Ґрбоня, незграбно підступивши до мене й показавши на інші кораблі. — З Пенпіліка, з Ґремпаунда, навіть із Праз-ан-Бібла — хай там усі все життя слабують на дисезію! Пришвартуйтеся біля бухти вночі. Гроші мені віддай зараз: на березі надто небезпечно!

— Домовленість дорожча за золото, дідуню. Зараз пізно відступатися.

Він спітнів, забурчав і поглянув на землю, що наближалася.

— Я піду вперед першим, поговорю зі старшим вантажником. У тебе візьмуть папери й дадуть доковий жетон. Тоді ти підійдеш до мене. Віддаси гроші.

— Та запросто. Просто не забувай про щасливе, сонячне майбутнє на пенсії.

Коли ми пришвартовувалися, на нас грізно позирали згори вниз двоє озброєних охоронців.

Парова лебідка опустила сходні, і Ґрбоня, пихкаючи, піднявся ними на док. Вирішив мене здати? Може, варто було заплатити йому авансом? Моє серце швидко гупнуло кілька разів, переходячи в режим тривоги.

За кілька хвилин (чи, може, століть?) повернувся Ґрбоня, викрикуючи накази екіпажу. Я залишив свій кийок у каюті, натомість припасував під сорочкою кинджал. Відмичку та решту монет поклав до мішечка й теж заховав його під сорочку. Повна готовність. Я вийшов із каюти, коли моряки вже починали розвантаження. Узяв торбу та попрямував сходнями слідом за всіма. Усі демонстрували документи, що посвідчували їхні особи; я зробив так само. На причалі чиновник брав у всіх посвідки та клав їх до коробки, а тоді пришпилював до одягу моряка ідентифікаційну мітку. На цій роботі чиновнику вочевидь було нудно. Підійшовши до нього, я постарався не тремтіти.

Усе цілком звично.

— Наступний, — звелів він, вихопив папери з моєї руки та причепив мені на груди мітку. Чи радше приколов її до моєї шкіри крізь тканину. Я підскочив, але рота не розтулив. Він широко, якось по-садистськи всміхнувся та штовхнув мене далі. — Ворушися, йолопе. Наступний.

Я спокійно висадився на берег і не попався. Йдучи за зігнутою спиною чоловіка перед собою, опинився на темному складі. Біля купи мішків, яка дедалі більшала, стояв Ґрбоня. Побачивши мене, він вигукнув незрозумілий наказ і показав на сусідній відсік.

— Гроші, негайно, — буркнув Ґрбоня, коли я скинув мішок. Я непомітно передав їх старому, і той незграбно потупцяв геть, утішено мурмочучи. Глянувши на масивні стіни з цементу та сталі, я поплівся назад, по новий мішок.

Занісши третій мішок, я вже почав упадати у відчай. Іще кілька ходок — і корабель буде розвантажено, та й по всьому. Тоді я просто здійсню дорогий круїз в обидва кінці, та ще й тяжко попрацюю в ньому. І більш нічого. Річ у тім, що я не бачив жодного виходу з будівлі — і жодної схованки в ній. Непроханим гостям на Невенкеблі відверто не раділи. Я потребував більше часу.

— Влаштуй перерву на пиво, — шепнув я Ґрбоні, минаючи його на початку сходень. Реєстратор уже зник, але двоє понурих охоронців іще стояли на варті.

— Ми ніколи не зупиняємося: так не прийнято.

— Сьогодні прийнято. День сьогодні спекотний. Ти ж не хочеш, аби я сказав їм, що тебе підрядили, аби потай провезти мене сюди?

Він голосно застогнав, а тоді гукнув:

— Пиво, зупинка на пиво!

Екіпаж не поставив жодного запитання з приводу такого несподіваного задоволення, а лише вдоволено затеревенив, збираючись довкола бочки. Я добряче напився, а тоді відступив і сів на планшир біля сходень. Спочатку підвів погляд на чоботи охоронця, що нависав наді мною, а потім опустив його на воду й угледів там проміжок між палями.

Мій єдиний шанс. Охоронець наді мною вийшов із поля зору. Ґрбоня повернувся до мене спиною, тим часом як моряки зосередилися на бочці. Схоже, вони розійшлись у поглядах на розподіл пива. Лунали сердиті крики, хтось швидко когось ударив. Екіпаж стежив за цими подіями з великим інтересом. На причалі вгорі не було видно нікого.

Я перемістив за борт відрізок каната, перекинув туди ноги та сповз із нього. Моєї втечі не помітив ніхто. Зануривши ноги в море, я кинджалом перерізав канат у себе над головою й тихо ковзнув у воду. Безшумно поплив у темряву під пірсом.

