Ніч у самотньому жовтні

31 жовтня

Отож день настав, і був він хмарний, а з півночі віяв вітерець. Я запевняв себе: я не нервуюся, я ж досвідчений гравець — не відчуваю ні трепету передчуття, ні посмиків тривоги, ні хвиль щирого страху. Але я спустився був у підвал, щоб робити обхід, і лише там згадав: потреби в обході немає; а ще я раз по раз ловив себе на тому, що вже вкотре перевіряю наш арсенал інгредієнтів і знарядь.

Кінець кінцем я вийшов і збігав до Ларрі. З гайка він уже зник, а будинок видавався порожнім.

Я пошукав Сірохвістку, а коли знайшов, ми прогулялися.

Довго йшли мовчки, аж доки вона мовила:

— Зачиняти будете тільки ви із Джеком.

— Скидається на те.

— Мені прикро.

— Та пусте.

— Ми з Джилл по обіді йдемо на збори до вікарія. Морріс із Мак-Кебом теж там будуть.

— Он як? Військова рада?

— Мабуть.

Ми видерлися на Собаче Гніздо й оглянули округу. Перед великою брилою хтось наскладав схожу на вівтар купу каміння. Зверху її накрили важкими дошками. Трохи далі вже наготували дров для костопального огнища.

— Ось тут, — сказала вона.

— Так.

— Ми збираємось опротестувати жертвоприношення.

— Добре.

— Гадаєш, Ларрі зможе здійснити свій план?

— Не знаю.

Ми спустились іншим схилом, де побачили кілька свіжих покручених слідів.

— Цікаво, що тепер буде зі здорованем, — мовила кішка. — Мені його шкода. Схопивши мене тієї ночі, він не хотів мене кривдити, я відчувала.

— Ще один пропащий. І справді сумно.

Ми знову йшли мовчки, тоді вона сказала:

— У півколі я хочу стояти поруч із тобою. Гадаю, вікарій стоятиме з лівого кінця, поруч — Морріс із Мак-Кебом, Текела й Ночовій із ними; далі — Джилл. Я стоятиму праворуч від неї. Займу позицію за три кроки попереду. Так ви з Джеком опинитеся поруч.

— Он як?

— Так, я попрацювала над цим розташуванням. Ти маєш бути праворуч і трохи позаду від мене — ліворуч від Джека.

— Чому?

— Бо як стоятимеш праворуч від нього, може статися щось лихе.

— Звідки знаєш?

— Зі своєї дещиці мудрості.

Я це обміркував. Старий котяра зі Світу Снів був, без сумніву, на її боці, а вона ж відчиняла. Отже, він міг щось для мене підстроювати. Однак його зауваги щодо Древніх здавалися хіба не зневажливими, а сам він нібито був до мене прихильний. Розум був тут безсилий. Я знав, що мушу довіритися почуттям.

— Зроблю, як кажеш.

Наблизившись до нашої місцини, я сказав:

— Піду гляну, чи вернувся Ларрі. Ти зі мною?

— Ні. Нарада ж...

— Гаразд. Що ж... Непогано було.

— Так. Я ще жодного собаку так близько не знала.

— У мене так само з котами. То до побачення.

— Так.

Вона рушила додому.

Я знову пошукав Ларрі навколо будинку, але ознак його повернення не було.

Дорогою додому я почув, як із трав’яного острівця просичали моє ім’я.

— Нюху, друже! Радий бачити. Я саме повз до тебе. Тепер не мушу...

— Вапнюго! Що поробляв?

— Зависав у саду, їв міцненьке. Просто зупинився трохи клюкнути на доріжку.

— А чому ти повз до мене?

— Дещо дізнався. Хотів поділитися.

— Що? — запитав я.

— Здається, я перейняв у Растова погану звичку. Глянь-но на мене. Почуваюся, наче шкіра злазить.

— Та ні.

— Та я знаю. Але він мені справді подобався. Розпрощавшись із тобою, я поповз у сад і почав собі їсти старі сквашені плоди. З ним було... затишно. Я відчував, що комусь потрібний. Фруктів уже майже не лишилося. Я вичуняю. Усе буде гаразд. Але мені його бракуватиме. Він був добрий чоловік. Його вбив вікарій — ось що сказав мені Ночовій. Хотів звузити коло. Тому Граф позбувся Оуена — це була звістка вікарію. Ти ж доберешся до вікарія, правда?

— Вапнюжко, гадаю, ти перебрав. Оуена вбили вже по тому, як прохромили Графа.

— Розумний він, га? Про це я й хотів тобі розповісти. Він нас надурив. Він досі тут.

