Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 11

Втома не мала жодного значення, і спрага теж, хоч і та, і та існували й подавали настирливі сигнали. Їх треба було ігнорувати. Статус має свої привілеї, а ми не збиралися користуватися ними, не набувши відповідного іміджу. Я потрусив Мортона так, що в нього розплющились очі й він мляво кліпнув на мене.

— Ще одне зусилля наостанок, Морте. Ми прямуємо до військової крамниці, про хмільні радощі якої чували, і там розтринькаємо трохи грошей. Опісля ми станемо вільними птицями та будемо їсти, пити й розслаблятися. Ти готовий?

— Ні. Я побитий, змучений, мертвий. Я не спроможний рухатися. Ти йди далі. Я не витримую...

— Тоді мені просто доведеться здати тебе сержантові Бельбасу, який щойно нагодився та стоїть якраз за твоєю спиною.

Мортон, зболено зойкнувши, підскочив у повітря та побіг, ще навіть не торкнувшись ногами землі. Я його не відпустив.

— Звиняй. Нема тут ніякого Бельбаса. Це я збрехав, аби запустити в тобі потік адреналіну. Ходім.

Ми пішли. Швидко, поки сплеск енергії не вичах. Завдяки йому Мортон дістався до військового магазину, де я притулив його до стіни неподалік касира, вручивши свій стос паперів.

— Стій тут, новобранцю, не ворушись і не випускай із рук цих паперів, бо я з тебе щонайменше шкуру спущу.

Упхнувши папери до його зм’яклих рук, я прошепотів:

— Якого розміру кітель візьмеш?

Він багато разів кліпнув, я покліпав за ним і врешті-решт видобув потрібну інформацію.

Я купив дещо у знудженого продавця, додав до цього кілька смужок і тюбик суперклею, заплатив за все частиною грошей Ґоу (дякую, капрале) та й повів Мортона вглиб крамниці. До порожнього в цей час доби сортиру.

— Заходитимемо до кабінки по одному, — мовив я. — Нам не треба чиїхось недоречних висновків. Зніми польовий одяг і вберися в цю форму. Ворушися.

Поки він перевдягався, я причепив на свої рукави нові сержантські нашивки поверх капралових. Коли Мортон натиснув на змив і вийшов, я поправив йому шийну хустку та приклеїв на рукав знак підвищення. Його польова форма, як і стос паперів, опинилась у смітті, і ми подалися до бару для унтер-офіцерів.

— Пива — чи чогось міцнішого? — запитав я.

— Я не п’ю.

— Тепер п’єш. І лаєшся. Ти в армії. Сиди тут і посміхайся, як капрал, а я зараз повернуся.

Я замовив дві подвійні порції нейтрального злакового спирту й трохи пива, влив етиловий спирт у пиво, скуштував його, щоб упевнитися, що воно не видихнулось, а тоді потупав до нашого столика. Мортон випив, як йому й було наказано, вибалушив очі, охнув, а тоді випив знову. На його щоках заграв рум’янець, тим часом як я вихилив половину своєї склянки й щасливо зітхнув.

— Не знаю, як тобі подякувати, що й сказати...

— Тоді не кажи нічого. Пий до дна. Я рятував власну шкуру, а ти просто опинився поруч.

— Хто ти, Джеку? Звідки ти знаєш, як робити те, що ти робив?

— Ти б повірив мені, якби я розповів, що мене відрядили сюди як шпигуна вишукувати військові таємниці?

— Так.

— Ну, я не шпигун. Я такий самий призовник, як і ти. Щоправда, мені доведеться визнати, що моя батьківщина значно далі, ніж Пенсильдельфія. Ось і все, допий склянку, ти швидко навчаєшся. Я візьму ще пару напоїв і трохи їжі. Тут, як я бачив, є котоброди. Візьму кілька штук.

Їжа та випивка пригодилися, як і смуги на наших передпліччях. Мортон жадібно накинувся на свій харч. Я їв повільніше, уже якось непомітно замислившись про наступний крок. Далі були сигари (гаманець Ґоу виявився бездонним) і знову випивка.

