Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 28

— Ти знаєш, де під’єднано Марка Четвертера? — запитав я Ніб. Вона заперечно хитнула головою.

— Фізично — ні. Просто відомо, тобто вважають, що Марк Четвертер прибув із нами й допоміг спроектувати місто Белльґаррік. І так і не покинув його.

— Що ж, хтось мусить це знати. — Я тяжко замислився, а тоді клацнув пальцями. — Наш давній друг, Штірнер, він повинен мати таку надважливу інфу. Один із найкращих у світі електриків. А якщо він і не знає, то вже напевно знає того, хто знає. Є думки щодо того, як із ним можна зв’язатися?

— Телефон отам.

— Дякую, Ніб, але я не маю його номера, геть не здогадуюся, де він зараз живе, і взагалі.

— Але ж номера немає ніхто. І байдуже, де він зараз живе. Просто зателефонуй до ЦД й попроси його.

— ЦД?

— Центрального довідника. Ось, я зроблю це за тебе.

Вона постукала по клавіатурі, і екран спалахнув написом великими літерами: «ПРОШУ НАБРАТИ ІМ’Я». Дуже ввічливо. Дуже ефективно. Скидаю капелюха перед людиною чи машиною, що створила таку програму. Я відповів на чотири запитання, і напис на екрані змінився на «ТЕЛЕФОНУЄМО». Літери згасли, а на екрані з’явилося похмуре лице Штірнера. Побачивши мене, інженер кволо всміхнувся, та він очевидно теж дивився ту передачу.

— А-а-а, добрий інопланетний друзяка Джим. Сподіваюся, у тебе все гаразд. Я можу чимось тобі прислужитися?

— Звичайно, можеш, добрий генераторний друзяко Штірнер. Я хотів би побалакати з вашим напівбогом, Марком Четвертером.

— Дивний вибір термінології. Я однозначно не назвав би його напів...

— Тоді забудь цей термін. Знаєш, де Марк Четвертер?

— Звісно.

— Відведеш мене до нього?

— А-а-а, над цим запитанням уже треба подумати. Індивідуалізм Марка Четвертера зі зрозумілих причин завжди шанували. Я пам’ятаю, як читав у історичних джерелах, що після заснування цього міста він таки вносив пропозиції й до нього час від часу зверталися по поради. Та останнім часом, принаймні останні кількасот років, такого не траплялося. Я б не пішов до нього сам, але так, гадаю, що тебе відвести можу. Твій індивідуалізм я поважаю так само, як індивідуалізм Марка Четвертера. Кожен із нас повинен сам торувати собі шлях у житті.

— А я збираюся торувати собі шлях назад до міста.

— Будь обережний. Це непросто. Потяги не ходять, а громадянам силоміць перешкоджають виїхати. За останніми відомостями, ніхто не повертався.

— Я щось вигадаю. Ти ще в місті?

— Так.

— Залишайся біля телефона. Я прибуду туди сьогодні. Мушу поговорити з Марком, перш ніж завтра вранці завершиться смертельна відстрочка Зеннора.

Я поклав слухавку та втупився порожнім поглядом у простір. Не побачив там жодної відповіді.

— Є якісь поради, Мортоне?

— Жодної слушної. Хіба тільки щось на кшталт «бути дезертиром і повернутись».

— Я, як і ти, думав над цією ідеєю та відкинув її. Так мене просто посадили б назад до в’язниці й розстріляли б.

— Можна дещо запропонувати? — спитала Ніб.

— Дуже радий будь-якій допомозі.

— До міста відвезу тебе я. Ти вдаватимеш мого батька. У нас у Лінгу є чудова театральна трупа з досить відомою гримеркою. Ти міг би бути старим, а я — твоєю донькою та водійкою. Це було б дуже захопливо.

— Ти чудова!

Я скочив на ноги та в пориві божевільного завзяття схопив її й поцілував. Тоді швидко сів ізнову: загули гормони й почали виганяти з голови всі інші думки. Вона була неймовірно яскравою, милою, розумною, гарною дівчиною, а мені просто доведеться начисто про це забути. Поки що.

— Нам варто розпочати.

— До театру тебе відведе мій брат. Я зателефоную туди й домовлюся про те, що треба зробити. Тоді повністю організую транспорт. Ти не проти, якщо я зізнаюся, що мені це теж здається чарівним і захопливим? Мушу подякувати тобі, що дозволив мені допомогти. Це набагато цікавіше за навчання.

— Це я маю тобі дякувати. Що ти вивчаєш?

— Вулканологію. Я просто обожнюю магму та вулканічні шлаки, а потім, якщо спуститися фумаролою...

