Ніч у самотньому жовтні

4 жовтня

Дощило. І вітер віяв. Я зробив обхід.

— Пішов ти, дворняго!

— І тобі того ж.

— Привіт, дзеркальні.

Плазують собі.

— Чи не випустиш мене?

— Нє.

— Мій день прийде.

— Не сьогодні.

Звичайний день. Усе було наче гаразд.

— А як щодо колі? Любиш руденьких, га?

— Ти досі партачиш. Бувай.

— Сучий сину!

Я перевірив зсередини всі вікна та двері, тоді виліз у власні дверцята на чорному вході, залишивши господаря спати чи дрімати в його темній кімнаті. Знову перевірив усе ззовні. Знайти якісь сюрпризи на зразок тих, що їх ми днями обговорювали із Сірохвісткою, мені не вдалося. Але я таки надибав дещо інше: під деревом обік будинку був один-єдиний відбиток лапи, більшої за мою. Супутній запах і решту слідів змило дощем. Я пошукав довкола інших ознак присутності непроханця, далеченько відбігши від будинку, проте більше нічого не виявив. Старигань, котрий мешкає далі при дорозі, зрізав у своєму дворі блискучим серпиком омелу з дерева. На плечі в нього сиділа білка. Це було щось новеньке.

Я спитав білку крізь живопліт:

— Ви у Грі?

Гризун перебіг на ближче плече чоловіка й витріщився.

— А хто питає? — прострекотів він.

— Зви мене Нюхом, — відповів я.

— Зви мене Крутьком. Так, гадаю, у Грі. Прилучилися останньої миті, похапцем.

— Відчиняєте чи зачиняєте?

— Неввічливо! Питати неввічливо! Ти ж знаєш!

— Вирішив спробувати. Ану ж ви новачки.

— Не аж так, щоб щось тобі вибовкати. Годі на цьому.

— Гаразд.

— Чекай. Чи є серед гравців чорна зміюка?

— Ти хочеш, щоб я щось тобі вибовкнув. Але так, є. Звуть його Вапнюга. Стережися. Господар у нього божевільний.

— А інші — хіба ні?

Ми хмикнули, і я зник звідтіля.

Увечері ми знову мали прогулянку. Перетнувши міст, ми довго-довго йшли. У тумані нишкав той суворий детектив зі своїм огрядним супутником, який накульгував унаслідок нещодавньої нічної пригоди. Ми двічі з ними розминулися. Та цієї ночі Джек мав при собі жезла. Він став із ним у центрі міста й уловив у кришталеву скляночку якийсь особливий промінь зоряного сяйва, поки дзиґарі били дванадцяту. Рідина в посудині нараз червонясто зажевріла, а десь на віддалі хтось завив. Хтось, кого я не знав. Я навіть не був певний, чи це собака. По-нашому воно видало лиш одне слово: протяжний гук того, хто загубився. Від цього звуку шерсть у мене на карку стала дибки.

— Чого ричиш, друже? — спитав Джек.

Я струснув головою. Точно й не знав.