Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 18

Так ми пролежали неприємно довго — поки двері не відімкнули й досередини не ввійшов дебелий військовий поліцейський, який приніс на тацях нашу вечерю. Він опустив на нас погляд і наморщив лоба. Я мало не бачив, як його млявими синапсами повільно течуть думки. Є їжа. Нагодувати в’язнів. В’язні з кляпами. Їсти не можуть... Приблизно тоді, коли його мисленнєві процеси досягли цього етапу, він озирнувся та кинув через плече:

— Сержанте, тут типу є проблема.

— Якщо ти докучаєш мені без причини, то в тебе справді проблема, — відповів сержант, притупавши до камери.

— Дивіться, сержанте. Я взяв цю їжу, щоб нагодувати в’язнів. Але вони з кляпами й не можуть їсти...

— Добре, добре — із цим я розберуся сам.

Він дістав ключі, відімкнув мої пута й повернувся до Мортона. Я здушено застогнав крізь кляп, розім’яв зболені пальці та щосили спробував сісти. Сержант дав мені копняка, і я застогнав іще гучніше. Він з усмішкою пішов. Я витягнув кляп і пожбурив його у двері, що зачинялися. Тоді підсунув до себе тацю, бо, попри все, відчував голод. Доки не поглянув на неї, а тоді відштовхнув.

— Хот-цюці, — сказав Мортон, випльовуючи дрібні клаптики тканини. — Я їх занюхав, ще коли принесли таці.

Він трохи попив води з чашки, і я вчинив так само.

— У мене тост, — сказав я й цокнув чашкою об його чашку. — За військову юстицію.

Якби ж то я був такий крутий, як ти, Джиме.

— Я не крутий. Просто приховую свої страхи. Бо з цієї халепи я виходу просто не бачу. Якби у мене залишилася відмичка, ми, може, й мали б сякий-такий шанс.

— Це те повідомлення, яке передав мені генерал?

— Воно. Тепер ми можемо хіба що сидіти й чекати на ранок.

Я сказав це вголос не для того, щоб засмутити Мортона ще більше (а це однозначно було неможливо), а для вух тих, хто слухав установлені в камері жучки. Жучки могли бути й оптичними, тож я побродив камерою й ретельно пошукав, але не побачив жодного. Тому довелося ризикнути. Я з’їв частину своєї хот-цюці, запиваючи її мерзенні шматки щедрими ковтками води та водночас якомога тихіше збираючи відкинуті ланцюги й накручуючи їх на кулак. Тупий поліцейський прийде по таці й, можливо, буде неуважним.

Коли ключ заскреготів у замку наступного разу, я щільно притиснувся до стіни, тримаючи броньований кулак напоготові. Двері прочинились, і сержант військової поліції гукнув:

— Гей, ти, за дверима. Негайно кинь оті ланцюги, бо не доживеш до розстрілу вранці.

Я стиха вилаявся, сховав залізяччя на протилежному боці кімнати, пішов до віддаленої стіни й сів під нею. Там було добре сховано оптичний жучок.

— Котра година, сержанте? — запитав Мортон.

— Шістнадцята нуль-нуль.

Він тримав пістолет, тим часом як інші поліцейські прибирали таці й ланцюги.

— Мені треба до туалету.

— Не раніше, ніж о двадцятій. Такий наказ генерала.

— Скажіть генералові, що я вже привчений до горщика, — крикнув я у двері, що зачинялися.

Подумати тільки: я ж тримав у руках його шию! Якби мене не вдарили, чи витримав би я всі три секунди й убив би його? Я просто не знав. Але якщо тоді я не був готовий, то тепер мені здавалося, що таки зміг би.

Згодом нас по одному та в супроводі численних охоронців провели вздовж коридору, а тоді замкнули на ніч. Із увімкненим світлом. Не знаю, чи спав Мортон, але мені після грубощів, яких я зазнав, був приємний навіть тоненький матрац. Я звалився й більше не розплющував очей, доки мене не розбудив знайомий брязкіт під дверима.

— Шоста нуль-нуль, і ось ваша остання трапеза, — з великим задоволенням промовив сержант.

— Знову хот-цюці?

— Як ти тільки здогадався?!

— Забери їх. Я помру, проклинаючи тебе. Твоє ім’я буде останнім, що злетить із моїх вуст.

Якщо його й вразила моя погроза, то він цього не показав: просто кинув таці на підлогу й потупав геть.

— Зосталося дві години, — сказав Мортон, і в його оці зблиснула сльоза. — Мої рідні не знають, де я. Вони ніколи не дізнаються, що зі мною сталося. Коли мене спіймали, я був у бігах.

Що я міг сказати? Що міг зробити? Вперше за моє коротке й доволі щасливе життя я відчув цілковиту зневіру. Лишилося дві години. І безвихідь.