— Що? Як?

— Тієї ночі, у самому розпалі моєї гульби, я враз почувся страх яким самотнім. Бути на самоті я не хотів, тож рушив шукати когось, щось — світло, рух, звуки. Поповз я до циганського табору — ліпше й не буває. Скрутився під возом, думаючи собі там проспатися. Та з воза почулися уривки бесіди, які спонукали мене пролізти між мостинами. Я вибрав саме той віз, і в ньому було двійко вартових. Вони балакали то по-своєму, то по-англійському — молодший хотів повправлятися. Провів ніч я там, а не надолі. Зате дізнався, що до чого. Знайшов навіть дірочку, крізь яку побачив труну.

— То він у циган?

— Так. Удень вони охороняють його сон, уночі — його порожню труну.

— То він це вдав. Вирядив той кістяк, що ми його бачили, у свою одіж, сам устромив кілка.

— Так, той порохнявий скелет уже був у могилі.

— І тому на ньому не було персня...

— Так, і в цьому він теж не ризикував. Знайшовши останки, кожен припустив би, що перстень забрав той, хто вгатив кілок.

Мене пройняло морозом.

— Вапнюжко, він улаштував це вже після смерті місяця, правда ж?

— Так. На твої розрахунки це не вплине.

— Добре. Але я не зрозумів: Граф убив Оуена, бо вікарій убив Растова. Оуен відчиняв. Це що, наслідок якоїсь особливої Графової приязні? Чи він просто хотів застерегти вікарія від дальшого насилля?

— Не знаю. Про це нічого не казали.

Тихо загарчавши, я мовив:

— Але ж і заплутана ця Гра.

— Згода. Тепер ти знаєш усе, що й я.

— Дякую. Хочеш зі мною?

— Ні. Я правда вибув. Щасти.

— Щасти, Вапнюжко.

Він поплазував із характерним звуком.

По обіді пішов дощик, трохи по заході перестав. Я вийшов глянути на місяць, Бубон — зі мною. Але місяць був за хмарним серпанком, і ми побачили тільки велику світлу пляму на сході. Вітер віяв холодом.

— То ось воно, — сказав Бубон. — До ранку все вирішиться.

— Так.

— Хотів би я теж грати.

— Бажання при місяці. Вони можуть справджуватися. Ти ж таки по-своєму грав. Мінявся відомостями, стежив за перебігом — як і всі ми.

— Так, але я не робив нічого направду важливого, як усі ви.

— Остаточна картина складається переважно з дрібниць, доданих одна до одної — від них усе й залежить.

— Ну, мабуть. Так, було весело. Як по-твоєму... Чи не міг би я теж піти? Хотів би на це глянути, хай би як воно проходило.

— Вибач, — сказав я. — Ми не можемо ще й за цивільних відповідати. Цього разу бійка намічається нівроку.

— Розумію, — відповів він. — Я так і думав, але мав запитати.

Трохи згодом я залишив його дивитися в небо на самоті. Місяць досі був схований.

Отже...

Ми з Джеком, звісно, вийшли до півночі. Він був у теплому пальті й ніс спорядження в сумці через плече, а під другою рукою тримав кілька полінець на багаття. Клопоту замикати двері ми собі не завдали.

Небо розвиднялося, хоча місяць і досі був замаскований. Проте навіть його захмарного проблиску вистачало, щоб ми ясно бачили нашу путь. У спину дув зимний вогкий вітерець.

Незабаром перед нами постало Собаче Гніздо, і Джек вирішив, що маємо його обійти й піднятися східним схилом.

Так і зробили. Щойно показалася верхівка, ми побачили, що в колі перед брилою з письменами щось уже трохи жевріло. Наблизившись, ми роздивилися: це вікарій Робертс і Морріс із Мак-Кебом плекали багаттячко, що його вони, очевидячки, щойно розклали, а тепер саме роздмухували. Парохове вухо було вже без бинтів, і вогонь просвічував крізь дві дірки в його верхній частині. Купа палива була вже значно більша, ніж коли ми із Сірохвісткою приходили раніше.

Костопальне огнище — необхідна частина нашої справи. Воно бере свій початок глибоко в туманному безмежжі наших обрядів. Потребують його обидві сторони, тож із цього погляду огнище — інструмент нейтральний. По опівночі воно палатиме вже не в одному світі, і його можна залічити до тих речей, що поліпшують наші особисті переваги та слугують нашим цілям. Воно вабить потойбічних істот, прихильних до тієї чи другої сторони, а також нейтральних духів, які, залежно від перебігу, можуть схилитися на чийсь бік. Крізь нього проходять голоси й видива; слугує воно вторинною точкою прояву, що доповнює основний об’єкт відчиняння-зачиняння, хай би що це було. За звичаєм, кожен із нас щось туди підкидає, і воно взаємодіє з усіма нами впродовж ритуалу. Я, приміром, кілька днів тому подзюрив на одне з наших полін. Бувало, що його полум’я атакувало гравців; пам’ятаю випадок, коли одного гравця оборонила раптова поява стіни вогню. А ще в ньому добре позбуватися доказів. Та й холодними ночами воно дуже до речі.