— Так. Розповіси мені про ці палючі насолоди. Згодом.

— Звичайно. А ось і мій брат.

Гадаю, вони організували якийсь особливий потяг. Усього два вагони й без інших пасажирів. У Мортона був винуватий і водночас радісний вигляд, бо він не їхав назад до Белльґарріка. Я нещиро помахав йому на прощання ціпком і невпевнено заліз у вагон. Я був старезний, примхливий і потребував практики. Сива борода, вологі червоні очі, зморшки як на старому чоботі — в театрі справді чудово постаралися. Завдяки портупеї під одягом я зігнувся так, що дивився на свої зморшкуваті руки в пігментних плямах.

Колія була пряма, потяг швидкий, і до пункту призначення ми не зупинилися жодного разу. На наше прибуття чекала на платформі чорна машина. Її водій вийшов і притримав для нас дверцята.

— Керували коли-небудь такою? — запитав він.

Ніб кивнула.

— Двохсотвольтовим «Візником-Різником». Він дуже цікавий у керуванні.

— Так, справді. Я накрутив її до тридцяти трьох тисяч. Більш ніж достатньо енергії для поїздки. — Він показав на круглий кожух між задніми колесами. — Там махове колесо з електрогенератором на валі. На передніх колесах двигун. Чисто й не забруднює навколишнього середовища.

— А ще її дуже важко перекинути, бо там унизу є гіроскоп, — докинув я.

— Ви правильно зрозуміли. Хай щастить.

Ніб забуксувала, і мене втиснуло в сидіння від сильного прискорення. Ми помчали порожньою дорогою.

— Я сповільнюся, перш ніж ми доїдемо до блокпоста. Хіба це не цікаво? Яка ж тут найвища швидкість?..

— Не... з’ясовуй цього! — прохрипів я, тим часом як повз мене пролітав розмитий краєвид. — Хоч я й стари-гань, що пожив повноцінним життям, мені ще не хочеться його закінчувати!

Вона розсміялася своїм розкішним, схожим на подзвін, сміхом і сповільнилася приблизно до швидкості звуку. Вона явно добре знала дорогу (цьому, звісно, сприяли численні вилазки на велосипеді), бо раптом ударила по гальмах, мало не зупинилась, а тоді завернула за ріг і опинилася просто перед бар’єром на дорозі.

— Навіщо ви так загороджуєте дорогу, харцизяки? — роздратовано прохрипів я з вікна, а тоді посварився ціпком на гладкого капітана, що колупався у зубах. Я сподівався, що він виколупував залишки хот-цюці.

— Кінчай цю каґальню, дідуню. Куди ти, по-твоєму, прямуєш?

— Ти такий дурний, яким здаєшся, дурню? Чи не чув наказів свого верховного головнокомандувача? Робітникам міста негайно повернутись. Я інженер-електрик, і якщо ти хочеш, щоб у ваших сортирах було світло, а ваше пиво охолоджувалося, то притьмом відкриєш цю штуку.

— Не страждай каґальнею, дідуню, — посміхнувся він. Але відступив і подав двом сержантам знак відкрити бар’єр. Я помітив, що там не виднілося жодного рядового, і сподівався, що офіцерам до душі попрацювати самотужки задля розмаїття. Я ще раз, востаннє, потрусив ціпком, і ми проминули бар’єр, а тоді рушили далі дорогою, зробили поворот і зникли з поля зору. Ніб зупинилася біля першого таксофона, і я скочив униз, зображаючи артрит.

— Ти в місті? — запитав Штірнер.

— Щойно повернувся.

— Дуже добре. Тоді зустрінемося біля входу.

— Входу? Що, де?

— Звичайно, на площі Марка Четвертера. А де ще йому бути?

Непогане запитання. Я гадав, що там лише стоїть статуя. Не здогадувався, що там проживає й сам старий Марк. Я заліз назад до машини, і ми поїхали — тільки шини звично завищали. Дорогою я потроху зняв із себе маскування, розпочавши з портупеї. Бороду залишив на випадок наявності патрулів, а вони таки були.

— Сповільнися, — попросив я. — Не будьмо надто підозрілими.

Сержант, який очолював патруль, провів нас сердитим поглядом. Я зігнорував його, проте загін справив на мене серйозне враження. Коли він завернув за ріг, останні двоє бійців прослизнули у відчинені двері якоїсь будівлі та зникли з поля зору. Отже, дезертири не просто не вертаються — їхні лави невпинно поповнюються. Чудово! Якщо це триватиме далі, в Зенноровій армії незабаром зостануться самі офіцери й унтер-офіцери. З таким складом війн не виграють. Я побачив, що ми наближаємося до пункту призначення, тож посмикав себе за бороду та зморшки й помолодшав на сорок років, перш ніж ми завернули на площу та плавно зупинилися. Штірнер стояв біля статуї, із захватом дивлячись на неї.