— Це реально класно, Джеку, реально класно. Ти реально класний, реально класний.

— Спи, — промовив я, коли його погляд розфокусувався, а голова з глухим стукотом опустилася на стіл. — Ти прокинешся новою людиною.

Сам я пив потроху, бо хотів від алкоголю лише стимуляції, а не забуття. У клубі було майже порожньо: крім нашого столика, зайнятим стояв усього один, унтер-офіцер за яким спав так само, як Мортон. І певно, був так само п’яний. Прості задоволення військового життя. Я трохи відпив і згадав свою попередню військову кар’єру, на Спіовенте, Слона, нині покійного, та людину, винну в його смерті.

— Я вас не забув, капітане Гарс, аж ніяк не забув, — тихо сказав я самому собі. Бармен протер одну склянку й позіхнув. Він не раз уже бачив клієнтів, які теревенять самі з собою та напиваються до безпам’яті. — Останні кілька днів ішлося тільки про виживання. Тепер я починаю йти вашим слідом. Ми в одній армії, на одній базі.

Мені раптом замакітрилося в голові, і я поставив склянку. День удався довгим, і я був стомлений, як Мортон. Із музичного автомата чарівливо рипіла музика в стилі кантрі та шахтарська музика; навколишній світ сповивав спокій. Поки що. Я почув легеньке шкряботіння й опустив погляд на притулені до стіни коробки. У темряві за ними щось ворушилося. Поки я мовчки тупився туди, з-за коробок вигулькнули рухливий носик і вусики. А потім — голова щура, в очах якого відбивалися вогні бару. Щур неначе дивився на мене.

— Вали звідси, — кинув я, — поки в супі не опинився.

1 захихотів із власного дотепу.

— Джиме ді Ґріз, я мушу з тобою поговорити, — промовив щур низьким голосом.

День і справді видався нелегким. Це занадто. Хай я цього й не усвідомлюю, але від неймовірного напруження надломився.

— Іди геть, — процідив я. — Ти — витвір моєї уяви, а ніякий не справжній щур.

Я покінчив зі своїм напоєм одним ковтком. Щур виліз на коробку й поглянув на мене.

— Звісно, я не справжній щур. Я капітан Варод із флоту Ліги.

Обережно, так, аби не розбудити Мортона (це була моя галюцинація, і я хотів залишити її собі), я взяв із його зм’яклих пальців склянку з напоєм і вихилив його, як і власний.

— А ви, капітане, трохи зменшилися, відколи я розмовляв із вами востаннє, — всміхнувся я.

— Кінчай клеїти дурня, ді Ґрізе, і послухай мене. Цим шуром-шпигуном керують на нашій базі. Тебе розпізнали й ідентифікували.

— Хто? Щур?

— Стули пельку. Зв’язок обмежений, є ймовірність того, що їхні детектори вловлять сигнал мовлення щура-шпигуна. Нам потрібна твоя допомога. Ти проник на їхню військову базу, ти — перший агент, який на це спромігся...

— Агент? Я думав, що злочинець, якого ви везете додому на суд.

— Я сказав, нам потрібна твоя допомога. Це вкрай важливо. На кону стоїть не одне життя. Генерали планують вторгнення. Ми знаємо це з їхніх перехоплених повідомлень. Але не знаємо, де відбудеться висадка. Брастір — великий континент, і атака можлива де завгодно. Може статися багато смертей. Ми мусимо з’ясувати, де вони збираються...

Двері до бару розчахнулись, і досередини влетів, розмахуючи пістолетом, якийсь офіцер. За ним дибав навантажений електронним обладнанням технік.

— Сигнал іде звідти, сер, — крикнув він і показав просто на мене.

— Що цей каґальний рядовий робить у барі для унтер-офіцерів?! — прокричав я та скочив на ноги, копнувши при цьому коробку. Щур упав на підлогу, і я наступив на нього. Сильно.

— Не страждайте каґальнею, сержанте, — промовив офіцер. — Це пріоритетне розслідування.

— Сигнал припинився, сер, — повідомив технік, вовтузячись зі шкалами на своїх приладах.

