Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 3

Бібс узяла мене попід руку (що неабияк підбадьорювало), і ми почимчикували жвавим проспектом. У будь-якому іншому місці наш сірий в’язничний одяг, зі смаком оздоблений криваво-червоними широкими стрілками, безумовно, привернув би увагу — і викликав би острах. Але не на тлі барвистого юрмища, що вирувало на цих вулицях, одягнене геть по-всякому. Тут були бородаті чоловіки у шкіряних лосинах із торочками, жінки в кількох шарах кольорового серпанку, озброєні воїни, вбрані у шкіру та сталь; мантії, сукні, кольчуга, кіраси, пояси — усе, що завгодно. І ще дещо немислиме на додачу. Тож ми геть не привертали уваги.

— Маєш якісь гроші? — запитала Бібс.

— Якихось кілька арґансів — поцупив у одного зі своїх охоронців. Я, як і ти, щойно втік.

Тут вона підняла брови — як я помітив, дуже привабливі брови, що вигиналися над іще привабливішими очима.

— Це тому ти допоміг мені вибратися? За що ти сидів? Мені відомо лише те, що тебе зі старим покинули на Спіовенте. Ходили чутки, що Гарс продав тебе в рабство.

— Так, і мій друг через те загинув. Я маю багато причин трохи ображатися на Гарса. Слон мені подобався. Він мені допомагав, багато чого мене навчив, і я з радістю скажу, що теж зміг допомогти йому. Ми, як ти пам’ятаєш, вирушали з рідної планети поспіхом і заплатили капітанові Гарсу великі гроші, щоб він нас вивіз. Але цього йому виявилося замало. Він заробив іще, продавши нас у рабство. Я вижив, а Слон, від того, що став рабом, помер. Як ти можеш здогадатись, я не в захваті від його смерті. На тій планеті трапилися кілька огидних речей, і найнезначніше з них — те, що мене спіймав флот Ліги. Він доправляв мене назад, на рідну планету, щоб я постав перед судом.

— За якими звинуваченнями?

В її голосі бриніла гостра зацікавленість.

— Пограбування банку, викрадення, втеча з в’язниці. І всяке таке.

— Чудово! — вигукнула вона, втішено засміявшись; у неї були дуже акуратні білі зубки. — Допомігши крихітці Бібс, ти зробив собі величезну послугу. Я добре знаю цю планету, знаю, де тут водяться гроші. Знаю, як грішми прокласти собі шлях із планети, коли ми закінчимо. Ти їх крастимеш, я витрачу, і нашим негараздам кінець.

— Звучить логічно. Чи не обговорити нам це за їжею? Час сніданку вже давно минув.

— Звісно, я знаю гарний заклад.

Так воно й було. Ресторанчик виявився маленьким і непоказним, тим часом як фельйон-га-кік-моґ — набагато кращим на смак, аніж можна було припустити з його назви. Запили ми його великою мискою рут ґвіну, який був досить пристойним червоним вином; я запам’ятав його назву на майбутнє. Коли ми наїлись, я взяв із глека на столі тріску й почав виштовхувати з-поміж зубів шматочки хряща.

— Не проти, якщо я поставлю тобі запитання? — запитав я. Бібс надпила своє вино й махнула рукою на знак згоди. — Ти знаєш, чому я опинився в ув’язненні. Чи не сприйняла б ти за неввічливість, якби я поцікавився, з якої причини позбавили волі тебе?

Вона так гупнула по столі своїм кухлем, що він розколовся і з нього потекла кармінова цівочка. Бібс цього не зауважила: лице дівчини спотворила гримаса гніву, і я почув скрегіт її зубів.

— Це він постарався, я певна, точно він, цей bastarda chufiollo! — Останній вислів був чи не найстрашнішою образою в мові есперанто. — Капітан Гарс, ось хто. Він знав, що флот Ліги розшукує нас через контрабанду зброї. Він розрахувався з нами тут, а наступного дня мене заарештували. Він настукав їм і підкинув мені в торбу кеварґен. Із цим доказом мене пов’язали за наркотики — продаж місцевому населенню й усяке таке. Я хочу його вбити.

