Ніч у самотньому жовтні

8 жовтня

Уночі й уранці я подумки накреслив нові лінії, але домалювати картину до задовільного стану не встиг — до нас прийшли.

Коли у двері подзвонили, я двічі гавкнув для годиться. Господар підійшов до дверей, а за ним і я.

На ґанку всміхався рослий і кремезний чорнявий чоловік.

— Привіт! — сказав він. — Мене звуть Ларрі Телбот. Я ваш новий сусід. Подумав, забіжу-но до вас, засвідчу повагу.

— Чи не зайдете на чашечку чаю? — сказав Джек.

— Дякую.

Джек провів його до вітальні, усадовив і, вибачившись, пішов на кухню. Я залишився спостерігати за гостем. Телбот кілька разів глянув на свою долоню. Тоді обдивився мене й сказав:

— Хороший пес.

Я розтулив рота, вивалив язика й кілька разів хекнув. Але до нього не пішов. Щось у його запаху мене бентежило, стримано натякаючи на дикість.

Джек повернувся з чаєм і печивом на таці. Вони трохи потеревенили про місцину, погоду, недавню серію грабунків могил, убивства. Я спостерігав, як ці двоє чималих чоловіків хижого вигляду посьорбували чай, обговорюючи екзотичні квіти, що їх вирощував Телбот, і те, як ці рослини почуваються в нашому кліматі, хай навіть і не просто неба.

Тут із горища донісся жахливий грюк.

Я негайно вибіг і помчав сходами нагору. На поворотах мене заносило. Ще одні сходи...

Двері шафи були відчинені. Те, що в ній раніше сиділо, тепер стояло зовні.

— Воля! — оголосило воно, розминаючи кінцівки, згортаючи й розгортаючи темні лускаті крила. — Воля!

— Дідька лисого! — сказав я, вищиривши зуби, і стрибнув.

Поцілив йому точно в центр тулуба, збивши назад у шафу. Клацнув зубами двічі — ліворуч і праворуч, коли воно намагалося мене схопити. Припав до підлоги, вкусив за ногу. Рикнувши, знову кинувся на нього, націлившись у писок.

Воно відсахнулося, відступило в глиб своєї в’язниці, залишивши по собі тяжкий пах мускусу. Я затріснув стулки плечима, став дибки й спробував замкнути замок лапою. Увійшов Джек і зробив це замість мене. У правиці він недбало тримав свого ножа.

— Ти, Нюху, зразковий сторож! — похвалив мене господар.

За хвилю ввійшов Ларрі Телбот:

— Проблеми? Допомогти?

Перш ніж повернутися, Джек сховав клинок.

— Ні, дякую, — сказав він. — Нічого серйозного, хоч і грюкнуло нівроку. Чаюймо далі?

Вони пішли.

Я попрямував за ними вниз. Телбот рухався так само безшумно, як і господар. У мене склалося враження, що він у Грі, а ця пригода переконала його, що й ми теж. Адже йдучи від нас, він зауважив:

— До кінця місяця буде чимало клопоту. Якщо знадобиться допомога, будь-яка, розраховуйте на мене.

Джек кілька довгих хвиль розглядав його, а тоді відказав:

— Ось так, навіть не знаючи моїх переконань?

— Гадаю, я їх знаю, — відповів Телбот.

— Звідки?

— Хороший у вас песик, — була відповідь. — Уміє двері зачиняти.

На цьому він і пішов. Звісно, я прослідкував за ним до його домівки, перевіряючи, чи не збрехав він про свою адресу. Побачивши, що не збрехав, я зрозумів: ліній на моєму креслюнку побільшає. Але ці вже будуть цікавенькі.

Він жодного разу не озирнувся, та я знав, що моя присутність для нього не таємниця.

Пізніше я лежав у дворі, креслячи лінії. Ситуація стала ще заплутанішою. Хтось підійшов дорогою, зупинився.

— Хороший пес! — прорипів старечий голос. Це був друїд. Потому на землі поруч щось ляпнуло, наче старий перекинув через садову стіну якусь річ. — Хороший пес.

Я встав з’ясувати, що це, а він пішов собі далі. Це був шмат м’яса. Не насторожився б через це хіба що найдурніший вуличний собацюра. Від кавалка так і тхнуло екзотичними добавками.

Я обережно підійняв його, відніс на м’яку місцинку під деревом, вирив ямку, кинув туди м’ясо, засипав землею.

— Браво! — просичав хтось ізгори. — Ти мене не розчарував.

Я підвів погляд. Навколо гілки обкрутився Вапнюга.

— Давно ти тут? — запитав я.

— Відколи до вас приходив перший гість, отой здоровань. Я за ним стежив. Він у Грі?

— Не знаю. Можливо, але напевно й не скажеш. Дивний він якийсь. Здається, без супутника.

— Може, він власний найліпший друг. До речі, про друзів...

— Так?

— Супутниця скаженої відьми вже, либонь, останні сили тратить.

— Що це означає?

— Пішла киця по водицю...

— Не розумію.

— Те й означає. Кицю скинули в криницю.

— Хто саме її скинув?

— Мак-Кеб, най би він згинув.

— Де ту криницю шукати?

— Там, де люди ходять срати. Біля нужника за будинком Шаленої Джилл. Нужник, либонь, не дає криниці пересохнути.

— Чому ти це мені кажеш? Ти ж ні з ким не товаришуєш.

— Це не перша моя Гра, — просичав він. — Я знаю, що грати на вибуття ще зарано. Треба почекати, доки місяць помре. А Мак-Кеб і Морріс — новачки.

Я скочив і побіг.

— Ой ти ж кицю, кицю! Не йди по водицю, — наспівував змій мені вслід.

Я забіг на пагорб і погнав униз на подвір’я Шаленої Джилл аж так хутко, що навколишні краєвиди зливалися в мене в очах. Продершись крізь живопліт, я швидко знайшов обкладену каменем споруду під дашком, на якій стояло відро. Я підбіг, поставив лапи на край і зазирнув униз. Там хтось ледь чутно борсався.

— Сіренька! — покликав я.

У відповідь почулося дуже тихе «Я тут!»

— Відпливи вбік! Скину відро, — гукнув я.

Борсання погучнішало й пришвидшилося.

Я зіштовхнув відро з краю криниці. Корба закрутилася, унизу плюснуло.

— Залізай! — гукнув я.

Якщо ви колись намагалися крутити корбу лапами, то знаєте: це каторжна праця. Доки я витягнув відро аж так високо, щоб Сірохвістка змогла видряпатися на край колодязя, минуло дуже, дуже багато часу. Вона була наскрізь мокра й захекана.

— Як ти дізнався? — спитала кішка.

— Вапнюга бачив. Вирішив, що ще не час, сказав мені.

Вона обтрусилася, почала вилизуватися.

— Джилл поцупила гербарій у Морріса з Мак-Кебом, — зауважила вона поміж ділом. — Та всередину ми не вдиралися. Вони залишили зілля на ґанку. Мабуть, Ночовій нас засік. Що нового?

Я розповів їй про нічний візит Бубона й ранковий — Телбота.

— Піду з тобою, — сказала вона. — Пізніше. Коли відпочину й висохну. Обстежимо Графову крипту.

Кішка знов обтрусилася й заходилася лизатися далі.

— А поки що, — провадила вона, — мені треба трохи півсну у теплі.

— Тоді до зустрічі. Маю дещо перевірити в будинку.

— Я зайду.

Я залишив її біля нужника. Деручись крізь живопліт, я почув:

— До речі, дякую.

— Нема за що, — відказав я, піднімаючись на пагорб.