Дерев’яні палі було з’єднано між собою вкритими слизом дошками. Коли я сягнув рукою до однієї з них, якась істота писнула та щезла в темряві. А ще там смерділо.

У воді довкола мене гойдалося безіменне сміття. Я починав жалкувати про своє необдумане плавання.

— Задери підборіддя, Джиме, й ворушися. Тут вони шукатимуть найперше, щойно довідаються про твоє зникнення.

Я поплив. Відплив недалеко, бо переді мною виросла суцільна стіна, що тягнулася в пітьму. Я навпомацки просувався вздовж неї, доки не повернувся до зовнішніх паль. У проміжках між ними я розгледів корпус іншого вітрильника, пришвартованого неподалік. Протиснутися між дошками корабля й палями здавалося неможливим. Невже я так швидко застряг?!

— Сьогодні в тебе день паніки, — прошепотів я вголос; звук мого голосу перекрив плюскіт хвиль. — Повернутися ти не можеш, а отже, мусиш іти далі. Корпус цього корабля має вигинатися. Просто пірни й попливи вздовж нього, доки не знайдеш іще один проміжок між палями.

Хо-хо. На словах це було дуже просто. Я скинув чоботи та глибоко вдихнув. Але мій страх зростав із кожним судомним вдихом. Відчувши запаморочення від кисневої інтоксикації, я заковтнув повітря востаннє й пірнув.

Плисти довелося довго, у темряві та, здавалося, нескінченно. Я вів лівою рукою по корпусу корабля, щоб не збитися зі шляху. І водночас героїчно збирав нею скабки. Усе далі й далі без промінчика світла спереду чи згори. Корабель, напевно, був дуже великий. Коли в моїх легенях з’явився вогонь, а в рухах — відчай, я побачив перед собою світло. Якомога тихіше наблизився до носа корабля. Стараючись не охнути, видихнув і вдихнув життя та свіже повітря.

Підвів погляд і помітив на леєрі вгорі моряка, який стояв до мене обличчям.

Я знову пірнув, аби сховатися, занурився глибоко під воду та поплив, хоча мої легені вимагали повітря, доки не уздрів поперед себе масивний чорний корпус наступного корабля. Тоді я змусив себе плисти далі, до останнього промінчика світла, а потім виринув на поверхню знову.

Я гарно застряг головою між корпусом корабля та па-лями і, силкуючись звільнитися, боровся з нападом паніки; цього разу я загнав собі скабки у шкіру голови. Намацав пальцями просвіт між палями, випірнув там, затримався й кілька разів судомно вдихнув смердюче сперте повітря, що сподобалося мені більше за найсвіжіше повітря, яким я коли-небудь дихав.

Так розпочався дуже довгий і дуже виснажливий день. Я не рахував кораблі, які пропливав, але їх було багато. Спершу я шукав під причалами, та невдовзі відмовився від цього, бо всі вони були однакові та кожен чітко відокремлений від наступного підводною стіною. Окремі кораблі вже розвантажилися та відчалили: у суцільній стіні із суден мені траплялися проміжки. У такому разі я міг хіба що глибоко вдихнути, глибоко пірнути, та й поплисти, мов шалений, до наступного корабля, доки не закінчилося повітря.

По обіді я дістався останнього корабля та кінця доків. Був відплив, судна опустилися нижче за рівень причалів, і це покращило маскування згори. Я на той час уже був дуже стомлений, але дуже досвідчений. Іще раз глибоко вдихнувши, я пірнув біля носа, проплив уздовж корпусу й виринув у тіні стерна.

Переді мною постала монолітна стіна, складена з каменю.

Тримаючись за стерно й дивлячись просто над поверхнею води, я зазирнув за неї. І зрозумів, що бачу поперед себе портову стіну, що безперервно тягнеться до форту, зведеного у віддаленому її кінці. Ковзнувши у тінь стерна, я усвідомив, що моє серце обірвалося й падає так швидко, що аж тягне мене під воду.

— Є якісь розумні ідеї, Джиме? — спитав я, а тоді зрозумів, що вже давно чекаю на відповідь.

«Думай, а не зневірюйся», — наказав я собі. Та однаково відчув відчай. Чи не повернутися мені? Ні, це неможливо. Після всього пережитого за цей день я не збирався здаватися так просто. Сховатися під одним із причалів? Можна. Та їх ретельно обшукають, щойно помітять моє зникнення, цього я був певен. Що ще? Видертися на причал? Нізащо. Тутешні склади, без сумніву, так само не мали схованок, як і той, з якого я дав драла. Що ж тоді?