— От же ж каґал! — вилаявся офіцер, вкладаючи свій пістолет до кобури. — Ці алкаші не мають передавача.

— Може, він на вулиці, по той бік стіни, у транспорті, що рухається...

— Ходімо!

За ними хряснули двері. Бармен протер свою склянку.

— Тут таке дуже часто трапляється? — спитав я.

— Ага. У нас на базі однозначно неспокійно.

Мортон важко захропів, а я тицьнув у розчавлені рештки сталевого щура носаком черевика. Лихе знамення? Викотилось одне зубчасте колесо й заторохтіло підлогою.

— Вистав їх знову, — гукнув я. — І візьми одну собі, бо решта цих каґальців уже в краю сновидінь.

— Ти сама доброта, сержантику. Щойно прибув?

— Сьогодні.

— У нас на базі, як я сказав, неспокійно...

Його голос потонув у гучному свисті, з яким увімкнувся телевізор. З екрана знову гнівно зиркав військовий диктор у чорному.

— Ідентифіковано шпигуна, що висадився у Маргавено. Він спробував замаскуватися під звичайного призовника та потрапив до армії. Завдяки рішучим діям поліції було встановлено за одягом його особу.

Аякже, дії поліції. Там просто передивлялися пошту. Я вирішив, що переслати одяг із призовного пункту на поліційну дільницю — це далеко не так кумедно, як тоді здавалося. Затріщали завади, диктор зник з екрана, і його заступив інший офіцер.

— А тепер послухайте! — прогорлав той. — Наразі базу повністю зачинено на вихід. Повторюю: Мортстерторо заблоковано, ворота запечатано, відльоти літаків скасовано. Шпигуна, який висадився у Маргавено, ідентифіковано як доправленого на цю базу новобранця. Ось його знімок.

Моє серце пропустило один чи два удари, а тоді заспокоїлося: на екрані з’явилося розмите фото Джека з краденого посвідчення. Я ще на крок попереду. Невдовзі виявлять, що Джек5138 уже не на базі, і пошук розгорнуть у якомусь іншому місці. Я забрав свій напій і повернувся до столика, де подивився у великі налякані очі Мортона.

— Хочеш випити? — запитав я, перш ніж він зміг заговорити. Мортон забулькав і тицьнув на екран.

— Ти чув це? — перепитав я й копнув його під столом. — Що то за шпигун, який дозволяє призвати себе до армії? Оце так шпигун! Присягаюся, він попадеться й загине ще до сутінків.

Коли він трохи розслабився, я продовжив, хрипко шепочучи:

— Обшукувати цю базу доведеться довго...

— Ні — вони ж знають, де саме шукати. Вони знають, хто ти такий, Джеку. Підуть до сержанта Бельбаса, а той їм скаже, що перевів тебе до капрала Ґоу. Тоді вони знайдуть Ґоу, і...

— І слід уже охолоне. На обшук такого великого табору їм знадобиться кілька днів. А не зловивши шпигуна відразу, вони просто проведуть його знову. Їм бракує розуму надумати шукати шпигуна в документах на комп’ютері.

— Увага! — вигукнув диктор на екрані, розмахуючи аркушем паперу. — Мені щойно було надано нові відомості. Шпигунові й одному його поплічникові вдалося перевестися з цієї бази, незаконно скориставшись тутешнім комп’ютером. Увесь обслуговуючий персонал комп’ютера наразі перебуває під арештом і, ймовірно, буде розстріляний.

Я відвернувся, неспроможний поглянути Мортонові в очі.

— Тепер, коли відомо, де шукати, — байдужо запитав той, — як швидко вони дізнаються, що нас узагалі не було в тій партії? А тоді довідаються, що капрал і сержант, які насправді були в тій партії, не були в тій партії й досі сидять тут, на базі?

— Як швидко? — Я засміявся дуже непереконливим сміхом. — Може, за кілька днів, а може, за кілька тижнів — тут не вгадаєш.

— Як швидко? — Я скрушно зітхнув. — У них є круті комп’ютерні програми. Непогана система безпеки. Я сказав би, що в нас є хвилин із тридцять, доки нас візьмуться шукати.