— Добрий вечір, — привітався Джек, підійшовши й додавши свої дрова до загальної купи.

— Добрий вечір, Джеку, — відповів вікарій; Морріс із Мак-Кебом кивнули.

На вівтарі головою до нас лежала навзнак, заплющивши очі й повільно дихаючи, Лінетта. Звісно, добряче одурманена. На ній була довга біла одежина, а темне волосся було розпущене. Я відвернувся. Очевидно, протест відхилили. Понюхав повітря. Ні Джилл, ні Сірохвісткою ще не пахнуло.

Вогонь розквітнув яскравіше. Джек поставив сумку й рушив допомагати з багаттям. Я вирішив нашвидку обійти місцину, зробив велике коло. Нічого незвичного не знайшов. Повернувся, повитріщався на брилу. Аж тут із-за хмар визирнув край місяця. Його світло впало на камінь. Письмена знову проявилися — темні на освітленій поверхні. Я перейшов до Джекової сумки й усівся.

На вікарії була темна накидка, що шелестіла під час руху. Вона не приховувала його низькорослості й гладкуватості, не прибільшувала й не применшувала його загрозливого вигляду. Найголовніше було в нього на обличчі — завзятий вираз контрольованої манії. Місяць двоївся в його окулярах.

Завдяки спільним зусиллям огнище виросло до поважного розміру. Вікарій перший щось кинув туди — пакуночок, який затріскотів і спалахнув блакитним полум’ям. Я нюхнув. Були там знайомі мені зілля. Морріс докинув два пакунки, де, як я розпізнав, були кістки. Джек додав ще один, малесенький, який дав зелений спалах. Я докинув свою лепту, а заразом і обдзюрене полінце. Місяць остаточно вислизнув із-за хмар.

Вікарій підійшов і задивився на надпис, навіть не глянувши на свою пасербицю. Тоді відступив, повернувся ліворуч, зробив кілька кроків, спинився, знову повернувся до брили. Трохи посовався, тоді черкнув по землі закаблуком.

— Розташуюся тут! — заявив він, зиркнувши на Джека.

— Не заперечую, — відказав той. — Ваші товариші, гадаю, стануть праворуч од вас?

— Саме це я й мав на думці. Морріс тут, Мак-Кеб правіше від нього, тоді Джилл, — пояснив вікарій, жестикулюючи.

Джек кивнув, аж тут місяць на мить затулила якась темна тінь. За кілька хвиль із неба впав Ночовій, усівшись на дрова.

— Привіт, Нюху. А переходь-но до нас!

— Ні, дякую. Може, ти до нас?

Він крутнув головою у свій незвичний спосіб.

— Не думаю, а надто коли ми в усьому переважаємо.

Невдовзі, крякнувши, прилетіла Текела й сіла на ліве плече вікарія.

— Привіт, Ночовію, — привіталася вона.

— Доброї Гри тобі, сестро.

Глянула на мене, відвернулася. Не сказала нічого. Я теж.

Усі підкинули у вогонь ще палива, ще інгредієнтів. Насамкінець на багаття поклали два величенькі поліна. Їх огорнули грайливі багатобарвні омахи полум’я, і поліна невдовзі потемнішали, а вогонь затанцював на їхній поверхні. У міру того, як туди додавали порошки, кістки, зілля та свіжі анатомічні зразки, людські й не тільки, я вловлював мішанку запахів. Линули туди й кілька скляночок рідин, від яких вогонь трохи пригасав і випускав повзучі пасма диму, по чому ненадовго яскраво спалахував. У тріскотінні я, здається, розібрав на якомусь підсвідомому рівні перший шепіт.

Кроки Джилл північним схилом почулися ще до того, як вона з’явилася. Але й після появи її ще кілька митей годі було й розрізнити на тлі ночі, бо вдягнута вона була в довгу чорну сукню й чорний плащ із каптуром. Виглядала вона вищою, стрункішою; несла Сірохвістку, але, вийшовши на рівне, одразу поставила долі.

— Добрий вечір! — мовила вона до всіх.

Четверо чоловіків відповіли.

