Ніч у самотньому жовтні

25 жовтня

Після тієї нічної прогулянки Джилл знову зайшла до нас і допомогла все впорядкувати. Поки вони з Джеком знову попивали херес, ми із Сірохвісткою вислизнули й побігли до вікарія. Вікно кабінету світилося, на даху при комині сиділа Текела, сховавши голову під крило.

— Нюху! Я пішла по цю кляту птаху, — заявила Сірохвістка.

— Сіренька, я не певен, чи годиться робити щось таке саме тепер.

— Мені начхати, — відказала вона й зникла.

Я чекав і спостерігав, і то довгенько. Раптом на даху зчинилася метушня. Застукотіли пазури, полетіло пір’я, і Текела здійнялася в нічне небо, викрякуючи всякі грубощі.

Сірохвістка злізла рогом будинку й повернулася.

— Добра спроба, — сказав я.

— Та де там. Я була незграбна. А вона — швидка. Хай їй грець.

Ми рушили назад.

— Може, їй тепер хоч кошмари з тобою снитимуться.

— Було б незле, — погодилася вона.

Молодий місяць. Розгнівана кішка. Пір’я в повітрі. Осінь приходить. Трава помирає.

Зранку карти лягли так, що відчулася й посилилася невеличка іронія минулої ночі. Сірохвістка пошкребла в двері, викликаючи мене, і сказала:

— Ходи-но зі мною.

Я послухався.

— Про що йдеться? — запитав я.

— Констебль із помічниками в Оуена, розслідують нічне спалення.

— Дякую, що покликала. Ходімо дивитися. Має бути весело.

— Можливо, — сказала вона.

Уже на місці я зрозумів, на що вона натякала. Констебль зі своїми підлеглими виходжали, вимірювали, винюхували. Рештки кошиків і рештки, що були до цього в кошиках, тепер лежали на землі. Рештки чотирьох кошиків з умістом, хоч їх мало б бути три — що-що, а це я добре пам’ятав.

— Отакої, — сказав я.

— Отож, — погодилася вона.

Я роздивився троє нелюдських останків і одні дуже людські.

— Хто? — запитав я.

— Сам Оуен. Хтось запхнув друїда в один із його ж кошиків і підпалив.

— Блискуча ідея, — мовив я, — хоч і плагіат.

— Кепкуйте, кепкуйте, — сказав хтось ізгори. — Він же не ваш господар був.

— Вибач, Крутьку, — сказав я. — Та щось мені не дуже співчувається комусь, хто мене отруїти хотів.

— Він мав свої заскоки, — визнав білик, — але ж його дуб був найліпший у цілім містечку. Минулої ночі знищено безліч жолудів.

— Ти бачив, хто це його так?

— Ні. Був на іншому кінці, навідував Ночовія.

— Що тепер робитимеш?

— Горіхами запасатимусь. Зима буде довга, а зимувати доведеться надворі.

— Ти міг би приєднатися до Мак-Кеба з Моррісом, — зауважила Сірохвістка.

— Ні. Я, мабуть, наслідую приклад Вапнюги й вийду з Гри. Вона стає дуже небезпечна.

— А ти в курсі, чи забрав убивця, хоч би хто це був, Оуенів золотий серп? — запитав я.

— Тут його нема, — відповів гризун. — Але може бути всередині.

— Ти ж маєш свій вхід-вихід, чи не так?

— Так.

— Він тримав його в спеціальному сховку?

— Так.

— Може, залізеш, глянеш, чи серп на місці, і нам скажеш?

— А нащо це мені?

— Може, колись ми тобі пригодимося — поділимося недоїдками, відженемо хижака...

— Я б натомість волів дещо саме тепер.

— І що ж? — запитав я.

Він зістрибнув, але не впав, а наче спланерував на землю.

— А я й не знала, що ти з летючих білок, — здивувалася Сірохвістка.

— А я й не з них. Та це було в комплекті.

— Не розумію, — сказала йому кішка.

— Доки Оуен мене не знайшов, я був дурнуватим шукайгоріхом. Як і більшість білок. Ми знаємо, як лишатися на плаву, але не набагато більше. На відміну від таких, як ви. Він додав мені розуму. Наділив і деякими особливими здібностями, як-от те ширяння. Але за це я дещо втратив. Хочу помінятися назад — знову стати, ким був: щасливим шукайгоріхом, якому плювати на відчиняння й зачиняння.