— Я теж — за те, що призвів до смерті мого друга. Та навіщо йому знадобився твій арешт?

— Помста. Я витурила його з ліжка. Він був надто збочений, як на мій смак.

Я глитнув, кашлянув, зробив добрий ковток вина й понадіявся, що вона не помітить, як фарба залила моє обличчя. Вона не помітила. Її очі, досі затуманені гнівом, вдивлялися у простір повз мене.

— Убити його, я справді хотіла б убити його. Я знаю, що це неможливо, та як же він на це заслуговує!

— Чому ж неможливо? — запитав я з певним полегшенням, радіючи, що розмова повернулася до таких зручних тем, як убивство та помста.

— Чому? Що тобі відомо про цю планету, Джиме?

— Нічого. Крім її назви, Стерен-Ґвандра.

— Місцевою говіркою це означає «планета». Місцевим бракує лінгвістичної фантазії. Принаймні тим, хто мешкає тут, у Брастірі. Ця планета, як і багато інших заселених планет, опинилася відрізаною від галактичних зв’язків у роки розпаду. Брастір, цей континент, має обмаль природних ресурсів, а за кілька століть місцеві примудрилися розгубити всі старі технології. Вони такі темні, що більшість із них забула есперанто. Щоправда, не забули торговці: їм доводилося мати справу з прибережним островом. Коли ті галактичні зв’язки було відновлено, тут уже запанував своєрідний сільськогосподарський напівфеодальний лад.

— Як на Спіовенте?

— Не зовсім. Біля самого берега є той клятий великий острів, про який я згадувала — відділений від материка вузькою протокою. Там поклади майже всіх корисних копалин, вугілля й нафти в цій півкулі. Саме тому його було заселено насамперед і тому він процвітав, доки за часів діаспори не прибула друга хвиля іммігрантів. І хоч нікому з новоприбулих не дозволили на ньому оселитися, їм було байдуже: цей континент, повністю відкритий і щедрий, влаштовував усі зацікавлені сторони.

Промисловість і техніка там, на Невенкеблі, а тут — землеробство й лісівництво. Сумніваюся, що в роки розпаду щось змінилося: гадаю, їхні зв’язки лише зміцніли. Саме тому ми ніколи не підберемося до Гарса досить близько, щоб його вбити.

— Я не розумію. Як це стосується його?

— Він на острові. Він недосяжний.

Бібс зітхнула й почала виводити кінчиком пальця кола в калюжці розлитого вина. Я так нічого й не второпав.

— Але ж Гарс — венієць, як ти. Капітан венійського корабля. Чому вони його захищають?

— Тому що він не венієць, ось чому. Корабель придбало військо Невенкебли, а він ним командував. Ми з радістю пристали на їхній план, вони добре платили. У питаннях, пов’язаних із грішми, венійці дуже гнучкі. Але він справді якесь велике цабе в тамтешньому війську. Вони всім там заправляють. Усю ту зброю, яку ми перевозили, було виготовлено на острові. Афера вийшла добра, інопланетних грошей було вдосталь. Але коли флот Ліги підійшов занадто близько, із нами розрахувались і призупинили торгівлю. Дістати його на тому острові просто неможливо.

— Я знайду можливість.

— Сподіваюся. Допоможу тобі всім, чим зможу. Та почнемо з початку, Джиме. Нам доведеться ненадовго залягти на дно, поки нас шукатимуть, і для цього знадобиться чимало арґансів. Скільки їх у тебе?

Вона розклала перед собою вкрадені монети, а я докинув до них свої.

— Замало. Нам потрібна велика сума на хабарі, на безпечний сховок. Я маю контакти: колись продавала дещо одному скупникові краденого. За годящу ціну він може знайти нам прихисток...

— Ні. Завжди уникай злочинних прошарків населення. Це задорого, а представники влади нишпоритимуть там насамперед. Тут є готелі? Дорогі, розкішні готелі?

— Готелів як таких немає. Зате існують остельов, де оселяється панство під час мандрів. Але люди з інших планет ніколи туди не йдуть.

