Ніч у самотньому жовтні

19 жовтня

Минулої ночі я ходив на розвідку до стародавнього пасторату. Там були ознаки нещодавніх робіт, запахи свіжопиляної деревини, фарби, ґонту. Але садиба зоставалася замкнутою незгірше від єгипетської гробниці, і мені не вдалося зрозуміти, чи там хтось був. Я пішов додому, досі втішений, що більше не мушу тягати трупа. Вітер свистів і носив повз мене сухе листя. З боку будинку Доброго Доктора блискало.

Те, що в колі, замість привітання запропонувало мені французьку пуделиху.

— Не сьогодні.

— Може, щось інше? Будь-що? Мені збіса хочеться на волю — вбивати, шарпати. Я раптом відчуваю приплив сил.

— Твій час прийде, — запевнив я.

Те, що в морській скрині, продлубало дірочку спереду й утупилося в мене величезним жовтим оком. Але сиділо воно тихо.

З шафи на горищі чулося хропіння.

Я призупинився перед дзеркалом у передпокої. Його в’язні знову не плазували, а збилися в одну купу. Глянувши уважніше, я побачив, що вони розташувалися перед маленькою вадою скла, що її я досі не помічав. Невже вони навчилися робити такі дірки зі своєї тюрми до нашого виміру? Хоча вада й була замала, щоби стати їм у великій пригоді, я поклав собі її пильнувати.

Розбудили мене, долинувши з дороги перед будинком, хрускотіння коліс, цокотіння копит і звуки кількох голосів, один із яких співав щось чужою мовою. Потягнувшись і мимохідь попивши води, я вийшов глянути, що діється.

Був гарний свіжий сонячний ранок. Віяли вітерці, під лапами хрумтіло листя. Дорогою сунула валка возів, а з нею — люди в строкатих хустках на головах, підперезані широкими поясами, хто на передку, хто верхи, і всі як один цигани. Прямували вони в бік Телботового будинку, мабуть, на одну з пусток між нами й містом.

— Доброго ранку, Нюху! — почулося з придорожніх бур’янів.

Я підійшов і розглянувся.

— Доброго, Вапнюго! — привітався я, побачивши там його темне звивисте тіло. — Як ся маєш?

— Гаразд. Набагато ліпше, ніж тоді. Дякую за пораду.

— Нема за що. Повзеш кудись конкретно?

— Власне, за циганами. Але вже досить. Згодом ми почуємо, де вони отаборяться.

— Гадаєш, вони зупиняться десь тут?

— Без сумніву. Ми вже давненько їх сподіваємося.

— Он як? Що в них особливого?

— Ну... Та всі вже знають, що Граф тут, тому я зайвого не викажу. Мій господар довго був у Східній Європі, де дещо дізнався про Графові звички. У подорожах його часто супроводжує циганський табір. Растов уважає, що Граф прибув сюди похапцем, щойно дізнався, де буде осередок, а тоді вже послав по свій табір.

— І яка ж тут їхня роль?

— Тепер, коли місяць помер і сила прибуває, стає небезпечніше. Якщо тільки Граф не влаштував собі ще кілька... хм... помешкань, то всі вже наче знають, де його шукати. Отже, хтось із паркановим кілком, вирішивши, що Гра буде ліпша без Графа, може позбавити його права на участь. Він, напевно, бажає, щоб цигани охороняли його вдень...

— Боги милосердні! — сказав я.

— Що?

— А я й не подумав, що в гравця може бути понад одне помешкання. Ти хоч розумієш, як це впливає на схему?

— Прокляття! Щойно збагнув. Кепсько, Нюху. Якщо в нього є запасна могила чи й дві, це зводить нанівець усі розрахунки! Добре, що ти про це подумав, але що нам робити?

— Мій перший порив був не ділитися цим, — сказав я. — Але я усвідомив, що тут необхідна співпраця. Мусимо скласти розклад і щоночі стежити, як він прилітає й відлітає. Якщо він таки має іншу схованку — інші схованки, — треба їх знайти.

— Може, простіше його кілком проштрикнути?

— Задача залишилася б нерозв’язана. Навіть ускладнилася б. А що як він твій союзник? Чи мій? Така жертва може вплинути на результат.