— Привіт, Нюху! — сказала Сірохвістка, підходячи до мене. — А вогонь уже нівроку.

— Так.

— Як бачиш...

— Ваш протест відхилили.

— Знайшов Ларрі?

— Ні.

— От же ж...

— Та є запасний план, — почав був я, аж тут підлетів вітатися з кішкою Ночовій.

Мені закортіло завити на місяць. Він так і запрошував на нього повити. Але я втримався.

Я занюхав пахощі. Джилл саме почала жбурляти пакуночки в огнище. Місяць наближався до зеніту.

— Як ми дізнаємося, що пора починати? — спитала мене Сірохвістка.

— Коли зможемо говорити з людьми.

— А, точно.

— Як спина?

— Уже гаразд. Ти наче теж у формі.

— Так, у порядку.

Ми трохи подивилися на вогонь. Підкинули ще поліно, ще пакунки. Запахи утворили солодко-спокусливий букет. Полум’я стрибало вже вище, регулярно змінювало колір, тріпотіло від вітру. З вогню спорадично долинали дзвінкі мелодійні звуки, то чулися, то знову зникали голоси. Відвернувшись, я зауважив нове джерело світла. Надпис зажеврів. Місяць у небі сягнув зеніту.

— Джеку, як чути? — озвався я.

— Гучно й чітко, Нюху. Радий вітати при місяці. Що там у тебе?

— Просто перевіряю час.

Ночовій раптом заговорив до Морріса з Мак-Кебом, Текела — до вікарія.

— Гадаю, пора на місця, — сказала Сірохвістка.

— Так, — відказав я.

Вона пішла по Джилл, яка саме кидала у вогонь останній пакунок. Тепер повітря над кольоровим полум’ям було маревне, ніби горіло водночас у різних місцях; у мерехтливому полі просто біля багаття можна було вловити зором деякі з тих місць. Звідкілясь із півночі почулося вовче виття.

Вікарій підійшов до місця, що його був указав, і став там. Морріс із Мак-Кебом зайняли позиції праворуч від нього; Ночовій умостився на каменюці між ними. Джилл стала поруч із Мак-Кебом, Сірохвістка — біля неї, але за три котячі кроки попереду. Я став біля кішки, Джек — праворуч від мене. Перед брилою утворилося півколо, на протилежних кінцях якого стояли Джек і вікарій. Сонна Лінетта лежала на вівтарі футами десятьма переді мною.

Вікарій видобув звідкись із-під своєї накидки чашу з пентаграмою й поставив її на землю перед собою. Тоді вийняв і Альхазредову ікону, яку притулив до каменюки ліворуч од себе, образом до розжеврілої брили. Ночовій розташувався по-новому — позаду за пентаграмою. Починають завжди відчиняльники, бо ж зачиняти — це суто опір.

Сумка Джека, що лежала під його правою рукою, уже була відкрита, щоби виймати всякі інгредієнти для огнища, але він нахилився й розкрив її ще ширше для більшої зручності.

Мак-Кеб опустився на коліна й розстелив на землі шмат білої тканини. Щоби не знесло вітром, придавив кути камінцями. Відтак витяг з оздоблених піхов, що висіли на поясі під його піджаком, довгий тонкий клинок, що нагадав мені жертовний ніж, і поклав його на тканину вістрям до вівтаря.

Тут місяць зник. Ми всі як один глянули вгору на темну постать, що затулила світило й мчала вниз до нас. Морріс пронизливо верескнув, поки воно падало, міняючи форму, ніби оповите похмурими серпанками. Нараз місяць засяяв знову, шмат опівнічного неба торкнувся землі біля Джека, а я побачив те запаморочливе трансформування, що про нього казала була Сірохвістка: щось скрутилося, щось завирувало, щось темне зігнулося, і ось край Джека постав Граф, усміхаючись геть лихою усмішкою. Він поклав ліву руку, на якій виднівся чорний перстень, Джекові на праве плече й оголосив:

— Я заступлю вам путь разом із ним!

Вікарій Робертс витріщився на нього й, облизавши губи, сказав:

— А я був думав, що особа вашого ґатунку схильна поділяти наш погляд на цю справу.

— Світ мені до вподоби такий, який є, — відповів Граф. — Почнімо, якщо ваша ласка.

Вікарій кивнув.

— Ми почнемо, — відказав він, — і завершимо як слід: Брама буде розчахнута.

Граф жбурнув у полум’я гілочку й пакуночок. Вогонь рухався в барвистому танці, потріскував і подзенькував, пропалював у ночі діру, крізь яку лунали, тепер уже наспівуючи, голоси. Тіні безперестанку линули повз нас, над вівтарем і поверхнею брили. Я знову почув виття, значно ближче.

