Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 2

— Підпишися тут.

Я зітхнув. Сивобородий старигань за столом простягнув пластикову торбину з усім відібраним у мене силоміць перед ув’язненням добром. Я потягнувся по неї, але гладкий охоронець потягнувся ще швидше.

— Рано, в’язню, — попередив він, відсовуючи торбину подалі від моїх хапливих пальців. — Це передадуть службовцям, які тебе заарештували.

— Але це моє!

— То й звертайся до них. Усе готово, Раско?

— Моє ім’я не Раско!

— Зате воно моє. Стули пельку, — озвався другий охоронець, м’язистий і неприємний тип, чий правий зап’ясток кріпився до мого лівого зап’ястка парою блискучих кайданків. Він сильно смикнув за цю сполучну ланку, і я шарпнувся до нього. — Роби, що я кажу, не огризайся та не дуркуй.

— Так, сер. Вибачте.

Я покірно опустив очі, й охоронець усміхнувся з гаданою зверхністю. Якби ж то він знав, що я просто користався нагодою придивитися до кайданків. То були «бульдогогризи», що продавалися всюди у відомій частині галактики та мали гарантований захист від дурня. Може, захист від дурнів у них і був, та я міг відкрити їх менше ніж за дві секунди. Днина обіцяла бути гарною.

Жирдяй ішов праворуч мене, а Раско із цікавими зв’язками — ліворуч. Я рухався в ногу з ними, прагнучи вибратись із в’язниці й оглянути світ, що чекав за межами будівлі Ліги. Я ж приїхав сюди в закритому фургоні й не бачив нічого. У передчутті знайомства з новою домівкою мене опанувало завзяття; може, охоронців і тривожили думки про моє примусове вивезення з цієї планети, та я на той час анітрохи ними не цікавився.

Вийти з будівлі виявилося нелегко, і я знову подумки вилаяв себе за те, що взагалі надумав утекти з цього бункера-хмарочоса. Виходити довелося з трьох дверей, розміщених одні за одними, загерметизованих щільно, як вакуумні шлюзи. Наші перепустки вставляли в комп’ютеризовані машини, що гули та клацали, а потім рободавачі вивчали наші «пальчики» й візерунки на сітківках, пересвідчуючись, що дані на перепустках наші. Це сталося тричі, перш ніж загудів і відчинився зовнішній портал і досередини проникнула хвиля теплого повітря, запахів і звуків.

Поки ми спускалися сходами на вулицю, я роззявляв рота, мов селюк. Досі не бачив нічого схожого. Звісно, досвід я мав дуже обмежений, бо це була лише третя планета, яку відвідав. Та й життя на свинобразових фермах Біт О’Хевен і служба на болотах Спіовенте не сприяли підготовці до такого шквалу вражень.

Мене накрило хвилею тепла й запиленого повітря. Воно повнилося різкими запахами, гучними криками й какофонією дивних звуків. Поки тривала атака на мої вуха й ніс, очі вирячилися на кипучу людську масу, дивний транспорт — і чужорідних чотириногих істот. Одна з них, несучи на спині людину й тупаючи по землі великими ногами, пройшла неподалік і повела очима на мене. Її паща відкрилася, оголивши жахливі жовті зуби, й істота голосно завищала. Я відсахнувся, а мої охоронці розсміялися вголос із моєї цілком закономірної реакції.

— Ми захистимо тебе від марґа, — пообіцяв Жирдяй, і вони зареготали від тупого задоволення.

Може, місцевою говіркою істоту й називали марґом, але для мене це все одно був кінь. Я бачив таких на плівках зі стародавньої історії в школі. Цих істот використовували в землеробстві, коли Біт О’Хевен тільки заселили, та невдовзі вони стали жертвами смертоносної місцевої флори й фауни. Вижити зуміли тільки незнищенні свинобрази. Я придивився до коня, до його зубів, що явно належали травоїдному, і збагнув, що той не становить загрози. Проте він був великий. Підійшло ще двоє таких істот, які тягнули схожу на ящик штуку на великих колесах. Водій, який сидів високо вгорі, зупинив штуку, коли Раско йому свиснув.

— Залазь, — наказав Жирдяй і розчахнув двері, припасовані збоку транспортного засобу. Я залишився на місці та з відразою тицьнув пальцем.

— Там же брудно! Хіба флот Ліги не може забезпечити пристойним транспортом...

Раско хвицнув мене ззаду по нозі так, що я повалився вперед.

— Лізь — і не огризайся!

Вони залізли досередини після мене.