— Правда. Правда. Хотів би я знати, на якому ти боці...

— Не певний, що це вже доречно. Незнання може поліпшити нашу співпрацю.

— Співпрацю... Ти про пильнування за розкладом?

— Щодо нас із тобою я мав на думці дещо більше. Маєш трохи часу?

— То що в тебе на думці?

— Мушу трохи поділитися з тобою результатами своїх розрахунків, але це не страшно. Растов, запевне, уже сам до цього дійшов.

— То у вашій парі обчислювач — ти?

— Точно. Отже, пропоную таке. Я тобі щось скажу, відтак ми рушимо це перевірити. Хоч би що ми знайшли, з цього ми дещо дізнаємося, і воно просуне нас трохи далі.

— Звісно, я згоден.

— Добре. Мої розрахунки показують, що один з імовірних центрів прояву — руїни церкви біля схованки Графа. Не знаю — випадковий це збіг чи ні. Хай там як, це означає, що перевірити те місце ми можемо лише вдень. І бажано просто зараз, бо вже скоро там вартуватимуть цигани.

— Що саме ти хочеш перевірити?

— Хочу, щоб ти спустився туди й поглянув, чи досить залишилося від того місця, щоб воно могло стати осередком події. Я не протиснуся в отвір. Чатуватиму нагорі, попереджу, якщо хтось з’явиться.

— Зроблю, — просичав він. — Рушаймо.

Ми так і зробили.

— І постався-но до цього творчо. Якщо там затісно, але кілька осіб із кайлами й лопатами легко можуть це виправити, дай знати.

— Чи це означає, що Ларрі Телбот у Грі?

— Неважливо, — сказав я. — Це просто одне з можливих місць.

— А інші де?

— Не будь жаднюгою, — відрізав я.

Ми проминули ліс. На галявині не було ні циган, ні ще когось.

— Спершу оглянь крипту, — сказав я. — Через тебе я засумнівався, чи й досі він нею користується.

Вапнюга заповз у отвір, трохи згодом виповз і доповів:

— Він там. І Голка теж. Обоє сплять.

— Добре. Гаразд. Тепер — церква.

Я ходив туди-сюди, нюхав вітерці, дивився на дерева. Нікого поруч не було, ніхто не наближався.

За деякий час Вапнюга виліз.

— Ні, — відзвітував він. — Цілковита руїна, засипана землею й камінням. Нічого не лишилося. Довелося б відбудовувати заново.

Я підійшов до отвору й заліз туди, скільки міг. Він швидко звужувався аж до розколини, у яку змій і лазив.

— Як глибоко ти заліз у ту розколину?

— Футів на десять. Від неї є два відгалузки. Обидва ще коротші.

Я повірив йому, бо це було правдоподібно.

— То що це означає? — спитав змій.

— Це не тут, — відповів я.

— Де ж тоді?

Я швидко подумав. Не хотілося виказувати щось конкуренту. Але в цьому випадку один істинний факт міг би збити змія з пантелику. Факт, що його він і так рано чи пізно дізнався б.

Я вибрався з отвору й повернувся до лісу.

— Вікарій Робертс, — повів я, — добре замаскувався під фанатичного церковника...

— Що це означає?

— Він у грі.

— Жартуєш!

— Ні. Він править опівнічні служби Древнім Богам[9] просто в церкві.

— Вікарій???

— Перевір сам.

— І як це впливає на схему?

— За моїми розрахунками, якщо включити до них вікарія й відкинути Ларрі Телбота, центр схеми припадає на дім Робертса й церкву. Звісно, це не остаточний результат, — ану Граф кочує? Але наразі виходить так.

— Вікарій... — повторив він.

Ми заглибилися в ліс.

— Отже, — сказав Вапнюга трохи по тому, — якщо Граф має запасну домівку чи й дві, треба з’ясувати, улаштував він їх до смерті місяця чи після.

— Так, — погодився я. Це був момент фіксації. Смерть, переміщення, вибуття з гри — усе це змінювало становище тільки до цього часу. Опісля ми могли досхочу вбивати одне одного чи переселятися, не порушуючи геометричних взаємозв’язків. — Якби ж можна було розбалакати Голку, ми могли б дізнатися.