— Іще краще. Ти зможеш вдати із себе місцеву?

— Іреді[4]. Ти теж зміг би, якби доклав трохи зусиль. Тут стільки різних акцентів і діалектів, що ніхто не зверне уваги.

— Ідеально. Тоді треба негайно вкрасти купу грошей, купити дорогий одяг, коштовності та зареєструватися в найкращому остелі. Згода?

— Згода! — Бібс голосно розсміялася та плеснула в долоні. — Присягаюся, Джиме, ти — ковток свіжого повітря на цій смердючій планеті. Мені подобається твій стиль. Але це буде нелегко. Банків тут немає. Уся готівка в лихварів, яких звуть гоґами[5]. Їхні заклади схожі на маленькі форти. Там удосталь охоронців, і завжди з родини самого лихваря, щоб їх не можна було підкупити.

— Звучить непогано. Зазирнемо до одного з них. А тоді, цього самого вечора, ми повернемося та вдеремося до нього.

— Ти це серйозно?

— Як ніколи.

— Я ще не зустрічала таких людей, як ти. Зовні ти схожий на малечу, але справді можеш подбати про себе.

Ця заувага про малечу мені не сподобалась, але я змовчав і постарався не ображатися, доки вона снувала плани.

— Ми візьмемо частину цих арґансів і обміняємо на невенкеблійські монети. Для цього доведеться довго сперечатися з приводу курсу, тож у тебе буде час вивчити обстановку. Балакатиму там я. Ти просто неси гроші й мовчи. Ми спершу роздобудемо тобі кийок особистого охоронця — тоді тебе взагалі не помічатимуть.

— Найкраще починати відразу. Знайдімо крамницю з кийками.

Це виявилося доволі просто. Більшість провулків були відкритими ринками з ятками та крихітними крамничками, де продавали, мабуть, нескінченно розмаїтий асортимент тканин, фруктів, загорнутих у листя обідів, ножів, сідел, наметів — і кийків. Поки торговець приглушеним і нерозбірливим через кілька шарів тканини на обличчі й шиї голосом вихваляв цінність свого краму, я брав зразки й випробовував їх у замаху. Зрештою я зупинився на метровому шматкові міцного дерева, обкрученому залізними смугами.

— Здається, ми хочемо саме такий, — сказав я Бібс. Продавець зброї кивнув, узяв монети й ще щось пробурмотів. Бібс показала досередини приміщення.

— Він твердить, що на кожний кийок діє річна гарантія та що ти маєш випробувати його, перш ніж піти.

Випробувальний блок виявився чималим каменем, поставленим сторчма та обтесаним під людський силует, який колись, можливо, скидався на чоловіка в обладунках. Але роки випробувань узяли своє. Його спотворювали виїмки, щербини, сколини цілих шматків; він не мав носа й підборіддя та лише частину одного вуха. Я підняв кийок, замахнувся кілька разів на пробу, а тоді став спиною до каменя, готуючи м’язи до удару скороченнями на динамічне напруження й дихальною мантрою. Налаштувавшись, я пихкав так гарно, як спіовентський паровий віз, і тримав кийок вертикально.

Розраховане вивільнення — ось у чому секрет. Узагалі-то, це й не секрет, а просто техніка та практика. За одну мить моє тіло скоротилося від крику. Під цей звук я замахнувся, зосередивши всю свою вагу й силу на залізній смузі на кінці кийка. Він просвистів півколом, що закінчилося на скроні кам’яної голови.

Пролунав різкий тріск: шия розтрощилася, і кам’яна голова відпала. Кийок залишився неушкодженим, набувши на залізному кільці невеличкої щербинки.

— Цей підійде, — якомога недбаліше кинув я.

Обоє присутніх, скажу я вам, були неймовірно вражені. Я й сам був вражений. Удар вийшов добрий, кращий, ніж я сподівався.

— Ти часто цим займаєшся? — стишеним голосом запитала Бібс.

— За потреби, — відповів я з удаваним спокоєм. — А тепер веди мене до свого гоґа.