— Про що конкретно йдеться? — запитав я.

— Я дещо віддав за все це, а тепер хочу повернути.

— Що?

— Гляньте на землю під і мною. Що бачите?

— Нічого особливого, — сказала Сірохвістка.

— Тіні немає. Він забрав її. А тепер уже й не віддасть, бо мертвий.

— Сьогодні досить хмарно, — зауважила кішка. — Напевно й не скажеш...

— Повірте мені. Я-то знаю.

— Вірю, — сказав я. — Інакше торочити про щось таке було б дурістю. Але далася тобі та тінь? Чи не байдуже? Нащо вона тобі нагорі, серед гілок, де ти її майже ніколи й не побачиш?

— Це не все, — пояснив він. — З тінню він забрав ще дещо. Я не відчуваю так, як колись. Тоді я просто знав собі всяке: де найліпші горіхи; яка буде погода; де знайти самичок, коли до них потягне; як міняються пори року. А тепер я таке обмислюю, роблю висновки, складаю корисливі плани — раніше я такого не вмів. Зате я втратив усі ті дріб’язкові відчуття, що супроводжують бездумне знання. І багато про це... думав. Мені їх бракує. Ніж думати й планерувати, я б радше повернувся в той стан. Ви знаєтеся на магії, як мало хто. Я пошукаю серпа, якщо ви знімете з мене тіньові чари Оуена.

Я глянув на Сірохвістку, а вона покрутила головою:

— Ніколи про такі чари не чула.

— Крутьку, існує безліч магічних систем, — сказав я. — Це просто форми, що їх заповнює сила. Ми не можемо знати їх усі. Я й гадки не маю, що зробив Оуен із твоєю тінню або твоєю... інтуїцією? І супутніми відчуттями. Не знаючи, де воно, як його добути й повернути тобі, ми, боюся, нічим не зарадимо.

— Якщо зможете потрапити в будинок, я покажу, — сказав білик.

— Он як, — сказав я. — Що скажеш, Сіренька?

— Цікаво.

— І як туди потрапити? — запитав я. — Відчинені вікна? Незамкнені двері?

— Крізь мій отвір ви не пролізете. Це крихітна дірка на горищі. Задні двері зазвичай не замкнуто, але відчинити їх до снаги тільки людині.

— Може, і не тільки, — сказала Сірохвістка.

— Мусимо чекати, доки констебль і його люди підуть, — мовив я.

— Звісно.

Ми чекали, слухаючи, як вони раз у раз дивуються неприродним останкам трьох істот. Прийшов лікар, глянув, похитав головою, щось записав і пішов, виснувавши, що людське тіло тут лиш одне — Оуенове, а також пообіцявши подати звіт зранку. Заходила й місіс Ендербі із супутником; трохи потеревенила з констеблем, поглядаючи на мене із Сірохвісткою чи не частіше, ніж на останки. Невдовзі вона пішла, а останки поклали в мішки, підписали й повезли на возі разом із рештками кошиків, теж підписаними.

Щойно рипіння воза стихнуло вдалині, ми троє перезирнулися. Тоді Крутько полинув на дерево, перелетів з його верхівки на сусідню, а звідти — на дах.

— Незле було б так уміти, — зауважила Сірохвістка.

— Еге ж, — погодився я, і ми рушили до чорного входу.

Як і раніше, я став дибки, щільно обхопив ручку й повернув. Майже. Спробував ще, доклавши трохи більше зусиль, і вона піддалася. Ми ввійшли. Я причинив двері плечем, трохи не дотиснувши, щоби вони не заклацнулися.

Ми опинилися на кухні, а згори було чути, як там квапиться хтось дрібний із кігтиками.

Невдовзі вигулькнув Крутько, поглядаючи на двері.

— Його майстерня внизу. Покажу вам, куди йти.

Ми вийшли за ним із кухні й спустилися рипучими сходами. Унизу ми негайно потрапили до великого приміщення, де пахнуло, наче просто неба. Зрізане гілля, кошики з листям і корінням, коробки з омелою недбало громадилися при стінах, на полицях і лавках. На кількох стільницях і трьох стільцях валялися шкури тварин. Стеля й підлога були помальовані синіми й зеленими крейдяними схемами, а на дальній стіні одразу впадала в око червона. Книжкову шафку біля дверей заповнювала колекція комашок-одноденок і книжок гельською й латиною.