Я помітив, як вікарій здригнувся. Але він випростався й зробив жест відчинення. Повільно й низько промовив слово сили. Воно повисло в повітрі й відлунювало.

Письмена на камені розжеврілися яскравіше, і я вже міг розрізнити, як навколо них утворюється ледь-ледь помітний, подібний до дверей прямокутник — фігура, крізь яку нас із Сірохвісткою всмоктало до тієї пригоди у Світі Снів.

Вікарій повторив слово, і прямокутник посвітлів.

У наспіві я вже міг розчути повторювані, мовби відгук, слова: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Перед і мною Сірохвістка вже звелася на ноги й стояла дуже напружено.

Відтак, замість переходити до наступного етапу, вікарій розвернувся й неквапно підійшов до тканини з жертовним ножем. Я помітив, що Альхазредова ікона поза ним теж зажевріла. Він став навколішки, узяв лезо обіруч і, піднісши до губів, поцілував. Випростався, розвернувся до вівтаря. Текела досі сиділа на його плечі.

Праворуч від мене, поза Джеком і Графом, щось ворухнулося. До нас наближалася ще одна темна постать.

Вікарій устиг ступити однісінький крок, коли в круг світла ввірвався великий сірий вовк і пронісся повз священика до вівтаря. Це з’явився Ларрі Телбот, бувши, очевидно, при досить здоровому розумі.

Він схопив дівчину зубами за ліве плече й стягнув її з вівтаря. Прудко задкуючи, як я вже це бачив, він швидко волік її перед нами на північ, праворуч від мене, звідки й прийшов.

Лунко розлетівся звук пострілу, і Ларрі заточився, а на лівому плечі в нього з’явилася й почала розростатися темна пляма. Вікарій тримав націлений на Телбота револьвер із димною цівкою. Проте Ларрі майже відразу зарухався далі, і парох стрельнув удруге.

Цього разу кров виступила на Ларріній маківці, він застогнав і розімкнув щелепи, упустивши Лінетту на землю. Тоді Телбот звалився вперед, і по ньому попливли то відблиски вогню, то тіні. Наспів тривав, супроводжуваний чудернацькою музикою: «Йя! Шуб-Ніґґурат!» Вікарій знову натиснув на гачок. Пістолет клацнув, але не вистрілив. Він підніс його ближче до себе й звів курок. Та щойно він його відпустив, пролунав раптовий постріл і куля здійняла землю біля південного краю вівтаря. Священик пожбурив зброю на діл — відлив він, либонь, лише три кулі. Такі вже вони, ці саморобні набої...

— Назад її, на вівтар! — наказав вікарій. Морріс із Мак-Кебом негайно зійшли зі своїх місць і кинулися до дівчини, яка лежала горілиць. Ларріні боки досі тяжко здіймалися, а очі були заплющені. На голові, карку, плечі проступило вже значно більше крові.

— Стійте! — звелів Граф. — Гравцям заборонено рухати жертву, коли церемонія вже триває!

Вікарій витріщився на нього. Морріс із Мак-Кебом спинилися, крутячи головами то на вікарія, то на Графа.

— Ніколи не чув про таку заборону, — мовив вікарій.

— Це складник традиції, — заявив Джек. — Для жертви завжди має лишатися хоч маленький, хоч символічний відкритий вихід. Їм дозволено йти, скільки зможуть. Їх можна спиняти. Місце, де вони впадуть, стає новим вівтарем. Інакше ви зруйнуєте схему, що її ми утворили. Наслідки можуть бути катастрофічні.

Трохи поміркувавши, вікарій відповів:

— Не вірю я вам. Ви, зачиняльники, у меншості. Блефуєте, щоб утруднити мені справу. Моррісе! Мак-Кебе! Кладіть її назад!

Граф ступив їм навперейми.

— У випадках, як цей, — мовив він, — протилежній стороні дозволено чинити опір святокрадству.

На віддалі я почув гупання тяжких кроків, але, як на мене, йшли повз пагорб, а не до нього.

Морріс із Мак-Кебом завагалися, але рушили вперед і потяглися до Лінетти.

Граф полинув до них. Він ніби не ворухнув навіть кінцівкою, але враз був уже поруч. Підніс руки обабіч себе, здійнявши ними й плаща; звів їх попереду, повністю огорнувши обох чоловіків полами. Стояв так якусь мить, склавши руки на грудях, аж тут кілька разів щось тріснуло.

Він розкрив обійми, і вони впали на землю в неприродних позах. З вух, носів і ротів текла кров, очі були широко розплющені. Вони не дихали.