Ми знайшли гоґа всього за кілька вулиць: про рід його занять сповіщав скелет у залізній клітці над дверима.

— Оце так вивіска, — зауважив я. — Як на мене, тут мав би бути малюнок мішка з грішми чи дерев’яний арґанс.

— Це практичніше. То останній злодій, якого тут спіймали за спробою крадіжки.

— Ой, дякую.

— Це просто традиція, хай вона тебе не бентежить.

Їй легко було говорити: вона не збиралася грабувати цей заклад. Стривожившись, я пройшов за нею повз двох потворних силачів, які спиралися на свої списи й окидали нас несхвальними поглядами.

— Гоґ, — промовила Бібс, зневажливо принюхавшись до охоронців.

Вони пробурчали щось не надто гарне, та все ж таки почали стукати в обкуті залізом двері, доки ті не прочинилися. Всередині сиділо ще кілька таких самих вартових. Щоправда, з мечами. Двері з грюкотом зачинилися й замкнулися за нашими спинами, тим часом як ми пройшли темною кімнатою на подвір’я за нею. На стіні, що його обводила, виднілися палі, а також вартові. Взагалі-то, це була не стіна, а дахи будинків, які стояли навколо подвір’я. Сам гоґ сидів на великій скрині, сховавшись від сонця під навісом; охороняли його ще двоє чоловіків, озброєних уже піками. Скриня була пласка зверху й укрита подушками.

— Гадаю, він спить на ній ночами, — видав я кволий жарт, аби підняти бойовий дух.

— Звісно, — озвалася Бібс, і бойовий дух упав іще сильніше.

Лихвар не скупився на догідливі жести й розмовляв єлейним голосом. Бібс подзенькала перед ним нашими грошиками, і той став іще догідливішим. Коли гоґ плеснув у долоні, помічники прибрали подушки й підняли віко скрині. Я зазирнув досередини, а вартові зиркнули на мене. Скриню було охайно поділено на частини, кожну з яких заповнено шкіряними торбами. Ще кілька наказів, сплесків у долоні — і принесли торбу, що опинилася на закритій уже скрині. Лихвар знову примостився на її віко, радісно зітхнув і, поклавши торбу собі на коліна, розкрив її та пропустив між пальцями потічок із блискучих монет. Почався торг, і я, вдаючи нудьгу, став оглядати подвір’я.

Це буде нелегко, однозначно нелегко. Вхідні двері, безперечно, будуть запечатані та під охороною. Якщо видертися на стіну, там палі, а ще інші вартові. А що далі? Крадькома спуститися на подвір’я, збити старого в пилюку та схопити торбу. А тоді мене проштрикнуть, заколють, заб’ють кийками й усяке таке. Перспектива аж ніяк не з привабливих. Доведеться розробляти новий план збору коштів. Я не бачив жодного способу проникнути в цей заклад: за такої ситуації груба сила незмірно дієвіша за техніку. А якщо я таки проникну, якщо таки заберу здобич, лишиться ще невеличка проблемка втечі з нею. Втім, це може виявитися не надто складно...

Я відчув появу зародків ідеї, притримав їх при собі й покрутив у голові. При цьому зберігав якомога байдужіший і незворушніший вираз обличчя — тільки трішечки насупився, дивлячись на охоронців, які насупилися у відповідь. Переговори просувалися добре; з обох сторін лунало вдосталь згорьованого лементу та зневажливого пирхання. Я майже не помічав цього, окреслюючи в загальному свій план, оцінюючи його та потроху шліфуючи, а тоді поволі, крок за кроком, розбираючи, щоб зрозуміти, чи спрацює він. Якщо трохи пощастить, то спрацює. Чи цей план єдиний? Я подумки зітхнув. Так, зважаючи на всі обставини, цей план єдиний. Я нетерпляче змахнув кийком і звернувся до Бібс.

— Ходімо, паннусю, не весь же день тут стирчати.

Вона розвернулася й набурмосилася.

— Що ти сказав?

— Що чула. Ти прийшла на біржу праці особистих охоронців і пообіцяла добрі гроші за короткий робочий день.. Але плата не така вже й добра, а день занадто довгий.