— Хотів би я піти з тобою, — промовив він.

— І я, — докинула Ніб. — Це було б неймовірно захопливо. Але нас, ясна річ, не запрошували, тож ми не можемо туди лізти.

— Як мені ввійти?

Штірнер показав на бронзові двері в задній частині кам’яного постаменту статуї.

— Отуди.

— Ключ є?

Вони обоє здивовано поглянули на мене.

— Звісно, що ні. Їх не замкнено.

— Я мав би знати, — буркнув я. Оце так філософія. Сотні, тисячі років двері стояли тут незамкнені, а в них ніхто жодного разу не проник. Я простягнув руку, а вони по черзі взялися за неї й урочисто потиснули. Я міг їх зрозуміти. Це було трохи схоже на прощання з головою місцевої церкви, що взявся лізти драбиною на зустріч із Богом.

Ручка виявилася непіддатливою, та коли я добряче її крутонув, повернулася. Я смикнув, і двері, зарипівши, поволі відчинилися. Вниз, у землю, вели трохи припорошені сходи. Ввімкнулося світло, і я побачив, що одна з лампочок вигоріла. Залишалося сподіватися, що Марк Четвертер не вигорів так само.

Коли мої ноги потривожили багатовіковий пил, я чхнув. Спуск був довгий. Сходи закінчувалися маленькою кімнаткою з освітленими монтажними схемами на стінах і великими дверима із золотими пластинами. На них було вирізьблено й інкрустовано діамантами безсмертні слова: «Я Є, ОТЖЕ, Я МИСЛЮ». Під ними висіла маленька табличка з написом червоними літерами: «БУДЬ ЛАСКА, ВИТИРАЙТЕ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ». Я витер ноги об розстелений килимок, глибоко вдихнув і потягнувся до ручки, що здавалася витесаною з одного рубіна.

Двері розчахнулися, повернувшись на змащених петлях, і я ввійшов. Велика, добре освітлена кімната, суха та з кондиціонуванням повітря. Одна стіна вкрита шкалами й електронними приладами. А посередині кімнати...

Звісно, Марк Четвертер. Достоту як на картинах. Ось тільки від нього до зібрання апаратури неподалік тягнулися кабелі та дроти. Циферблати ж сяяли електронним світлом, а в мій бік крутнувся телевізійний давач. Я наблизився, зупинився попереду та притлумив потужне бажання вклонитись. А що саме кажуть розумній машині? Пауза затягнулась, і я став почуватись абсурдно. Прокашлявся.

— Марк Четвертер, як я розумію?

— Звісно. Ти сподівався на когось іншого... кр-р-к!

Голос був різкий і хрипкий, а слова, що звучали, поступово затихаючи, завершило неприємне рипіння. Водночас із панелі спереду вихопився дим, і розчахнувся люк. Мені урвався терпець.

— Шикарно! Справді чудово. Сотні років цей електронний всезнайко сидить отут, ховаючи у своїх банках пам’яті мудрість віків. А щойно я до нього озвався, він вибухає й гине. Це схоже на кінець поганого анекдоту...

Позаду щось заторохтіло, і я підскочив, розвернувся та застиг у захисній стійці. Але це був усього-на-всього маленький робот на пневматичному ходу, наїжачений механічними насадками. Він підкотився до Марка й завмер. Викинулася рука з клешнею й занурилася під відкриту панель. Зацокала, задзижчала й видобула монтажну плату, а тоді шпурнула її на підлогу. Тим часом зі слоту на горішній поверхні робота виходила ще одна монтажна плата. Хаплива клешня взяла її й делікатно просунула в отвір перед собою. Маркова панель різко закрилась, а тим часом робот розвернувся й посунув геть.

— Ні, — промовив низьким звучним голосом Марк Четвертер, — я не вибухнув і не загинув. Це зробила моя плата симуляції голосу. Її закоротило. Я кілька століть нею не користувався. Ти — інопланетянин, Джеймс ді Ґріз.

— Так. Як на машину в підземному сховищі ти, Марку, непогано відстежуєш події.

— Це не проблема, Джиме — тобі, здається, до вподоби неофіційне звертання. Оскільки всі входи в мене електронні, місцезнаходження мого центрального процесора насправді не має значення.

— Так, я про це не подумав.

Я відступив убік: підбіг робот, наїжачений віником і щіткою, та замів до свого відра викинуту монтажну плату.