— Ти посмів? — заволав вікарій. — Ти посмів зачепити моїх людей?

Граф повагом повернув голову, знову підносячи руки.

— Ви дозволили собі, — мовив він, — так до мене говорити?

Він полинув до вікарія, але набагато повільніше. Музика була все чіткіша й чіткіша, наспів усе гучніший, письмена все яскравіші. Під час Графового руху я уздрів у тінях праворуч мовчазну постать, присутність якої вже вловив був нюхом, упізнавши запах із тієї зустрічі під місяцем у лісі. Він, той незнайомий вовк, безшумно наближався.

Рука вікарія змією виповзла з-під накидки, шпурнувши щось у Графа. Плин зараз же спинився, Граф закляк. Тим часом незнайомий вовк, заступлений від парохового погляду тілом Графа, увійшов у круг світла, схопив Лінетту за плече й повів далі справу Ларрі, тягнучи дівчину назад у темряву.

Граф раптом геть утратив граційність. Він хитався. Він незграбно ступив до вікарія, який знову сунув руку під накидку й повторив те, що зробив був перед цим.

— Що... це? — спитав Граф, заточившись до вікарія, який відступив.

Тоді Граф упав.

— Земля з однієї твоєї ж труни, — відказав вікарій, — куди я домішав трохи мощів, які залишились у вівтарі моєї церкви ще з набожніших папістських часів. Палець святого Іларіана, якщо вірити записам. Ти потребуєш своєї освяченої землі, але надмірна освяченість — це як виснажлива доза стрихніну проти лікувальної. Чи не так?

Граф промимрив відповідь чужою мовою, а вовк тим часом зник із Лінеттою. Тут я й утямив: чимало вивідавши в Ларрі, доповнивши цим свої фармацевтичні знання, узявши зразки, він кілька днів тому спромігся знайти власну ідеальну дозу — я щойно побачив поки що найвидатнішу личину Великого Детектива. Я провив у ніч: «Молодець!» Трохи згодом почулася відповідь: «Щасти!»

Письмена жевріли вже яскравісінько. Чи посприяли цьому смерті Морріса з Мак-Кебом, виснувати було важко. Підвівши погляд, вікарій побачив, що Лінетта зникла. Він зиркнув на Джилл:

— Чому мені не сказала?

— Я сама щойно помітила, — відповіла вона.

— Я теж! — додав Ночовій.

Вікарій підняв жертовний ніж, що його був упустив, повернувся на своє місце й угатив лезо в землю під ногами.

Тоді випростався, повторив слово сили й мовив ще одне. Тут його лице на якусь хвилю перетворилося на ікласту морду вепра з порваним вухом. Нараз розплющив очі Ларрі. Повернув голову, побачив, що Лінетти немає, зразу глянув на вівтар, упевнився, що він порожній. Спробував підвестися, та марно. Цікаво, чи тяжко його поранено? Так, крові було багато, але це часто трапляється, коли зачепить голову. Навіть срібна куля має влучити в щось життєво важливе. Ларрі спробував повзти вперед; просунувшись на якісь півфута, він засапано призупинився.