— Політика флоту вимагає по змозі застосовувати транспорт місцевого населення для допомоги місцевій економіці. Тому стули пельку й насолоджуйся.

Пельку я стулив, але насолоджуватися не став. Поки ми з гуркотом їхали, я незрячими очима тупився на велелюдну вулицю, розмірковуючи, як найкраще втекти від своїх полонителів, водночас трохи нашкодивши моєму супутникові-садисгу. Зробити це можна буде навіть зараз. Завдати блискавичного удару, тоді покинути їх непритомними в цьому транспорті, а самому розчинитися в натовпі. Я нагнувся й узявся енергійно чухмарити собі щиколотку.

— Мене щось укусило! Тут комахи!

— То покусай і ти їх, — порадив Жирдяй, і обидва охоронці вибухнули гучним юнацьким сміхом.

Чудово. Жоден із них не помітив, як я дістав із черевика відмичку та сховав її в руці. Щойно я, замисливши недобре, повернувся до Раско, наш транспортний засіб хитнувся й став, а Жирдяй, нахилившись, розчахнув дверцята.

— Виходьте, — наказав він, а Раско боляче смикнув за кайданки.

Я витріщився на облицьовану мармуром будівлю перед нами й обурився:

— Це не космопорт!

— А в тебе гарний зір, — посміхнувся Раско, потягнувши мене за собою. — Місцевий аналог лінійного потяга. Ходімо.

Я вирішив, що не піду. Наситився під саму зав’язку їхнім огидним товариством. Але поки що мені доводилося шкутильгати за ними, роззираючись у пошуках якоїсь нагоди — і я побачив її просто перед собою. Дверима під вивіскою, що гордо проголошувала «PYCHER PYSA GORRYTH», користувалися винятково чоловіки. Я, хоча й не знав нічого місцевою мовою, досить легко здогадався, про що йдеться. Відступивши, я показав пальцем.

— Поки ми не сіли в потяг, хочу зайти туди.

— Дзуськи, — відповів Раско. Садист. Несподівано за мене заступився його напарник:

— Заведи його. Дорога довга.

Раско із відразою щось забурчав, але позаяк Жирдяй, очевидно, був старший за нього за званням, штовхнув мене вперед. «Пічер піса» виявився максимально примітивним: під однією стіною звичайне корито, а навпроти — вервечка чоловіків. Я взяв курс на порожнє місце у віддаленому кінці й завовтузився з одягом. Раско стежив за мною з відвертим невдоволенням.

— Я нічого не можу зробити, поки ви дивитеся, — заскиглив я.

Той на секунду закотив очі. Цього якраз вистачило, щоб я вільною рукою схопив його за шию. Від мого сильного натиску великим пальцем з обличчя охоронця зникло здивування. Після цього мені лишалося тільки проконтролювати його непритомне падіння на кахляну підлогу. Коли, приємно гупнувши, Раско опинився долі, я відімкнув кайданки на своєму зап’ястку і швидко обшукав його, поки він ледь чутно хропів. Змушений виправдовувати репутацію злодія, я поцупив із задньої кишені його штанів гаманець і, перш ніж підвестися й розвернутися, надійно сховав його в кишені. Тим часом усі чоловіки з вервечки попід стіною дивилися на мене.

— Він зомлів, — сказав я, і вони отетеріло витріщилися. — Li svenas, — додав, але це нічого їм не пояснило. Відтак показав на непритомного служаку, на двері, а тоді на себе. — Піду по допомогу. Ви, хлопці, наглядайте за ним, а я незабаром повернуся.

Жоден із них не мав змоги піти за мною, і я вискочив із входу. Мало не до рук Жирдяєві. Він прокричав щось і потягнувся до мене, та я вже давно зник із вокзалу, розчинившись у натовпі. З-за моєї спини долинуло ще кілька обурених вигуків, але вони невдовзі стихли, поки я, прослизнувши між двох коней, обігнув карету й подався темним провулком із віддаленого боку вулиці. Ось як просто все склалося.

Провулок виходив на іншу вулицю, таку саму велелюдну, як перша, і я почимчикував нею, нічим не виділяючись із юрби. Вільний, наче птах. Я навіть став посвистувати на ходу, роздивляючись цікаві місця, жінок під вуалями й чоловіків у яскравому вбранні. Оце так життя!

А може, ні? Самотою на примітивній планеті, без знання мови, у розшуку влади — чому радіти? Негайно запанував морок, і я почав глузувати вголос.

— Ото й усе, Джиме? Ти лякаєшся, зіткнувшись із найменшою проблемою. Як не соромно! Що сказав би на це Слон?