Що то за запах? Я принюхався й закашлявся. Запах був дуже різкий — і досить сильний, аби прорватися крізь мою безпросвітну тугу. Кашлянувши ще раз, я побачив, що з підлоги в кутку камери здіймається цівка диму. Мортон сидів до кутка спиною і, здавалося, не помічав цього. Я зі здивуванням спостерігав, яку підлозі з’явилася риска, що диміла, як вона розширилась і крутнулась. А тоді роздивився, що з деревини нерівним колом просочуються темні випари. Мортон, кашляючи, роззирнувся навкруги.

— Що?.. — сказав він, а з дерев’яної підлоги саме випав круг.

Із темряви внизу вигулькнула сива голова чоловіка.

— Не торкайтеся країв дірки, — попередив Штірнер. — Це дуже сильна кислота.

У коридорі пролунали крики та швидкий тупіт ніг. Я допоміг Мортону зіп’ястися на ноги та підштовхнув його вперед.

— За нами стежать — чують усе, що ми кажемо! — гукнув я. — Хутко!

Штірнер шаснув униз, щезнувши з поля зору, а я штовхнув Мортона слідом за ним. Коли на дверях загримів замок, я стрибнув у дірку сам.

Я приземлився, упавши на бік, покотився й вилаявся, бо мало не розчавив Мортона. Той і досі стовбичив у заціпенінні, ні на що не реагуючи. Штірнер тягнув його за руку, намагаючись підвести до іншої дірки в підлозі кімнати. Я взяв Мортона на руки й підніс до дірки, а тоді просто кинув униз. Почувся вереск, а тоді — глухий удар. Штірнер спустився за ним, мудро скориставшись приставленою драбиною.

Із кімнати вгорі долинув звук важких кроків. Я вхопився за край дірки, повиснув і, стрибнувши, приземлився. У напівтемний підвал.

— Сюди, — гукнула якась дівчина, притримуючи відчинені двері у віддаленій стіні.

Штірнер морочився з Мортоном, намагаючись його підняти. Я відштовхнув його, узявся за Мортона й закинув собі на плече. А тоді побіг. Дівчина зачинила й замкнула за нами двері, а тоді розвернулася й подалася за Штірнером. Я щодуху пошкандибав за ними. Ще одні двері, які також замкнули за нами, коридор, а тоді нові двері.

— Поки що ми в безпеці, — промовив Штірнер, зачинивши й замкнувши останні двері. — Льохи доволі просторі, а всі двері замкнено. Ваш друг постраждав?

— Бр-р... — промовив Мортон, коли я поставив його на ноги.

— Гадаю, просто ошелешений. Хочу подякувати...

— Якщо ви не проти, поговоримо згодом. Нам треба якнайшвидше визволити вас звідси. Я мушу покинути вас за цими дверима, тож далі ви підете за Шарлою. На вулиці за дверима повно людей, які зібралися, за наказом, на церемонію вбивства. Їм усім сказали, що ви невдовзі прийдете, тож вони дуже раді прислужитися в такій незвичайній справі.

— Будьте обережні. В кімнаті, де нас тримали, був оптичний шпигунський пристрій. Вони вас побачили й шукатимуть.

— Я не потраплю нікому на очі. До побачення.

Він відчинив двері та зник, розчинившись у натовпі надворі. Наша провідниця жестом покликала нас уперед і притримала двері. Я взяв Мортона, досі одурманеного, попід руку, і ми попрямували за нею.

Це було дивно й абсолютно неймовірно. На вулиці з’юрмилися тисячі людей: чоловіків, жінок і дітей. І жоден із них не дивився в наш бік, здавалося, взагалі нас не помічаючи. Одначе з нашим наближенням вони притискались одне до одного, даючи нам дорогу, а щойно ми проходили повз, розступалися. Усе це відбувалося в тиші. Ми проходили просвітом, що невпинно відкривався й закривався та якого ледь вистачало, щоб нас пропустити.

На віддалі я почув крики — і постріли! На їхній звук натовп заворушився й забурмотів, а тоді знову затих. Ми рухалися далі. Юрба тепер теж перебувала в русі — ворушилась і змінювалась. Я здогадався, що це зроблено навмисно, щоб із вікон угорі неможливо було побачити, як ми тікаємо.

По той бік вулиці перед нами відчинилися двері; коли ж ми ввійшли, їх замкнула схожа на матір сивочола жінка.

— Це бібліотекарка Ґрін, — сказала наша провідниця, Шарла. — Це вона організувала вашу втечу.

— Дякую, що зберегли нам життя, — промовив я. Подякувати щиріше не вдалося б.

— Ви ще не в безпеці, — відповіла вона. — Я відшукала в бібліотеці всі можливі книжки про в’язнів і втечі. Потім за допомоги наших інженерів адаптувала формулу, якою ми щойно скористалися. Та що рекомендувати далі, я не знаю. Пробачте, але план, який я відшукала в цій книжці, закінчується на цьому моменті.