— Гм, — відказав Вапнюга.

Ідучи поміж віття, я зненацька подумав: ану як я помилився та щойно виказав правдиву інформацію? Але мені здавалося, що вага присутності Ларрі та вміння передчувати, про яке він згадував, робили його вплив на Гру завеликим, щоб ним можна було знехтувати як гравцем. Байдуже, чи збирав він інгредієнти та снував бойові вроки, оборонні чари, відчиняльні або зачиняльні закляття, чи ні. З ним і вікарієм центр припадав на старий пасторат, а не церкву. А та не раз перебудована садиба, схоже, була досить давня, щоби десь у ній могла ховатися каплиця чи хоча б її рештки.

Та й викрити вікарія було незле. Дізнавшись про його участь, інші заходяться плутати йому карти.

— То як щодо нагляду за прильотом-відльотом Графа? — запитав я.

— Почекаймо із цим, Нюху, — просичав змій. — Поки що нема потреби вплутувати в це інших. Маю набагато ліпшу ідею щодо того, як дізнатися про Графові справуночки.

— Навіть коли тут цигани?

— Навіть так.

— Що в тебе на думці?

— Дозволь мені самотужки позайматися цим день-два. Обіцяю, потому я з тобою поділюся. Власне, це було б добре. Гадаю, ти ліпший обчислювач, ніж Растов.

— Гаразд. Почекаємо.

Ми розлучилися на узліссі — він ліворуч, я праворуч.

Прийшовши додому, я зробив швидкий обхід, переконався, що все гаразд, і знову рушив надвір.

Вистежити циган було просто, адже вони трималися дороги, аж поки не наблизилися до місця призначення. Це було поле поблизу Ларріного будинку. Я присобачився в засідку на годину чи й дві, пильнуючи табір. Нічого корисного я так і не дізнався, але видовище було колоритне.

Потім із дороги почулися звуки і я зосередився на них. Наближався старомодний екіпаж, запряжений двома втомленими на вигляд кіньми. Я спершу думав не зважати, аж тут він уповільнився та звернув до Телбота.

Вилізши зі своєї засідки в кущах, я перебіг туди саме вчасно, щоби побачити, як кучер допомагає зійти літній жінці. Я підкрався з навітряного боку, проминувши кілька старезних дерев. Пані, спираючись на ціпок із чорного дерева, підійшла до парадних дверей Ларрі та грюкнула в них дверним молоточком.

Невдовзі Ларрі відчинив і вони обмінялися кількома словами. Через вітер я нічого не почув, але він майже одразу відступив, а вона увійшла.

Дивина та й годі. Я зайшов ззаду, позазирав у вікна. Вони бесідували у вітальні. За деякий час Ларрі встав, ненадовго вийшов і повернувся з тацею, несучи на ній карафу й пару склянок. Він розлив напій, і вони заговорили далі, посьорбуючи херес. Це тривало щонайменше півгодини.

Зрештою обоє підвелись і вийшли з кімнати. Я помчав навколо будинку, знову зазираючи у вікна.

Аж ось я побачив їх в освітленій згори кімнаті, що правила йому за оранжерею. Вони жваво обговорювали щось, часто жестикулюючи в напрямку рослин. Це тривало ледь не годину. Тоді вони пішли до вітальні, де випили ще хересу та знову довго розмовляли.

Тоді покликали кучера, Ларрі навантажив його живцями рослин, провів обох до екіпажа й сердечно попрощався з гостею.

Я розривався: побігти за екіпажем чи негайно підійти до Ларрі? Слухаючи щораз дальше торохкотіння коліс, я зрозумів, що не втримаюся, хоча це, мабуть, і дурниця: говорити ж бо з Джеком я можу тільки впродовж години після півночі. Підбігши до Телбота, я спитав:

— Що то за пані?

Він усміхнувся:

— Привіт, Нюху. Як воно?

Я повторив запитання в надії, що псячий дух уможливлює цілодобове розуміння.

