Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 25

Я відпочив там, у пітьмі, зачекав, коли випарується піт, і, стараючись не думати про ветеринарів для робоконей, замислився над значенням запечатаних дверей до рубки.

По-перше, вони не були запечатані так, щоб я не зміг туди проникнути. Хай як я цінував власну значущість, я добре розумів, що моя присутність не вселяє страх в інших, а надто в Зеннора. Взяти до прикладу готового до бою капітана цього вечора. Ні, Зеннор запечатав двері з власних причин. Яких саме? Йди у зворотному порядку від очевидного.

Двері до рубки на цьому кораблі було запечатано, отже, ймовірно, було запечатано всі двері до рубок на всіх кораблях. Зачиняти лише одні безглуздо. Навіщо? Очевидно, для того, щоб завадити зв’язку. Чийому з ким? Або кого з ким, якщо вже на те пішло? Такого не могли зробити для того, щоб завадити планетарному зв’язку. Він досі був потрібен для не надто успішного вторгнення. Для того вистачить наземних радіостанцій. Те, що було запечатано рубки космічних кораблів, імовірно, означало припинення зв’язку між кораблями. Та це не мало жодного значення, бо флот уже приземлився.

Тоді залишається тільки міжзоряний зв’язок. Ну звісно! Цей поспіх із відльотом, це мовчання про наш пункт призначення. Зеннор знав, що за ним женеться флот Ліги, знав, що той може зупинити його, тільки знаючи, куди він прямує. Чи де розташована ця планета. Отже, вторгнення було подорожжю в один кінець. Ризикованою авантюрою в міжзоряному просторі. Зважаючи на те, що супротивник неозброєний, не такою вже й ризикованою. Зеннор знав, що флот має шпигунів; на це вказували численні детекторні фургони. Він був переконаний, що я працюю на Лігу та що в його армії можуть бути й інші агенти Ліги. Тож зв’язок перервали до успішного завершення вторгнення. Після нього флот уже нічого не зможе вдіяти.

Це було добре для вторгнення, але дуже погано для мене. Я надіслав по радіо прохання про допомогу, яке тепер невпинно шкандибало міжзоряним простором із жалюгідною швидкістю світла. Краще вже мені про нього забути. А ще тимчасово забути про надсилання повідомлення з надсвітловою швидкістю. Тепер я повинен мислити локально. Можливо, мені доведеться провести на цій планеті решту життя. Якщо вже зоставатися тут, то я не хотів, щоб при цьому мені дихали в шию Зеннор і його армійські головорізи. Дезертирство — ось що було моєю метою. Я мусив відібрати в нього армію. Коли всі призовники розпорошаться по місцевості, я міркуватиму про наступний крок. А міркувати про нього нестерпно. Може, мені слід відкрити винокурню й постачати офіцерам та унтер-офіцерам безкоштовний випивон? Судячи з того, що я бачив, за грамотного стимулювання всі вони мали б померти від цирозу впродовж наступного року.

Я позіхнув і зрозумів, що заплющив очі, упавши в напівсонний стан.

— Нізащо! — пробурчав я та зіп’явся на ноги. — Джиме, хлопчику мій, засни тут — і, цілком можливо, прокинешся мертвим. До роботи! Наступний крок — забрати свою п’яту точку з бази, бо наразі твої справи тут завершені. Назад, до тепла, світла й жіночого товариства, подалі від самотніх осіб чоловічої статі, лайки, пиятики, азартних ігор і всіх інших військових насолод. Подалі!

Але ж як я втомився! Ясна річ, було б добре не піти пішки, а трохи під’їхати. Десь поблизу ставки мав бути транспорт, бо офіцери рідко ходили пішки. І знайти цей транспорт було не надто важко. Просто за будівлею ставки стояв автопарк — судячи з усього, без охорони. І там, за службовими машинами, тьмяно височіли обриси командирської автівки. Дуже мені знайомої. Я підкрався й заліз у неї. В цьому автопарку охоронці були непотрібні з причини відсутності запалювальних ключів. Я всміхнувся в пітьму. Цю коробку можна завести без ключа швидше, ніж запхати ключ у замок. Я нагнувся, потягнув, крутнув. Зашкварчали іскри, і з шипінням ожив паливний елемент. Далі сміливо ввімкнути головні фари, зчеплення — і поїхали.

Куди поїхати? Звісно, не до воріт. У денному світлі, може, й реально було би проїхати позаду конвою. Та просто зараз ворота мали бути зачинені, і мені б довелося пред’явити перепустку чи якусь поважну причину для нічних маневрів. Поважної причини мені на думку не спадало. Я поволі їхав уперед, проминувши одні з воріт і рушивши периметровою дорогою, що огинала табір, просто під огорожею з колючого дроту. Без сумніву, для охоронних патрулів. Я їхав нею доти, доки між мною та вогнями табору не опинився гайок. Я спрямував головні фари до огорожі, перейшов на неробочий хід і зліз, аби глянути на перепону.