«Він сказав би: “Годі балакати привселюдно”, — подумав я, помітивши, як дивно на мене поглядають. Тож я щасливо засвистав, не переймаючись нічим на світі, завернув за ріг і побачив столи та стільці, чоловіків, які сиділи, смакуючи цікавими напоями, під вивіскою з написом «SOSTEN НА GWYRAS», який геть ні про що мені не говорив. Утім, під ним було надруковано: «N1PAROLOS ESPERANTO, BONVENUU». Я понадіявся, що мовою есперанто тут розмовляють краще, ніж пишуть. Знайшов столик під стіною, опустився на стілець і поклацав пальцями старезному офіціантові.

— Детплеґадов, — промовив він.

— Лізь до інших зі своїми «плеґадов», — відповів я. — Ми розмовляємо мовою есперанто. Що тут є випити, татуню?

— Пиво, вино, довр-том-іс.

— На довр-том-іс я сьогодні просто не налаштований. Велике пиво, будь ласка.

Коли офіціант відвернувся, я дістав гаманець Раско. Якщо мої охоронці мусили стимулювати місцеву економіку, то не могли не мати при собі трохи місцевої валюти. Коли я кинув гаманець на стіл, він задзеленчав, повний маленьких металевих кружалець. Я витрусив одне кружальце й перевернув його. З одного боку на ньому було викарбувано двійку, на другому — слово «Arghans».[1]

— Із вас один арґанс, — озвався офіціант і поставив переді мною наповнений по вінця глиняний кухоль. Я передав йому монету.

— Візьміть, добродію, а решту лишіть собі.

— Ви, інопланетяни, такі щедрі, — не дуже розбірливо відповів той, пробуючи монету на зуб. — Не скнарі, не дурні, не злі, як тутешні. Хотіти дівка? Хлопець? Покурити кеварґен[2]?

— Може, згодом. Я дам вам знати. Зараз — пиво, а згодом — п’янкі насолоди місцевого життя.

Він, бурмочучи, забрався геть, а я зробив великий ковток пива. І негайно про це пожалкував. Ковтнув — і ще раз пожалкував, бо отруйний напій забулькав і закипів у моєму шлунково-кишковому тракті. Тоді я відштовхнув кухоль і гикнув. Досить уже цих дурощів. Я втік, чудово, крок перший. А що далі?

Наразі мені не спадало на гадку нічого. Я трохи надпив пиво, що залишалося таким самим огидним на смак, але навіть ця героїчна процедура не надихнула. Коли до мене підкрався офіціант і хрипко зашепотів, прикрившись долонею, я аж зрадів його появі.

— Нова поставка кеварґен просто з поля. Кайф на багато дні. Хотіти? Ні? А може, дівка з батогами? Змії? Шкіряні ремені та гаряча грязюка...

Я перервав його, бо засумнівався, що мені подобається такий поворот розмови.

— Я ситий, кажу вам, що ситий. Хочу тільки одного: пояснення, як повернутися до муніципальної будівлі.

— Не знати довгі слова.

— Хочу знайти будівлю — велику, високу, де вдосталь інопланетян.

— А-а-а, ти про «ліс»[3]. Я тебе туди відвести за один арґанс.

— За один арґанс розповідай мені, як пройти. Не хочу відривати тебе від роботи.

А ще я не хотів, щоб мою увагу відвернула якась із його численних пропозицій. Зрештою він був змушений погодитись. Я запам’ятав пояснення, випив іще трохи пива, негайно пожалкувавши про це, а тоді непомітно вшився, поки офіціант зник у підсобці.

Дорогою в мене почав формуватися план. Треба вигадати спосіб дістатися до Бібс, дівчини з екіпажу вантажного судна. Гарс, капітан її корабля, втік — цього я був певен. Але вона могла знати про нього більше.

Тільки дівчина пов’язувала мене із цим лиходієм. Одначе як мені потрапити до в’язниці? Я знав ім’я, яким вона назвалася під час арешту: Маріанні Джуффріда. Чи міг я вдати із себе її стурбованого родича, такого собі Гасенпеффера Джуфінду? Місцеві посвідчення особи, певно, легко підробити (якщо такі взагалі існують). Та чи не ідентифікує мене комп’ютер як колишнього в’язня, коли я ввійду до будівлі? Чи мене стерли з його пам’яті, коли я поїхав? Може, й стерли, та чи не поверне мене до пам’яті Жирдяй, повідомивши про мою втечу?