— Серп! — сказав я.

Крутько застрибнув на столик, засипаний якимись травами. Скрутившись, він нахилився вперед і підчепив знизу кігтиками передній край невеличкої шухляди. Струснув, потягнув. Вона трохи подалася.

— Не замкнуто, — зазначив він. — Гляньмо.

Він витяг її далі, і я зміг зазирнути туди, підвівшись на задні лапи. Шухляда була вистелена синім оксамитом із серпуватим відбитком посередині.

— Як бачиш, — констатував він, — його нема.

— Деінде може бути? — запитав я.

— Ні, — відказав він. — Якщо немає тут, то був при господарі. Третього не дано.

— Надворі я його ніде не помітила, — сказала Сірохвістка. — Ні на землі, ні в тій... мішанці.

— Тоді, мабуть, хтось забрав, — підсумував Крутько.

— Дивина, — мовив я. — Це була річ сили, але ж не ігрове знаряддя на зразок жезлів, ікони й пентаграми, а зазвичай ще й персня.

— Тоді хтось забрав його просто заради сили, — припустив Крутько. — Проте, гадаю, головна мета була вивести Оуена з гри.

— Можливо. Я от намагаюся зв’язати його смерть із загибеллю Растова. Та було б дивно вважати, що їх убив той самий гравець, бо ж Оуен відчиняв, а Растов зачиняв.

— Гм, — мовив Крутько, зістрибнувши долі. — Не знаю. Може, так. Може, ні. Останнім часом Растов і Оуен не раз довго бесідували. Слухаючи, я склав собі враження, що Оуен намагався підмовити Растова перебігти — оті ліберальні нахили й російські сентименти ченця могли підштовхувати його на революційну путь.

— Справді? — запитала Сірохвістка. — Якщо хтось убиває відчиняльників, Джилл може бути під загрозою. Хто ще міг знати про їхні бесіди?

— Ніхто, як на мене. Гадаю, Растов не казав навіть Вапнюзі, а я теж досі нікому ні слова.

— Де вони балакали? — поцікавилася кішка.

— Нагорі. У кухні чи вітальні.

— Хтось міг підслуховувати?

— Хіба хтось досить малий і рухомий, щоби пролізти в білячу діру на горищі.

Я спроквола походжав туди-сюди.

— Морріс із Мак-Кебом відчиняють чи зачиняють? — запитав я.

— Я певна, що відчиняють, — сказала Сірохвістка.

— Так, — підтримав її Крутько. — Відчиняють.

— А Добрий Доктор?

— Ніхто не знає. Ворожіння на нього раз по раз іде накриво.

— Таємний гравець, — виснував я, — хай би хто це був.

— Ти правда в нього віриш? — спитала Сірохвістка.

— Це єдина припустима причина, чому мої розрахунки все дають і дають похибку.

— І як вияснити, хто це? — запитала вона.

— Не знаю.

— А мені вже й байдуже, — додав Крутько. — Я лише хочу повернути своє просте життя. До біса всі ці змови, розрахунки. Я ж не доброволець. Мене призвали. Віддайте мою тінь.

— Де вона?

— Ондечки.

Він повернувся до великого червоного рисунка на дальній стіні.

Я глянув туди, але не розібрав, куди саме він показує.

— Вибач, — сказав я, — щось не бачу...

— Он там, — уточнив він, — на рисунку, праворуч унизу.

Тут я нарешті роздивився — спершу воно було здалося мені просто ефектом від освітлення. Частину рисунка перекривала тінь у формі білки. З неї по периметру стирчало кілька блискучих шматків металу.

— Оце вона? — сказав я.

— Так, — відказав він. — Її тримають сім срібних цвяхів.

— І як же її звільнити? — запитав я.

— Треба повисмикувати цвяхи.

— Це небезпечно?

— Не знаю. Він ніколи не казав.

Я став дибки й простягнув передню лапу. Торкнувся верхнього цвяха. Він трохи хитався. Нічого незвичного зі мною не скоїлося. Тож я нахилився вперед, схопив його зубами, витяг і кинув на підлогу.