Вікарій мовив чергове слово. Сірохвістка зненацька стала смугаста, ніби крихітна тигриця. Це теж швидко минуло. Текела набувала подоби грифа. Джилл раптом зробилася скоцюрбленою старезною каргою з гачкуватим носом, що майже торкався випнутого підборіддя, і пасмами сивого волосся, що звисали на обличчя. Я глянув на Джека — у нього на плечах опинилася кудлата голова великого бурого ведмедя; жовті очі пильно дивилися вперед, з кутів рота текла слина. Глянувши вниз, побачив, що моя шерсть стала багряна й волога; на лобі ж наче виросли роги. Я й гадки не мав, кого міг нагадувати, але Сірохвістка стривожено відсахнулася. Вепр знову мовив, і слово забриніло в холодному повітрі, ніби дзвін. Граф ураз став кістяком у чорному савані. Щось невидиме промайнуло високо над нами, зареготавши, наче божевільне дитя. Поміж нас повигулькували бліді гриби; вітерець, змінивши напрямок, доніс до мене з вогню сірчані запахи. З полум’я полилася зелена рідина, поширюючись пухиристими потоками. У наспіві тепер, здавалося, звучали імена нас усіх. Мак-Кеб обернувся в жінку з нафарбованим обличчям, яке почало відшаровуватися довгими смугами. Морріс поруч із ним був тепер мавпою, що спиралася на кулаки доземних волохатих лаписьк і широко роззявила щелепи, демонструючи величезну рожеву зубату пащеку. Ларрі перетворився на скривавленого чоловіка, розпростертого на землі. Повітря перед нами замерехтіло й стало дзеркалом, явивши нам усю цю картину. Тут наші відображені голови відокремилися від тіл і зсунулися ліворуч. Переживати цей обмін було вкрай дивно; у мені буцім нічого не змінилося, але я нараз відчув вагу ведмежої голови й побачив, як на Джекові плечі перелетіла кабаняча. Голова Сірохвістки стала непропорційно велика, рогата, демонічна; на плечах у Джилл була маленька смугаста котяча голівка, і так далі вздовж нашого півкола. Тоді зсунулися праворуч тіла, і тепер я був кішкою, яку притисла до землі ведмежа голова, із серцем, що гупало, наче паровик. Джек став вепроголовим демоном. Згори знову долинув регіт. Якщо я — це не моє тіло чи моя голова, то що ж я є, розпростерте поміж грибів і смороду, з черговою хвилею наспіву у вухах? Ілюзія, це все ж ілюзія, правда? Ніколи точно не знав — ні до цього, ні тепер. Гриби почорніли, зморщилися й попадали, коли їх сягнув той гарячий зелений потік. Наші образи в дзеркалі замайоріли, перетворилися на плями наших основних кольорів, злилися докупи. Я знову глянув униз, але все тонуло в імлі. Відтак, уловивши якийсь натяк на зміну, глянув угору. Місяць побагрянів, і з нього на нас скрапувало. Повз нього промайнув метеор. І ще. І ще. Невдовзі на небі був цілий дощ із них. Дзеркало тріснуло, ми з Джеком стояли однісінькі з нашого краю, повернувшись до звичних подоб, а сильний подув північного вітру розвіяв імлу. Відбиття інших гравців теж почіткішали, набувши звичайного вигляду. Зорепад послабився. Місяць порожевів, відтак знову прибрав кольору масла й слонової кістки. Я зітхнув і тримав позицію, відчувши, як Сірохвістка окинула мене оком. Зелені прожилки, що йшли від вогню, почали застигати, ніби лава. На мить мені здалося, що з полум’я чути розмаїті звірячі звуки — бекання, форкання, іржання, скавчання, різкий гавкіт, кілька різновидів виття, кахикання велетенського кота, кумкання, нявкотливий вереск. Аж тут запала тиша, якщо не зважати на потріскування й пострілювання багаття.

Я відчув у повітрі знайоме тріпотіння. Настав час відчинення. Глянув на Джека — він явно теж це відчув.

Ларрі підтягнувся ще на фут уперед.

Я спостерігав, як вікарій вимовляє останнє слово. Побачив, що в Графа смикнулася ліва рука. Але вікарій, напевне, теж це побачивши, нагнувся й підніс чашу з пентаграмою. Щось темне вилетіло з Графового персня, але вікарій упіймав його чашею й відбив у ніч. Хай там як, убивати пароха було вже, либонь, запізно: відчинення, без сумніву, починалося. Вікарій знову нагнувся, підніс ікону й поклав її Графові на груди. Перстень більше не блискав. Зрештою, дивлячись на Ларрі й Графа, я мимоволі й неохоче відчув повагу до священика. Він значно краще знав своє діло, ніж можна було здогадатися.

— Джилл! — гукнув вікарій. — Застосовуй жезл.

Джилл сунула руку під плащ, видобула жезл і здійняла його. Невідь-чому брила на якусь мить припинила яскравішати. Джек миттю вихопив свого жезла, підніс його й націлив туди ж. Я знову почув важкі кроки, які цього разу наближалися. Прямокутник знову почав яскравішати й набув неабиякої глибини, де плавали різнобарвні вогні. Крики з огнища все гучнішали й гучнішали. «Йя! Шуб-Ніґґурат! Чолом Чорному Козерогу!» Музика теж посилилася, а місяць виблискував над головою, наче маяк. Ларрі почав підтягуватися далі. Праворуч з’явився штучний, прямуючи до нас. Я глянув на Джека. На лобі в нього зібралися намистини поту. Видно було, що всю свою волю й міць духу вливає він у жезл, але відчинення тривало.

Штучний додибав до нас.

— Гар-на ки-ця! — сказав він, призупинившись перед Джеком. Когось іншого це могло б убити, але цей і так уже пахнув смертю й, здавалося, не помічав нічого незвичного.

Відчинення зненацька спинилося, Брама втратила трохи глибини. Штучний нахилився й швидко підхопив Сірохвістку.

— Гар-на ки-ця, — повторив він. Тоді розвернувся й пішов туди, звідки прийшов.