Якщо гоґ не розмовляє есперанто, із планом нічого не вигорить. Але я помітив, як він нашорошив вуха, слухаючи й розуміючи все, що ми говорили. Працюймо далі: вороття немає. Бібс не знала, що я надумав, та їй вистачало розуму підіграти мені, удавши лють через мої образливі слова.

— Слухай сюди, дебіле перекачаний: я можу найняти когось кращого за тебе за вдвічі менші гроші. Не треба мені бухтіння якогось malbonulo з монобровою!

— Годі! — закричав я. — Такого я не терпітиму ні від кого!

Я замахнувся на неї кийком у страшному ударі, що лише трохи зачепив її волосся. Самої Бібс він не торкнувся, тож я змахнув товщим кінцем кийка, зваливши її на землю легким ударом по лобі. Тепер, коли Бібс однозначно вийшла з гри, я побачу, чи зійде мені з рук те, що зазвичай називають розбійним нападом.

Мій кийок злетів угору ще раз і збив один із кілків, що підтримували навіс. Доки той падав, я ступив уперед, тріснув гоґа збоку по шиї, а тоді нас накрила тканина.

Тепер поквапся, Джиме. В тебе є кілька секунд, а може, й менше. Я навпомацки забрав з колін гоґа торбу з монетами й узявся запихати її собі під сорочку. Вона ніяк туди не лізла, доки я не надсипав з неї трохи грошей. Кілька секунд. Закінчилися.

І почався галас та вовтузня з тканиною. Звільнившись із-під неї, я трохи відступив і гукнув через плече.

— Я йду, паннусю. Знайдіть собі іншого охоронця. На жінок однаково працюють тільки слабаки.

Два кроки, три, чотири. Озброєні чоловіки перевели погляди з мене на навіс, що надувся, коли тамтешні вартові його розправили. Один із них вибрався, тягнучи за собою непритомного гоґа та гнівно репетуючи. Перекладу я не потребував. Усі інші вартові люто завили та рвонули до мене.

Я кинувся навтьоки, побігши у протилежному напрямку. Геть від єдиного виходу.

Зате в бік дерев’яних сходів, що вели на дах.

Єдиний вартовий, що стояв там, зробив списом випад у мій бік. Я відбив його кийком і добряче копнув вартового по тому місцю, що мало відчути удар найкраще. Перескочивши через його тіло, доки воно ще падало, я метнувся вгору, долаючи по дві сходинки відразу, й мало не нахромився на меч чолов’яги, що стояв угорі. Я зміг хіба що проскочити під мечем, врізатися йому в ноги та збити його.

Ударив чолов’ягу по голові товстим кінцем кийка та водночас, під дзенькіт монет, що сипалися довкола мене, зіп’явся на ноги.

Троє інших вартових на даху, волаючи, посунули до мене. Я підбіг до краю даху, поглядом униз оцінив відстань до землі та вилаявся вголос. Брукована вулиця була надто далеко внизу. Стрибнувши, я зламав би собі ногу. Тоді я повернувся та жбурнув кийком у першого з нападників. Кийок поцілив вдало, бо другий вартовий врізався в першого.

Більше нічого я не роздивився, бо звісився з даху, учепившись обома руками за край, і поліз униз. Підвів очі й побачив третього вартового, що опускав меч на мої руки.

Я розтиснув пальці. Полетів додолу. Упав і покотився. Заболіла щиколотка, та я про це й не думав. Поки шкандибав геть, уперше завертаючи за ріг і виходячи на ринкову вулицю, на землю довкола мене з тріском падали списи та кийки. І хоч я шкандибав дедалі повільніше, волання позаду мене незабаром почало затихати вдалині.

Ще раз завернувши за ріг, я зупинився, щоб перевести дух, бо задихався та хрипів. Тоді, хитаючись, поплівся далі вглиб міста, доки не впевнився, що відірвався від своїх переслідувачів.

Зрештою опустився на стілець у першому-ліпшому барі й не без насолоди випив кухоль жахливого пива.