— Переверни проблему догори дриґом, — так завжди казав Слон.

Як це зробити за моєї ситуації? Я намагаюся відірватися від вояків, утікаю від них і знаю, що вони, напевно, мене шукають. Отже, мені слід іти до них. Але це самогубство. Тож куди мені податися, щоб це стало геть неочікуваним?

Звісно, до форту наприкінці портової стіни.

— Без сумніву, найбожевільніша ідея у твоєму житті, — з відразою пробурмотів я та знову глянув за стерно.

Наді мною лунала голосна лайка моряків і гупання ніг по дошках. Щось мені підказувало, що невдовзі цей корабель теж відчалить і позбавить мене захисту. Суцільні ж кам’яні блоки пристані безперервно пролягали до форту наприкінці неї. До каменю прибило якесь сміття; за те, що можна було з’їсти, билося морське птаство. Поза тим — нічого. Жодного прикриття. Якби я спробував туди поплисти, мене б негайно побачив усякий, хто тільки глипнув би в той бік. Наді мною почали підіймати вітрило й зарипів такелаж: корабель знімався з якоря.

Я мусив відплисти від нього — чи ні? Жодного буксира ще не з’явилося. Чи можливо, що кораблі тягнуть на буксирах лише в бухту? Що виходити їм дозволяють самостійно? Так. Я знову подивився за стерно й помітив два вантажні судна, що прямували до входу. Із проміжку, що ширшав наді мною, лилося світло, і я опустився під поверхню води, поки мені не стало видно.

Це було нелегко, але реально. Коли я міцно взявся за стерно, воно змістилося на інший бік, мало не вирвавшись із моїх рук. Аби мене не побачили з берега, я залишався під водою стільки, скільки міг. Корабель рухався плавно, і мені довелося докласти всі свої сили, щоб пересунути руки з передньої частини стерна на задню. Тепер триматися стало легше. Коли мені нарешті довелося підняти лице, щоб хапнути повітря, я виявив, що опинився в потоці піни, вдихнув її трохи й одчайдушно постарався не закашлятися. Нарешті ми відійшли від причалу, і я розгледів там озброєного охоронця. Він стояв, байдужо повернувшись спиною.

Далі було майже легко. Швидкі хвилі притискали мене до рудерпоста. Я з легкістю дихав, вистромивши голову з води, непомітний із берега й невидимий для всіх на палубі вгорі. Ми двічі змінювали галс, і щоразу я переходив на інший бік, аби стерно розташовувалося між мною та фортом попереду, який тепер невпинно збільшувався. Коли ми повернули востаннє, я зрозумів, що з цим поворотом ми наблизимося до форту й пропливемо повз нього у відкритий океан. Кам’яний мур збільшувався просто на моїх очах, доки я не роздивився море за його закінченням. Лише тоді я зробив останній вдих, відпустив стерно та глибоко пірнув.

Так, я почувався стомленим. Але це мало бути моїм останнім плаванням за день, тож я хотів добре з ним упоратися. Вкрита водоростями портова стіна, що заокругленим кінцем виходила у відкритий океан, стояла просто переді мною. Підходив потужний приплив, із яким доводилося боротися, тож я плив під камінням, там, де він був найслабший. Усе далі й далі, доки не опинився перед вибором: або подихати, або набрати до носа води. Я наблизився до яскравої поверхні та випірнув, а тоді кинув погляд на кам’яний мур, угорі якого стирчали гарматні стволи. Я опирався хвилям і глибоко дихав. Хапався за тріщини між каменями та пробирався до суцільного віддаленого боку, доки не зміг поглянути вздовж нього на берег удалині. Тут воду всіювали прогулянкові судна, електроплави та пароплави, тож у разі спроби проплисти вздовж нього мене б точно побачили. То що тоді? Я не міг стриміти тут, у воді, де мене помітять із будь-якого випадкового корабля. Подивившись угору, на великі кам’яні блоки, я замислився.

Чому б ні? Нечисленні кораблі, що ще лишалися у полі зору, зникають у морі. Позаяк я перебуваю в найвіддаленішій точці форту, з берега мене не розгледіти. А простору між каменями більш ніж удосталь, аби триматися за них пальцями рук і ніг. Тому лізь.

І я поліз. Це було нелегко, та вибирати не доводилося. Тож я підіймався вертикальною стіною, шкрябаючись і чіпляючись, якраз поміж двома найбільшими гарматами, зверненими до моря. Начищені та смертоносні, вони виблискували сталлю з амбразур у суцільній стіні. Досягнувши їхнього рівня, з якого до неспокійної поверхні моря було щонайменше десять метрів, я вчепився у стіну й зупинився відпочити. Океан залишався порожнім, але як надовго?