— Мила жіночка, — відказав він. — Звуть її Лінда Ендербі. Удова офіцера, який загинув під час Заколоту[10] в Індії. Віднедавна живе зі своїм слугою по сусідству, у колишньому пастораті, що його вона відремонтувала. Місто для неї вже трохи задороге й аж надто метушливе. Це був просто візит увічливості, знайомство із сусідом. І вона поділяє мою пристрасть до ботаніки. Ми з нею добряче поговорили про дводольні.

— Он як, — відказав я, упорядковуючи думки. — Я саме стежив за циганами, коли вона з’явилася. Гадаю, можна припустити, що цими днями всі події так чи інак стосуються до Гри.

— Цигани напевне мають до Гри якийсь стосунок, — сказав він. — Ми з ними давні знайомі.

— Чув я, вони якось пов’язані з Графом.

— Не без цього. Невдовзі треба все це дослідити.

— Я вже й затурбувався за тебе, — щиро мовив я.

— Хибна тривога, Нюху. Вона розумна й дуже приємна жінка. Зайдеш? Я стушкував яловичину, яка може тобі...

— Ні, спасибі, — відмовився я. — Маю владнати деякі справи. Ще раз дякую за ту нічну допомогу!

Він усміхнувся.

— Нема за що, правда. Побачимось, — сказав він, повертаючись до будинку.

— Так.

Спроквола йдучи назад, я міркував. Я ж бо вловив їхні запахи, поки спостерігав, тому знав: Лінда Ендербі та її слуга — це Великий Детектив і його помічник.

Літали листочки. Я зловив один зубами, тоді виплюнув. Хода моя швидшала.

Уже десь біля дому я почув тихесеньке нявчання з поля через дорогу.

— Сіренька? — запитав я.

— Так.

— Добре. Саме хотів побалакати.

— Який збіг! — сказала кішка.

Я повернувся й пішов на поле. Вона стояла там, де колись знайшлося тіло.

— Про що мова? — спитав я її.

— Вирішила не морочити тобі голову. «Пішла киця по водицю», як казав Мак-Кеб...

— Он як. І?

— Подумала, тобі варто знати: коли вікарій напучував шукачів, він насамперед привів їх саме сюди.

— Он як?

— Так. Він, мабуть, знав, що тіло тут. Він хотів, щоби вони його знайшли, хотів, щоб запідозрили передусім Джека.

— Як цікаво!

— Але як він міг знати, якщо сам його тут не залишив чи не був спільником? Нюху, за цим стоїть вікарій.

— Дякую.

— Прошу.

Я розповів їй, де цигани. Вона вже бачила їхній проїзд. Тому я повідомив її ще й про нову сусідку на ймення Лінда Ендербі, яка оце заходила була до Ларрі.

— Так, ми вже знайомі. Вона й до хазяйки заходила. Геть її зачарувала. У них спільний інтерес до зілля і вишуканого куховарства.

— Джилл любить куховарити?

— Так. Заходь якось, і я влаштую тобі дегустацію.

— Залюбки. Я, власне, і так хотів зайти по тебе пізніше. Потрібна твоя допомога в розслідуванні.

— Чого саме?

Потребуючи її допомоги, я мусив казати правду. Отже, я поділився з нею умовиводами, що їх я зробив у колі позначених сечею каменів на пагорбі. Розповів я їй і про сьогоднішні пригоди з Вапнюгою, про його міркування щодо циган, про інші факти щодо вікарія та про свої висновки щодо пасторської садиби. Сказав усе, за винятком того, що в тій садибі хазяйнує Великий Детектив, який саме приїхав до нас. Промовчав я й за те, що можу говорити з Ларрі Телботом у будь-який час доби.

— Тієї ночі я помітив розбите підвальне вікно, — провадив я, — досить велике, щоб через нього могла пролізти кішка.

— І ти хочеш, щоб я залізла й глянула, чи є там каплиця?

— Так.

— Та звісно. Мені ж теж треба знати.

— Коли по тебе зайти?

— Щойно смеркне.

Потім я трохи погуляв, даючи лад думкам. Мене занесло до церкви; зі шпиля на мене витріщалася велика біла ворона з рожевими очима. Обійшовши для годиться довкола будівлі, я побачив, що біля чорного входу годує коней огрядний кучер. Лінда Ендербі саме навідувала вікарія.