Коли збори завершились, я постарався поринути у справи подалі від входу до театру. Малоймовірно, що Зеннор упізнає мене з тих часів, коли був капітаном Гарсом. Але навіть мала ймовірність — це вже ймовірність, тож я не ліз йому на очі. Вояки вишикувались і пішли геть; тепер, коли надзвичайна ситуація минула, їх не балували безглуздим транспортом. У розпорядженні майора була машина, та я відмовився від цієї пропозиції.
— А було б добре, якби нас підвезли, — заканючив Мортон, коли машина від’їхала.
— Куди? До в’язниці? Що далі ми від представників влади, то щасливіші маємо бути.
— Я втомився.
— А хто не втомився? Про голод я взагалі мовчу. Знайдімо якийсь заклад, де можна витратити трохи грошей Ґоу...
— Джиме... Джиме ді Ґріз...
Звук був високий і ледь чутний. Невже я чую голоси? Я роззирнувся довкола, та поблизу не було нікого, крім Мортона.
— Ти щось чув?
— Ні. А мав би?
— Не знаю. У мене раптом задзвеніло у вухах. Але присягаюся, я дещо почув.
— Може, то до тебе звернулася та нетля, що сиділа на твоєму плечі. Ха-ха.
— Сам ти «ха-ха». Яка нетля?
— Ота, бачиш? Сидить на твоїх капітанських нашивках. Мені її змахнути?
— Ні. Облиш.
Я повернув голову, кліпнув і ледве встиг розгледіти нетлю. Вона змахнула крильцями, злетіла — і сіла мені на вухо.
— І... аерґропл... негайно.
— Не розумію.
— Тому що я не говорю.
— Стули пельку, Мортоне. Я до нетлі звертаюся, а не до тебе.
У Мортона від висла щелепа, і він хутенько відсунувся вбік.
— Повторіть повідомлення, — попросив я, тимчасово не зважаючи на нього.
— Аеродром... ідіть аеродром.
— Гаразд, іти на аеродром. Ясно. Кінець зв’язку.
Нетля пурхнула геть, і я погладив Мортона по плечі, відчувши, як той тремтить.
— Ну ж бо, не журись. І припини дивитися на мене, як на божевільного. Ця нетля — пристрій зв’язку, та й усе.
— Зв’язку з ким?
— Менше знаєш — ціліший будеш.
— Ти справді шпигун, так?
— І так, і ні. Я тут у власних справах, але певні сторони намагаються втягнути мене у свої справи. Зрозуміло?
— Ні.
— Добре. Ходімо шукати аеродром. Навздогад я сказав би, що він отам, де світять вогні й сідають літаки. Підеш зі мною?
— А в мене є вибір? Можна якось повернутися? Почати з нуля? Ну, тобто ми ж не можемо просто взяти та прокрастися назад до казарми, наче нічого не трапилось, еге ж?
— Сам знаєш, що не можемо.
Він зітхнув і кивнув.
— Знаю. Та я просто не створений для того, чим ми займалися. І де це закінчиться?
Добре запитання. А надії на відповідь поки що було дуже мало.
— Правду кажучи, я не знаю. Але обіцяю тобі, Мортоне, тому що втягнув тебе в це. Для мене найважливіше, понад усе, визволити тебе з халепи й убезпечити. Не питай, як: я цього ще не знаю.
— Не картайся. То ж я відкрив рота перед отим каґальнутим капралом. Тоді все й почалося.
Розмовляючи, ми неухильно прямували до аеродрому. Добре освітлена яскравими вогнями дорога, якою ми йшли, огинала летовище з одного боку, відмежовуючись від нього високою дротяною огорожею. По той бік огорожі вид-нілися трава й автомобільні шляхи. Щойно приземлився великий вантажний транспорт. Під нашими поглядами він важко прокотився повз. Коли він посунув далі, стрімко знизилася зграя чорних птахів і почала клювати щось у траві. Один із птахів розправив крила й полетів до огорожі, а тоді сів по той бік. Схилив голову набік і, дивлячись на мене, заговорив:
— Ти не сам.
— Ясна річ. Він у безпеці. Це ви, Вароде?
— Ні, капітан Варод не на службі.
— Поклич його. Я не розмовляю аби з ким.
— Із тобою зв’яжуться.
Птах розвернувся, роззявив дзьоб і розправив крила. Злетів зі свистом і без жодного змаху.
— Реактивний, — зауважив я. — Зі впуском повітря в роті. Вихід реактивного струменя в тому самому місці, на яке можна подумати. Ходімо.
Завищала, наближаючись, сирена, і на дорозі з’явився детекторний фургон. Минаючи нас, він сповільнився, повернувши в наш бік чашоподібну антену, а тоді поїхав далі.