— Постав мене! — верещала вона. — Мені зараз звідси не можна!

Він усівся трохи за межею світла від вогню й заходився її гладити.

Ларрі повз далі, тепер уже в рівномірному темпі. Брама знову поглибшала. У ній наче ворухнувся мацак. Відтак здалося, що до нас звідти лине щось велике й аморфне.

— Щось воно не виходить як слід, — почув я тонесенький голосок.

Пошукав джерело.

З лівої бічної кишені Джекового пальта стирчала голівка Бубона.

— Бубоне, що ти тут робиш? — запитав я.

— Я мав це побачити, — сказав він, — щоб дізнатися, чи правильно вчинив. Зараз я не дуже цього певний.

Так, це був мацак, що тягнувся від дедалі ближчої темної маси до Брами...

— Ти про що? — запитав я.

— Я ж щур-міняйло. Подумав: вас переважають чисельно й збройно, але я хочу, щоб ваша сторона взяла гору. Тому зробив єдине, що вмію...

— Що? — спитав я, уже майже здогадавшись.

Темна маса була набагато ближче, і я відчув насичений мускусний сморід рептилії. Штучний поставив Сірохвістку й випростався. Він знову йшов до нас. Ларрі просунувся далеко ліворуч від мене. З Брами виліз мацак, понишпорив довкола, знайшов праву ногу Морріса, обкрутив її, затяг тіло всередину. За хвилю вернувся по Мак-Кеба. Почулося щось ніби сьорбання.

— Я влаштував так, щоби вони, покінчивши з вами, самі себе здолали, — сказав Бубон.

— Як?

Мацаків було вже багато, і всі вони, звиваючись, сунули до Брами.

— Минулої ночі я попролазив у будинки, — зізнався Бубон, — і поміняв жезли.

Я ніби почув химерні звуки котячого сміху. По них годі й сказати, чи вони всміхаються. Старий котяра не наказував мені принести палицю...

Carpe baculum: хапай жезла!

Я підстрибнув, схопив його зубами й викрутив із руки Джека, на обличчі якого з’явився сторопілий вираз.

Повз нас повіяв жахний вітер. Я почув, як вікарій кричить: «Ні!» Текела злетіла з його плеча, б’ючи крилами.

Повернувши голову, я побачив: Брама зачиняється.

Аж тут Ларрі стрибнув на вікарія з гарчанням, що ним і сам Рикун пишався б. Вони перекотилися просто через Графа, збивши ікону з його грудей. Тоді їх підхопив вітровій, відніс до Брами, що зачинялася, і крізь неї. Джилл зі збентеженим виглядом і далі орудувала Зачиняльним жезлом, її волосся й плащ летіли вперед. Джек опанував себе. Його рука пірнула в сумку й вигулькнула з винною пляшкою, яку він пожбурив у Браму, щоб заліпити її масою плазунів. Вишкірився до мене й зауважив: «Під негоду всяк портвейн у пригоді!» Я відчув, що мене здуває. Ночовій намагався сховатися за каменем.

Тут підійшов штучний, став просто нас, і тиск раптом упав.

— Де... Граф? — спитав він. Невже Сірохвістка послала його по нашого союзника?

— Чоловік на землі! — відповів я. — Забирай його!

Він пішов далі, похитуючись, але долаючи вітер. Нахилився, схопив непритомного, підняв на руки. Я глянув на Браму. Вона вже дещо потемніла. Розкиданий вогонь полум’янів у десятку місцинок і жеврів ще в стількох же. То тут, то там він згасав просто на моїх очах.

Джилл пильно дивилася на свій жезл, і вираз її свідчив про розуміння. Я почув голос Сірохвістки з тіней:

— Ну-бо! Забираймося звідсіля!

Бубон шмигнув назад у Джекову кишеню, і ми послухалися поради. У повітрі забриніла однісінька нота — мовби хтось розбив кришталевий келих. Поверхня брили знову була чиста. Вітер раптом ущухнув. Голоси вже були позмовкали.

Ми пішли на північ до схилу. Місяць нагорі видавався величезним.

— Ходімо! — поквапила Сірохвістка, коли ми до неї наблизилися. І вона мала рацію. На пагорбі буде небезпечно аж до світанку.

Я озирнувся саме вчасно, щоби побачити, як штучний рушає вниз південним схилом із Графом на руках.

— Привіт, кішко! — сказав я. — Я тебе таки пригощу.

— Привіт, собако! — відповіла вона. — Гадаю, я тобі це дозволю. Джек і Джилл зійшли на схил[42]. Ми — услід за ними.