Такі думки крутились у моїй голові, коли я знову звернув за ріг і побачив перед собою велетенську споруду. Вона здіймалася понад низенькими міськими будівлями, наче височезна круча, і здавалася такою самою неприступною. Я пройшовся повз неї, поглянув на сходи, з яких зовсім нещодавно спустився, та простежив, як відчинилися, впускаючи відвідувача, двері. А тоді зачинилися, неначе банківське сховище. У моїй голові й досі було порожньо. Я стояв, притулившись спиною до цегляної стіни через дорогу від будівлі. Може, це було не надто розважливо з огляду на те, що на мені й досі був в’язничний одяг. Але місцеві костюми відзначалися таким розмаїттям, що моя форма геть не привертала уваги. Я тулився до стіни й чекав на появу натхнення.

Воно не з’явилося. Зате з’явилася чиста, неждана удача, унікальна нагода. Іще раз відчинилися двері, і з них вийшло троє. Двоє посіпак закону (на очевидність цього вказував розмір їхніх чобіт) обабіч тендітної жіночої фігурки. Один товстий зап’ясток було прикуто кайданками до крихітного зап’ястка ув’язненої. Тобто Бібс.

Дівчина виникла переді мною так несподівано, що я аж прикипів до місця. Поки я продовжував тулитися до стіни, вони спустилися на вулицю, де один із охоронців, змахнувши рукою, свиснув. На посвист ураз примчали два кінні повози — так хутко, що один із них мало не підрізав іншого. Коні стали дибки, почулися гучні прокльони та голосне іржання. Справу швидко зам’яли, і переможений клусом подався геть. Високий корпус неповороткого кінного повозу заступив мені огляд, але я знав, що відбувається, так добре, ніби той був прозорий. Дверцята відчиняються, ув’язнену заводять досередини, дверцята зачиняються...

Ляснув батіг візника, транспорт рушив, і я рвонув через дорогу. Набрав швидкість, побігши за ним, підскочив, застрибнув на сходинку й розчахнув дверцята.

— Геть, — промовив найближчий охоронець, повернувшись до мене. — Цей екіпаж зайнято...

Перезирнувшись, ми впізнали один одного: то був нічний сторож із в’язниці. Із сердитим вигуком він потягнувся до мене. Та я виявився моторнішим і, заскочивши досередини, приземлився на нього. Сторож був великий і дужий, однак я був швидкий. Мигцем глянувши на вражене обличчя Бібс, я зосередив увагу на тому, щоб уникнути хватки суперника, швидко вдаривши його ребром долоні.

Щойно він зм’як, я перекотився до другого охоронця й узрів, що геть йому не цікавий. Бібс душила його на смерть, ухопивши вільною рукою за шию. Охоронець безладно махав другою рукою, та нічого не міг удіяти: руку було пристебнуто кайданками до зап’ястка Бібс.

— Просто зачекай... доки цей... теж не вмре, — видихнула Бібс.

Я не став пояснювати, що охоронець, із яким я розправився, був просто непритомний, а нагнувся та міцно взяв її за лікоть, натиснувши вказівним пальцем на великий нерв на ньому. Її рука заніміла й відпала, а лице почервоніло від люті. Та доки вона змогла щось сказати, я заткнув рота охоронцеві, що задихався, та відімкнув кайданки. Бібс потерла свій зап’ясток і всміхнулася.

— Не знаю, звідки ти й чому тебе сюди занесло, пацанчику, та я вдячна за допомогу. — Вона схилила голову набік і зміряла мене пильним поглядом. — Я ж тебе знаю, так? Так, звісно, ти — опівнічний пасажир, такий собі Джиммі.

— Саме так, Бібс. Джим ді Ґріз до твоїх послуг.

Забираючи у двох непритомних охоронців усі їхні речі, дівчина засміялася, голосно й радісно, проте коли я з’єднав їх кайданками, насупилася.

— Їх краще вбити, — промовила вона.

— Краще цього не робити. Наразі ми не такі важливі, щоб зчиняти через нас великий галас. Але якщо ми вб’ємо двох із їхніх людей, вони перевернуть цю планету догори дригом, аби нас відшукати.

— Гадаю, ти маєш рацію, — знехотя погодилася дівчина, а тоді з несподіваною люттю копнула обидва непорушні тіла.

— Вони нічого не відчувають.

— Відчують, як опам’ятаються. То куди ми рушимо далі, Джиме?

— Це ти мені говори. Я не знаю про цю планету нічогісінько.

— А я надто багато.

— Тоді веди.

— Гаразд.

Коли наш транспорт сповільнився, Бібс відчинила дверцята, і ми, вислизнувши назовні, ступили на тротуар, тим часом як транспорт поволі зник із поля зору.