Це була огорожа в десять ниток колючого дроту. В разі пролому на ній, звісно, спрацьовувала сигналізація, та я не бачив жодних ознак порушеного ґрунту, розтяжок чи схем, що могли вести до мін. Можливо, варто було ризикнути, просто прорвавшись крізь неї. Байдуже, пролунає сигнал тривоги чи ні. Поки мляві солдати сюди дійдуть, я вже давно зникну. Я розігнав двигун, перевів його на найнижчу передачу, втиснув педаль газу в підлогу й попер уперед.

Дротяна огорожа завищала та розірвалася. Щедро посипалися й затріщали іскри (я припустив, що вона може бути електризована, та бойова машина була екранована), а тоді огорожа повністю відірвалась, і я проїхав. Хутко наростив швидкість і дременув безлюдними вулицями. Потягнув за кермо та з вищанням об’їхав площу, на якій спокійно дивилася вниз із постаменту велика статуя Марка Четвертера, а тоді виїхав на широкий проспект із віддаленого боку. Я впізнав цю вулицю, бо йшов у цьому напрямку ще до нашої першої втечі.

Попереду були річка й мости. А на протилежному боці — житлові передмістя.

Я вже перекотив свою бойову колісницю на той бік мосту, а погонею й досі не пахло. Чудово. Час залягти на дно. Я звернув і поїхав уздовж берега річки, перевів машину на мінімальну швидкість, наблизився до води та зіскочив. Машина, невпинно сунучи далі, збила одну лавку (жаль, що так сталося) та велично перекинулася через край. Залунали енергійний булькіт і плюскіт, а тоді запала тиша. Річка тут була глибока. Позаду себе я чув виття далеких сирен. Шпарко пройшов через парк до найближчої вулиці. Я, хоч і був утомлений, мусив відірватися від річки на той випадок, якщо зосталися сліди, що їх можна було побачити вдень.

— Чого досить, того досить, Джиме! — промовив я, притулившись до стіни й дуже гостро усвідомивши, що падаю від утоми. Я рухався навмання й остаточно загубився, а річка залишилася далеко позаду. У стіні поряд зі мною були ворота із вирізьбленим на деревині написом: «Моя хата скраю». Все зрозуміло. Я без вагань відчинив ворота, піднявся сходами за ними й постукав у парадні двері. Довелося зробити це вдруге, а тоді всередині щось зашурхотіло та ввімкнулося світло. Незважаючи на тривале перебування тут, на Хоєцькому, мені досі важко вірилося в те, що знайомитися так із чужими людьми правильно.

— Хто там? — гукнув чоловічий голос, і двері розчахнулися.

— Джим ді Ґріз, інопланетянин, стомлений.

Спалахнуло світло, і на мене короткозоро закліпав старезний чолов’яга з ріденькою сивою борідкою.

— Та невже? Таки так! О, яка удача для старого Чолґоша! Заходьте, сміливий інопланетянине, і скористайтеся моєю гостинністю. Чим я можу вам допомогти?

— Дякую, дякую. По-перше, пропоную вимкнути це світло: а раптом тут неподалік патруль? А ще — ліжко на ніч...

— Та на здоров’я! Світло вимикаємо, не відставайте, сюди, кімната моєї доньки, яка тепер заміжня й живе на фермі, сорок гусей і сімнадцять корів, ось ми й прийшли. Засмикнути фіранки, секундочку, а тоді світло!

Старий Чолґош, хоч і був схильний забагато теревенити, виявився ідеальним господарем. Кімната була рожева, з мереживними фіранками та двома десятками ляльок на ліжку.

— Тепер умийтеся, ось тут, а я принесу вам добрий гарячий напій, друже Джим.

— Мені більше хотілося б якогось доброго холодного напою, багатого на алкоголь, друже Чолґош.

— У мене є саме те, що треба!

Поки я змивав із себе всю армійську грязюку, він повернувся з високою пурпуровою пляшкою, двома склянками (він був не такий уже й старий) і піжамою, що мерехтіла червоними блискавицями. Я сподівався, що вони не світяться в темряві.

— Домашнє дзеньковичне вино.

Він налив дві великі склянки. Ми підняли їх, цокнулися, випили та прицмокнули губами. Я зітхнув із радістю та дрібкою ностальгії.

— Не пив його, відколи мешкав на фермі. Ховав одну пляшку в хліві для свинобразів. Нудними днями я напивався з неї та співав свиням.

— Як чарівно! А зараз я вас покину, відпочивайте.

Ідеальний господар: зник ще до того, як я встиг йому подякувати. Я підняв склянку, щоб випити за електронну доброчинність портрета Марка Четвертера на стіні. Випив до дна. І ліг спати.

Коли до мене знехотя повернулася свідомість, я зміг хіба що лежати та кліпати, одурманений сном, на сонце за фіранками. Позіхаючи, встав, розсунув їх і визирнув на всіяний квітами сад. Старий Чолґош поглянув угору, відірвавшись від своєї праці, і помахав мені садовими ножицями. А тоді чкурнув у будинок. Надзвичайно швидко постукав у двері, розчахнув їх і заніс тацю, щедро навантажену сніданком. Зазвичай я не снідаю літром соку, великою порцією віфель із сиропом і трьома яйцями. А того дня поснідав.