Мортон затрусився всім тілом так, наче його вдарило струмом у десять тисяч вольт, і почав спинатися на ноги. Я простягнув руку, втримуючи його на місці, а тоді зиркнув на бармена. Той дивився на телевізор.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Забираймося звідси, тільки поволі. Підводься. За мною.

Коли ми попрямували до дверей, бармен глипнув у наш бік.

— Де тимчасова казарма? — запитав я.

— Вийдіть із чорного ходу та зверніть праворуч. Побачимось.

— Ага. Побачимось.

Ми вибрели з чорного ходу й повернули ліворуч. Сутеніло, і це могло нам допомогти.

— У тебе є план? — із завзяттям у голосі поцікавився Мортон. — Ти знаєш, як нам із цього виплутатися.

— Звісно, — відповів я та поплескав його по спині. — Спланував кожен крок. Ходімо сюди.

Я чув натужну життєрадісність у своєму голосі та сподівався, що Мортон їй вірить. Він мав вважати, що я знаю, що роблю, бо інакше міг зламатися. Це була брехня з добрими намірами, заради піднесення його бойового духу.

А що ж мій бойовий дух? Поки що я успішно його втримував, відчуваючи, втім, що мною ось-ось опанує безпросвітний панічний жах. Я тримав його під контролем. Ми протупали далі вздовж ротної лінійки, гублячись у неспокійній масі військових, коли спалахнуло освітлення. Як довго це триватиме? Відповідь крилася в самому запитанні: не дуже. Панічний жах став трохи настирливішим.

Я чув, що знання про те, що тебе мають повісити, чудово зосереджує свідомість. Вішати мене не збиралися, принаймні поки що, та мерзенний подих військової прокуратури мені в спину зосереджував мою свідомість анітрохи не гірше. Коли мене оминув якийсь офіцер, я навіть озирнувся на нього. Озирнувся та зупинився, доки він не щез у натовпі. Мортон кволо посмикав мене за руку.

— На що ти дивишся? Що сталося?

— Нічого не сталося. Усе гаразд. Тепер я точно знаю, як нам діяти далі.

— Що?

— Просто йди зі мною. Я знаю, що вони тут, я їх помітив, коли ми прямували повз них.

— Що, що?

-КНО.

Перш ніж він устиг запитати: «Що? Що? Що?» — я пояснив:

— Квартири для несімейних офіцерів. Там мешкають офіцери, коли не напиваються й не перетворюють життя солдатів на пекло. Ось куди ми йдемо. Туди.

Я показав на яскраво освітлену будівлю з охороною біля парадного входу, з якого висипали офіцери в розкішних військових одностроях.

— Це ж самогубство! — вигукнув Мортон. У його голосі знову з’явились істеричні нотки.

— Нічого страшного, — збрехав я. — Ми проникнемо до цієї будівлі не через цей вхід. Це, як ти кажеш, самогубство. Але там, де є парадний вхід, мусить бути й чорний. А зважаючи на те, який потік людей виливається із цього офіцерського серпентарію, виглядає на те, що сьогодні всі на вахті. Ну, тобто всі, крім нас.

Я безрадісно реготнув, і Мортон скоса глипнув на мене, як на божевільного. Може, я й божевільний. Невдовзі ми це з’ясуємо.

За КНО височіла стіна, і ми попростували вздовж неї. Біля неї тягнувся своєрідний провулок, кепсько освітлений і саме такий, як мені було треба. Тут у стіні були двері, над якими висів світильник. Коли ми чимчикували повз них, я прочитав напис на табличці: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОФІЦЕРІВ», нагнувся та зав’язав собі шнурки; для обстеження замка знадобився всього один побіжний погляд. Тоді підвівся та попрямував далі. Затримавшись у тіні між двома ліхтарями, я знову нахилився до свого черевика. Щоправда, цього разу видобув відмичку.

— Гаразд, поїхали. Замок — дрібничка, з одним барабаном, я поколупаюся в ньому так легко, як у власних зубах. Зараз ми повернемося назад, а якщо в полі зору нікого не буде, зайдемо в ті двері. Зрозумів?