— Вони справді ефективно виявляють радіопередачі, — сказав я.
— Той птах — радіо?
— І воно теж. Він на дистанційному керуванні й, певно, має якісь логічні схеми для того, щоб скакати туди-сюди й триматись гурту інших птахів. Його можна виявити лише тоді, коли він передає щось назад, на базу.
— А база де?
— Цього тобі краще не знати. Як і того, хто нею керує. Та я можу тебе запевнити, що там не бажають зла цій країні.
— Чому? — Тепер він говорив дуже схвильовано. — Скажи їм, хай стають до роботи, позбудуться військових та їхніх друзів і знову введуть вибори. Тобі відомо, як довго тривав поточний надзвичайний стан? Я тобі розповім, я перевіряв. Так званий тимчасовий надзвичайний стан було оголошено понад двісті років тому. Оце так надзвичайний стан! Перекажи своїм пернатим друзям, що, як на мене, вони можуть баламутити скільки завгодно.
— Я все чув, — озвався низьким голосом птах, вилетівши з пітьми та примостившись мені на плече. — Наша робота — не баламутити. Ми трудимося лише для того, щоб...
— Вароде, стули пельку, — відрізав я. — У нас обмаль часу на зв’язок, поки детектори не з’явилися знову, і його не варто марнувати на промови. Я дізнався плани вторгнення.
Птах багатозначно поглянув на мене й кивнув.
— Чудово, — видав він. — Хутчіше викладай деталі, я записую. Де місце вторгнення?
— Не на цій планеті. Вони готують космічний флот для атаки на іншу планету.
— Ти впевнений?
— Я підслухав. Я впевнений.
— Як називається ця планета.
— Гадки не маю.
— Я ще повернуся. Треба позбутися цього детекторного фургона.
Птах зі свистом шугнув у небо, залишивши по собі огидний сморід спаленого реактивного палива. Вправно зробив бочку та приземлився на вантажівку, що їхала поблизу. Гадаю, передачі він не припиняв, оскільки за мить повз нас у гонитві за вантажівкою промчав фургон виявлення. Ми попростували далі.
— Що це ще за вторгнення? Що ти з’ясував?
— Оце й з’ясував. Керує всім такий собі генерал Зеннор. Зважаючи на те, як він говорив, я гадаю, що воно відбудеться досить скоро...
Пролунав свист, повіяло гарячим повітрям, і мені у шкіру голови крізь кашкет уп’ялися гострі кігті: птах сів мені на голову.
— Дізнайся, на яку планету вторгнуться, — наказав він.
— З’ясуй це сам. Полети за ними, коли вони злетять.
— Це неможливо. До найближчого космічного корабля з детекторним обладнанням чотири дні шляху. Можливо, він не встигне сюди вчасно.
— Кепсько. Ой.
Я потер місце на голові, з якого птах, злітаючи, видер трохи волосся, а тоді нагнувся, щоб підняти кашкет. Щойно ми завернули за ріг, позаду нас із ревом промайнув іще один детекторний транспорт.
— Злиймося з натовпом, — запропонував я Мортонові. — Той детектор почне щось підозрювати, якщо й далі щоразу виявлятиме нас, знімаючи покази.
— А ми б могли злитися з натовпом, який їсть і п’є?
— Добра думка. І я знаю, куди саме піти.
На цих словах я зійшов з узбіччя й застиг із піднятою рукою — просто перед вантажівкою. Її водій натиснув на гальмо, і машина, вискнувши шинами та затремтівши, спинилася переді мною.
— А ми якось швидко їдемо, чи не так? — вишкірився я на водія.
— Я вас не бачив, капітане...
— І я знаю, чому ти мене не побачив. Тому що в тебе вигоріла одна головна фара, ось чому. Та сьогодні я великодушний. Якщо відвезеш мене й мого товариша до офіцерського клубу, я, може, й забуду, що тебе зустрічав.
Загалом кажучи, водій не мав вибору. Він висадив нас перед клубом і з ревом рвонув геть. Ми завернули туди скуштувати тамтешніх п’янких радощів — здебільшого таких самих, як і в клубі для унтер-офіцерів. Утім, тут були офіціантки. Десь із чверть столиків були зайняті відвідувачами — усі інші, можливо, затрималися на службі. Наші стейки та пиво принесли зі зразковою швидкістю, і ми з голодним бурчанням допалися до них. Коли ми майже доїли, у дверях з’явився офіцер і засюрчав у свисток.
— Гаразд, вимітайтеся та приєднуйтеся. Усі. Аварійні збори. Транспорт надворі. Я про вас, — промовив він, злісно тицьнувши пальцем у наш бік.
— Ми тільки зі служби, полковнику, — озвався я.