— Що ж, Марку, якщо ти знаєш, хто я, то, безперечно, знаєш, що відбувається нагорі.

— Звичайно, знаю. Уже тисячу років не бачив стільки колотнечі.

— О, тобі це подобається?

Я починав сердитися на цей холодний і загадковий електронний розум. Коли ж він захихотів, явно щось утямивши, я дещо вразився.

— Спокійно, спокійно, Джиме. Я заради тебе повернув на місце емоційні схеми голосового зворотного зв’язку. Користуватися ними я перестав багато століть тому, виявивши, що істинні віряни надають перевагу офіційному голосу. Чи тобі більше до вподоби жінки? — Він увімкнув тепле контральто.

— Залишайся чоловіком, будь ласка, чомусь це здається природнішим. Хоч я й гадки не маю, нащо мені асоціювати якусь стать із машиною. Це має для тебе значення?

— Аж ніяк. Можеш називати мене «він», «вона» чи «воно». Статеве питання для мене неважливе.

— Ну, а для нас, людей, важливе, і б’юсь об заклад, що тобі без нього сумно!

— Дурниці. Не можна сумувати за тим, чого ніколи не мав. Чи прокидаєтеся ви серед ночі, безпорадно прагнучи фоторецепторів на кінчиках пальців?

Зауваження було слушне: старий Марк не був телепнем. Але хай якою захопливою видавалася ця балачка, час було перейти до мети цього візиту.

— Марку, я прийшов сюди з дуже вагомої причини.

— Безсумнівно.

— Ти чув передачі, ти знаєш, що відбувається там, нагорі. Той кровожерливий дебіл Зеннор уранці збирається вбити десятьох твоїх вірних послідовників. Як ти плануєш цьому зарадити?

— Ніяк.

— Ніяк!

Я втратив самовладання й копнув поліровану панель спереду.

— Ти вигадав індивідуальний мутуалізм і нав’язав його галактиці. Ти навчив вірних і привів їх сюди, а тепер будеш спокійно сидіти й дивитись, як вони помирають?

— Кінчай цю каґальню, Джиме, — тепло промовив він. — Постарайся не відступати від істини. Я оприлюднив політичну філософію. Люди ознайомилися з нею, захопилися, застосували її та вподобали. Це вони мене сюди привезли, а не навпаки. У мене є емоції, так само, як і в вас, але я не дозволяю їм конфліктувати з логікою та правдою. Тож охолонь, малий, і вертаймося до початку.

Я посунувся вбік: ізнову примчав віниковий робот, дістав маленьку вологу ганчірку та прибрав із корпусу Марка мітку, що залишилася там від мого черевика. Я глибоко вдихнув і заспокоївся, бо й справді нічого не досяг би, оскаженівши.

— Твоя правда, Марку, до початку. Там, нагорі, невдовзі буде вбито людей. Ти маєш намір якось цьому зарадити?

— Я мало на що здатен фізично. А все, що стосується політики чи філософії, є в моїй книзі. Громадянам там, нагорі, відомо про ІМ стільки, скільки й мені.

— То ти просто сидітимеш тут і слухатимеш шкварчання своїх електронів, а вони хай гинуть.

— Люди й раніше гинули за свої переконання.

— Чудово. Що ж, я волію жити за мої переконання. І я щось зроблю — навіть якщо ти не зробиш нічого.

— Що ти збираєшся зробити?

— Ще не знаю. У тебе є для мене поради?

— Про що?

— Про рятування життів, ось про що. Про те, як закінчити вторгнення й позбутися Зеннора...

І тут до мене дійшло. Мені не треба було обмінюватися з Марком політичними аргументами — я просто мав скористатися його розумом. Якщо в нього є банки пам’яті, яким кілька тисяч років, то, звісно, є й потрібні мені знання. А ще в мене досі є електронний птах-шпигун!

— Що ж, старий автомате Марку, ти міг би мені допомогти. Лише трохи інформації.

— На здоров’я.

— Ти знаєш просторові координати цієї системи й цієї планети?

— Звісно.

— То роздрукуй їх мені якнайшвидше! Тоді я зможу надіслати флотові Ліги надсвітлове повідомлення з проханням про допомогу.

— Не розумію, нащо мені це робити.

Я зірвався.

— Ти не розумієш!.. Слухай сюди, дебільна ти машино. Я просто прошу інформації, що врятує не одне життя, а ти не розумієш...

— Джиме, мій новий інопланетний друже. Не розлючуйся так швидко. Це погано впливає на тиск. Дай мені, будь ласка, завершити своє твердження. Я збирався додати, що ця інформація непотрібна. Ти вислав надсвітлове повідомлення сам, щойно дістав замаскований під ворона передавач.