Єдиною реакцією стало клацання Мортонових зубів. Я взяв його за тремтячу руку й потиснув її.

— Усе гаразд, Мортоне. Ось побачиш. Просто роби так, як я кажу, і невдовзі ми будемо в безпеці. Гарненько й тихенько — поїхали.

Я намагався не перейнятися жодним із Мортонових страхів, але ті були дуже заразливі. Ми зупинилися під ліхтарем; я вставив у замок відмичку. Помацав і покрутив. Двері не відчинилися.

— Хтось іде, — заквилив Мортон.

— Фігня, — пробурмотів я. З мого обличчя стікав піт. — Я такі із заплющеними очима відчиняв.

— Він наближається!

— Із заплющеними очима!

Вони ніяк не відчинялись. Я заплющив очі, притлумив усі чуття та спробував намацати барабани. Клацнув і відчинив двері.

— Заходьмо! — промовив я, потягнувши його за собою та зачинивши двері за нами. Ми привалилися до них спинами, трусячись у пітьмі, тим часом як хтось наблизився, підійшов до дверей... Проминув їх і подався далі.

— Ось, хіба не просто? — сказав я, зіпсувавши ефект своїм тріскучим і рипливим голосом. Утім, Мортон цього не зауважив: я чув, як цокотять його зуби. — Поглянь, гарний садок. Із доріжками для прогулянок, лавами на двох для парочок — усі приємності для щастя офіцерських класів. А за садком — темні вікна їхніх квартир, темні, бо без мешканців. Тож тепер нам потрібно лише знайти вікно, яке можна відчинити...

— Джеку... що ми тут робимо?

— Я гадав, це очевидно. Військові можновладці зараз шукають одного новобранця. Коли їхній комп’ютер видушить із себе наступну новину, вони шукатимуть капрала й сержанта. — Я спробував проігнорувати його стогін. — Тож ми проникнемо до цієї будівлі та станемо офіцерами. Ось і все.

Коли він упав, я підхопив його й обережно поклав на травичку.

— Отак. Відпочинь трішки. Я зараз повернуся.

Третє вікно, яке я спробував відчинити, стояло незамкнене. Я розчахнув його та зазирнув досередини. Неприбрана постіль, розчахнута шафа, порожня кімната. Ідеально. Я повернувся до Мортона, який саме сідав. Коли я вийшов із пітьми, він сахнувся, і я заглушив його крик, хутко затуливши йому рота рукою.

— Усе гаразд. Це майже кінець.

Я проштовхнув Мортона у вікно так, що він упав на ліжко, а тоді зачинив і замкнув вікно за нами. У дверях стирчав ключ, завдяки якому все стало незмірно простіше.

— Послухай, — попросив я, — полежи тут і оговтайся. Я тебе замкну. Будівля, як я розумію, порожня, тож те, що я маю зробити, не займе багато часу. Відпочинь, а я повернуся, щойно зможу.

Я ступав обережно, та в будівлі геть не було життя й панувала могильна тиша. Її мешканці пішли і, як я сподівався, важко працювали. У мене був час покрутити носом, зробити свій вибір і знайти потрібні розміри. Повернувшись до кімнати, я почув приглушений змучений стогін, на який відповів якомога бадьоріше.

— Нова форма — нова личина! — Я передав одяг Мор-тонові. — Одягайся та віддай мені наше старе вбрання. Світла знадвору досить, щоб це було легко. Ось я пов’яжу цю шийну хустку: в тебе сьогодні руки наче не з пліч ростуть.

Одягнувшись, напнувши на голови кашкети та сховавши старий одяг до кошика для брудної білизни, ми вислизнули в коридор. Мортон поглянув на мене, охнув і відсахнувся.

— Не журися — ти маєш такий самий вигляд. Щоправда, ти — другий лейтенант, а я — капітан. Це ж молода армія.

— A-але ж... — затнувся він. — Ти... військовий поліцейський!

— І ти теж. Копів ніколи не допитують.

Щойно я це сказав, ми завернули за ріг і опинилися перед парадним входом. Там стояв майор із текою-планшетом, який підвів на нас погляд і насупився.

— А тепер попалися, — сказав він.