— Ви тільки повертаєтеся на службу. До того ж ви, як я бачу, поїли, а я — ні, тож не зли мене, хлопче.
— Ми вже йдемо, сер!
Ми з Мортоном долучилися до метушні, вискочивши з дверей і сівши до автобуса, що чекав. Полковник увійшов останнім, і водій рушив.
— Ось що я можу вам повідомити, — заговорив полковник, перекрикуючи шум двигуна. — З причин, що вас не обходять, наші поточні плани було пришвидшено. Ви йдете в бій, і то негайно!
Залунали питання й несхвальні вигуки, та він голосно їх зацитьнув.
— Тихо! Я знаю, що всі ви — товстопузі канцелярські п’явки, але ви ще й вояки. Через інтенсифікацію планування переведення окремих бойових офіцерів не встигне відбутися вчасно. Усі ви, офіцери, щойно добровільно зголосилися зайняти їхні місця. Ви отримаєте бойове спорядження, приєднаєтеся до своїх бійців і негайно повантажитеся у транспорт. Ми всі вирушимо до опівночі.
Полковник довго ігнорував скарги та протести й урешті-решт злетів із котушок. Вихопивши з кобури страхітливий пістолет, вистрелив угору, в дах автобуса. А тоді наставив зброю на нас. Запала цілковита тиша. Він лиховісно всміхнувся, показавши загострені зуби.
— Так краще, — сказав полковник, не прибираючи зброї. — Ви всі — пристосуванці й каґальці, а це означає, що ви шляхом махінацій і підкупу отримали безпечні призначення, від яких тепер не матимете жодної користі. Ви в армії, а в армії коряться наказам. — Автобус зупинився, і він знову вистрілив у дах. — А тепер мені потрібні добровольці на бойову службу. Усім добровольцям вийти вперед.
Ми квапливо вийшли вперед. Незважаючи на нічну годину, світло на складі постачання яскраво горіло, біля заставлених полиць чекали клерки, а в дверях стояв офіцер.
— Посуньтеся, — скомандував наш полковник, не зводячи з тих, хто вийшов з автобуса, настороженого погляду.
— Не можу, сер, — відповів офіцер постачання. — Я не можу нічого видавати до одержання відповідних наказів зі штабу. Там ще не розібралися...
Полковник прострілив лампочку над дверима складу, а тоді приставив розпечене дуло свого пістолета до носа офіцера постачання.
— Що ти сказав? — прогарчав полковник.
— Накази щойно надійшли, сер! Відчинитися й видавати все. Хутко!
І все минуло хутко. Ми щодуху мчали складом, на бігу підхоплюючи все підряд: одяг, чоботи, казармені речові торби, паски. Маніакальний полковник, здавалося, перебував тепер усюди, раз у раз бахкаючи пістолетом для підтримання темпу. Вулиця за будівлею перетворилася на пекельний пейзаж, де офіцери зривали з себе однострої й кидали їх на землю, водночас натягаючи зелену бойову форму, насуваючи на голови шоломи та пхаючи все інше до торб. Ми пошкандибали вперед, до наступної будівлі, де видавали зброю. Та, як я помітив, без боєприпасів: полковник був не дурень. Ледве пересуваючись під вагою свого спорядження, я вибрів на вулицю й, мокрий від поту, упав під стіною. Мортон упав поряд зі мною.
— Ти хоч здогадуєшся, що це все означає? — видихнув він.
— Чудово здогадуюся. Можновладці думають, що за ними шпигують. І недарма, бо за ними таки шпигують. Тож вони перенесли своє вторгнення на ближчу дату, поки ніхто не встиг розвідати їхні плани більш детально.
— Що буде з нами?
— Ми вторгнемося. Принаймні виїдемо офіцерами. Тобто зможемо залишатися в ар’єргарді та в разі будь-якого спротиву з боку ворога посилати бійців уперед...
— Розкрий свою речову торбу, — промовила мені на вухо нетля.
— Що ти кажеш?
У мене боляче запекла мочка вуха: нетля розрядила свої батарейки мені у шкіру.
— Розкрий... торбу! — видихнула вона й упала: розрядились і закінчились її батарейки.
Я нагнувся та розкрив торбу, замислившись, чи не підкладено туди що-небудь. Пролунав свист, і там засмерділо реактивним паливом: у торбу, промайнувши повз мене, шугнув птах.
— Не буду я потай везти цього клятого птаха, щоб мене піймали й застрелили! — вигукнув я.
— Ти зробиш заради всього людства, — відповів птах із потужним світлом в очах. — Для повторної активації натисни на дзьоб двічі. Кінець зв’язку.
Світло згасло, і птах зм’як. Я різко закрив торбу, зачувши наближення чиїхось кроків.
— У транспорт! — наказав полковник. — Ми їдемо!