Тоді обмацав лапою решту шість. Два з них явно хиталися. Витяг зубами один, за ним — другий. Вони виблискували на підлозі щирим сріблом. Дослідивши їх, Сірохвістка запитала:

— Що ти відчув, видираючи цвяхи?

— Нічого особливого, — сказав я. — Бачиш у них щось, чого я не бачу?

— Ні. Гадаю, сила насамперед у тому рисунку. Якщо й буде якась реакція, чекай її зі стіни.

Я перевірив решту чотири. Вони сиділи міцніше, ніж уже витягнуті. Контур тіні тепер хвилювався поміж них.

— А ти, Крутьку, відчув у цей час щось особливе? — запитав я.

— Так, — відказав він. — Поколювало там, де ти висмикував цвяхи з тіні.

— Скажеш, якщо щось зміниться, — звелів я, відтак знову схилився, узявся за черговий цвях і почав розхитувати його зубами.

Десь за півхвилини це дало результат, я кинув його на підлогу й почережно посмикав решту три. Два сиділи дуже міцно, третій — десь так, як останній видертий. Я взявся за слабший цвях і розхитував його, доки він теж не вирвався. Тінь тепер уже регулярно зменшувалася та збільшувалася, ніби надималася в третій вимір, набуваючи товщини; кожного такого разу якісь її частини кудись від мене зникали.

— Поколювання не минає, — зазначив Крутько. — Поширюється всім тілом.

— Десь болить?

— Ні.

Я помацав лапою решту два цвяхи. Сидять туго. Може, варто б запросити Ларрі з обценьками, а не ламати собі зуби. Утім, хоч спробувати зайве не буде. Я розхитував один із них чи не хвилину, і під кінець він наче таки трохи піддався. Тоді я дав перепочити щелепам, пообіцявши собі, що спробую видерти обидва цвяхи, перш ніж здамся.

Другий, розташований десь на десять дюймів лівіше від першого, я обробляв так само значно понад хвилину. Відпустивши, я і не зрозумів, чи вплинуло це на нього.

Смак тиньку й пігменту з рисунка був мені не до вподоби. Неясно було, що ж там під тиньком так міцно тримає цвяхи. Щоб я міг розрізнити основу під ним, покриву обсипалося замало, та якраз стільки, щоб заскрипіти в мене на зубах Із вогким підвальним присмаком.

Я відступив. Рисунок здавався заслиненим. Цікаво, як собача слина впливає на його ефемерні функції?

— Не відступайся! — попрохав Крутько. — Спробуй ще.

— Я тільки віддихуюся, — сказав я йому. — Досі я тягнув передніми зубами, бо так простіше. Тепер спробую кутніми.

Тож я знову нахилився й ухопив правим боком щелепи той Із цвяхів, котрий нібито трохи був піддався на мої вмовляння. Досить скоро він уже ворухнувся, тоді й захитався.

Кінець кінцем я впустив його на підлогу й дослухався. Срібло, ударяючись, так приємно звучить!

— Шість! — оголосив я. — Як воно тепер?

— Ще більше поколює, — повідомив Крутько. — Може, це щось на кшталт передсмаку.

— Остання нагода передумати, поки не пізно, — сказав я, повертаючись лівим боком пащі до останнього цвяха.

— Зроби це, — сказав він.

Тож я схопив цвях і почав повільно над ним трудитися, не смикаючи, а стало тягнучи — бо ж так, як показав досвід попереднього гвіздка, було ефективніше. За зуби було страшнувато, але жодного тріскоту чи хрускоту я не почув. Якою мірою мені подобається звук срібла, такою ж не подобається його холодний металевий смак.

А тінь увесь цей час пурхала перед моєю мордою, проминаючи перед очима, ніби прудка хмарка перед сонцем, то огортаючи мене, то відпинаючи знову.

Я відчув, як цвях ворухнувся. Та щелепи мені вже поболювали, і я взявся другим боком. Я ж, бувало, розгризав костомахи, то знаю, на що здатні мої зуби. Але тут самої здатності гризти було замало. Важливий був рух, що навантажував м’язи шиї не менше, ніж щелепи. Туди-сюди...

І тут цвях почав хитатися. Я призупинився перепочити.