— Звідки ви знали?

Я сито плямкнув губами.

— Здогадався. Юнак вашого віку, тяжко працював — це здалося нормальним. Я де з ким говорив і не сумніваюся, що ви будете раді почути: команди по всьому місту готуються до дня «Д».

— Дня «Д»?

— Дня дезертирства. Сьогодні, цього вечора. До розкладу ввели додаткові потяги, і людям по всій країні не терпиться привітати нових громадян.

— Неймовірно. Сподіваюся, мене ви теж привітаєте. Можливо, я залишуся на Хоєцькому на довший час, аніж планував спочатку.

— Вам і вашим знанням ми більш ніж раді. Не бажаєте обійняти викладацьку посаду в університеті?

Подумавши про це, я всміхнувся.

— Вибачте, я втік зі школи, так і не випустившись.

— Мені прикро, та я у своєму провінційному невігластві не знаю значення таких слів — «втік» і «випустився». Тут студенти навчаються тоді, коли хочуть, і скільки хочуть, вивчають, що хочуть, і йдуть із навчання тоді, коли хочуть. Обов’язково для дитини у школі лише здобути знання про індивідуальний мутуалізм, щоб вона могла вести повноцінне та щасливе життя.

— За навчання дитини, як я розумію, платять батьки?

Чолґош нажахано відсахнувся.

— Звісно, ні! Дитина отримує від батьків любов і ніжність, але вони не стали б бентежити своїх нащадків, порушуючи засади ІМ. Дзумовий рахунок дитини, відкритий на час її народження, залишається дебетовим, поки вона не починає заробляти. Це відбувається дуже рано, бо дитині не стати вільним і самостійним громадянином, доки сальдо її дзумового рахунка не стане позитивним.

Тепер уже враженим виявився я.

— Робітний дім для немовлят! Трудитися день і ніч за кілька крихт!

— Друже Джим, яка у вас чудова уява! Не зовсім. Вони здебільшого виконують роботу по господарству, ті обов’язки, що зазвичай виконувала мати, забираючи платню в дзумах у батька...

— Благаю, досить. У мене низький цукор у крові, голова розколюється, а нюанси ІМ для мене такі нові, що засвоювати їх я мушу лише помаленьку.

Він схвально кивнув.

— Зрозуміло. Ви розповісте нам про нововведення видатних цивілізацій удалині серед зірок — ми століттями були від них відрізані, — а ми відкриємо вам плоди генія Марка Четвертера, нехай його дротами вічно течуть електрони!

Приємна молитва за ту давно зниклу машину. Мені досі було важко зрозуміти такі ніжні почуття до купки електронних схем, хай яких складних. Годі, настав час вертатися до роботи.

— Можете з’ясувати, де перебуває мій друг Мортон?

— Ви б хотіли туди податися? Для мене буде честю відвести вас туди.

— Знаєте... — Я застигнув із роззявленим ротом, а тоді відповів на власні запитання. — Звичайно, усі в місті знають, де ми були.

— Правильно. Ви їздите на велосипеді?

— Вже багато років не їздив, але той, хто цього навчився, не розівчиться ніколи.

Велосипед — надійний вид транспорту, а вулиці цього міста ними аж кишіли. Я скрутив форму у вузлик на потім і натягнув мішкуваті шорти, що їх дістав Чолґош. Із них і моєї майки вийшов нічим не примітний костюм для їзди на велосипеді. У такому вбранні я вибрався в садок і розім’явся, відтиснувшись сто разів. Закінчивши та зіп’явшись на ноги, я відсахнувся від чоловіка, що стояв позаду мене, спираючись на яскраво-червоний велосипед.

— Я не хотів вас налякати, — промовив він. — Але не хотів і переривати ваш ритуал. Мені зателефонував Чолґош, і я привіз вам велосипед. Найкращий із моїх запасів.

— Дякую, дякую — він справді гарний. Але я, на жаль, не можу вам за нього заплатити...

Він усміхнувся.

— Ви вже заплатили. Я зайшов до дзум-банку та списав із вашого рахунку дзуми. Мене попросили передати вам оце.

Я швидко закліпав, дивлячись на дзум-диск, який він мені вручив. Диск було підписано: «Джеймс ді Ґріз». А в маленькому рідкокристалічному віконечку світився напис: «Баланс 64.678».

— Банк попросив мене попросити вас із ним зв’язатися. Там не знали, скільки годин ви вчора ввечері пропрацювали на громадських роботах. Якщо ви зволите його повідомити, там внесуть потрібні виправлення.

— Я в системі! — радісно вигукнув я. Велосипедист радісно всміхнувся на знак згоди.

— Звісно! Ви — індивід, і ви маєте право на індивідуальний мутуалізм. Вітаю, вітаю! Хай ваш дзум-баланс зростає, і хай ваше життя буде довгим і щасливим!