— Не перепрошуйте: це було бездоганно! — озвався Мортон. — Ви та ваші люди виявили себе найкраще. І так уже сталося, що мій друг Джим — чемпіон галактики з утікання. Я певен, він знає, що робити далі.

— Справді? — запитала бібліотекарка.

— Звісно! — промовив я, відчувши приплив завзяття. — Ми добряче відірвалися від ворога, сховалися, тож тепер нас ніколи не спіймають. Наскільки велике це місто?

Ґрін стиснула губи й замислилася.

— Цікаве запитання. Гадаю, загальний діаметр по осі з півночі на південь становить...

— Ні, стривайте! Не у плані розміру. Я хочу сказати: скільки тут мешканців?

— Згідно з останнім переписом населення у великому Белльґарріку проживало шістсот вісімдесят три тисячі осіб.

— Тоді ми наразі більш ніж у безпеці. Я знаю цих військових, знаю, що саме вони робитимуть. Спершу вони бігатимуть у великому сум’ятті та стрілятимуть із вогнепальної зброї. Тоді якийсь розумник — без сумніву, наш давній друг Зеннор — перебере на себе командування. Він накаже перекрити дороги та спробує ізолювати місто. Тоді почне обшук у всіх спорудах. Почне тут-таки, з найближчих будівель.

— Вам треба тікати! — вигукнула Шарла, премило охнувши від тривоги.

Я скористався можливістю якомога підбадьорливіше погладити її по руці. Випадково помітив, що в неї витончено гладенька шкіра. Сяк-так повернувся думками до втечі.

— Ми втечемо, але організовано, а не в паніці. Крім того, вони почнуть висилати в околиці патрулі, щойно до цього хтось додумається. Отже, план такий. Зняти форму, перевдягнутися, злитися з людьми надворі, якомога швидше покинути пошукову частину, знайти безпечний прихисток за її межами в найвіддаленішій частині міста, після настання темряви забратися з міста остаточно.

— Як чудово! — промовила Шарла з прекрасним блиском в очах. Ця планета починала мені подобатися. — Зараз принесу вам одяг.

Дівчина вилетіла з кімнати, доки я встиг запитати її, як вона збирається це зробити.

Її рішення було просте — відповідне до місцевих умов. Вона досить швидко повернулася з двома чоловіками.

— Ці двоє начебто десь такі, як ви. Я попросила їх віддати вам свій одяг.

— Для нас це честь, — озвався менший, а його супутник схвально всміхнувся. — Перевдягнемося?

— Не перевдягнемося, — виправив я. — Цивільний одяг ми заберемо, дякую, та форму сховаємо чи знищимо. Якщо вас побачать у ній, то застрелять.

Від цієї звістки вони отетеріли.

— Не може бути! — охнула бібліотекарка.

— Це щира правда. Я ж говорив вам, що дуже добре знаю військове мислення...

Хтось поквапливо постукав у двері, і Шарла відчинила їх, перш ніж я встиг її зупинити. Та за ними був Штірнер, задиханий і з виряченими очима.

— З вами все гаразд? — запитав я, і він кивнув.

— Мене не помітили, я прокрався іншим шляхом. Але незнайомці побили людей, безпричинно завдали їм шкоди. Було кілька вибухів зброї. Дехто дістав ушкодження, загиблих, за моїми відомостями, немає.

— Їх потрібно зупинити, — сказав я. — І я знаю, як це зробити. Ми маємо повернутися до дамби, до генераторної станції; сержант Бло та компанія ще там. Нам треба туди дістатися, перш ніж вони заберуться звідти. Сьогодні ввечері, бо за денного світла це надто небезпечно. А зараз ходімо. Знайдімо безпечніше місце, де можна залягти дотемна.

— Я не розумію, — промовив Штірнер.

— А я розумію, — відказав Мортон, якому новоздобута воля повернула розум. — Це той балакучий птах, так? Ми сховали його в тому ящику для боєприпасів...

— Під каністрами з бухлом. Іще одна причина поквапитися, доки вони не випили все й не знайшли фальшиве дно. Отой птах, що розмовляв зі мною, він транслював голос мого любого друга, капітана Варода зі флоту Ліги. Однієї з сил добра в цій лихій галактиці. Йому платять за збереження миру. Де ми, він не знає — поки що. Проте він знав, що ми збиралися чкурнути з планети. Тож у цьому птахові мусить бути якийсь сигнальній пристрій, бо інакше він би не нав’язав його нам.

— До птаха й до спасіння! — вигукнув Мортон.

— Птах, птах! — радісно заволали ми в унісон, тим часом як інші витріщилися на нас, як на божевільних.