— Що робити, як вона звільниться? — спитав я супутників. — Ану ж вона просто собі вислизне? Чим її можна прикріпити назад?

— Не знаю, — відказав Крутько. — Ніколи про це не міркував.

— Ну а як він її від тебе відокремив? — спитала Сірохвістка.

— Засвітив світло, спрямував сюди, на стіну, — розповів білик. — Забив цвяхи, провів серпом мені біля тіла, ніби відрізав тінь. Я пішов, вона лишилася. Зміни відчулись одразу.

— Тінь зреагує на твоє життя, — мовила Сірохвістка, — якщо ти правильно розташуєшся, а вона тебе огорне. Але твоє життя має бути оголене в семи точках кріплення, і вона зреагує на цвяхи, що ними була прибита.

— Що це означає? — спитав Крутько.

— Кров. Ти маєш роздряпати собі тильний бік кожної лапки, голову, середину хвоста й спину — сім точок, де тінь була простромлена. Виймати останній цвях Нюх має обережно: не витягати його горизонтально, а посунути вниз, не дати тіні з нього зіскочити, перетягти її на тебе. А ти стоятимеш чотирма лапками на цвяхах, які тримали були лапки тіні, хвіст лежатиме на цвяху, що тримав її хвіст, голова буде опущена й торкатиметься шостого...

— Та я ж уже не знаю, де який цвях! — сказав білик.

— Я знаю, — відповіла кішка. — Я пильнувала. Тоді Нюх натягне тінь на тебе й скине останній цвях тобі на спину — туди, де буде сьома ранка. І це має знову прив’язати тінь до тебе.

— Сіренька, — спитав я, — звідки ти все це знаєш?

— Мені тут недавно дали дещицю мудрості.

— Верховний кі...

— Тсс! — звеліла вона. — Тут тобі не там. Залиш це в тому місці.

— Вибач.

Вона рушила розташовувати цвяхи, а Крутько заходився себе дряпати — лапи, голову, хвіст. Я занюхав його кров.

— Не дістану до спини, а треба ж сьому, — поскаржився він.

Кішчина права лапа метнулася вперед і залишила яскраву ранку з дюйм завдовжки посеред спини білика. Він і оком змигнути не встиг.

— Маєш, — сказала вона. — А тепер ставай на цвяхи, як я казала.

Він так і зробив, розчепірився й завмер.

Я вернувся до останнього цвяха, схопив і повільно потяг. Відчувши, що цвях вивільнився, я посунув його стіною вниз, тоді підлогою до Крутька, ні на мить не відриваючи вістря від поверхні. Та я й тями не мав, чи рухається тінь із цвяхом, а спитати не міг. Проте, гадаю, якби не рухалася, то Сірохвістка мені б щось сказала.

— Наводь на нього й кидай на спину, — там, де моя познака.

Так я й зробив, одразу відступивши.

— То як, вона тримається? — спитав я Крутька.

— Так і не скажеш.

— Якісь зміни відчуваєш?

— Не знаю.

— Що тепер, Сіренька? — запитав я. — Як довго ждати, щоби побачити, чи тінь узялася?

— Зачекаймо хвилину-дві.

— Рисунок! — мовив тут Крутько. — Він міняється.

Я обернувся глянути. Ніби встиг уловити якийсь легкий рух, але доки я завершив поворот, він уже зник. Утім, рисунок таки видавався меншим, сягав ліворуч не так далеко, по-іншому розташувався праворуч. А кольори здавалися яскравішими.

— Гадаю, це означає, що вона тепер на місці, — припустив гризун. — Хочу поворушитися.

Він плигнув і гайнув підлогою, розкидавши цвяхи. Застрибавши аж на середину сходів, він оглянувся до нас. Було надто темно, щоби побачити, чи досяг він бажаної мети.

— Ходімо! — покликав Крутько. — Гайда надвір!

Ми пішли за ним, і я легко відчинив кухонні двері. Він одразу промайнув повз.

Тим часом уже визирнуло сонце. Крутько пронісся подвір’ям, і ми побачили, що його таки супроводжує тінь. Він застрибнув на стіну, завагався, озирнувся й мовив:

— Дякую!

— Куди збираєшся? — запитав я.

— У ліс. Бувайте!

Він щез зі стіни, тільки ми його й бачили.