— Не посвітиш мені, Джиме?

Я смикнувся так, що мало не втратив хватку й не впав назад у воду.

Наді мною розплився духмяний дим сигар, і я здогадався, що він проникає з гарматної амбразури неподалік. Мене не побачила жодна людина, що знає моє ім’я. Це просто збіг. Артилеристи стояли на своєму місці, зовсім близько, дивилися на море й курили на посту, чого, я не сумнівався, дуже не схвалювали. Рухатись я не наважувався. Міг хіба що триматись і слухати.

— Цей новий капітан — він має піти.

— Він жахливий. Підмішати отрути йому в каву?

— Ні. Я чув, так зробили на півночі, й за те піддали децимації весь полк. Ну, це розстріляли кожного десятого.

— То все насправді каґалу[7] варте, і ти це знаєш. Кагальна чутка й більше нічого. Як убивства командирів. Про це всі говорять, і ніхто цього не робить...

— Капітан іде!

Повз мою голову пролетів сигарний недопалок, і швидко заляскали, тікаючи, чиїсь ноги. Я поліз ізнову, поки не вивернулися із суглобів руки. Проштовхуючи себе останні кілька сантиметрів, дістався до краю та з болем випхався на плаский дах форту. Якийсь морський птах зиркнув на мене холодним оком, закричав і полетів геть, ляскаючи крилами. Я мало-помалу поповз нагрітим на сонці пташиним послідом, що накопичився за століття, аж до середини круглої будівлі. Ліг горілиць і не побачив нічого, крім неба й вершини далекого пагорба. Це означало, що мене також можна виявити лише з повітря. На такий ризик я піду, оскільки за весь день помітив усього один літак, та й то здалеку. Я заплющив очі, щоб у них не било сонце, і відразу мимохіть поринув у міцний сон.

Прокинувся я раптово та під шалений стукіт серця. Лик сонця затулила хмара, і я замерз у мокрому одязі. Заснути за таких умов було дурістю, та все ж мені пощастило. Мене не помітили. Сонце схилялося до обрію, а позаяк я досі перебував у безпеці, то мав шанси залишатися у безпеці дотемна.

А ще голодувати й мучитися спрагою. Тіло невситиме, постійно чогось жадає. Та цього разу розум мусив узяти гору над матерією, і я збирався нерухомо лежати на даху до настання ночі.

А вона барилася. Я плямкав сухими губами й ігнорував сердите бурчання в животі. Сонця завжди сідають. Треба тільки потерпіти.

Кінець кінцем на землю насунули сутінки, поволі стемніло, і з’явилися перші зорі. У форті внизу загорілося світло, і я почув, як хтось хрипко вигукує військові накази. Тоді нишком наблизився до внутрішнього краю й зазирнув за нього. Уздрів подвір’я, на якому саме тривав якийсь маневр. Солдати марширували туди-сюди невеликими групками, тим часом як офіцери завзято верещали. Зрештою одна групка ввійшла до форту, а друга попрямувала назад, на землі, вздовж широкої портової стіни. Її шлях був рівномірно освітлений. Вогні дедалі меншали вдалині, аж поки на відстані віддаленого берега не щезали з поля зору.

А тоді все світло згасло.

Я лежав, кліпаючи на несподівану пітьму, і не вірив своєму щастю. Невже світло загасили, щоб дати мені змогу спокійно прокрастися на берег? Мабуть, ні. Унизу стояли гармати, і якщо ними збиралися скористатись (а так, схоже, й було), артилеристів не мали засліплювати власні вогні. Гарно мислите, хлопці!

Я зачекав, доки розгледів свій шлях у світлі зірок, а тоді зліз із зовнішньої стіни до огорожі довкола подвір’я, обережно ступив на неї та спустився на кам’яні плити. Єдині у стіні двері були замкнені й мовчазні. Я щодуху кинувся навшпиньки до суходолу. Темне громаддя форту позаду мене зменшилось, і я пішов спокійніше, борючись із бажанням вдоволено засвистати. Ліворуч проступали темні силуети прогулянкових суден. У каютах кількох із них виднілося світло, і з-над води до мене долинав віддалений сміх. Я розслабився й пішов поволі, ступаючи босими ногами по холодному шерехатому каменю. Увесь світ був у моєму розпорядженні, а до безпеки залишалося зовсім небагато.

Відтак я наштовхнувся на металеву огорожу, що перетинала верхню частину портової стіни, — і палючим вогнем спалахнуло все освітлення. Вогні сяяли попереду й позаду, а в світлі, що лилося згори, було видно дротяну огорожу та герметичні металеві двері переді мною.